Покарання за критику посадової особи

Опис проблеми

Довгий час на законодавчому рівні в Україні не було закріплено розмежування між оціночними судженнями та фактами, які висловлює особа. Більш того, у разі коли справа доходила до суду, поставало питання того, що саме видання (автор), що опублікували інформацію мали доводити її достовірність.

Не зважаючи на те, що в 2004 році змінився підхід щодо тягаря доказування у справах про дифамацію та Закон встановив розмежування між фактами та оціночними судженнями, а Конституційний суд чітко встановив, що звернення до державних органів не можуть визнаватись поширенням недостовірної інформації, національні суди продовжили карати за це.

Кожна особа має право звертатися до державних органів зі своїми зауваженнями та зверненнями, а державні органи зобов’язані надати мотивовану відповідь у строк, встановлений законом. Цілком логічно, що в деяких випадках особи, що звертаються до державних органах, будуть висловлювати невдоволення, зауваження, припущення, які потребують перевірки. Бо саме державні органи мають повноваження перевіряти такі припущення та надавати відповідь громадянам. Однак у справі Сірик проти України припущення заявниці, які були висловлені до керівного органу ВУЗу та містили у собі прохання перевірити інформацію, були розцінені як поширення недостовірної інформації яка завдала шкоди честі та гідності посадової особи ВУЗу.

Норми національного Закону, які стосувалися поняття поширення інформації, були викладені у неточних виразах, а його тлумачення та застосування залежали від судової практики. Хоча заявниця посилалась на наявне тлумачення Конституційного суду на свою користь з цього приводу, суди взагалі не звернули увагу на це питання.

Так, у справі Сірик проти України суди проігнорували Рішення КСУ від 10.04.2003 року, яке зазначало, що скарга до державного органу, зміст якої стосується неправомірних дій одного з агентів держави не може визнаватись наклепницькою інформацією (наклепом).

До того ж, ця правова позиція підтверджується постановою Пленуму Верховного Суду від 27 лютого 2009 року.

В рішенні ЄСПЛ Сірик проти України Суд зазначив, що норми національного Закону, які стосувалися поняття поширення інформації, викладено у неточних виразах і тому заявниця не могла передбачати наслідки подання скарги щодо посадової особи до органу вищого рівня, якому підпорядковувалася остання. Фактично це означає, що відповідне законодавство є неякісним, тому саме по собі може призвести до визнання порушення свободи вираження поглядів.

Що слід зробити державі на виконання рішення

Оскільки розвиток громадянського суспільства є важливим сучасним завданням для України,  то  окрема  увага  повинна  приділятися  питанням  реалізації  та  захисту  свободи вираження  поглядів.  Тому  доцільно  проводити  широку освітню  та  навчальну  кампанію  з питань  практики  застосування  рішень  Європейського  суду  з  прав  людини  в  частині забезпечення гарантій статті 10 Конвенції, необхідно проводити навчання суддів із залученням міжнародних експертів у сфері здійснення журналістської діяльності, правового регулювання такої діяльності.

Пропонується також змінити вирази в статті 277 Цивільного кодексу України.

Що зроблено державою на виконання рішення

Хоча п. 3 статті 277 діючого Цивільного кодексу України було виключено на підставі Закону № 1170-VII від 27.03.2014, це автоматично не зробило відповідні положення закону більш чіткими та/або ясними.

На виконання рішення ЄСПЛ український уряд не вжив жодних заходів. Суд все ще чекає на належне виконання загальних заходів.

Наші законодавчі пропозиції

Рекомендовано внести зміни до діючого законодавства, а саме доповнити статтю 30 Закону України «Про інформацію» положенням, в якому слід зазначити, що зміст скарги до державного органу є реалізацією особою конституційного права (передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширенням недостовірної інформації) так само як і в статті 277 Цивільного кодексу України (наприклад доповненням пункту про те, ще зміст звернення до державного органу не є поширенням інформації).