Федорченко и Лозенко против Украины

© Перевод Центра стратегической защиты

Дело поддерживалось Центром стратегической защиты Харьковской правозащитной группы

Официальный текст (анг)

 

П’ЯТА СЕКЦІЯ

ФЕДОРЧЕНКО ТА ЛОЗЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ

(Заява № 31898/06)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

20 вересня 2012

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до умов, визначених пунктом 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним правкам.

У справі «Федорченко та Лозенко проти України»,

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (Dean Spielmann), Голова,

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič),

Енн Пауер-Форд (Ann Power-Forde),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Ангеліка Нусбергер (Angelika Nußberger), судді,

та Стівен Філліпс (Stephen   Phillips), Секретар секції,

після наради за закритими дверима 20 липня 2012 року,

постановив наступне рішення, що було прийняте того ж дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 387/03), поданою проти України до Суду 28 листопада 2002 року на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) двома громадянами України: паном Юрієм Федорченко (далі – перший заявник) та пані Зоєю Лозенко (далі – другий заявник, разом – заявники).

2. Заявники були представлені Європейським центром з прав ромів, розташованим у Будапешті, Угорщина. Уряд України (далі – Уряд) був представлений його Уповноваженим – паном Юрієм Зайцевим з Міністерства Юстиції України.

3. 22 вересня 2008 року Голова п’ятої секції вирішив повідомити Уряд про дану заяву.

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявники народилися відповідно у 1951 та 1954 роках та проживали в містах Нові Санжари та Золотоноша, Україна.

5. За твердженнями першого заявника, між 8 та 8:30 ранку 28 жовтня 2001 року, виходячи з власного будинку, він зустрів майора міліції І. та двох незнайомців. Вони погрожували йому, а потім вдарили його та заштовхали всередину будинку. Потім нападники підпалили будинок та, вийшовши з нього, забарикадували двері ззовні.

6. Внаслідок вибуху будинку, перший заявник опинився зовні, в той час як інші члени його родини, які спали, залишилися всередині.

7. Того ж дня перший заявник та чотири інших члена родини заявників, 21-річна З.Ф. (донька другого заявника), 6-річна С.Ф. (онука заявників), 3-річний М.Ф. (онук заявників) та 15-річний Т.Л. були госпіталізовані з опіками та отруєнням чадними газами. З.Ф., С.Ф. та М.Ф. померли в лікарні.

8. Двох інших членів родини заявників було знайдено померлими в будинку: 25-річного В.Ф. (син першого заявника) та 6-річного Ю.Ф. (онук заявників).

9. Перший заявник повідомив міліції, що полум’я зайнялося через підпал, вчинений майором І. з управління міліції міста Крюкова. Він вважав, що цей напад був покаранням за відмову сплатити щомісячний хабар в розмірі 200 гривень (UAH), який вимагався міліцією. Майор І. імовірно приходив до дому заявників і раніше та вимагав гроші від родички заявників – З.Ф., за те, щоб проти неї не було розпочато кримінальної справи за фактом незаконного обігу наркотичних засобів. За це майор І. вже імовірно отримав хабар у розмірі 800 UAH. Перший заявник також стверджував, що майор І. раніше погрожував підпалити його будинок.

10. Відповідно до статті у місцевій газеті, «міліціонери спалили ромську родину живцем, оскільки вони відмовилися сплатити обумовлену частку з продажу наркотиків». Місцевий прокурор заявив, що в одному з спалених будинків члени родини продавали наркотики. Він також сказав, що версія «співучасті міліції наркобаронам» у злочині перевіряється. Один з сусідів надав свідчення, що родина заявників була бідною, та що З.Ф. продавала героїн (ширку) впродовж кількох місяців, але потім вона була побита міліціонерами, «через свою недосвідченість». Перший заявник засвідчив, що майор І. погрожував спалити їх живцем, оскільки вони не сплатили 200 UAH щомісячного хабара.

Газетна стаття також містила наступні уривки:

«Декілька десятків ромів, що приїхали на похорон жертв, сказали журналістам: «Так, в Україні існує фашизм щодо ромів, їх права як етнічної меншини порушуються»

[…]

«В міліцейських рапортах дуже часто зазначається, що наркотики було продано «особами ромської національності», в той час як українці також продають наркотики».

11. 28 жовтня 2001 року Кременчуцький районний прокурор ініціював кримінальне провадження стосовно вбивства В.Ф. та Ю.Ф. В свою чергу, Полтавська районна прокуратура 06 листопада 2001 року порушила кримінальну справу щодо підпалу будинку першого заявника. Пізніше обидві справи було об’єднано.

12. Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області провело внутрішнє розслідування стосовно тверджень про причетність майора І. до підпалу будинку першого заявника. Під час розслідування перший заявник знову заявив, що майор І. вимагав з його невістки 200 UAH за припинення її переслідування в кримінальному порядку за продаж наркотиків. В подальшому слідство встановило, що 28 жовтня 2001 року о 9:00 майор І. поїхав з дому разом із своєю дружиною. Дорогою вони зустріли своїх сусідів. Однак, у письмових поясненнях майор І. та його дружина заявили, що вони покинули будинок о 8:20. Пізніше майор І. був помічений зі своєю дружиною на ринку в місті, де вони розмовляли з продавцями меблів та одягу та з парою на прізвище С. О 13:00 майор І. повернувся додому. Було також встановлено, що 04 жовтня майор І. арештував З.Ф., яку пізніше було звільнено, він також 20 жовтня 2001 року проводив обшук у будинку першого заявника.

13. Зокрема, в його поясненнях наданих у невстановлену дату, майор І. заявив таке: «ймовірно, що я знав в обличчя мешканців будинку розташованому на вулиці Шкільна, але я не знав їх імен. Я бачив там усіх ромів та знаю, що вони там продавали наркотики. Але ромів важко впіймати…»

14. Відтак, було зроблено висновок, що ці обставини, так само як «отримані першим заявником в результаті вибуху травми голови», могли стали причиною обмови майора І. першим заявником. Висновок службового розслідування, в якому зазначалось, що майор І. не був причетний до підпалу будинку першого заявника, було надіслано до Полтавської районної прокуратури 10 грудня 2001 року.

15. 14 листопада 2001 року підозрюваному у спаленні будинку першого заявника гр-ну Н., було висунуто обвинувачення у вбивстві та знищенні майна.

16. В подальшому, у різні дати, були розпочаті кримінальні переслідування щонайменше шістьох осіб за трьома пунктами звинувачення у підпалі та вбивстві, що мали місце 28 жовтня 2001 року. У зв’язку із тим, що цих осіб не було знайдено, у квітні 2002 року справи щодо них були виділені зі справи щодо Н. в окремі провадження.

17. У травні 2002 року представник заявників звернувся до прокурора із клопотанням допитати (i) лікаря, який надавав першу допомогу потерпілим, (ii) сусіда заявників, який імовірно отримав наказ від міліції не надавати жодних свідчень, та (iii) колишню дружину майора І., яка могла бачити його автомобіль.

18. 1 червня 2002 року адвокат заявників висунув до слідчого вимогу про притягнення майора І. до кримінальної відповідальності за підпал.

19. Того ж дня відбулася очна ставка між першим заявником та майором І. Заявник виклав свою версію подій та описав одяг майора І. в який той був вдягнений на ранок в день підпалу. Майор І. спростував усі звинувачення.

20. Того ж дня прокурор відмовив заявникам у притягненні майора І. до кримінальної відповідальності за підпал, спираючись на покази майора І., висновки службового розслідування та наявність іншого підозрюваного, який не підтвердив причетність майора І. до нападу. Зокрема, Д. надав свідчення, що він привіз трьох осіб до дому заявника вранці 28 жовтня 2001 року, але майора І. серед них не було.

21. У липні 2002 року кримінальну справу проти Н. було направлено до суду.

22. 11 грудня 2002 року Апеляційний суд Полтавської області, діючи як суд першої інстанції, розглянув кримінальну справу проти Н. та Г., та повернув її на додаткове розслідування. Зокрема суд зазначив, що гр-н Х. «планував зруйнувати та пошкодити шляхом підпалу три будинки в яких проживали особи ромської національності». Н. та Г.,  разом з іншими сімома особами, були звинувачені в діях, які вони вчинили за наказом Х. Суд вказав на численні недоліки в розслідуванні. Зокрема, мали бути перевірені скарги Г. на погане поводження з ним з боку міліції з метою отримання зізнання; не було встановлено хто приймав участь в підпалі та яку роль виконувала кожна з осіб; було подано в розшук інших осіб імовірно причетних до підпалу, але не було зроблено нічого для їх розшуку. Суд зокрема зазначив, що слідство має перевірити алібі майора І. та встановити чому та на яких підставах він діяв за межами своєї територіальної юрисдикції, арештовуючи З.Ф. та обшукуючи будинок першого заявника. Заявники також свідчили на судовому слуханні, що майор І. погрожував їм репресією. Проте суд, не встановив в своєму рішенні причину імовірної репресії. Суд зазначив, що майор І. особисто визнав що він відвідував будинок першого заявника декілька разів у 2001 році. Першого заявника також не було повідомлено про відмову у порушенні кримінальної справи проти майора І. Документи стосовно службового розслідування не було долучено до кримінальної справи, та не було надано відповіді на запит представників заявників від травня 2002 року. Суд дійшов висновку про необхідність допиту колишньої дружини майора І., лікаря швидкої допомоги, пожежника та сусідів першого заявника. Нарешті, суд вказав на велику кількість різноманітних слідчих дій, які необхідно було виконати слідчим органам.

