| Дата: | 14.04.2015 |
Відповідність національного законодавства щодо права на свободу мирних зібрань та об’єднань до статті 11 Конвенції в контексті рішень Європейського суду з прав людини
Стаття 11 Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі – “Конвенція”) захищає два тісно пов’язаних між собою, взаємодоповнюючих, але водночас різних прав: (I) право на свободу мирних зібрань і (II) право на свободу об’єднання з іншими. Права є взаємодоповнюючими в тому сенсі, що кожне з них сприяє забезпеченню ефективного користування іншим[1]. Наприклад, право на зібрання, безумовно, буде менш ефективним, без права об’єднуватись і організовувати протести. Про взаємодоповнюючу природу цих прав також свідчить той факт, що вони спільно розглядаються в статті Конвенції та їх тісний взаємозв’язок з іншими міжнародними інструментами з прав людини. Так, зокрема, право на мирні зібрання закріплені в статті 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, статті 11 Африканської хартії з прав людини і народів та статті 15 Американської конвенції з прав людини. Стаття 8 Міжнародного пакту з економічних, соціальних і культурних прав передбачає право на страйк. Право на свободу об’єднань гарантується статтею 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, статтею 10 Африканської хартії з прав людини і народів, а також статтею 16 Американської конвенції про права людини.
Стаття 11 Конвенції має однакову структуру зі статтями 8, 9 і 10 Конвенції і складається з двох параграфів. Перший параграф визначає права, які гарантуються Конвенцією; другий – вказує на обставини, за яких національні органи країни мають право на законних підставах втручатися в користування цими правами. Однак стаття 11 § 2 Конвенції йде далі, ніж стаття 8 § 2, стаття 9 § 2 і стаття 10 § 2, дозволяючи додаткові «законні обмеження на користування цими правами особами, що входять до складу збройних сил, поліції або адміністрації держави в інтересах національної або громадської безпеки”.
Практика Європейського суду з прав людини (далі – “ЄСПЛ”) щодо порушень сатті 11 Конвенції є досить широкою. Принциповими рішеннями в ешелоні ЄСПЛ є такі: G v Germany (1989) [2] , Stankov and the United Macedonian Organisation Ilinden v Bulgaria (2001) [3] , Gorzelik and Oth v Poland (2004)[4], United Communist Party and Oth v Turkey (1998)[5].
Як свідчить практика ЄСПЛ в Україні на національному рівні питання свободи зібрань та об’єднань залишається неврегульованим в тому сенсі що, по-перше, існують колізії між сучасними нормами, які були прийняті в часи незалежності та суперечності з тими, що були прийняті за часів Радянського Союзу і, які до тепер застосовуються національними судами, як такі, що мають юридичну силу і, по-друге, закон, який має регулювати це питання на сьогоднішній день так і не прийнято.
Хоча загалом справ проти України за порушенням статті 11 Конвенції було розглянуто ЄСПЧ небагато (за даними бази даних всього 5, починаючи з 2008 року), за останні два роки ЄСПЛ розглянув дві знаменні справи, які піднімають актуальність законодавчої неврегульованості порядку та права на свободу зібрань та об’єднання в Україні – це «Веренцов проти України» 2013 році[6] та «Шмушкович проти України» в 2014 році[7]. Заявники в обох цих справах скаржились на порушення статті 11 Конвенції через те, що протести, організаторами яких вони були, національні суди визнали незаконними на підставі того, що вони не отримали дозволів на проведення мирних демонстрацій, за що до них застосували адміністративні заходи. Заявники наполягали на тому, що, згідно статтям 22, 39 та 92 Конституції України, вони не мали отримувати дозвіл від державних органів, достатньо було попередження з їх сторони, але держава стверджувала, що згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28.07.1988 р. про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів та демонстрацій в СРСР (далі – “Указ”) та рішенню Конституційного Суду України від 19.04.2001 р. щодо юридичної сили цього Указу, заявники були зобов’язані отримати дозвіл на проведення мирних заходів. ЄСПЛ, розглянувши аргументи обох сторін, проаналізувавши національне законодавство, судову практику та інші міжнародні стандарти в контексті Конвенції та своїх попередніх рішень та вирішуючи, чи було втручання держави в проведення мирних заходів законним, дійшов висновку, що:
“Постанова Верховної Ради України про тимчасове застосування деяких законодавчих актів СРСР відноситься до тимчасового застосування радянського законодавча, а закон, що регулює порядок проведення мирних демонстрацій досі ще не прийнятий українським парламентом, хоча в статтях 39 та 92 Основного Закону зазначені чіткі вимоги, згідно яких порядок проведення таких заходів має бути встановлений законом, тобто актом Верховної Ради України. Суд визнає, що створення своєї законодавчої бази може зайняти деякий час впродовж перехідного періоду, однак, він не може погодитися, що затримка більш ніж двадцять років є виправданою, особливо коли це стосується такого основоположного права, як право на свободу мирних зібрань та об’єднань. Таким чином, суд приходить до висновку, що втручання з боку держави в право заявника на свободу мирних зібрань не було передбачено законом”[8]
