Право на справедливий суд людей з психічними розладами

Дата: 06.02.2015
Джерело: www.i-law.kiev.ua
Автор: Максим Петров, Максим Щербатюк

Право на справедливий суд людей з психічними розладами

В 2014 році Україна набула статус асоційованого члена ЄС, отримавши таким чином не лише підтвердження правильності обраного шляху розвитку, а й додатковий стимул для продовження наміченого курсу реформ. Одним із найбільш важливих показників демократичного розвитку країни, над покращенням яких потрібно неодмінно продовжувати роботу, є дотримання прав людини.

У даному контексті, серед усього комплексу проблем, актуальних для українських реалій, варто звернути увагу на право на справедливий суд. Адже часто ми спостерігаємо неспроможність пересічних громадян у правовий спосіб вирішити конфліктну ситуацію, отримати справедливе рішення компетентних органів виконавчої влади чи суду і у такий спосіб захистити свої права, свободи чи законні інтереси[i]. Очевидно, що за умови збереження такого статус кво, не можливо вести мову про подальший прогрес українського суспільства на шляху втілення демократичних реформ.

Необхідність зміни судової системи України насправді й сформувалася з суспільного запиту на суттєві якісні зміни в її діяльності. За даними Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) характерними рисами роботи судів залишається використання різних, часто суперечливих підходів до застосування та тлумачення внутрішнього законодавства українськими судовими органами[ii]. Згадана обставина суттєво ускладнює процес формування справедливого суду. Однак за часи незалежності можна було спостерігати кілька спроб реформувати судову систему України, завдяки чому вдалося досягти певного прогресу. Останнім таким кроком стало прийняття 13.01.2015 р. Верховною Радою у першому читанні проекту Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд»[iii].

За оцінкою спеціалістів, в документі враховано практично всі рекомендації європейських експертів та дотримано європейські стандарти у цій галузі[iv]. Законопроект пропонує внести кілька корективів: 1) змінюються деякі законодавчі акти стосовно судоустрою та судочинства з метою ефективного забезпечення права громадян на справедливий суд; 2) розширюються права громадян щодо гарантій рівності перед законом і судом, гласності, відкритості судового процесу, обов’язковості рішень суду, унормування неупередженого розподілу судових справ; 3) інформація щодо суду, який розглядає справу, стадії розгляду, місце та час засідань має бути відкритою і оприлюдненою; 4) право бути присутнім у відкритому судовому засіданні не може бути обмежено[v].

Питання наявності справедливого суду завжди було і залишається актуальним також для світової спільноти. Тому це право було відображено у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенції) [vi]. Як свідчить практика звернень громадян зі скаргами до Європейського суду з прав людини, поняття «справедливий суд» тлумачиться досить неоднозначно. Як правило особи, які не досягли у судовому провадженні бажаного результату, не завжди можуть уточнити, у чому конкретно полягала неповага з боку національних судів до їх права на справедливий суд. У багатьох випадках скарга на несправедливий судовий розгляд полягає у запереченні результату судового розгляду справи та тверджень щодо помилок стосовно фактів та права. У зв’язку з цим ЄСПЛ зазначає, що згідно зі ст. 19 Конвенції, його функції полягають лише у забезпеченні Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань[vii].

Серед усіх категорій населення України, що зазнають дискримінації з боку держави на ґрунті доступу до справедливого суду, найбільш незахищеними слід назвати осіб з психічними розладами. Адже через ускладнене сприйняття оточуючого середовища, своїх прав і обов’язків ця група людей часто не в змозі об’єктивно оцінювати свої вчинки та захистити себе.

У даному контексті уточнимо, що «психічний розлад» слід розуміти як змінений психологічний стан людини з нормального на деструктивний. Відповідно до Міжнародної класифікації хвороб, психічні розлади не зовсім тотожні таким поняттям, як «психічне захворювання» або «душевна хвороба». Даний термін дає загальну характеристику різним видам розладів психіки людини[viii].

Згідно статистики, в Україні 1,2 млн. жителів (більше 3% населення) страждає психічними розладами і цей показник з кожним роком зростає. Ми займаємо перше місце за кількістю психічних розладів у Європі – майже 2 млн. українців щороку стають пацієнтами психіатричних лікарень. За оцінками фахівців, від різноманітних нервових розладів страждає кожен третій українець[ix].