23. Заявники стверджували, що в судовому засіданні Н. заявив: «Ми мали поставити тих […] ромів на місце. Міліція має робити це!»

24. 06 березня 2003 року Верховний Суд України погодився із рішенням суду від 11 грудня 2002 року. Однак, він вирішив, що не було необхідності виконувати відтворення обставин події про що зазначав Апеляційний суд.

25. 16 червня 2003 року прокуратура міста Кременчука відмовила в порушенні кримінальної справи проти майора І. Без будь-яких обґрунтувань вона вирішила, що в ході додаткових перевірок було встановлено, що майор І. не був причетний до підпалу.

26. 10 липня 2004 року кримінальне провадження було зупинено, через те, що інші злочинці не були знайдені.

27. 23 вересня 2004 року кримінальне провадження відносно Н. було поновлено.

28. 21 січня 2005 року Кременчуцький районний суд Полтавської області визнав Н. винним в умисному знищенні майна, яке заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах та засудив його до п’яти років позбавлення волі, із звільненням від відбування покарання з випробувальним строком 2 роки. Суд дійшов висновку, що Н., Но. та С. приїхали до дому першого заявника, з метою «зруйнувати будівлі осіб ромської національності, які продають наркотики». Не дочекавшись поки Н. вижене людей з будинку, Но. та С. підпалили будинок. В ході судового засідання Н. стверджував, що його метою було знищення будинку торгівців наркотиками. Його роль полягала в очищенні будинку від людей, але спільники Н. не стали чекати, та підпалили будинок у той час коли люди та він сам ще знаходились всередині. Суд дійшов висновку, що Н. «певною мірою» був залежним від Но. та С., хоча й діяв як їх співучасник. Його версія підтверджувалась різноманітними доказами, зокрема, він отримав опіки та провів деякий час в лікарні після цих подій. Суд присудив першому заявнику 13820 гривень компенсації за знищене майно та відмовив у задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди, завданої  смертю їх родичів та тілесними ушкодженнями отриманими першим заявником, посилаючись на те, що ці обставини не були наслідком дій Н. та не охоплювались його умислом.

29.  Прокурор та заявники подали апеляції, стверджуючи, що покарання для Н. було надто м’яке. Заявники скаржились, що суд першої інстанції не надав оцінки показам першого заявника та ще однієї особи, що залишилась в живих після підпалу, яка також свідчила про причетність майора міліції І. до нападу. Вони також відмітили, що відповідно до свідчень Н. та Г. підпали були заздалегідь сплановані та добре організовані, оскільки горюча суміш була куплена наперед та для підпалу будинків осіб ромської національності було використано декілька машин.

30. 20 травня 2005 року Апеляційний суд Полтавської області скасував вирок від 21 січня 2005 року через порушення судом першої інстанції норм процесуального права.

31. 22 червня 2005 року кримінальну справу проти Н. було закрито через його смерть.

32. 04 грудня 2008 року рішення від 10 лютого 2004 року про зупинення провадження було скасовано прокурором. Будь-яка додаткова інформація щодо подальшого провадження по цій справі відсутня.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Другий звіт щодо України Європейської комісії проти расизму та нетерпимості (ЄКРН), прийнятий 14 грудня 2001 року 

33. Відповідні виписки зі звіту читаються наступним чином:

«56. Як і в деяких європейських країнах, населення рома стикається з ситуацією суворих соціально-економічних негараздів, а також з проявами упередження, дискримінації та насильства з боку більшості населення, а іноді й з боку органів влади, зокрема працівників правоохоронних органів. ЄКРН висловлює занепокоєння з приводу цієї ситуації та вважає, що конче необхідна політика, спрямована на розв’язання проблеми становища громад рома в Україні, аби забезпечити їхнім членам на практиці такі самі права, які має решта населення України. ЄКРН упевнена, що першим необхідним кроком на шляху випрацювання належної відповіді на проблеми, які постали перед населенням роман в Україні, є визнання органами влади того, що ці проблеми дійсно існують і що їх слід розв’язувати […].

