Церква Саєнтології Санкт-Петербурга та інші проти Російської Федерації

Церква Саєнтології Санкт-Петербурга та інші проти Російської Федерації

Рішення Європейського суду з прав людини «Церква Саєнтології Санкт-Петербурга та інші проти Російської Федерації», № 47191/06, 2.10.2014 р.

Факти

Заявниками є Церква Саєнтології міста Санкт-Петербурга (група-заявник), а також 6 заявників, що є членами групи-заявника і об’єдналися в таку групу з метою спільного вивчення Саєнтології. В 1984 р. в Санкт-Петербурзі з’явилась перша група Саєнтологів під керівництвом містера М. Голдберга. До кінця 1980-х років вона розділилась на дві більш дрібні групи, одну із яких очолив другий заявник – член групи-заявника (Щемелєва Н.І.). 23 березня 1995 року вона разом із дев’ятьма іншими засновниками Церкви Саєнтології у Санкт-Петербурзі звернулась із заявою про реєстрацію своєї групи. Протягом двох років вона не отримала відповіді та звернулася за поясненнями до відповідного державного органу. Міністерство юстиції РФ у Санкт-Петербурзі пояснило, що заява групи була надіслана до експертно-консультативної ради Держдуми для здійснення правової і релігійної експертизи, але не отримало відповіді і тому прийняло рішення «залишити заяву без розгляду». 7 лютого 2002 року окремі заявники звернулись із новою заявою про реєстрацію групи-заявника як місцевої релігійної організації до Муніципальної ради муніципального округу № 20 Санкт-Петербурга. Рада підтвердила факт існування релігійної групи саєнтологів на території міста Санкт-Петербург з 1984 р. 6 березня 2002 року управління Міністерства юстиції РФ у Санкт-Петербурзі відмовило у задоволенні заяви з трьох формальних причин, пов’язаних із оформленням заяви. 7 березня 2002 року заявники усунули недоліки і повторно подали заяву про реєстрацію. 3 квітня 2002 року управління Міністерства юстиції РФ у Санкт-Петербурзі продовжило строки розгляду заяви через необхідність проведення державної релігійної експертизи. 11 вересня 2002 року управління Міністерства юстиції РФ у Санкт-Петербурзі офіційно відмовило у реєстрації Церкви Саєнтології. У відмові не було посилань на експертизу, але був перелік з восьми формальних причин для відмови. Також, без будь-яких пояснень, було вказано, що дані про існування групи-заявника в Санкт-Петербурзі протягом останнім п’ятнадцяти років є «недостовірними». У результаті чергової заяви група-заявник знову отримала негативну відповідь на тій підставі, що згідно релігійного висновку група-заявник не може вважатись релігійною. При цьому, управління Міністерства юстиції відмовилось надавати будь-які пояснення щодо цього висновку. Третя заявниця (Терентьєва А.Г.) оскаржила дії управління Мін’юсту Уповноваженому з прав людини. На запит апарату Уповноваженого з прав людини управління Мін’юсту надало копію релігійного висновку, автором якого був вчений секретар Державного музею історії релігії. Уповноваженим з прав людини було наголошено, що такий висновок був наданий з порушенням норм Постанови № 565, оскільки не був затверджений більшістю членів експертної ради і відображав думку лише однієї людини. Однак, дві наступні спроби групи-заявника отримати статус релігійної організації також не були успішними. 11 жовтня 2003 року заявники оскаржили відмову управління Мін’юсту до суду. 20 грудня 2005 року суд визнав відмову у реєстрації групи-заявника законною. Суд не надав правову оцінку релігійній експертизі, але вказав, що на момент підготовки висновку експертна рада у Санкт-Петербурзі не була створена, хоч управління Мін’юсту і зробили все можливе для проведення експертизи у порядку, передбаченому Постановою № 565. Суд апеляційної інстанції залишив вказане рішення суду без змін.