Варто визнати, що ця категорія людей досі зіштовхується з проблемою необ’єктивного сприйняття з боку суспільства. Одним із таких проявів є психіатрична стигматизація, тобто негативні особливості поведінки хворого викликають певний подив і побоювання у пересічних людей, які не розуміють природу вчинків цієї категорії осіб[x]. В результаті це впливає й на прийняття щодо них рішень у різних сферах життєдіяльності.

Якщо ж вести розмову про правовий захист цієї категорії громадян, то в Україні досі не має системи захисту прав людини з інвалідністю, зумовленою психічним розладом або розумовою відсталістю особи, яка б базувалася на повазі до людини та її гідності і не виключала її з процесу прийняття рішень стосовно власного життя, зокрема рекомендованої ООН системи підтриманого прийняття рішень[xi].

У зв’язку з цим розглянемо кілька основних проблем у правовому полі, з якими зіштовхуються особи з розладами психіки.
Одним із найбільш гострих питань є недобровільний огляд і примусова госпіталізація. Примусовій госпіталізації підлягають лише ті хворі, що є небезпечні для себе або для оточуючих, тобто коли пацієнт може покінчити життя самогубством або заподіяти будь-яку шкоду людям, з якими спілкується.

Інший випадок – коли хворий та його родичі (у зв’язку з незнанням специфіки захворювання) не хочуть, щоб його лікували. Тоді можна одержати письмову відмову від госпіталізації і не відправляти людину до лікарні. Але в такий спосіб хворий (через свій реальний стан) позбавляється законного права на медичну допомогу.

Дуже багато проблем виникає під час захисту цивільних прав психічно хворих. Для того щоб людина могла реалізовувати свої права та виконувати усі свої цивільні обов’язки, вона повинна бути дієздатною.

У Цивільному кодексі Україні існує ст. 36 про обмежену цивільну дієздатність, яка стосується й осіб, які страждають на психічні розлади[xii]. Стаття про обмежену дієздатність має дещо розпливчастий характер і вимагає розробки конкретних методичних рекомендацій.

Не менш важливою проблемою є встановлення вини психічно хворого під час здійснення ним протиправних дій. У ст. 19 Кримінального кодексу України зазначено, що не підлягає відповідальності особа, яка під час здійснення суспільно небезпечних дій перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати своїх дій (або бездіяльності) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану[xiii].

Особи з психічними розладами, які позбавлені можливості повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і/або керувати ними, визнаються обмежено осудними. До цієї категорії належить група осіб із психічними аномаліями в рамках осудності, ті, хто раніше визнавався осудним, тому що осудність стосувалася і психічно здорових, і психічних розладів граничного характеру, що займають проміжне положення між нормою і вираженим психічним розладом. Як бачимо, у визначенні обмеженої осудності є деяка частка діагностичного суб’єктивізму, тому застосування згадуваної статті необхідно забезпечити відповідними розробленими методичними рекомендаціями.

Проблема в тому, що для якісного експертного висновку необхідно визначити глибину психічного розладу, тобто як ця аномалія психіки впливає на здатність розуміти або усвідомлювати значення своїх дій і можливість керувати ними[xiv].

Наскільки ж ефективно в Україні виконується право осіб з психічними відхиленнями на справедливий суд? Прослідкувати ситуацію можна, звернувшись до практики розгляду відповідних справ у Європейському суді з прав людини.

Дослідження справ проти нашої держави протягом 5 останніх років (2010-2014 рр.) показало, що ЄСПЛ розглядав щодо України 3 таких випадки: Н.Михайленко (2013 р.), А.Кравченко та С.Осаковського (2014 р.). При цьому, всі згадані слухання стосувалися порушення п.1 ст.6 Конвенції, в якій йдеться про наступне: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або — тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, — коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя»[xv].