58. Іншою пріоритетною сферою дій, визначеною ЄКРН, є поведінка працівників правоохоронних органів відносно членів громад рома. У цьому аспекті ЄКРН із занепокоєнням відзначає непоодинокі заяви про надмірне застосування сили, погане поводження, словесні образи та пошкодження майна персоналом правоохоронних органів. Дискримінаційна практика, як нам повідомляють, є дуже поширеною і включає довільні перевірки, несанкціоновані обшуки, конфіскацію документів і, як зазначалось у першій доповіді ЄКРН, дискримінаційне застосування запобіжних кримінальних дій щодо осіб із кримінальним минулим. ЄКРН закликає, аби було вжито заходів задля подолання проявів протиправної поведінки працівників правоохоронних органів загалом, у т.ч. шляхом більш дієвої реакції держави на такі прояви, а також шляхом навчання та підвищення обізнаності. На додаток, звертаючи увагу на повідомлення про те, що реакція міліції на злочини, що їх вчиняють представники основного населення проти ромі, є нерідко неадекватною, ЄКРН рекомендує органам влади України вжити заходів задля гарантування швидкого та ефективного реагування міліції на всі злочини, в т.ч. вчинені проти ромів, а також, відповідно до рекомендацій, наведених вище, забезпечити, аби расистський елемент образ було належним чином враховано.

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ

34. Заявники скаржилися на те, що їх родичі померли в результаті підпалу за безпосередньою участю представника державного органу – майора міліції І.

Далі вони скаржилися на те, що державні органи не провели повного та ефективного розслідування обставин смерті їх родичів та причетності майора І. до підпалу. Вони посилалися на статтю 2, яка серед іншого передбачає таке:

«1. Право кожного на життя охороняється законом. …»

А. Прийнятність

35. Уряд стверджував, що  заявники не оскаржили рішення прокурора від 16 червня 2003 року про відмову в порушенні кримінальної справи проти майора І. до вищестоящого прокурора або до суду. Тому вони не вичерпали усі ефективні національні засоби юридичного захисту щодо своїх скарг за статтею 2 Конвенції.

36. Заявники не погодилися, зазначивши, що не було жодного підтвердження того, що державні органи, які раніше двічі відхиляли вимоги заявників, приймуть відмінне рішення щодо іншої скарги.  Заявники відмітили, що стаття 35 Конвенції має застосовуватися з певним ступенем гнучкості та без надмірного формалізму (див. Kucheruk v. Ukraine, no. 2570/04, § 109, 6 September 2007). Вони зазначили, що зробили усе можливе за даних обставин, надали докази в міліцію, звертались із заявами та скаргами, хоча, на думку заявників, з їх боку достатньо було звернути увагу уповноважених органів на цю справу. Заявник послався на справу Assenov and Others v. Bulgaria (28 October 1998, § 86, Reports of Judgments and Decisions 1998‑VIII), у якій Суд дійшов висновку, що «заявники неодноразово зверталися зі скаргами в органи прокуратури всіх рівнів з проханням провести повне кримінальне розслідування у зв’язку із заявами пана Ассенова про жорстоке поводження з боку міліції» та вирішив, що «вичерпавши усі доступні йому можливості … заявник не повинен був … робити іншу спробу з метою отримання відшкодування». Таким чином заявники дійшли висновку, що вони вичерпали усі доступні їм національні засоби захисту.

37. Суд зазначив, що зауваження Уряду тісно пов’язані зі скаргою заявників за процедурною частиною статті 2 Конвенції. За цих обставин він приєднав зауваження до суті скарги заявників (див., mutatis mutandis, Lotarev v. Ukraine, no. 29447/04, § 74, 8 April 2010).

38. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованою в розумінні підпункту (а) пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначив що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже вони оголошуються прийнятними.

В. Обставини справи

1. Процедурні обов’язки за статтею 2 Конвенції

(а) Доводи сторін

39. Заявники зазначили, що розслідування підпалу будинку першого заявника зазнало багатьох вирішальних упущень, що призвело до його неефективності. Висновку про непричетність майора І. до підпалу, було досягнуто, без допиту ключових свідків. Заявники стверджували, що першого заявника було опитано слідчими через місяць після подій, що розглядаються, і лише тому, що він особисто прийшов до слідчого без виклику. Заявники також підкреслили, що державні органи вказували на численні недоліки в розслідуванні, зокрема Апеляційний суд Полтавської області, який в своїм рішенням від 11 грудня 2002 року, направив справу на додаткове розслідування. Заявники дійшли висновку, що держава не виконала свої процедурні зобов’язання за статтею 2 Конвенції.

40. Уряд відмітив, що і міліція у службовому розслідуванні, і прокуратура встановили, що майор І. не був причетним до підпалу. Уряд також зазначив, що було з’ясовано обставини інциденту, та встановлено  відповідальних за підпал осіб. Було проведено численні та різноманітні процедурні заходи, включаючи чотири відтворення обставин події, чотири розшуки, одинадцять пред’явлень для впізнання, шістдесят три допита, одна очна ставка (між першим заявником та майором І.), та сімнадцять судових експертиз. Скарги заявників відносно причетності майора І. до інциденту, були належним чином перевірені, та державні органи зробили все необхідне, щоб знайти відповідальних за підпал.