На національному рівні було здійснено декілька спроб з узгодження українського законодавства з принципами Конвенції. Так, 6 травня 2008 р було подано проект закону “Про порядок організації і проведення мирних зібрань”, більш відомий як законопроект №2450[9]. Після його ухвали в першому читанні, проект був розкритикований правозахисниками та Венеціанською комісією, після чого його текст піддавався низці змін та доповнень, але навіть після цих змін він зустрів надзвичайний опір від української громадськості, а Венеціанська комісія зробила низку рекомендацій[10], після чого законопроект так і не було прийнято, а й згодом взагалі знято з розгляду. На весні 2013 р. було подано два інших законопроекти “Про свободу мирних зібрань” №2508а і 2508а-1, в яких здебільшого було враховано позицію громадських організацій, але ці проекти навіть не було поставлено на розгляд Верховною Радою.[11]
Існує думка, що неврегульованість цього питання діє на користь державі[12], з якою важко не погодитись, адже, окрім довгого часу, до розробки закону був задіяний серйозний ресурс: впродовж останніх 6 років залучались різні громадські та міжнародні організації, проводились громадські слухання, приймались резолюції, але на сьогоднішній день результат, на жаль, є відсутнім, що прямо свідчить про брак політичної волі, нехтування та недбайливе ставлення до людських цінностей в нашому суспільстві в цілому, і до права людей на свободу мирних зібрань зокрема. В той же час рішення цього питання, а разом з ним й імплементація рішень ЄСПЛ по справах зазначених вище може відбутись в дуже простий спосіб: врахувавши рекомендації всіх міжнародних організацій, думку та пропозиції громадського суспільства та використавши досвід інших держав, де це право ефективно врегульовано, внести на решті законопроект, який буде мати на меті збереження не лише інтересів держави в односторонньому порядку, а буде забезпечувати баланс між інтересами суспільства та держави і, таким чином, відповідати стандартам Конвенції та інших міжнародних інструментів
Публікація стала можливою за підтримки американського народу, наданої через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Проекту «Справедливе правосуддя». Погляди авторів не обов’язково відображують погляди Агентства США з міжнародного розвитку або уряду Сполучених Штатів Америки.
Проект Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Справедливе правосуддя» працює в Україні з жовтня 2011 року. Мета проекту – сприяти утвердженню верховенства права в Україні через підтримку судової реформи, підвищення рівня прозорості та підзвітності судової системи, поліпшення обізнаності громадян із діяльністю судової системи та зростання довіри суспільства до судової влади. Діяльність проекту ґрунтується на досягненнях попереднього Проекту USAID «Україна: верховенство права», який реалізовувався з 2006 по вересень 2011 року. Детальнішу інформацію про Проект USAID «Справедливе правосуддя» можна отримати на офіційному веб-сайті www.fair.org.ua або за телефоном +38 (044) 581-3303.
Американський народ надає економічну та гуманітарну допомогу по всьому світу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) вже понад 50 років. В Україні допомога USAID надається у таких сферах, як: економічний розвиток, демократія та управління, охорона здоров’я і соціальний сектор. Починаючи з 1992 р., Агентство США з міжнародного розвитку надало Україні допомоги на суму 1,8 мільярда доларів на покращення соціальної та економічної безпеки, а також на потреби розвитку. Детальнішу інформацію про програми USAID в Україні можна отримати на офіційному веб-сайті USAID http://ukraine.usaid.gov та сторінці у Facebook https://www.facebook.com/
_________________________________
[1] П. ван Дайка, Ф. ван Хоф, А. Ван Рейн і Л. Zwaak, Теорія і практика Європейської конвенції з прав людини, Intersentia, 2006, стор. 586
[6]Case of Vyerentsov v Ukraine, 20372/11, 11 липня 2013р: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-118393
[7]Case of Shmushkovych v Ukraine 3276/10, 14 лютого 2014р.: http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-128050
[9] http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=32431
[10] http://www.unian.ua/politics/416803-venetsianska-komisiya- zakonodavstvu-schodo-svobodi-zibran-v-ukrajini-potriben-evroremont.html
[11] Зубар Н., Северин О. Права людини в Україні 2013рік. Узагальнена доповідь громадських організацій:http://helsinki.org.ua/index.php?id=1398047946
