Чи порушує порядок відшкодування витрат армії за навчання військовослужбовця у разі його дострокового звільнення з військової служби положення статті 4 § 2 Конвенції?

1455712434Текст рішення (фр.)

Переклад рішення (укр.)

4 червня 2015 року Європейський суд з прав людини виніс рішення “Шітос проти Греції” (№ 51637/12), визнавши порушення статті 4 § 2 Конвенції та встановиши компенсацію в розмірі 5 000 євро в рахунок відшкодування нематеріальної шкоди, а також 2 500 євро в рахунок відшкодування судових та інших витрат. 

Факти

15 вересня 1986 року заявника було зараховано до Військової академії офіцерів армійського корпусу (підрозділ медичної служби). Він отримував заробітну плату та користувався відповідними пільгами. Протягом шести років навчання на медичному факультеті в Університеті м. Салоніки він проходив академічну підготовку лікарів медичної служби на безкоштовній основі.

3 червня 1993 року після закінчення навчання йому було присвоєно військове звання молодшого лейтенанта медичної служби.
Відповідно до чинної на той момент статті 64 § 1 Законодавчого декрету № 1400/1973 про статус військовослужбовців, заявник взяв на себе обов’язок нести військову службу у збройних силах протягом строку рівнозначному трьом періодам його навчання у військовій академії, або загалом протягом вісімнадцяти років. Це положення було змінено статтею 1 Закону № 3257/2004, відповідно до якої вищевказаний строк служби було скорочено до двох періодів навчання, або дванадцяти років.

18 січня 1996 року генеральним штабом армії було проведено конкурс на заміщення посад спеціалістів. З метою отримання спеціалізації, заявник та інші офіцери медичної служби взяли участь в зазначеному конкурсі. Заявника було зараховано до Генерального військового госпіталю «424» в м. Салоніки, де у період з 26 липня 1996 року по 30 липня 1997 року він виконував обов’язки асистента-стажера. Пізніше, з 30 липня 1997 року по 27 липня 2001 року, він займав понадштатну (відповідно до статті 8 Закону № 123/1975), оплачувану посаду помічника лікаря-анестезіолога в генеральному регіональному госпіталі Папаніколау в м. Салоніки.

Під час отримання вищезгаданої спеціалізації протягом п’яти років, він одержував заробітну плату офіцера, після чого відповідно до статті 64 § 7 Законодавчого декрету № 1400/1973 заявник зобов’язувався нести службу в армії протягом додаткових п’яти років. Щодо цього згідно зі статтею 67 § 10 зазначеного Законодавчого декрету заявником було подано відповідну заяву.

Заявник проходив службу в армії до 22 січня 2006 року, після чого у віці 37 років звільнився з посади лікаря-анестезіолога зі званням полковника медичної служби.

Розпорядженням генерального штабу армії від 12 вересня 2006 року заявнику було повідомлено про те, що відповідно до статті 64 Декрету № 1400/1973 він повинен прослужити в армії ще протягом дев’яти років, чотирьох місяців і дванадцяти днів, або сплатити державі компенсацію, яка буде розрахована виходячи з встановленого строку служби, що залишилося служити.

Рішенням бухгалтерії генерального штабу армії від 26 травня 2007 року суму компенсації було визначено в розмірі 106 960 євро. У рішенні також було зазначено, що заявник може звернутися до Суду аудиторів з клопотанням про призупинення виконання рішення до встановлення процедури порядку виплати.

