Наші громадяни, які опинилися на окупованій та непідконтрольній Україні території Криму та сходу змушені отримувати документи в незаконно створених органах окупаційної влади або у нелегальних закладах бойовиків. Жодні з цих документів згідно українського законодавства не можуть бути визнані та не визнаються законними. Проте українські суди в окремих випадках можуть визнавати факти, викладені в подібних паперах без легалізації тих, хто їх видав.
Що таке “Намібійські винятки”?
У лютому 2016 року до Попаснянського районного суду Луганської області звернулася із заявою луганчанка. Вона просила офіційно встановити факт смерті її чоловіка. Серед зацікавлених осіб було Управління праці та соціального захисту населення Попаснянської районної військово-цивільної адміністрації, а це означає, що жінка хотіла отримати грошову допомогу, оскільки мала дитину.
Справу ускладнювало декілька моментів:
1. Сама заявниця на судове засідання не з’явилася.
2. Представники зацікавлених осіб не з’явилися також.
3. Чоловік заявниці помер на окупованій території.
Третій момент був особливо складним, оскільки заявниця подала лікарське свідоцтво про смерть, видане медичною установою, розташованою на окупованій території, згідно якого він помер 11 грудня 2015 року від туберкульозу легень. На перший погляд визнати цей документ – означало би визнати легітимність органів окупаційної адміністрації, фактично офіційно визнати існування “ЛНР”, але головуючий суддя Микола Мазур вирішив, що це не так.
 |
| Микола Мазур |
“Розглядаючи в процесі документи, видані окупаційною владою, ми не визнаємо їх, не легітимізуємо цю владу, ми просто використовуємо їх, як докази, – каже Микола Мазур, – Так само, як, наприклад, використовуються у якості доказів підроблені документи у справах про підробку. І хоча такий документ не є юридично дійсним, але він може підтверджувати, що певна установа, яка не діє у відповідності з українським законодавством, але de facto існує на окупованій території, зареєструвала чи підтвердила (якщо це медична установа) факт народження і смерті. Тож суду залишається тільки оцінити його та вирішити наскільки можна довіряти викладеній у такому документі інформації”.
Подібна практика – зовсім не винахід попаснянського судді, її застосовують у всьому світі вже давно, оскільки окупованих територій багато і проблеми у їхніх мешканців дуже схожі. У практиці Міжнародного суду ООН вони отримали назву “Намібійські винятки”. Згідно ним, документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Історія цього терміну така. У 1971 році Міжнародний суд ООН у документі «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначив, що держави – члени ООН зобов’язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини розвиває цей принцип у своїй практиці. Наприклад, у справах «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45), «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016). “Зобов’язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного, – вважають судді ЄСПЛ, – Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.
Врахувавши все це суддя Микола Мазур оцінив документи, видані медичною установою в окупованому Луганську, як докази, адже це має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо.
Проблема існує не лише з документами
Нещодавно вступив у дію Закон № 3171 “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо встановлення факту народження або смерті на тимчасово окупованій території України”. Він покликаний значно спростити умови реєстрації актів громадянського стану для жителів тимчасово окупованих територій, наприклад, дозволяючи звертатись за їх отриманням до будь-якого українського суду.
“Цей закон необхідний, бо він виключив будь-які сумніви в тому, що ці факти підлягають встановленню в судовому порядку, що держава визначає мешканців тимчасово окупованих територій громадянами, захищає їх права і свободи, – вважає Микола Мазур, – крім того, цей закон дійсно визначив певні особливості, що полегшують для громадян процес встановлення цих фактів. Зокрема, заява про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України може бути подана до будь-якого суду за межами такої території України незалежно від місця проживання заявника, тоді як раніше застосовувалося правило, згідно якого заява подавалася за місцем проживання, що створювало певні труднощі (наприклад, мешканці Криму повинні були звертатися до місцевих судів Києва, яким була передана підсудність справ кримських судів). Крім того, цим законом визначена можливість при встановленні факту народження дитини зазначати відомості не тільки про матір але й про батька, передбачається негайний розгляд названої категорії справ, звернення судових рішень до негайного виконання, у тому числі шляхом надсилання судом рішення до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем його ухвалення для державної реєстрації народження або смерті особи навіть без звернення до органів РАЦС заявника.
До того ж, ст.257-1 ЦПК України передбачає, що судове рішення, якщо його не забирає заявник чи його представник, надсилається до органів РАЦС для реєстрації відповідного факту. У зв’язку з цим дуже бажано, щоб судове рішення містило всю необхідну інформацію, яку потрібно занести в актовий запис. У той же час суд може отримати цю інформацію із заяви, але ЦПК України не містить вимог щодо змісту такої заяви (для прикладу, в заяві слід указувати прізвище, ім’я, по батькові народженої дитини, інакше органи РАЦС не зможуть правильно заповнити актовий запис за відсутності батьків при реєстрації, крім того, якщо дитина народжена не в шлюбі, то ім’я та по батькові батька дитини може бути записане за вказівкою матері відповідно до положень ст.135 СК України, тож ця інформація повинна бути відображена в заяві)”.
Що ж робити, якщо не вдалося отримати документів навіть від окупаційної влади, наприклад, якщо події сталися у так званій “сірій зоні”?
