Наталія Михайленко проти України: рішення щодо відсутності можливості у особи з інвалідністю оскаржити до суду позбавлення її цивільної діїздатності

Официальное цитирование – Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine, no. 49069/11, § …, 30 May 2013

Официальный текст (англ.)

© Переклад Міністерства юстиції України

 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «НАТАЛІЯ МИХАЙЛЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

(Заява № 49069/11)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

30 травня 2013 року

ОСТАТОЧНЕ

30/08/2013

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Наталія Михайленко проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

          Марк Віллігер (Mark Villiger), Голова,
          Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger),
          Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič),
          Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
          Андре Потоцький (André Potocki),
          Пол Леммменс (Paul Lemmens),
          Алеш Пейхал (Aleš Pejchal), судді,
та Стівен Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 30 квітня 2013 року

постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Справу було розпочато за заявою (№ 49069/11), яку 29 липня 2011 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Наталія Петрівна Михайленко (далі – заявниця).

2.  Заявницю, якій була надана юридична допомога, представляла пані А. Іванковіч-Тамамович, юрист Центру адвокатської допомоги для людей з психічними розладами (Mental Disability Advocacy Center), неурядової організації, що знаходиться у м. Будапешт. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан Н. Кульчицький.

3.  Заявниця скаржилася за статтею 6 Конвенції на те, що вона не могла звернутися безпосередньо до суду для поновлення своєї цивільної дієздатності. Вона також скаржилася за статтею 14 Конвенції на те, що вона зазнала дискримінаційного поводження у зв’язку з тим, що вона не мала прямого доступу до суду.

4.   27 квітня 2012 року про заяву було повідомлено Уряду.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5.  Заявниця народилася у 1971 році та проживає у м. Сімферополь.

6.  Заявниця народилася  із вродженою вадою обличчя і їй було поставлено діагноз: «серединна тріщина лицевої кістки». З 1990 до 1997 року вона неодноразово проходила хірургічні операції у лікарні в Сполучених Штатах Америки, після яких вади її черепу були майже вилікувані. Проте через численні хірургічні втручання у заявниці розвинулося психічне захворювання. Після цього їй був потрібен постійний нагляд у лікарні в Сполучених Штатах Америки.

7.  У 2007 році батько заявниці звернувся до Сімферопольського районного суду Автономної Республіки Крим (далі – районний суд), вимагаючи визнати її недієздатною з огляду на те, що вона  страждала на серйозне психічне захворювання.

8.  На виконання постанови районного суду 5 червня 2007 року експерт з судової психіатрії склав акт, в якому зазначалося, що заявниця страждала на хронічне психічне захворювання, а саме параноїдальну шизофренію, що не дозволяло їй усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.                                               

9.  10 липня 2007 року районний суд визнав заявницю недієздатною. Рішення не було оскаржено та набрало законної сили.

10.  21 листопада 2007 року сестра заявниці була призначена її опікуном.

11.  Поступово психічне здоров’я заявниці покращилося    настільки, що 3 квітня 2008 року вона працевлаштувалася на місцевому підприємстві.

12.  У 2009 році опікун заявниці звернулася до районного суду щодо поновлення цивільної дієздатності заявниці. Проте 30 жовтня 2009 року заяву було залишено без розгляду по суті через те, що опікун неодноразово не з’явилася у судові засідання.

13.  1 листопада 2010 року заявниця самостійно звернулася до районного суду, вимагаючи поновлення її цивільної дієздатності. Вона вказувала, що пункт 4 статті 241 Цивільного процесуального кодексу України, який не передбачав права осіб, які були визнані недієздатними, подавати до суду таку заяву, не відповідав стандартам міжнародного права і був дискримінаційним.

14.   4 листопада 2010 року районний суд повернув заяву заявниці, не розглянувши її по суті, та зазначив, що на підставі пункту 3 статті 121 та пункту 4 статті 241 Цивільного процесуального кодексу України заявниця не мала права подавати таку заяву.