Позиції сторін

Заявники звернулись до Європейського Суду з прав людини (надалі – Суд) із скаргою на порушення статей 6, 9, 10, 11 і 14 Конвенції через відмову в реєстрації групи-заявника як юридичної особи. Суд вирішив, що ця ситуація має розглядатися в межах ст. 9 (свобода думки, совісті і релігії) та з урахуванням ст. 11 (свобода зборів та об’єднань) Конвенції.
Держава (РФ) визнала, що відмова у реєстрації групи-заявника як юридичної особи є втручанням у право заявників на свободу релігії. Але таке втручання «передбачено законом», а кожна відмова у реєстрації ґрунтується на відповідних нормах права. Це втручання здійснювалося з метою охорони громадського порядку і є необхідним у демократичному суспільстві.
Заявники вказали на те, що єдиною причиною визнання судом відмови у реєстрації групи-заявників законною була відсутність достовірного документу, який би підтверджував існування групи-заявника на території Санкт-Петербурга протягом п’ятнадцяти років. Вони вважали, що така відмова не передбачена законодавством, оскільки відповідне законодавство не відповідає критеріям визначеності і передбачуваності згідно Конвенції. Також заявники вказали на те, що Закон РФ про релігії сприяє встановленню правового режиму, який ставить «іноземні» маловідомі релігійні групи і несприятливі умови порівняно з «традиційними» релігіями.

Оцінка Суду

Суд зазначив, що підстави для відмови у реєстрації групи-заявника не були послідовними щодо усіх спроб групи-заявника зареєструвати Церкву Саєнтології як релігійну організацію. Вони подавали заяви на реєстрацію шість разів і щоразу отримували відмову з посиланням на різні підстави, які не були названі у попередніх рішеннях про відмову у реєстрації. Суд також вказав, що перша вимога п. 2 ст. 9 і ст. 11 полягає в тому, що втручання має бути «передбачене законом». Слова «передбачено законом» вимагають не лише, щоб оскаржувані міри мали певні правові підстави у національному законодавстві, але також стосуються якості відповідного закону, який має бути у достатній мірі доступним для розуміння заінтересованою особою і передбачуваним у сенсі наслідків його застосування, тобто бути сформульованим максимально точно. На думку Суду, заявники змогли надати необхідний документ для підтвердження своєї діяльності, але російські державні органи відмовились прийняти його через недоліки, пов’язані із формою цього документу. Зокрема, російські суди постановили, що Муніципальна рада не мала повноважень видавати подібні довідки і що наявні дані не дають можливість зробити висновок про те, що група-заявник існує не менше п’ятнадцяти років. Відповідно, Суд вирішив перевірити законність таких доводів, а також те, чи був передбачуваним і вільним від свавілля порядок тлумачення і застосування судами відповідних норм права.

Насамперед, суд першої інстанції та апеляційний суд РФ зазначив, що Муніципальна рада не має повноважень видавати підтверджуючі документи. Європейський Суд вказав, що національні суди зосередили увагу виключно на аналізі положень закону Санкт-Петербургу «Про місцеве самоврядування», тобто регіонального правового акту, над яким у російській правовій системі федеральне законодавство має пріоритет. Суди не взяли до уваги положення федерального Закону про релігії, який прямо передбачає, що засновники релігійних груп має сповістити органи місцевого самоуправління про створення такої групи і що органи місцевого самоврядування мають видати документ, що підтверджує існування групи протягом п’ятнадцяти років. Якщо в законі Санкт-Петербурга була прогалина, яка полягала в тому, що до нього не були перенесені положення федерального Закону про релігії щодо повноважень Муніципальних рад по відношенню до релігійних об’єднань, Закон про релігії все одно підлягав застосуванню і тому відмова прийняти наданий заявниками підтверджуючий документ не була «передбачена законом».
Щодо доводів національних судів про те, що Муніципальна рада не могла підтвердити існування групи-заявника до свого утворення у 1998 році, Суд вказав, що Закон про релігії не містить вимоги про те, що орган місцевого самоврядування, який видає підтверджуючий документ має бути установою, яка існувала постійно з моменту подачі релігійною групою повідомлення про своє створення. У будь-якому випадку, реорганізація органів місцевого самоврядування не має бути причиною негативних наслідків для групи-заявника.