“Якщо ніяких документів отримати не вдалося, то питання встановлення фактів знаходиться виключно у компетенції судді та його особистого внутрішнього переконання. При цьому суддя на підставі досліджених доказів повинен прийти до переконання про доведеність відповідного факту, щоб виключити можливі махінації та зловживання, але у той же час повинен усвідомлювати, що можливості збирання доказів на тимчасово окупованій території є істотно обмеженими, – каже Микола Мазур. – Які можуть бути махінації?. Наприклад, встановлення факту смерті може бути потрібно злочинцям, щоб припинити кримінальне провадження проти них або їх розшук, або ж для того, щоб виключити нібито померлу особу з числа засновників підприємства, чи з метою отримання спадщини чи певних неправомірних соціальних виплат тощо. Тому, наскільки це можливо, факти народження або смерті доцільно підтверджувати й іншими доказами, наприклад, показаннями свідків, медичними документами про вагітність, про хворобу померлого, фотографіями, навіть генетичною експертизою”.
Окрім проблеми із визнанням документів існує також серйозна невизначеність із питанням самих окупованих територій. “Проблема полягає в тому, – каже Микола Мазур, – що ст. 257-1 ЦПК України визначає особливості розгляду заява про встановлення фактів народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, «визначеній Верховною Радою України», проте якщо Крим було визнано окупованим Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014, то визначити перелік тимчасово окупованих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей не так просто. Зокрема, згідно з постановою ВРУ від 17 березня 2015 року «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» тимчасово окупованими територіями визнано окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України “Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей” запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України. Однак постанова ВРУ від 17.03.2015 «Про визначення окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей, в яких запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування» не містить чіткого переліку, а визначає лінію розмежування з указівкою координат в текстовому вигляді (без графічного відображення на карті) відповідно до Мінського меморандуму від 19 вересня 2014 року. При цьому указана лінія не відповідає фактичній лінії розмежування. Наприклад, Дебальцеве Донецької області, Чорнухине та частина м.Золоте Попаснянського району, які згідно Меморандуму повинні контролюватися органами влади України, насправді є тимчасово окупованими. Я вже не кажу про населені пункти, які знаходяться в так званій «сірій зоні». Від адвокатів я чув, що в деякі суди відмовляли у задоволенні заяв про встановлення цих фактів, посилаючись на те, що точний перелік окупованих територій Луганської та Донецької області не встановлений”.
Наступна проблема – із викликом учасників судового процесу, які проживають на окупованій території або поблизу до лінії розмежування. “Пошта там не працює, тому, коли є телефони, ми направляємо телефонограми, – каже Микола Мазур, – але часто номери телефонів сторін процесу, вказані позивачем, не працюють. Також не збереглися картотеки зареєстрованих адрес мешканців окупованих територій та деяких територій, що контролюються органами влади України, тому неможливо перевірити місце проживання відповідача, як того вимагає закон. Через це ми розглядаємо справа за останнім відомим місцем проживання. У таких випадках ми подаємо оголошення у газети, публікуємо їх на сайті суду. Але чи читають їх відповідач? Питання риторичне. Ситуація виглядає ще більш невизначеною, коли ми виносимо заочне рішення, бо законодавство досі не визначає особливості набрання чинності заочними рішеннями в тих випадках, коли відповідач проживає на тимчасово окупованій території, вимагаючи направляти копію рішення поштою. Як це зробити? Неможливість виконати цю вимогу закону, може стати причиною порушення права позивача на справедливий суд, оскільки ухвалене на його користь рішення може так ніколи і не набрати чинності. Тут потрібні законодавчі зміни: наприклад, повідомлення відповідача про рішення через мас-медіа або через сайт суду”.
Як це робиться в Молдові?
Вирішуючи проблему із нашими громадянами в ОРДЛО, логічно було би звернути увагу на молдовський досвід, де проблема “ПМР” існує вже чверть сторіччя. За цей час органи влади Молдови встигли знайти певні рішення.
Молдовська правозахисна організація “Promo-LEX” опублікувала на своєму сайті історію 21-річного Сергія Бондарева, який народився у Бендерах, і ніколи не мав офіційного свідоцтва про народження. “Хоча він і мав всі документи, видані адміністрацією Придністров’я, жоден із них не може вважатися легітимним, а це обмежувало його права на освіту та свободу пересування”, – зауважують правозахисники “Promo-LEX”. Сергій звернувся до суду, який визнав факт його народження та зобов’язав офіційну владу Молдови видати йому належні папери.
 |
| Сергій Бондарев |
“Справа Сергія вказує на систематичні труднощі, пов’язані із документуванням осіб, які мешкають на лівому березі Дністра, – пишуть юристи організації, – Особа, яка народилася у Придністров’ї може отримати офіційні документи на вимогу одного з її батьків, який має такі документи. Але, окрім цього, існують також і інші категорії громадян, наприклад, сироти або ж діти батьків, які не мають офіційно визнаних документів”.
 |
| Вадим Вієру |
Юрист “Promo-LEX” Вадим Вієру робить висновок, що процедура визнання персональних документів у суді – це єдиний механізм легалізації паперів, виданих закладами Східних регіонів Республіки Молдова. Аналізуючи цю справу, правозахисники “Promo-LEX” зауважили, що у випадку із Сергієм Бондаревим відбулося втручання у приватне життя заявника, гарантоване статтею 8 Європейської Конвенції, а саме – право ідентифікувати себе та свою особистість у соціальних стосунках з іншими громадянами, фізичними та юридичними особами. Також юристи встановили, що хлопець був незаконно обмежений у дієздатності через те, що влада Молдови відмовлялася підтверджувати його громадянство.
Матеріал підготовлено спеціально для сайту precedent.in.ua
Дивіться також у нас на сайті в даній тематиці статтю адвоката Сергія Зайця: “Проблема юридичного (документального) забезпечення цивільних прав громадян, які проживають на території Криму, та «намібійський виняток», а також переклад Української Гельсінської спілки з прав людини: «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії».