25 червня 2007 року заявник звернувся до п’ятої палати Суду аудиторів з клопотанням про скасування розпорядження від 12 вересня 2006 року. Він стверджував, що стаття 64 Декрету № 1400/1973 суперечить статті 22 § 4 Конституції (заборона примусової чи обов’язкової праці в усіх її формах) та статті 4 § 2 Конвенції, взятої окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції. 27 червня 2007 року заявник також звернувся з клопотанням про призупинення виконання вищезазначеного рішення від 26 травня 2007 року. 5 липня 2007 року Голова Суду аудиторів видав тимчасове розпорядження, яким було призупинено виконання рішення від 26 травня 2007 року. 29 жовтня 2007 року п’ятою палатою Суду було залишено без змін рішення про призупинення виконання вказаного рішення. Рішенням п’ятої палати Суду аудиторів № 175/2009 від 13 лютого 2009 року було відхилено клопотання заявника про скасування рішення як необґрунтоване. Зокрема, було встановлено, що сума компенсації, яку повинен сплатити заявник не є ані санкцією, ані порушенням принципу пропорційності, та була розрахована об’єктивно і призначена з метою відшкодування державі витрат, понесених у зв’язку з підготовкою професійних військовослужбовців. Крім того, на всіх етапах їх підготовки та отримання спеціалізації держава виплачувала їм заробітну плату.

3 березня 2009 року заявник звернувся до Суду аудиторів у повному складі з касаційною скаргою на вищевказане рішення. 4 березня 2009 року він також подав клопотання про призупинення виконання рішення від 26 травня 2007 року. 17 березня 2009 року Голова Суду аудиторів у повному складі видав тимчасове розпорядження, на основі якого було призупинено виконання рішення від 26 травня 2007 року. Водночас, 18 березня та 9 квітня 2009 року, податкова служба м. Салоніки пред’явила заявнику вимогу сплатити суму у розмірі 106 960 євро, а також суму державного мита в розмірі 2 139, 20 євро та суму страхових внесків в розмірі 427, 84 євро. 21 жовтня 2009 року Суд аудиторів у повному складі задовольнив клопотання заявника про призупинення рішення від 26 травня 2007 року.

10 травня 2010 року керівництво департаменту податкової політики Міністерства фінансів повідомило заявнику, що, у зв’язку з несплатою ним протягом минулого року суми, встановленої рішенням від 26 травня 2007 року, оскаржувана сума була обтяжена пенею в розмірі 13 143, 24 євро. Також було зазначено, що у разі сплати належної суми до 31 травня 2010 року, заявник міг би отримати знижку у 80% від суми пені.

26 травня 2010 року заявник сплатив до податкової служби м. Салоніки суму в розмірі 112 155, 69 євро.

Рішенням Суду аудиторів у повному складі № 3230/2011 від 7 грудня 2011 року касаційну скаргу було задоволено частково (про що повідомлено заявнику 10 лютого 2012 року). Суд аудиторів у повному складі вважав, що неврахування п’ятирічного періоду, протягом якого заявник отримував спеціалізацію, до загальної тривалості військової служби суперечить принципу пропорційності, гарантованого статтею 25 Конституції. Він зазначив, що період навчання з метою отримання спеціалізації, був частиною фактичної військової служби офіцера медичної служби. Таким чином, було скасовано рішення п’ятої палати, з огляду на те, що останньою при обчисленні вислуги років не було враховано період навчання заявника, під час якого він здобував спеціалізацію. Суд аудиторів у повному складі відхилив аргументи щодо порушення Конвенції як необґрунтовані з наступних причин: «Пункт 7 статті 64 Декрету (…) відповідає положенням Конституції, Соціальній хартії та Конвенції, враховуючи той факт, що збройними силами протягом п’яти років проходженя служби військовослужбовців було забезпечено відповідною медичною освітою та досягнуто переслідуваної мети щодо забезпечення збройних сил відповідними кадрами. Компенсація, яка повинна була бути нарахована відповідно до пункту 16 зазначеної статті, це спосіб відшкодування витрат, понесених державою на підготовку військовослужбовців та в жодному разі не становить собою санкцію.»