Відповідно до матеріалів справи Н.Михайленко, позивач страждала на параноїдну шизофренію, що перешкоджала їй зрозуміти і контролювати свої дії. У зв’язку з цим, за заявою батька суд з визнав її недієздатною, призначивши опікуном сестру.
Через деякий час стан позивача покращився, що дало підстави опікуну, а потім і Н.Михайленко звернутися в суд щодо відновлення дієздатності. Однак всі звернення були залишені без розгляду по суті. Свої рішення суди обґрунтовували, апелюючи до положень Цивільного процесуального кодексу України[xvi].

Так, в п.4 ст.241 йдеться про те, що скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та піклування. Згідно ж п.3 ст.121 заява повертається, якщо вона подана недієздатною особою[xvii].

Однак ЄСПЛ підтвердив, що порушення заявленої статті мало місце. Адже національне законодавство позбавило Н.Михайленко можливості особисто звернутися до суду щодо поновлення своєї цивільної дієздатності. Було вказано й про те, що така ситуація не відповідає сучасній європейській практиці.

Крім того виявилося, що законодавство України не гарантує автоматичний періодичний перегляд судами питання поновлення цивільної дієздатності осіб та здійснення нагляду щодо виконання обов’язків з опіки таких осіб. Дана обставина також була означена Європейським судом з прав людини[xviii]. Рішення вступило в силу 30.08.2013 р.

Першою в 2014 р. розглядали справу А.Кравченко, який скаржився на те, що він був засуджений на підставі свідчень, отриманих без присутності адвоката. Заявник також стверджував, що, попри те, що самостійно відмовився від такої допомоги, його психічний стан (шизофренія) перешкоджав усвідомленню змісту і наслідків відмови.

Відповідно до українського законодавства, особа, яка не в змозі захистити себе через фізичну або психічну недієздатність має бути представлена адвокатом, як тільки про недієздатність стане відомо. При розгляді цієї справи ЄСПЛ враховував, що ця вимога була дотримана Україною, а адвокат був призначений, як тільки слідчий був поінформований про історію хвороби.
Європейський суд з прав людини не знайшов жодних підстав вважати, що право на захист було порушено. Тому скарга відповідно до п.1 ст. 6 Конвенції є необґрунтованою і була відхилена[xix].

Друга справа 2014 р. стосувалась порушення права на справедливий суд громадянина С.Осаковського. Експертизою було встановлено, що дана особа страждає на змішаний розлад особистості, що, однак, не перешкоджає усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними.

За матеріалами справи заявникові було пред’явлено обвинувачення у завданні умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, та вчиненні розбійного нападу на салон гральних автоматів.

С.Осаковський скаржився, що кримінальне провадження щодо нього було надмірно тривалим (9 років). ЄСПЛ з цього приводу зазначив, що у кримінальних справах відлік «розумного строку», передбаченого п. 1 ст. 6 Конвенції, розпочинається з моменту пред’явлення особі обвинувачення. З наявних матеріалів справа неодноразово поверталась на новий судовий розгляд або на додаткове розслідування, а після останнього такого випадку провадження стояло на місці. За цих обставин Європейський суд з прав людини не знайшов жодного переконливого пояснення загальній тривалості зазначеного провадження і визнав заявлене порушення. 17.10.2014 р. Рішення набуло статусу остаточного[xx].

Аналіз наведеної практики ЄСПЛ щодо України впродовж 2010-2014 рр. свідчить про те, що причини порушення прав осіб з розладами психіки на справедливий суд частіше за все полягають у недосконалому законодавстві нашої держави або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями.

Отже, проаналізувавши ситуацію з дотриманням в Україні прав людей з психічними розладами на справедливий суд, можна дійти висновку, що в Україні існують суттєві проблеми із порушенням прав цих осіб.

З різних причин в нашій державі досі функціонує неефективна система захисту власних прав. На даному тезисі у своїх рішеннях постійно наголошує ЄСПЛ. Не стали виключенням і справи Н.Михайленко та С.Осаковського.

На жаль, через недостатню увагу до проблеми, в Україні зберігається упереджене ставлення до осіб з психічними розладами. У результаті представники цієї групи населення часто піддаються дискримінації в процесі комунікації з оточуючими, зазнають утисків, беручи участь у правовідносинах та подекуди страждають від приниження людської гідності в процесі лікування.

Максим Петров
Максим Щербатюк