15.   12 січня 2011 року апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу заявниці на рішення від 4 листопада 2010 року, зазначивши, що пунктом 4 статті 241 Цивільного процесуального кодексу України заявниці не надавалося права на подання заяви щодо поновлення її цивільної дієздатності. Тому районний суд правомірно повернув заяву заявниці без розгляду її по суті, як того вимагає пункт 3 статті 121 кодексу. 12 березня 2011 року касаційний суд відмовив заявниці у відкритті касаційного провадження через необґрунтованість скарги щодо правових питань.

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A.    Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року

16.  У статті 67 Кодексу передбачено, що опікун зобов’язаний вживати заходів  щодо захисту цивільних прав та інтересів особи, яку було визнано недієздатною.

B.  Цивільний процесуальний кодекс від 18 березня 2004 року

17.  У пункті 3 статті 121 Кодексу передбачено, що суд не може прийняти заяву до розгляду по суті, якщо її подано недієздатною особою.

18.  У пункті 4 статті 241 Кодексу передбачено, що рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною може бути скасоване і дієздатність особи може бути поновлена іншим рішенням суду, за умови, що особа одужала або її психічний стан значно поліпшився. Таке рішення приймається на підставі заяви, поданої опікуном або органом опіки та піклування, та має бути підтверджене відповідним висновком судово-психіатричної експертизи.

C.  Наказ від 26 травня 1999 року (№ 34/166/131/88) затверджений Державним Комітетом у справах сім’ї та молоді, Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров’я України та Міністерства  праці та соціальної політики України

19. Цим наказом від органів опіки та піклування вимагається, серед іншого, наглядати за діяльністю опікунів та вживати заходів із захисту прав осіб, які перебувають під опікою.

ПРАВО

I.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

20.  Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції на те, що вона не могла безпосередньо подати до суду заяву щодо поновлення її цивільної дієздатності.

21.  Суд вважає, що ця скарга має розглядатися виключно за пунктом 1 статті 6 Конвенції, у відповідній частині якого передбачається таке:

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, … який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру  …»

A.  Прийнятність

1.  Доводи сторін

22.  Уряд стверджував, що скарга заявниці була подана з порушенням шестимісячного строку, встановленого пунктом 1 статті 35 Конвенції. Він зазначав, що коло осіб, які мають право на звернення до суду із заявою щодо поновлення цивільної дієздатності, чітко визначено положеннями національного законодавства і суди не могли діяти всупереч цим положенням. Уряд також стверджував, що заявниця не мала інших ефективних засобів юридичного захисту. Тому він вважав, що шестимісячний строк розпочався з дати, коли їй стало відомо про те, що районний суд відхилив її заяву про поновлення цивільної дієздатності.

23.  Заявниця стверджувала, що правило подання заяви протягом шести місяців не було застосовним, оскільки її скарга стосувалася триваючої ситуації, спричиненої національним законодавством.

2. Оцінка Суду

24.  Відповідно до усталеної практики Суду у разі відсутності національних засобів юридичного захисту шестимісячний строк починається з моменту вчинення дій, які, як стверджується у скарзі, становлять порушення Конвенції; проте якщо це стосується триваючої ситуації, він перебіг строку починається з моменту припинення такої ситуації (див., наприклад, рішення від 6 вересня 2007 року у справі «Кучерук проти України» (Kucheruk v. Ukraine), заява № 2570/04, п.171).

25.  Уряд визнав, що заявниця не мала безпосереднього доступу до суду, що було спричинено національними процесуальними правилами, та що не було ефективного засобу юридичного захисту щодо її скарги. Процесуальні правила, про які йдеться, були чинними станом на дату, коли вона подала свою скаргу до Суду. Із цього випливає, що скарга заявниці стосувалася триваючої ситуації і не закінчилася в результаті її безуспішної спроби отримати доступ до суду. Тому заперечення Уряду відхиляється.