(b) Оцінка Суду

і. Загальні принципи

41. Суд нагадує, що стаття 2 Конвенції покладає обов’язок на державу забезпечувати право на життя, шляхом прийняття ефективних норм кримінальних законів для попередження злочинів проти особи, що забезпечуються правоохоронним механізмом для попередження, усунення та покарання порушень таких норм. Це також породжує позитивний обов’язок держави провести ефективне офіційне розслідування в разі вбивства особи. Зобов’язання провести таке розслідування виникає в усіх випадках позбавлення життя та підозрілої смерті,  незалежно від того, чи є правопорушниками приватні особи, представники державних органів чи невідомі особи (див., Angelova and Iliev v. Bulgaria, no. 55523/00, § 94, 26 July 2007, та Rantsev v. Cyprus and Russia, no. 25965/04, § 232, ECHR 2010 (витяги)).

42. Розслідування має бути ефективним в тому розумінні, що воно є здатним привести до встановлення обставин справи, виявленню та покаранню винних. Державні органи мають вжити доступні їм розумні заходи задля забезпечення всіх доказів пов’язаних з інцидентом. Висновки за розслідуванням мають бути засновані на повному, об’єктивному та безсторонньому аналізі всіх обставин справи. Більш того, вимоги статті 2 Конвенції не обмежуються стадією офіційного розслідування, там, де це призводить до порушення справи в національних судах, судовий розгляд в цілому, включаючи стадію слухання справи по суті, має задовольняти необхідним умовам здійснення позитивного обов’язку захищати життя через закон. Хоча, не існує абсолютного обов’язку щоб усі кримінальні переслідування закінчувались обвинувальним вироком, чи вироком взагалі, водночас, будь-який недолік в розслідуванні, який позбавляє його здатності встановити обставини справи, або винну особу, свідчить про недостатню його ефективність. За будь-яких обставин національні суди не можуть дозволити небезпечним для життя злочинам залишитися безкарними (див., mutatis mutandis, Mojsiejew v. Poland, no. 11818/02, § 53, 24 March 2009, та Esat Bayram v. Turkey, no. 75535/01, § 47, 26 May 2009).

43. Для того, аби розслідування було ефективним, особи, що проводять розслідування та відповідальні за його проведення, мають бути незалежні та безсторонні за законом і на практиці. Це означає не лише відсутність їх ієрархічного чи інституційного зв’язку з особами причетними до подій, але й фактичну незалежність. Ефективне розслідування, як того  вимагає стаття 2, слугує задля збереження довіри суспільства в дотриманні державою принципу верховенства права; недопущення навіть натяку на причетність влади до незаконних дій або її терпимого відношення до них, та, у справах за участю державних службовців або органів, гарантування їх відповідальності за смерті, які сталися з їх вини. У всіх справах, близькі родичі жертви мають бути залучені до провадження у справі в тій мірі, яка є необхідною для захисту їх законних інтересів (див., наприклад, Ramsahai and Others v. the Netherlands [GC], no. 52391/99, §§ 321-322, ECHR 2007‑II; Khaindrava and Dzamashvili v. Georgia, no. 18183/05, §§ 59-61, 8 June 2010; Tahsin Acar v. Turkey [GC], no. 26307/95, §§ 222-225, ECHR 2004‑III; and Güleç v. Turkey, 27 July 1998, § 82, Reports of Judgments and Decisions 1998-IV).

іі. Застосування цих принципів до даної справи

44. Суд відмічає, що в даній справі, не дивлячись на огидну природу інциденту, в якому маленькі діти були спалені заживо, складається враження, що державні органи обмежили розслідування мінімально необхідними  процедурними кроками.

45. Зокрема, не дивлячись на посилання Уряду на численні процедурні дії, виконані підчас розслідування кримінальної справи, за відсутності матеріалів справи не зрозуміло, що саме було досліджено, хто був опитаний підчас розслідування та коли ці заходи були застосовані. В своєму рішенні від 11 грудня 2002 року Апеляційний суд Полтавської області вказав на значну кількість недоліків розслідування та відмітив численні процесуальні заходи, які мали бути виконані. Це було підтверджено Верховним Судом України. З матеріалів, наданих Урядом, незрозуміло чи були ці рекомендації враховані та виконані слідчими органами.

46. Суд також зазначає, що з 2004 року жодного з, щонайменше шести підозрюваних в причетності до підпалу будинку першого заявника та інших будинків 28 жовтня 2001 року, не було знайдено, та відмічає, що не існує ніяких доказів вжиття яких-небудь заходів, спрямованих на їх пошук.

47. Що стосується розслідування можливої причетності майора І. до підпалу, Суд також відмічає, що з доступних матеріалів вбачається, що прокуратура просто відсилає до висновку службового розслідування міліції. Хоча, в рішенні від 16 червня 2003 року стверджується, що «подальші перевірки було здійснено», не існує доказів того, що це в дійсності було зроблено.