Судом аудиторів у повному складі справу було направлено до п’ятої палати в іншому складі на новий розгляд. Новий розгляд справи був обмежений питанням перегляду нарахування компенсації з урахуванням періоду навчання заявника протягом п’яти років як періоду служби. Рішенням п’ятої палати Суду аудиторів № 4909/2013 від 12 грудня 2013 року було внесено зміни до рішення бухгалтерії генерального штабу армії від 26 травня 2007 року, зменшивши суму компенсації належну до сплати до 49 978, 33 євро (про що повідомлено заявнику 10 січня 2014 року). Зокрема, Суд аудиторів вважав, що вищезгадане рішення від 26 травня 2007 року було законним, оскільки заявник звільнився з армії до закінчення строку обов’язкової служби в сімнадцять років. Тим не менш, було зазначено, що тривалість обов’язкової служби, яку йому залишилося пройти, становила не дев’ять років, чотири місяці і дванадцять днів, як було розраховано генеральним штабом армії, а чотири роки, чотири місяці і десять днів. Було підкреслено, що період навчання заявника з метою отримання ним спеціалізації з 26 липня 1996 року по 27 липня 2001 року повинен бути включеним до строку пройденої служби, оскільки, як уточнено в рішенні № 3230/2011, період отримання заявником спеціалізації становив частину фактичної військової служби.

3 березня 2014 року держава відшкодувала заявнику різницю між вже сплаченою ним сумою та сумою, встановленою вищезазначеним рішенням № 4909/2013 у розмірі 59 749, 61 євро.

Згідно інформації, наданої Урядом, заявник наразі працює у великій приватній лікарні в м. Салоніки.

Оцінка Суду

Суд зазначає, що під час навчання заявника у військовій академії, набув чинності новий Закон № 3257/2004, яким було змінено умови дострокового припинення служби. Таким чином, статтею 1 цього Закону тривалість обов’язкової військової служби в збройних силах було скорочено, та визначено строк, який є рівним двом періодам навчання у військовій академії. Зобов’язання після отримання спеціальності за рахунок армії служити протягом додаткових п’яти років було залишено без змін, а також надано можливість дострокового припинення служби за умови відшкодування збитків, понесених державою у зв’язку з таким навчанням, у сумі, що вираховується шляхом множення базового окладу відповідного звання військовослужбовця на кількість місяців, які залишися до закінчення передбаченого строку служби. Тому, враховуючи чинне законодавство станом на 22 січня 2006 року, на момент звільнення заявника у віці 37 років з військової служби, Суд розгляне питання чи така праця містила примусовий або обов’язковий характер.

Спершу Суд зазначає, що заявник не може на законних підставах стверджувати, що він не знав про принцип та ступінь узятих зобов’язань під час обрання кар’єри в якості військовослужбовця та військового лікаря. Однією з основних переваг служби в армії є можливість отримання безкоштовної освіти. Збройні сили взяли на себе всі витрати щодо навчання заявника, виплачували йому заробітну плату та забезпечували його пільгами, передбаченими для кадрових військовослужбовців. В свою чергу, на військовослужбовців покладався обов’язок служити в збройних силах протягом певного строку після отримання диплому.

Суд зазначає, що зобов’язання, покладене на військовослужбовців в первинній версії статті 64 Законодавчого декрету № 1400/1973 служити протягом строку, рівнозначному трьом періодам їх навчання, не розриваючи його, було визнано Державною радою (рішення № 1571/2010) як таке, що суперечить статті 1 § 2 Європейської соціальної хартії. Це зобов’язання було пом’якшено Законом № 3257/2004, який набув чинності 29 липня 2004 року. Саме на основі цього Закону було розраховано суму відшкодування, яку мав сплатити заявник.

Суд вважає, що обов’язок військовослужбовців служити протягом певного строку після закінчення їх навчання є невід’ємною частиною покладеного на них завдання. Питання розрахунку строку обов’язкової військової служби офіцерів, які пройшли навчання за рахунок армії та умови припинення такої служби покладається на державу. Заданням держави є повернення вкладених коштів в навчання військовослужбовців і військових лікарів, та забезпечення армії достатнім особовим складом протягом розумного періоду з огляду на її потреби. Зазначене виправдовує заборону для військовослужбовців звільнятися зі служби протягом певного періоду та зобов’язання компенсувати збройним силам витрати щодо їх проживання та навчання, які в свою чергу забезпечували військовослужбовців заробітною платою та іншими соціальними пільгами.

