Зміст
Джерело: news.dtkt.ua
Європейський суд з прав людини 15 грудня 2015 року виніс рішення “Фабіан проти Угорщини” (Fábián v. Hungary, no. 78117/13, § …, 15 December 2015), визнавши порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1 Конвенції та встановивши компенсацію в розмірі 15 000 євро в рахунок відшкодування матеріальної та нематеріальної шкоди, а також 3 000 євро в рахунок відшкодування судових та інших витрат.
Факти
Заявник народився у 1953 році та проживає у м. Будапешт.
Заявник після виходу на пенсію працював на посаді державного службовця у адміністрації XIII району м. Будапешт станом на 1 липня 2012 року.
Станом на 1 січня 2013 року поправка до Закону про пенсії (1997) набрала чинності. Відповідно до цієї поправки, виплата пенсії за віком, чиї бенефіціари одночасно обіймають визначені посади у державному секторі, буде призупинена на термін їх зайнятості. Це обмеження не стосується тих, хто під час отримання пенсії за віком, працює у приватному секторі.
При застосуванні цього нового правила, 2 липня 2013 року виплату пенсії заявника було припинено. Адміністративна скарга заявника до Національного пенсійного фонду не принесла результатів.
Оцінка Суду
Відповідно до прецедентного права Суду, стаття 14 Конвенції доповнює інші важливі положення Конвенції та протоколів до неї. Вона не має незалежного існування, так як має вплив тільки у відношенні “здійснення прав і свобод”, які гарантовані цими положеннями. Хоча застосування статті 14 Конвенції не передбачає порушення цих положень – і в цьому сенсі є автономним – вона не може застосовуватись в цьому випадку, за винятком фактів спірного питання в межах одного або декількох з них (див. в тому числі інші справи: «Карлхайнц Шмідт проти Німеччини» (Karlheinz Schmidt v. Germany), § 22, 18 липня 1994 року, серія А, №. 291-B).
У даному випадку, це не було предметом спору між сторонами і Суд не бачить підстав вважати інакше – що центральним питанням застосування є невиплата пенсії за віком заявника. Суд задоволений тим, що право на пенсію, про яке йде мова, є майновим правом у виконанні статті 1 Протоколу № 1. Предмет справи, таким чином, підпадає під дію цього положення.
Оскільки заявнику було відмовлено у виплаті пенсії на підставі того, що він одночасно працює на державній службі, яку можна розглядати як “інший статус”, що охоплюється статтею 14 (див. з урахуванням відповідних змін «Карсон і інші проти Сполученого Королівства» (Carson and Others v. the United Kingdom) [ВП], № 42184/05, § 70, ЄСПЛ 2010), це положення може бути застосоване (див. «Гайгусуз проти Австрії» (Gaygusuz v. Austria), 16 вересня 1996 року, § 41, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV).
Відповідно до прецедентного права Суду, відмінність у ставленні є дискримінаційною в світлі статті 14, якщо вона “не має об’єктивного та розумного обґрунтування”, тобто, якщо вона не переслідує “легітимну мету” або якщо немає “розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, що переслідується”. Більше того, договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. Гайгусуз, § 42).
Суд зазначає, в першу чергу, що в доводах Уряду легітимною метою, що переслідується законодавством та лежить в основі диференційованого підходу в спорі, є захист державного бюджету. Уряд вважає, що навіть якщо законодавча поправка стосується тільки обмеженої кількості пенсіонерів, як стверджував заявник, цей захід дійсно може знизити деякі державні витрати, тому мета, на яку посилається Уряд, може бути прийнята в якості легітимної.
Заявник стверджував, що відмінність у ставленні полягала у наступному: відмінність між приватною і державною сферами, а також між різними категоріями державних службовців. Уряд заявив, що законодавче положення, про яке йде мова, не носить дискримінаційного характеру, зокрема, тому що диференційоване ставлення до різних роботодавців, не було дискримінаційним відповідно до статті 14. Воно було в будь-якому випадку обґрунтоване тому, що орієнтоване на конкретну ситуацію, в якій такі пенсіонери, як заявник, отримували дохід з двох джерел державного бюджету одночасно.
Однак, Суд зазначає, що Уряд не висунув жодного переконливого аргументу – жодних аргументів взагалі – на користь обмеження сфери дії поправки до тих категорій державних службовців, які перераховані в законі, замість того, щоб охопити всі категорії державних службовців. Заявник вказав, – і це не було спростовано урядом – що пенсіонери, які обіймають посади міністрів уряду або мерів були звільнені від обмежень. З точки зору скорочення державних витрат, Суд не може побачити жодного обґрунтування цієї відмінності в ставленні і вважає, що державні службовці, які не охоплені поправкою, знаходяться в аналогічній ситуації, як заявник.
Більше того, відносно іншого положення передбачуваної дискримінації, тобто різниці в ставленні до державної і приватної сфер, Суд вважає, що, хоча тільки перша група схильна до отримання подвійного доходу з державних джерел, основний аргумент, висунутий урядом (а саме, що жодна пенсія не повинна виплачуватися працюючим особам, оскільки вони не потребують заміни заробітної плати) фактично повинна в рівній мірі стосуватися і тих пенсіонерів, які працюють у приватній сфері та отримують заробітну плату. Якщо дивитися з цієї точки зору, пенсії, що виплачуються пенсіонерам, які зайняті у приватній сфері, також можна розглядати як надлишкові державні витрати. Ці дві групи пенсіонерів, з цієї точки зору, знаходяться в аналогічній ситуації.
У зв’язку з цим, Суд вважає аргументи Уряду непереконливими. Суд вважає, що різне трактування пенсіонерів, що працюють в державному і приватному секторах, з однієї сторони, і між різними категоріями державних службовців, з іншої сторони, щодо права на продовження отриманні пенсії за віком, де заявник став жертвою, не ґрунтується на будь-якому “об’єктивному і розумному виправданні”, навіть беручи до уваги певну свободу розсуду, що надається договірним сторонам в цій області.
У цьому випадку була порушена стаття 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1. У світлі цього висновку, Суд вважає, що немає необхідності окремо розглядати питання, чи є факти справи також порушенням статті 1 Протоколу № 1.
