Вєренцов проти України, №20372/11, рішення від 11 квітня 2013року.

У справах Вєренцова та Шмушковича Суд розглянув інший аспект застосування статті 11 Конвенції, а саме можливість реалізації права на мирні зібрання. Зокрема, суд визнав, що втручання у свободу мирних зібрань заявників не було передбачено законом.

У справі Вєренцова, заявник як керівник громадської організації, був організатором мирного зібрання перед приміщенням Львівської обласної прокуратури 12 жовтня 2010 року. Про мирне зібрання він повідомляв двічі. Судової заборони мирного зібрання не було. Наступного дня він був затриманий працівниками міліції й звинувачений у порушенні порядку проведення мирних зібрань. 14 жовтня заявника було притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 1851 КУпАП. Заявника було визнано винним у порушенні порядку організації та проведення мітингів та демонстрацій, в результаті він був засуджений до 3 діб адміністративного арешту й апеляційний суд підтримав це рішення.

У справі Шмушковича 17 березня 2009 року заявник, діючи від імені «Зеленки», повідомив мера м. Одеса та начальника Приморського районного відділу міліції Одеського міського управління ГУМВС в Одеській області про намір організації провести 19 березня 2009 року, з 11 год до 13 год мирне зібрання (пікет) перед будівлею Одеської міськради. .У відповідь листом від тієї ж дати Одеська міська рада повідомила заявника про те, що проведення пікету після попередження у такий короткий строк буде вважатися незаконним. Пікет відбувся у запланований час. Проте 15 травня 2009 року Приморський районний суд м. Одеси розглянув справу заявника і притягнув його до адміністративної відповідальності, визнавши заявника винним за статтею 1851 КУпАП у порушенні порядку організації та проведення мітингів та демонстрацій і оштрафував його на 170 грн (17 євро). Суд, зокрема, постановив, що заявник порушив статтю, тому що не виконав вимогу про сповіщення за десять днів.

У вказаних двох рішеннях Суд констатував порушення статті 11 Конвенції на тій підставі, що втручання у права заявників не були виправданими. Суд констатував відсутність чітких і передбачуваних положень у сфері свободи зібрань, що не відповідає критерію «відповідно до закону».

Суд також відзначив, що досі парламентом України не було введено в дію жодного закону, який би регулював порядок проведення мирних демонстрацій, хоча статті 39 та 92 Конституції чітко вимагають того, щоб такий порядок було встановлено законом, тобто актом парламенту України. Хоча Суд погоджується з тим, що державі може знадобитися певний час для прийняття законодавчих актів протягом перехідного періоду, але він не може погодитися з тим, що затримка у понад двадцять років є виправданою, особливо коли йдеться про таке фундаментальне право як свобода мирних зібрань.

ВИКОНАННЯ

Індивідуальні заходи

У справі Вєренцова та Шмушковича заявникам була виплачена грошова компенсація. Вєренцов також  подав прохання про перегляд рішення суду щодо притягнення його до адміністративної відповідальності за ст.185-1 Кодексу про адміністративні правопорушення. 3 березня 2014 року Верховний Суд України переглянув справу заявника та скасував постанови нижчестоящих судів та закрив адміністративне провадження щодо заявника у зв’язку з відсутністю у діях заявника складу правопорушення.

Що стосується справи Шмушковича, то відсутня інформації щодо того, чи звертався заявник з відповідним клопотанням до національного суду для перегляду його справи.

Заходи загального характеру

У справі Вєренцова та Шмушковича рішення Суду в частині вжиття загальних заходів по суті не виконано, оскільки до цього часу не прийнято закон про мирні зібрання.

4 липня 2013 року в парламенті був зареєстрований проект закону № 2508а «Про свободу мирних зібрань», поданий народними депутатами усіх парламентських фракцій А.Шевченко, Ю.Мірошниченко, Г.Немирею, С.Тігіпко, І. Гайдошем, М.Джемілєвим, В.Самойленко та І.Луценко[3]. Проект був розроблений представниками громадських організацій.

17 липня 2013 року був зареєстрований альтернативний проект закону №2508а-1 «Про свободу мирних зібрань», поданий народними депутатами В.Куренною, М.Іоновою, Р.Павленко та Р.Чернегою[4].

9 жовтня 2013 року профільний парламентський Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин прийняв рішення рекомендувати парламенту ухвалити проект закону № 2805а в першому читанні за основу.

Розгляд проектів закону парламентом було призначено на 24 жовтня 2013 року, а пізніше перенесено на листопад 2013 року, а потім ще неодноразово переносилося. Проте, жоден із зазначених законопроектів так і не був розглянутий під час роботи парламенту попереднього скликання. А оскільки законопроекти не були прийняті у першому читанні попереднім складом парламенту, то відповідно до Регламенту Верховної Ради України такі проекти вважаються такими, що зняті з розгляду. Таким чином, зараз на розгляді парламенту немає жодного законопроекту, який би передбачав законодавче врегулювання порядку проведення мирних зібрань та скасування адміністративної відповідальності за порушення такого порядку.

Рекомендації

  1. У самому рішенні (у справі Вєренцова) Суд відповідно до статті 46 Конвенції закликав невідкладно реформувати законодавство про мирні зібрання для приведення їх у відповідність із висновками Суду. Проте до цього часу вимога Суду не реалізована. З огляду на те, що виконання рішення можливе тільки шляхом усунення законодавчої прогалини щодо регулювання мирних зібрань, то основною рекомендацією є необхідність якнайшвидшого прийняття закону про свободу мирних зібрань, що відповідав би Європейській Конвенції з прав людини та основоположних свобод у світлі практики Європейського суду з прав людини.

На розгляді парламенту зараз навіть немає жодного законопроекту, який був би направлений на законодавче врегулювання питання мирних зібрань.

  1. Оскільки очікувати на швидке прийняття закону неможливо, то необхідно вжити всіх можливих заходів для приведення практики регулювання мирних зібрань до вимог Конвенції. Зокрема, доцільно організувати максимальне ознайомлення з винесеними рішеннями Суду працівників правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування та суддів для мінімізації можливих аналогічних порушень. Таке ознайомлення можливе шляхом підготовки відповідних письмових рекомендацій та пояснень, так і шляхом організації тематичних семінарів для відповідних груп.