48. Суд визнає, що не кожне розслідування має бути обов’язково успішним або призвести до висновків, що співпадають з баченням подій заявником. Однак, воно має в принципі бути здатним привести до встановлення фактичних обставин справи та, якщо твердження відповідають дійсності, до встановлення та покарання винних (див., Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom, no. 46477/99, § 71, ECHR 2002-II).

49. Вищевикладені міркування є достатніми, аби дозволити Суду дійти висновку, що розслідування смерті родичів заявників не було ефективним. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду (див параграф 37).

Відповідно, мало місце порушення статті 2 Конвенції в процесуальному аспекті.

2. Стверджуване порушення права на життя родичів заявників

50.  Заявники стверджували, що смерть їх родичів була викликана підпалом, організованим та виконаним за участі представника державного органу.

51. Уряд заявив, що міліція в службовому розслідуванні та прокурор 16 червня 2003 року встановили, що майор І. не був причетним до підпалу.

52. Суд повторює, що стаття 2 Конвенції, яка захищає право на життя, є одним з найбільш фундаментальних положень Конвенції. В світлі важливості гарантій наданих статтею 2, Суд має піддати скарги щодо позбавлення життя найбільш ретельному розгляду, враховуючи всі відповідні обставини.

53. В оцінці доказів Суд приймає за стандарт докази «поза розумним сумнівом». Однак, такий доказ може випливати з співіснування досить сильних, ясних та узгоджених висновків або з подібних неоспорюваних припущень факту. Суд , визнаючи свою допоміжну роль, визнає, що він має бути обережним при взятті на себе ролі суду першої інстанції щодо фактів, де це не є неминучим через обставини конкретної справи. Тим не менш, там де є твердження про порушення статей 2 та 3 Конвенції, Суд має здійснити особливо повне розслідування, навіть якщо деякі національні судові розгляди та розслідування вже мали місце (див., Aktaş v. Turkey, no. 24351/94, § 271, ECHR 2003-V (витяги), з подальшими посиланнями).

54. Суд відмічає, що в даній справі, є безспірним, що майор І. був знайомим з заявниками, бував у будинку першого заявника та був причетним до деяких міліцейських операцій щодо одного з родичів заявників, і при цьому є доведеним, що при виконанні цих дій він діяв поза межами своєї юрисдикції. Питання, яке потребує відповіді, полягає в тому, чи обмовили заявники майора І., обвинувачуючи його в причетності до міліцейських операцій, а також чи був майор І. дійсно причетний до підпалу.

55. По-перше, Суд відмічає, що не існує ніякого переконливого доказу, що майор І. мав алібі на ранок 28 жовтня 2001 року. Наприклад, час, коли майор І. ймовірно поїхав на ринок зранку, не був точно встановлений та підтверджений іншими свідками (такими як сусіди майора І.).

56. По-друге, перший заявник стверджував, що впізнав серед підпалювачів майора І. Далі заявники висловили припущення, що декілька свідків (сусід, колишня дружина майора), можливо, бачили майора І. вранці того трагічного дня біля будинку першого заявника. Однак, за виключенням цих заяв, Суд не має жодних інших доказів того, що майор І. дійсно брав участь в досліджуваних подіях, оскільки ці свідки не були опитані. Хоча перший заявник описав одяг, в якому майор І. міг бути вдягнений ранком 28 жовтня 2001 року, слідчі органи не перевірили це за допомогою свідчень інших осіб.

57. Тому, за відсутності інших доказів, та зробленого вище висновку, що не було ефективного розслідування у цій справі, Суд не може зробити висновок поза розумним сумнівом стосовно того, чи був майор І. причетним до підпалу, який став причиною смерті родичів заявників, і якщо був, то якою мірою.

Тому немає підстав для висновку, що мало місце порушення матеріального аспекту статті 2 Конвенції.

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ,  В ПОЄДНАННІ З СТАТТЕЮ 2 КОНВЕНЦІЇ У ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ АСПЕКТІ

58. Далі заявники скаржились на порушення статті 14 Конвенції,  в поєднанні з статтею 2 Конвенції у процесуальному аспекті, яка передбачає таке:

«Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.»

А. Прийнятність

59. Суд відмічає, що ця скарга пов’язана з дослідженою вище (див, параграфи 35-38), і тому аналогічно має бути визнана прийнятною.