У зв’язку з цим, Суд бере до уваги відповідні рішення Суду аудиторів № 2763/2013 і № 3822/2013, відповідно до яких оскаржуване законодавство мало на меті запобігання фактів непередбачуваних, дострокових та колективних звільнень, а також ризику послаблення обороноздатності країни.

Єдиним елементом, який може привести Суд до висновку, що в цій справі мало місце порушення статті 4 § 2 Конвенції є з’ясування питання, чи взяв заявник на себе непропорційний тягар.

У рішенні у справі «Ван дер Mуссель проти Бельгії» (Van der Mussele) (зазначеному § 37 вище), Суд постановив, що, якщо служба, що надавалася для отримання професії становить надмірний тягар, або не відповідає перевагам щодо використання цієї професії в майбутньому, якщо служба заявника не може розглядатися як така, що була «запропонована добровільно», то вона підпадає під заборону примусової праці. З метою визначення, чи покладені на заявника зобов’язання, є перевагами, пов’язаними з обраною заявником професією, Суд бере до уваги не момент зарахування його до військової академії та обирання ним спеціалізації, а 2004 рік, дату набрання чинності змін до Законодавчого декрету № 1400/1973. Оскільки заявник вирішив відмовитися від військової служби відповідно до Законодавчого декрету з внесеними змінами до нього, він повинен був дотримуватися відповідних вимог у зв’язку з цим.

Суд не може не враховувати той факт, що саме завдяки службі в армії заявник вивчав медицину та отримав спеціальність лікаря-анестезіолога, працюючи з 1996 року по 2001 рік в генеральному військовому госпіталі «424» Папаніколау в м. Салоніки та потім в регіональній лікарні м. Салоніки. У зв’язку з цим він зазначає, що стаття 38 § 2 Закону № 1397/1983 забороняє зарахування лікаря з огляду на його спеціалізацію на роботу за відсутності вакантних місць в лікарнях, проте водночас передбачає можливість приймати на роботу понадштатно постійних лікарів збройних сил, чим і скористався заявник. Крім того, законодавство Греції передбачає можливість для військовослужбовців, в тому числі, для заявника працювати протягом певного періоду в армії або звільнитися достроково, за умови виплати встановленої суми компенсації.

Суд також зазначає, що з моменту набрання чинності вищевказаного Закону № 3257/2004, офіцери медичної служби, в тому числі заявник, мали право практикувати медицину в приватному порядку поза межами свого робочого часу.

Вищенаведені факти свідчать про те, що військові лікарі в рамках їхнього навчання та отримання спеціалізації користуються привілеями, яких не мають студенти цивільної медицини. Якщо ще додати той факт, що військові лікарі отримують заробітну плату протягом усього періоду їхнього навчання, то зобов’язання відшкодування витрат понесених державою, у разі дострокового звільнення офіцерів зі служби, можна вважати повністю виправданими. Таким чином, Суд вважає, що принцип компенсації витрат армії за навчання військовослужбовця у разі його дострокового звільнення з військової служби не суперечить принципу пропорційності.

Тим не менш, Суд вважає, що порядок такого відшкодування, в окремих випадках, може порушувати баланс між захистом індивідуальних прав військовослужбовця та інтересів громади.

У цій справі, Суд по-перше відзначає, що в момент подання заявником до генерального штабу армії заяви про звільнення, йому було повідомлено про зобов’язання проходження служби ще протягом дев’яти років, чотирьох місяців і дванадцяти днів, або в інакшому випадку, зобов’язання сплатити державі компенсацію в розмірі 106 960 євро (рішення від 26 травня 2007 року). По-друге від зазначає, що насамкінець Суд аудиторів у рішенні від 12 грудня 2013 року постановив, що п’ять років спеціалізації заявника повинні бути включені до загального строку обов’язкової військової служби в сімнадцять років, та внаслідок цього визначив суму компенсації, що підлягає сплаті державі в розмірі 49 978, 33 євро.