26.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B.  Суть

27.  Заявниця стверджувала, що її право на доступу до суду було обмежено в порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

28.  Уряд стверджував, що заява була неприйнятною.

29.  Суд зазначає, що відповідно до національного законодавства саме опікун заявниці або орган опіки та піклування мали порушувати перед судом питання поновлення її цивільної дієздатності. Проте заяву опікуна було залишено без розгляду, оскільки опікун не з’явилася у судові засідання. Заявниця не мала процесуального статусу у цьому провадженні та не могла впливати на нього. У подальшому особиста заява заявниці щодо поновлення її цивільної дієздатності також не розглядалася, тому що Цивільний процесуальний кодекс України не надає їй право подавати таку заяву. Водночас кодекс не вказує, що визнання недієздатності підлягає автоматичному судовому перегляду, а тривалість застосування такого заходу до заявниці не було обмежено у часі.

30.  Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов’язаної з його або її правами та обов’язками цивільного характеру (див. рішення від 21 лютого 1975 року  у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), п. 36, Series A № 18). На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з його аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу (див. серед іншого (inter alia) рішення у справах «Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom) [ВП], заява № 32555/96, п. 117, ECHR 2005‑X та «Салонтаджі-Дробняк проти Сербії» (Salontaji-Drobnjak v. Serbia,) заява № 36500/05, п. 132, від 13 жовтня 2009 року).

31.  Право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A № 93). Встановлюючи такі правила, Договірна держава користується певною свободою розсуду. Попри те, що остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції належить Суду, він не повинен підміняти оцінку, зроблену національними органами, будь-якою іншою оцінкою того, що має бути найкращою стратегією у цій сфері. Тим не менш, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або у такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та ціллю, якої прагнуть досягти (див. там же; див. також серед багатьох інших джерел рішення у справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява № 40877/98, п. 54, ECHR 2003-I та повторення відповідних принципів у рішенні від 21 вересня 1994 року у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), п. 65, Series A № 294-B).

32.  Більш того, Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних. Це особливо стосується гарантій, закріплених статтею 6 Конвенції, з огляду на визначне місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див. рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [ВП], заява № 42527/98, п. 45, ECHR 2001-VIII).

33.  Суд спершу зазначає, що  жодна зі сторін не оскаржувала застосовності  статті 6 Конвенції у цій справі. Заявниця, яка була визнана недієздатною, скаржилася на те, що  вона не мала доступу до суду у зв’язку з обмеженням її цивільної дієздатності, – питання, що було безпосередньо вирішальним для визначення її «прав та обов’язків цивільного характеру» (див. рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п. 233, ECHR 2012). Тому пункт 1 статті 6 Конвенції є застосовним у цій справі.

34.  Також видається неоспорюваним те, що на підставі чітких та передбачуваних норм національного законодавства заявниця не могла особисто звернутися до суду щодо поновлення своєї цивільної дієздатності. Залишається визначити, чи переслідувало обмеження права заявниці на доступ до суду легітимну ціль і було пропорційним стосовно неї.

35.  Як зазначалося вище, право на доступ до судів не є абсолютним та за своєю природою вимагає того, щоб держава користувалася певною свободою розсуду при регулюванні сфери, що розглядається (див. вищенаведене рішення у справі «Ешінгтон проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57). Суд визнає, що обмеження процесуальних прав особи, яку було визнано недієздатною, може бути виправданим для захисту власне цієї особи, захисту інтересів інших осіб та належного відправлення правосуддя.

36.  Суд також зазначає, що саме держава вирішує, яким чином мають забезпечуватися на національному рівні процесуальні права особи, яку було визнано недієздатною. У цьому контексті держави мають бути спроможними вживати обмежувальних заходів з метою досягнення цілей, визначених у попередньому пункті.

