Відсутність в законодавстві гарантій належного лікування та своєчасного медичного обстеження в установах тимчасового тримання ДпТС України

Опис проблеми

Положення національного законодавства, які регулюють питання надання медичної допомоги взятим під варту особам, не спроможні повною мірою гарантувати отримання належного лікування та своєчасного медичного обстеження в умовах СІЗО. Оскільки навіть існуючі законодавчі приписи часто не виконуються адміністрацією установ тимчасового тримання, на жаль, це призводить до великої смертності у СІЗО. Зокрема, на практиці первинний огляд особи по прибутті у СІЗО проводиться поверхово. Якщо особа сама не повідомить про наявні в неї захворювання, мало імовірно, що вони будуть діагностовані в ході обстеження. Саме так сталося у справі Кац та інші проти України. Заявником перед ЄСПЛ виступав батько Ольги Біляк, яка померла у СІЗО. Дівчина була ВІЛ-інфікованою, проте не повідомила про це адміністрацію установи тимчасового тримання. Пані Біляк також мала низку інших захворювань, які лише підсилювали ВІЛ. Однак, при первинному огляді лікар установи оцінив  стан  її здоров’я  як  загалом  задовільний. Треба відзначити, що діагностування ВІЛ ускладнюється тим, що порядок проходження цього тесту є добровільним. Тестування без згоди пацієнта, тобто втручання в організм людини без її згоди, законодавчо заборонено. Проте у цій справі ЄСПЛ відзначив, що хоча адміністрація СІЗО могла певний час не знати про хворобу пані Біляк, у вересні 2003 року (через рік перебування у СІЗО) її батько, пан Кац, повідомив про це адміністрацію листом. Таким чином, СІЗО вже не могло не знати про позитивний ВІЛ-статус пані Біляк. Не дивлячись на це, загиблу все одно не забезпечили необхідним лікуванням, і це ілюструє іншу проблему – байдужість держави в особі персоналу установ ДПтС до медичних потреб ув’язнених. По-перше, пані Біляк запізно перевели до медичної частини СІЗО. За п. 6.6.3. Порядку медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах  та установах виконання покарань Державного департаменту України  з  питань  виконання покарань (втратив чинність у 2014 році), прийом хворих у стаціонар медичної частини здійснюється за наявності в медичній амбулаторній картці висновку лікаря про потребу  проведення  стаціонарного  обстеження та лікування. Наразі це питання регулюється Главою Х «Медичне обслуговування ув’язнених і засуджених в СІЗО» Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України 2013 року : 1.6. Стаціонар медичної частини призначений для: стаціонарного обстеження і лікування хворих з передбачуваною тривалістю їх перебування до 30 діб; тимчасової ізоляції інфекційних хворих, а також хворих із захворюваннями з підозрою на інфекційні, до їх направлення до спеціалізованих лікувальних закладів; лікування хворих після виписки їх із закладів охорони здоров’я відповідно до висновків фахівців органів охорони здоров’я; тримання хворих, які підлягають звільненню через хворобу, за неможливості перебування їх у камерах. Проте жодний з зазначених нормативно-правових актів не визначає, в яких випадках особа підлягає терміновому переведенню до медичної частини, залишаючи вирішення цього питання  лікарям та адміністрації СІЗО. Загалом, питання медичної допомоги у СІЗО регулюються Порядком взаємодії закладів охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України із закладами охорони здоров’я з питань надання медичної допомоги особам, узятим під варту: 2.3. Медичне обстеження осіб, узятих під варту, здійснюється у разі їх звернення зі скаргою на стан здоров’я за ініціативою лікаря медичної частини СІЗО або адміністрації СІЗО. Керівництво СІЗО забезпечує допуск відповідного лікаря-фахівця чи направлення хворого на лікування до обраного начальником медичної частини СІЗО закладу охорони здоров’я з орієнтовного переліку. 2.5. Особа, узята під варту, має право на вільний вибір лікаря. У разі звернення особи, узятої під варту, до лікаря медичної частини СІЗО з проханням про допуск обраного лікаря-фахівця лікар медичної частини СІЗО готує медичну довідку про стан її здоров’я та запит до керівництва СІЗО. Керівництво СІЗО забезпечує допуск обраного особою лікаря-фахівця. Не дивлячись на те, що ці положення достатньо ретельно регулюють порядок надання медичної допомоги у СІЗО, вони також залишають надто широкі межі розсуду адміністрації СІЗО, яка все ж таки може відмовити ув’язненому у доступі лікаря та медичному обстеженні (див. Наші законодавчі пропозиції). На практиці виникають ситуації, коли штатний лікар СІЗО ігнорує медичні потреби ув’язнених, а іншого лікаря не допускають у СІЗО, або допускають із запізненням. Щодо запізнього діагностування ВІЛ в ув’язнених, і у пані Біляк зокрема. До 2014 року питання надання медичної допомоги у СІЗО регулювалися Порядком медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах  та установах виконання покарань Державного департаменту України  з  питань  виконання покарань, який наразі втратив чинність.