В. Обставини справи

60. Заявники зазначили, що нами надано докази вчинення злочину на ґрунті расизму. В цьому випадку, існує очевидне зобов’язання розслідувати можливий расистський підтекст в подіях, що розглядаються (див., Šečić v. Croatia, no. 40116/02, §§ 66-70, 31 May 2007). Не зважаючи на доступну владі інформацію стосовно підпалу декількох будинків, в яких мешкали цигани, впродовж одного дня, та прямо висловленої расистської заяви одного з обвинувачених, не існувало ніяких доказів, що влада здійснила будь-які дії з метою перевірити чи не був  цей злочин мотивований етнічною нетерплячістю.

61. Уряд стверджував, що стаття 14 Конвенції застосовується лише тоді, коли стверджуване порушення було скоєно представником державного органу. Однак, в даному випадку в злочині були обвинувачені приватні особи. Тому, Уряд наполягає на тому, що не було жодного порушення статті 14 Конвенції в даному випадку.

62. Суд, по-перше, нагадує, що відповідно до встановленого прецедентного права, дискримінація полягає в застосуванні без об’єктивних і розумних підстав різного ставлення до осіб, які перебувають в однаковій ситуації. Однак, стаття 14 не забороняє державі-члену розглядати групи по різному, щоб виправити «фактичну нерівність» між ними; дійсно за певних обставин, відмова спробувати виправити нерівність через інше ставлення може сама по собі спровокувати порушення статті (див., D.H. and Others v. the Czech Republic [GC], no. 57325/00, § 175, ECHR 2007-….).

63. Суд повторює, що стаття 14 Конвенції доповнює інші основні положення Конвенції та протоколів до неї. Вона не має автономного значення, оскільки застосовується виключно у зв’язку із “здійсненням прав та свобод”, гарантованих цими положеннями. Хоча застосування статті 14 не означає, що існує порушення цих положень, – і саме цією мірою її дія автономна, – вона може бути застосована лише тоді, коли факти, які розглядаються, підпадають під сферу застосування одного чи кількох таких положень (див., Koppi v. Austria, no. 33001/03, § 25, 10 December 2009).

Ст. 14 Європейської конвенції має чітко визначену сферу дії, оскільки забороняє дискримінацію виключно щодо прав, закріплених у Конвенції, а не дискримінацію як таку. Автори коментаря до Європейської конвенції з прав людини вказують на допоміжний характер статті про недискримінацію. Вони стверджують, що «на ст. 14 не можна посилатися як на узяту окремо, незалежно від інших нормативних положень Конвенції. Посилання на неї завжди має супроводжуватися посиланням на те або інше право, закріплене Конвенцією».

64. Суд також повторює, що відносно справ, щодо позбавлення життя, держави мають загальний обов’язок за статтею 2 Конвенції провести ефективне розслідування, включаючи справи щодо дій, вчинених приватними особами (див.,Muravskaya v. Ukraine, no. 249/03, §§ 41-50, 13 November 2008), і цей обов’язок має бути реалізований без дискримінації, як того вимагає стаття 14 Конвенції.

65. Крім того, розслідуючи справи про застосування насильства, державні органи мають додатковий обов’язок вжити усі необхідні заходи з метою виявлення будь-якого расистського мотиву та встановлення того, чи впливали на події етнічна ненависть або упередження. Відмова від цього, та розгляд за однакових умов фактів жорстокого поводження та насильства вчинених з расистським підтекстом та без нього, було б закриттям очей на специфічний характер дій, що є надзвичайно руйнівним для основних прав. Відсутність диференційованого підходу до розгляду ситуацій, що є суттєво відмінними, може становити невиправдане поводження, яке протирічить статті 14 Конвенції (див., Nachova and Others v. Bulgaria [GC], nos. 43577/98 та 43579/98, § 160, ECHR 2005‑VII; mutatis mutandis, Šečić v. Croatia, зазначена вище, § 67).

66. Загальновизнано, що доведення расистського мотиву на практиці часто є надзвичайно важким. Обов’язок держави-відповідача розслідувати можливе расистське підґрунтя в акті жорстокого поводження не є абсолютним, але відноситься до категорії обов’язків по використанню найкращих засобів; влада має застосувати заходи, розумні за обставин даної справи (див., Nachova and Others, зазначена вище, § 160, ECHR 2005-…).

67. В даній справі Суд вже визнав, що українські органи влади порушили статтю 2 Конвенції, не провівши ефективного розслідування інциденту. Суд вважає, що скаргу також має бути розглянуто окремо за статтею 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 2 Конвенції в її процесуальному аспекті, в частині того, що не було проведено розслідування можливого причинного зв’язку між ймовірним проявом расизму та нападом на родичів заявників.

68. Стосовно цього суд відмічає, що 28 жовтня 2001 року було підпалено три будинки, в яких проживали особи ромської національності. Ймовірним мотивом підпалювачів було зруйнування будівель торгівців наркотиками. Однак, будь-яка інформація стосовно того, що мешканці двох інших будинків були причетні до незаконного обігу наркотиків, відсутня. Враховуючи, широко розповсюджену дискримінацію та насильство над рома Україні, як зазначалося, зокрема в звіті ЄКРН, не виключено, що рішення спалити будинки ймовірних торгівців наркотиками було підкріплено етнічною ненавистю, і це потребувало перевірки.