37. З іншого боку, Суд стверджував, що важливість реалізації процесуальних прав змінюватиметься залежно від мети заяви, яку відповідна особа має намір подати до суду. Зокрема, право звертатися до суду щодо перегляду рішення про визнання недієздатності, є одним із найважливіших прав для відповідних осіб, адже у разі ініціювання такої процедури вона буде вирішальною для всіх прав і свобод, на які впливає  визнання недієздатності (див. вищезгадане рішення у справі  «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), п. 241).

38.  Суд зазначає, що підхід, якого дотримується національне законодавство і згідно з яким особи, визнані недієздатними, не мають права на безпосередній доступ до суду з метою поновлення своєї цивільної дієздатності, не відповідає загальній тенденції, що панує на європейському рівні. Зокрема, порівняльний аналіз, проведений у вищенаведеній справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria)  (пп. 88-90) демонструє, що сімнадцять із двадцяти досліджених правових систем передбачали на той час безпосередній доступ до суду для осіб, визнаних недієздатними (там же, п. 243).

39.  Більш того, щодо ситуації в Україні зазначається, що загальна заборона безпосереднього доступу до суду для цієї категорії осіб не залишає простору для винятків. У той же час національне законодавство не передбачає відповідних гарантій, тобто що питання поновлення цивільної дієздатності переглядатимуться судами з регулярною періодичністю. Насамкінець, у цій справі не було доведено, що відповідні державні органи здійснювали ефективний нагляд за ситуацією заявниці, включаючи виконання обов’язків її опікуном, або що вони вживали необхідних заходів для захисту її інтересів.

40.  З огляду на вищезазначені міркування Суд зазначає, що у цій справі відсутність у заявниці можливості безпосередньо вимагати поновлення своєї цивільної дієздатності призвела до того, що це питання не розглядалося судами. Відсутність судового розгляду цього питання, яка серйозно вплинула на численні аспекти  життя заявниці, не можна виправдати легітимними цілями, що лежать в основі обмеження доступу до суду осіб, визнаних недієздатними. Обставини цієї справи спонукають Суд до висновку про те, що  ситуація, в якій опинилася заявниця, призвела до відмови їй у правосудді щодо можливості забезпечення перегляду її цивільної дієздатності. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ

41. Заявниця скаржилася на те, що  її було піддано дискримінації у зв’язку з тим, що вона не мала безпосереднього доступу до суду. Вона посилалася на статтю 14 Конвенції, яка передбачає таке:

«Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.»

42. Суд зазначає, що ця скарга тісно пов’язана з тією, що розглядалася вище, а тому також повинна бути  визнана прийнятною. Проте з огляду на висновки Суду за статтею 6 Конвенції, ця скарга не порушує якогось окремого питання. Відповідно, Суд постановляє, що немає потреби в окремому розгляді цієї скарги за статтею 14 Конвенції.

III.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

43.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A.  Шкода

44.  Заявниця вимагала 16 000 євро відшкодування моральної шкоди.

45.  Уряд стверджував, що ця вимога є необґрунтованою.

46.  Суд стверджує, що заявниця зазнала страждань та пригнічення у зв’язку зі встановленим ним порушенням. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як це вимагається статтею 41 Конвенції, він присуджує заявниці 3 600 євро відшкодування моральної шкоди.

B.  Судові та інші витрати

47.  Заявниця вимагала 398,21 грн. компенсації поштових витрат і 1000 грн. компенсації витрат на місцеві поїздки, друк і ксерокопіювання документів. Вона також вимагала 8 734,55 євро компенсації витрат на її представництво у Суді, з вирахуванням суми, яку вже було сплачено при наданні юридичної допомоги. Заявниця просила, щоб будь-яка сума, присуджена у зв’язку з останньою вимогою була перерахована безпосередньо на банківський рахунок Центру адвокатської допомоги для людей з психічними розладами (Mental Disability Advocacy Center).

48.  Уряд стверджував, що вимога щодо виплати 398,21 грн. не була належним чином  обґрунтованою, а вимога щодо виплати 1 000 грн. не була підтверджена жодними доказами. Що стосується вимоги про виплату 8 734,55 євро, то вона має бути відхилена як необґрунтована.