Суд першої інстанції РФ також встановив, що заявники не змогли надати докази того, що жодних інших груп саєнтологів у Санкт-Петербурзі не існувало і що склад групи-заявника залишався постійним протягом усіх п’ятнадцяти років. При цьому, суд першої інстанції не визначив, якими нормативно-правовими актами вимагається надання таких доказів. Суд дійшов висновку, що вимога надати такі докази була свавільною і непередбачуваною для заявників за своїми наслідками.
Таким чином, Суд встановив, що жоден із доводів, наведених у рішеннях національних судів на користь визнання підтверджуючого документа неприйнятним не ґрунтувався на доступному для розуміння і передбачуваному тлумаченні національного законодавства. Крім того, Суд наголосив на тому, що довготривалий період часу, протягом якого група-заявник була змушена очікувати набуття статусу юридичної особи не може вважатися «необхідним у демократичному суспільстві». Відповідно, Судом було встановлено порушення статті 9 Конвенції, яка розглядалася із урахуванням положень статті 11 Конвенції.

Паралелі з положеннями українського законодавства

В Україні порядок реєстрації релігійних організацій передбачений Законом «Про свободу совісті та релігії». Зокрема, ст. 14 цього Закону визначає, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в АРК – до Ради міністрів АРК. Орган, який здійснює реєстрацію протягом місяця має розглянути заяву, статут (положення) релігійної організації і не пізніше як у десятиденний термін повідомити про результат розгляду. Якщо виникне необхідність отримання висновку місцевої державної адміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради або спеціалістів, то рішення про реєстрацію релігійної організації приймається у тримісячний термін. Порушення зазначених термінів може бути оскаржене до суду. Так само, може бути оскаржена відмова у реєстрації релігійної організації. Важливим моментом є те, що така відмова має бути мотивованою.

Втім, зміни, що були внесені до Закону у 2012 році часто критикуються. На думку експертів, такі зміни повернули свободу віросповідання до радянських часів, посиливши контроль держави над релігійними організаціями, ускладнивши їхню реєстрацію, проведення мирних зібрань і запрошення іноземних гостей. Але найбільша небезпека внесених змін полягає у їхній неоднозначності, що дозволяє їх вільно трактувати. Відповідно, в різних обласних центрах умови реєстрації визначались по-різному. Проблемою стало також розширення переліку контролюючих органів, що наглядають за віруючими та релігійними організаціями. Так, до них було віднесено: Міністерство культури України, яке є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері релігії, всі інші міністерства та державні служби, агентства, інспекції, органи прокуратури, місцеві державні адміністрації (обласні та районні) та місцеві ради (обласні, міські, сільські та селищні). Тобто, замість 28 реєструючих і контролюючих органів, як це було раніше, після змін 2012 року їх стало близько тисячі.

До того ж, набуття статусу юридичної особи для релігійних організацій не стало простішим, а навпаки – більш заплутаними. Після внесення змін, релігійна організація має не лише зареєструвати статутні документи, але й зареєструватися як юридична особа, що передбачає внесення до Єдиного реєстру юридичних осіб, разом із підприємцями та іншими юридичними особами. По суті, відбуваються дві непов’язані між собою процедури, і якщо першу провадить Міністерство культури, то другу – Міністерство юстиції. Крім того, додається ще третя опція: потрібно зареєструватись у податковій службі як неприбуткова організація. Виникають також сумніви у компетентності всіх реєстраторів із селищ і міст, які не маючи відповідного досвіду працюють із реєстрацією статутів церков і релігійними законодавчими дефініціями. Безумовно, виникає ризик порушення термінів, відведених для прийняття рішення про реєстрацію релігійної організації, необхідність очікування висновків спеціалістів (як це було у ситуації в справі Церква Саєнтології Санкт-Петербургу проти РФ). Також слід пам’ятати про один із висновків ЄСПЛ у названій справі. Мова йде про те, що перша вимога п. 2 ст. 9 і ст. 11 Конвенції полягає в тому, що втручання у право осіб на свободу релігії має бути «передбачене законом». Слова «передбачено законом» вимагають не лише, щоб оскаржувані міри мали певні правові підстави у національному законодавстві, але також стосуються якості відповідного закону, який має бути у достатній мірі доступним для розуміння заінтересованою особою і передбачуваним у сенсі наслідків його застосування, тобто бути сформульованим максимально точно. На жаль, враховуючи усі недоліки чинного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» важко погодитись із тим, що цей Закон є максимально точним і доступним для розуміння не лише відповідними органами, уповноваженим на здійснення реєстрації, але й самими членами релігійних організацій.