Цей документ включав в себе наступне положення:

6.1.3. Під час  первинного  медичного  огляду  медичний  працівник з прибулим до установи  проводить співбесіду з питань профілактики інфекційних захворювань, у т. ч. і ВІЛ/СНІД згідно з Тезами матеріалів для проведення інформаційно-просвітницьких занять із особовим складом установ місць позбавлення волі та ув’язненими, про що прибулий засвідчує підписом у медичній картці. Медичний працівник повинен проінформувати прибулого про  можливість  проведення  в установі   за   його   згодою   консультування  та тестування на ВІЛ- інфікованість. Чинний на сьогодні Порядок взаємодії закладів охорони здоров’я, територіальних органів внутрішніх справ, установ виконання покарань і слідчих ізоляторів у частині забезпечення наступності диспансерного спостереження за ВІЛ-позитивними особами, здійснення клініко-лабораторного моніторингу за перебігом хвороби та проведення антиретровірусної терапії передбачає, що адміністрація СІЗО забезпечує проведення узятим під варту та засудженим добровільного консультування відповідно до Порядку добровільного консультування і тестування на ВІЛ-інфекцію. В той же час, чинне законодавство України не встановлює, з якою регулярністю повинні проводитися такі консультації. Щодо ненадання належної медичної допомоги хворим на ВІЛ особам у СІЗО. У 2014 році було затверджено Порядок організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі, який непогано регулює питання надання медичної допомоги ВІЛ-інфікованим особам: «після встановлення діагнозу ВІЛ-інфекції лікарем-інфекціоністом спільно з медичним працівником медичної частини УВП, який відповідає за перед- та післятестове консультування, визначаються показання для призначення антиретровірусної терапії та вживаються заходи, передбачені Порядком взаємодії закладів охорони здоров’я, територіальних органів внутрішніх справ, установ виконання покарань і слідчих ізоляторів у частині забезпечення послідовності диспансерного спостереження за ВІЛ-позитивними особами, здійснення клініко-лабораторного моніторингу за перебігом хвороби та проведення антиретровірусної терапії». Проте, як видно із назви, Порядок організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі поширюється лише на засуджених осіб, і не стосується осіб, що перебувають у СІЗО.

Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах  та установах виконання покарань Державного департаменту України  з  питань  виконання покарань (втратив силу у 2014 році) містив перелік захворювань та чіткі положення щодо того, яке основне лікування має бути застосоване до хворих на те чи інше захворювання. Чинне ж законодавство таких положень не містить.

Таким чином, жодний нормативно-правовий акт в Україні не регулює порядок надання медичної допомоги хворим на ВІЛ особам, що перебувають у СІЗО.

Крім того, справа Кац та інші проти України виявила ще одну проблему правової системи України. Коли стан Ольги Біляк значно погіршився, їй не викликали «швидку допомогу» і терміново не госпіталізували. Заходи у зв’язку з клопотанням адміністрації СІЗО про її негайне  звільнення  з-під  варти  було  вжито лише через сім днів після звернення з таким клопотанням, а постанову про звільнення її з-під  варти  було доведено  до відома із затримкою в чотири дні, впродовж яких вона померла від хвороб, пов’язаних з ВІЛ-інфекцією.