49.  Відповідно до практики Суду, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі, беручи до уваги наявні у нього документи та вищезазначені критерії, Суд вважає за належне присудити 38 євро компенсації поштових витрат, понесених заявницею, та  1 000 євро компенсації судових та інших витрат захисника заявниці. Остання сума має бути перерахована безпосередньо на банківський рахунок Центру адвокатської допомоги для людей з психічними розладами (Mental Disability Advocacy Center) (див., наприклад, рішення у справах «Христови проти Болгарії» (Hristovi v. Bulgaria), заява № 42697/05, п. 109, від 11 жовтня 2011 року та «Сингартійські та інші проти Болгарії» (Singartiyski and Others v. Bulgaria), заява № 48284/07, п. 54, від 18 жовтня 2011 року).

C.  Пеня

50.  Суд вважає за належне призначити пеню, виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.  Оголошує заяву прийнятною.

2.  Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3.  Постановляє, що немає потреби у розгляді скарги за статтею 14 Конвенції.

4.  Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)   3 600 (три тисячі шістсот) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися;

(ii)   38 (тридцять вісім) євро компенсації поштових витрат, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися;

(iii)   1 000 (одна тисяча) євро компенсації судових та інших витрат, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися, які мають бути перераховані на банківський рахунок  Центру адвокатської допомоги для людей з психічними розладами (Mental Disability Advocacy Center);

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначені вище суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського  центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5.  Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 травня 2013 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Стівен Філліпс (Stephen Phillips) Заступник Секретаря

Марк Віллігер (Mark Villiger) Голова

 

 

Відповідно до пункту 2 статті  45 Конвенції та пункту 2 Правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додається окрема думка судді  П.Лемменса.

М.В.
С.Ф.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ЛЕММЕНСА

1.  Я погоджуся з висновком про те, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, проте моє обґрунтування цього висновку засновувалося би на вужчому поясненні.

Хоча заявниця стверджує, що її скарга стосується «триваючої ситуації, спричиненої національним законодавством» (пункт 23), застосування такого законодавства призвело до судового розгляду конкретної скарги. У справах, що порушуються за індивідуальними заявами осіб, завданням Суду є не абстрактний перегляд відповідного законодавства. Замість того, він повинен обмежитися, на скільки це можливо, розглядом питань, порушених перед ним  у справі (див. в якості недавнього прикладу рішення від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia) [ВП], заява № 54522/00, п. 130). Якщо ми маємо сприймати субсидіарність серйозно, то, на мою думку, саме рішення судів, зокрема рішення апеляційного та касаційного, мають бути початковою точкою розгляду справи Судом.

2.  Виходячи з такого підходу, на заперечення Уряду щодо дотримання правила шестимісячного строку слід реагувати у інший спосіб, ніж це зробила більшість у пунктах 24-25. Більшість відхиляє це заперечення на тій підставі, «що скарга заявниці стосувалася триваючої ситуації, яка не закінчилася в результаті її безуспішної спроби отримати доступ до суду». На мою думку, підставою для відхилення заперечення мало б бути те, що остаточне рішення у її справі було винесене касаційним судом 12 березня 2011 року, а тому заява, подана 29 липня 2011 року, не порушувала шестимісячного строку.

3.  У результаті такого тлумачення я хотів би сформулювати низку інших пунктів із тіснішою прив’язкою до рішень у справі заявниці, з огляду на моє більш обмежувальне розуміння предмету скарги.

Я також хотів би додати, що я погоджуюся із більшістю в тому, що загальний характер заборони прямого доступу до суду та відсутність будь-якого перегляду судами з розумною періодичністю рішення щодо визнання заявниці недієздатною (або з іншими процесуальними гарантіями) (див. пункт 39) є показниками непропорційного характеру обмеження, застосованого у справі заявниці, оскільки воно є абсолютним та невизначеним у часі.