69. Суд, однак, зазначив, що не існує жодних доказів того, що влада провела розслідування можливих расистських мотивів цього злочину.

70. Суд вважає не припустимим, що за таких обставин у розслідуванні, яке триває близько одинадцяти років, не вжито будь-яких вагомих заходів, спрямованих на ідентифікацію чи переслідування злочинців.

71. Відповідно, Суд вважає, що мало місце порушення статті 14 в поєднанні зі статтею 2 Конвенції в  процесуальному аспекті.

ІІІ. ІНША ЧАСТИНА СКАРГИ

72. Заявники скаржилися, що вони та їх померлі родичі були піддані нелюдському та такому, що принижує гідність поводженню, та не було жодного ефективного розслідування їх скарг, щодо порушення статті 3 Конвенції. Далі вони послались на статті 8 та 13 Конвенції та статтю 1 Протоколу №1. Заявники також стверджували, що порушення, які мали місце в результаті огидного інциденту, сталися в основному через етнічну приналежність заявників до рома. Тому вони вбачали порушення статті 14 в поєднанні зі згаданими вище статтями та статтею 2 Конвенції в її матеріальному аспекті.

73. Суд відмічає, що ці скарги пов’язані з розглянутими вище і тому вони так само мають бути визнані прийнятними.

74. Приймаючи до уваги свої висновки щодо статей 2 та 14 (див. параграфи  44-49, 54-57 та 67-71 вище), Суд не вважає за необхідне розглядати окремо чи мало в даному випадку порушення цих положень Конвенції (див., Koky and Others v. Slovakia, no. 13624/03, §§ 241-244, 12 June 2012; серед інших прецедентів відносно статті 13 Конвенції, Timur v. Turkey, no. 29100/03, §§ 35‑40, 26 June 2007).

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

75. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

А. Шкода

76. Другий заявник вимагав 100 000 євро (EUR) відшкодування моральної шкоди, заподіяної смертю  родичів, ушкодженням здоров’я її сина та неналежним розслідуванням цих подій. Перший заявник не пред’явив претензій з цього приводу.

77. Уряд зазначив, що «питання, по цій справі поставлені перед Урядом стосовно скарг заявника щодо порушень статті 3 Конвенції не мали відношення до суті скарг другого заявника». Тому Уряд вважає, що вимоги другого заявника мають бути відхилені. 

78. Суд вважає, що другий заявник зазнав моральної шкоди та, вирішуючи на засадах справедливості, присуджує їй 20 000 євро відшкодування.

В. Судові витрати

79. Заявники також вимагали 9 075 євро витрат, понесених під час провадження у Суді. Представник заявників надав акт обліку часу, згідно якому адвокати Європейського центр прав ромів з 2002 по 2009 роки провели 121 годину, працюючи над даною справою за ставкою 75 євро за годину.

80. Уряд стверджував, що ці вимоги були необґрунтованими.

81. Згідно прецедентному праву Суду, заявник має право на компенсацію витрат лише у випадку коли вони були фактичні та необхідні, а їх розмір – обґрунтованим. В даному випадку, приймаючи до уваги наявну інформацію, та вищезгадані критерії, Суд вважає розумним призначити суму в розмірі 8 000 євро за витрати понесені при розгляді справи в суді. Ця сума має бути переведена на банківський рахунок Європейського центру прав циган.

С. Пеня

82. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсоткових пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ, СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що мало місце порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті;

3. Постановляє, що не було порушення статті 2 Конвенції у матеріальному аспекті;

4. Постановляє, що мало місце порушення статті 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 2, в її процесуальному аспекті;

5. Постановляє, що не має необхідності розглядати окремо частину скарги, що залишилась;

6. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців від дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити другому заявнику 20 000 євро (двадцять тисяч євро) моральної шкоди, враховуючи будь-який податок, який може бути стягнуто з цієї суми, що мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) протягом трьох місяців від дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити Європейському центру прав циган, представнику заявників в Суді, 8 000 євро (вісім тисяч євро) витрат, враховуючи будь-який податок, який може бути стягнутий з заявників;

(c) зі спливом призначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку, на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти;

з моменту спливу призначеного до виплати трьохмісячного строку, на вищевказану суму нараховується пеня рівна граничній кредитній ставці Європейського центрального банку за цей період, плюс три відсоткові пункти

7. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 вересня 2012 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Стівен Філліпс (Stephen   Phillips),                                       Дін Шпільманн (Dean Spielmann),

Секретар Секції                                                                      Голова Секції