З огляду на цю ситуацію, позитивним надбанням є Порядок надання екстреної медичної допомоги особам, узятим під варту або яким призначено покарання у виді позбавлення волі, згідно з п. 3 якого бригада «швидкої допомоги» має право прийняти рішення про необхідність госпіталізації ув’язненої особи. В той же час, цей порядок також лишає певні межі розсуду адміністрації СІЗО, які необхідно звузити на законодавчому рівні (див. Наші законодавчі пропозиції). Крім того, чинний Кримінальний процесуальний кодекс не передбачає достатньо чітко, що слідчий суддя повинен враховувати стан здоров’я особи при призначенні та продовженні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Що слід зробити державі на виконання рішення

Необхідно розробити нормативно-правовий акт, подібний до Порядку медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах  та установах виконання покарань Державного департаменту України  з  питань  виконання покарань (втратив силу у 2014 році), який містив би перелік захворювань та чіткі положення щодо того, яке основне лікування має бути застосоване до хворих на те чи інше захворювання. Цей документ має прямо поширюватися на осіб, що перебувають у СІЗО.

Що зроблено державою на виконання рішення

Безперечно, позитивним кроком було прийняття перелічених вище відносно нових нормативних документів та затвердження у 2013 році Порядку організації медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД . Проте, на жаль, цей Порядок не містить спеціальних норм щодо лікування ВІЛ у СІЗО, і поширюється лише на заклади охорони здоров’я.

Наші законодавчі пропозиції

• Розділ 1 Глави Х Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України 2013 року необхідно доповнити п. 1.8., яким передбачити підстави для термінового поміщення ув’язненого до медичної частини СІЗО (зокрема, при різкій втраті ваги, високій температурі, та інших явних ознаках погіршення здоров’я).
• Змінити положення Порядку взаємодії закладів охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України із закладами охорони здоров’я з питань надання медичної допомоги особам, узятим під варту:

• Змінити положення Порядку надання екстреної медичної допомоги особам, узятим під варту або яким призначено покарання у виді позбавлення волі:

• Крім того, основні з зазначених вище положень доцільніше закріпити у КВК, а не у підзаконних нормативних актах.

• Необхідно забезпечити поширення в СІЗО інформаційних брошур із переліком основних прав ув’язнених осіб, що стосуються їх медичного забезпечення.
• У Порядку взаємодії закладів охорони здоров’я, територіальних органів внутрішніх справ, установ виконання покарань і слідчих ізоляторів у частині забезпечення наступності диспансерного спостереження за ВІЛ-позитивними особами, здійснення клініко-лабораторного моніторингу за перебігом хвороби та проведення антиретровірусної терапії необхідно передбачити, що консультування з питань ВІЛ у форматі бесіди має проводитися в СІЗО з певною періодичністю, наприклад, 1 раз на 3 місяці.
• Необхідно доповнити статтю 199 КПК «Порядок продовження строку тримання під вартою» нормою про те, що при продовженні строку дії цього запобіжного заходу суддя зобов’язаний врахувати стан здоровя ув’язненого та вмотивовано відобразити це у відповідній ухвалі.
• Доповнити ч. 6 статті 206 КПК «Загальні обов’язки судді щодо захисту прав людини» положенням, відповідно до якого якщо під час будь-якого судового засідання особа заявляє про те, що її стан здоровя критичний і вона потребує невідкладної медичної допомоги, слідчий суддя зобов’язаний зафіксувати таку заяву або прийняти від особи письмову заяву та:

1) забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи;

2) вжити необхідних заходів для забезпечення життя та здоров’я такої особи.

Дотичне національне законодавство

Закон України «Про попереднє ув’язнення», Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, Порядок взаємодії закладів охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України із закладами охорони здоров’я з питань надання медичної допомоги особам, узятим під варту, Порядок взаємодії закладів охорони здоров’я, територіальних органів внутрішніх справ, установ виконання покарань і слідчих ізоляторів у частині забезпечення наступності диспансерного спостереження за ВІЛ-позитивними особами, здійснення клініко-лабораторного моніторингу за перебігом хвороби та проведення антиретровірусної терапії, Порядок надання екстреної медичної допомоги особам, узятим під варту або яким призначено покарання у виді позбавлення волі