Суд зазначає про неможливість заявника та Уряду вказати суму заробітної плати та винагороди, отриманої заявником протягом періоду його навчання та здобуття спеціалізації лікаря-анестезіолога. Водночас, він зазначає, що за його власними підрахунками, з якими погодилися сторони, заявник загалом отримав суму в розмірі між 86 976 євро та 91 476 євро за періоди з вересня 1986 року по червень 1993 року та з серпня 1996 року по липень 2001 року.

Суд вважає, що сума в розмірі 49 978, 33 євро, яку заявник мав сплатити відповідно до рішення Суду аудиторів від 12 грудня 2013 року як відшкодування за дострокове звільнення, складала менше двох третин від загальної суми, отриманої заявником під час служби (між 86 976 євро та 91 476 євро) і, таким чином вона не може розглядатися нерозумною.

Крім того, Суд зазначає, що на підставі клопотання заявника голова Суду аудиторів видав тимчасове розпорядження від 17 березня 2009 року, яким було призупинено виконання рішення від 26 травня 2007 року. 21 жовтня 2009 року Судом аудиторів у повному складі було задоволено клопотання заявника про призупинення рішення.

Проте призупинення виконання рішення не завадило податковій службі м. Салоніки 18 березня та 9 квітня 2009 року пред’явити заявнику вимогу щодо сплати суми в розмірі 109 527 євро, що складається з вище вищезгаданої суми в розмірі 106 960 євро, суми державного мита в розмірі 2 139, 20 євро та суми страхових внесків в розмірі 427, 84 євро. 10 травня 2010 року керівництво департаменту податкової політики Міністерства фінансів повідомило заявнику, що, у зв’язку з несплатою ним протягом попереднього року суми, встановленої рішенням від 26 травня 2007 року, оскаржувана сума була обтяжена пенею в розмірі 13 143, 24 євро. Також було зазначено, що у разі сплати належної суми до 31 травня 2010 року, заявник міг би отримати знижку у 80% від суми пені. 26 травня 2010 року заявник сплатив в податкову службу м. Салоніки суму в розмірі 112 155, 69 євро.

Незважаючи на призупинення виконання оскаржуваного рішення спершу розпорядженням голови Суду аудиторів у повному складі, а потім Суду аудиторів у повному складі, та на те, що провадження Суду аудиторів у повному складі тільки розпочалося, в результаті втручання 10 травня 2010 року департаменту податкової політики Міністерства фінансів заявник був зобов’язаний сплатити належну суму разом з відсотками вже у розмірі від 12 % до 13%. Якби він не погодився сплатити повну суму компенсації вона була б збільшена з огляду на період часу, необхідного для Суду аудиторів для винесення рішення.

Крім того, Суд зазначає, що, хоча стаття 3 § 1 Кодексу про регулювання державних доходів та стаття 96 Законодавчого декрету № 721/1970, які були роз’яснені висновком № 120/2002 Юридичної державної Ради, передбачають, що заборгованість військовослужбовців перед армією може бути погашена в розстрочку, така можливість має бути вказана також в акті про стягнення компенсації. Проте, в рішенні від 26 травня 2007 року не було зазначено про наявність такої можливості.

Враховуючи зазначене, Суд впевнений, що заявник діяв під тиском (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Девеер проти Бельгії» (Deweer c. Belgique) від 27 лютого 1980 року, серія А, № 35, § 51). Суд зауважує, що органи державної влади проігнорували два обов’язкові для них судові рішення, та наполягали на виконанні первинного рішення від 26 травня 2007 року, в якому було зазначено, що порядок сплати компенсації не може бути призупинено жодною апеляцією заявника (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Георгоуліс та інші проти Греції» (Georgoulis et autres c. Grèce), № 38752/04, § 25, від 21 червня 2007 року). Вимагаючи від заявника негайно сплатити суму у розмірі 109 527 євро, яка була збільшена до 112 155, 69 євро з урахуванням відсотків, податкові органи створили для заявника неспівмірний тягар.

Таким чином, у зв’язку з цим була порушена стаття 4 § 2 Конвенції.

Текст рішення (фр.)

Переклад рішення (укр.)