Європейський Суд виніс рішення щодо “Скнилівської трагедії” у Львові

Джерело: pohlyad.com

Джерело: pohlyad.com

Офіційний текст рішення (англ.)

Міхно (Mikhno) проти України, № 32514/12, 01 вересня 2016 року.

Представники заявника в Європейському Суді – Д.А. Гудима, С.В. Хилюк, адвокати.

Справа стосується невиконання державою її обов’язків щодо гарантування права на життя, порушення гарантій незалежності суду при розгляді справ військовими судами України, занадто тривалого судового розгляду та відсутності ефективних національних засобів правового захисту щодо скарг заявника на тривалість цього розгляду.

Факти

27 липня 2002 року Військово-повітряні Сили Збройних Сил України організували військове авіаційне шоу на аеродромі “Скнилів” у Львові, на якому був присутній другий заявник, віком 5 р. у супроводі батька Сергія Міхно, сина першого заявника, та матері – Тетяни Міхно. Під час авіаційного шоу літак впав у натовп глядачів і вибухнув. Внаслідок цього, Сергій та Тетяна загинули, а їхня дитина, яка є другим заявником, не отримала травм, але бачила смерть батьків на власні очі.

Для встановлення фактів справи було відкрито кілька кримінальних проваджень, ініційованих такими структурами: спеціальною Урядовою Комісією, Міністерством оборони, Львівською міською радою, прокуратурою, громадською організацією «Скнилівська трагедія» (заснованою людьми, які вижили в результаті цієї трагедії, та родичами загиблих).

Урядова Комісія зазначила: “Серйозні наслідки авіаційної катастрофи … були результатом безвідповідальності, халатності, недисциплінованості, а також офіційної зневаги і порушення правил, застосованих… з боку багатьох провідних офіцерів Збройних Сил, зокрема, генералів і співробітників головного управління Збройних Сил”.

Внаслідок внутрішнього розслідування Міністерства оборони до кількох офіцерів, залучених до організації авіашоу, були застосовані дисциплінарні стягнення. Розлідування Тимчасової комісії Львівської міської ради встановило, що “аварія  … продемонструвала неадекватність існуючих правових рамок, неадекватність системи державного контролю щодо безпеки польотів; безвідповідальність і недбалість у виконанні співробітниками на всіх рівнях їх обов’язків відповідно до чинного законодавства; необхідність встановлення громадянського контролю над діяльністю армії; і необхідність модернізації та ефективного реформування Збройних Сил України … “.

ГО «Скнилівська трагедія» серед іншого встановила, що безпосередньою причиною аварії була помилка першого пілота при виконанні маневру, який ні не був передбачений, ні не практикувався перед авіашоу, в той час як другий пілот і наземний екіпаж не втрутитися у поведінку першого пілота.

27 липня 2002 року Військова прокуратура Західного регіону порушила кримінальну справу щодо розслідування причин аварії. 27 липня того ж року справу було передано до Генеральної прокуратури України. До розслідування були залучені незалежні експерти, які одноголосно вказували на численні недоліки в організації авіашоу. Розслідування стосовно 6 з 10 обвинувачених закінчилося 10 серпня 2004 року.

23 липня 2005 року Військовий апеляційний суд Центрального регіону визнав командира та члена екіпажу літака, який зазнав катастрофи, керівника польотів цього літака, а також керівника польотів на авіаційно-спортивному святі винними за ст. 416 КК України «Порушення правил польотів або підготовки до них» і засудив їх до різних строків позбавлення волі. Начальника служби безпеки польотів 14 авіаційного корпусу ВПС ЗСУ був визнаний винним за ч. 2 ст. 425 КК України «Недбале ставлення до військової служби» та засуджений до позбавлення волі умовно. Ще одного обвинуваченого, який координував тренувальні програми польотів, було визнано таким, що добросовісно виконав свої обов’язки, а тому виправдано за ч. 2 ст. 425 і ст. 416 КК України за відсутністю в його діях складу злочину.

2 березня 2006 року Військова колегія Верховного Суду України як суд апеляційної інстанції залишила в силі вирок Військового апеляційного суду центрального регіону, і він вступив в законну силу.

11 червня 2008 року Військовий апеляційний суд Центрального регіону виправдав інших чотирьох обвинувачених, посилаючись на експертні висновки від 8 лютого і 11 травня 2005 року. Прокуратура та численні постраждалі подали апеляцію на цей вирок до Військової колегії Верховного Суду України. В апеляції було відмовлено.

24 грудня 2002 року заявники подали цивільний позов в межах кримінального провадження.

Вироком Військового апеляційного суду Центрального регіону були вирішені цивільні позови потерпілих внаслідок авіакатастрофи. При визначенні суми відшкодування моральної шкоди, заподіяної загибеллю членів сім’ї заявників суд присудив заявникам по 50 000 грн. за відшкодування моральної шкоди, завданої загибеллю сина і невістки першої заявниці, які були батьками другої заявниці.

Оцінка Європейського Суду

Проаналізувавши обставини справи, ЄСПЛ дійшов висновку, що розслідування, проведене на національному рівні, було достатньо незалежним і відповідало ст. 2 Конвенції. Наслідком розслідування було належне встановлення фактів, що спричинили  аварію зі смертельним результатом, а також було притягнено до кримінальної та дисциплінарної відповідальності винних осіб, що відповідає цілям ст. 2 Конвенції.

Також Суд вказав на те, що кримінальна справа та розслідування, ініційоване спеціально створеною урядовою комісією, були розпочаті безпосередньо у день катастрофи. Заявники володіли повним доступом до всіх матеріалів справи та мали змогу брати участь у засіданнях. Тому Суд прийшов до висновку, що порушення матеріального та процесуального аспектів ст. 2 Конвенції не було.

Суд заперечив порушення ст. 6 Конвенції, зазначивши, що немає ніяких підстав, щоби стверджувати, що військові судді у цій справі на відміну від справи «Мірошник проти України» не володіли структурною незалежністю або іншим чином діяли в інтересах Збройних Сил України або Міністерства оборони України при ухваленні рішень щодо цивільних позовів заявників.

Стосовно тривалості судового розгляду щодо відшкодування матеріальних збитків (10 років) у справі першого заявника, то Суд визнав в цій частині порушення статті 6 § 1 Конвенції.

Щодо стверджуваного першим заявником порушення закріпленого у ст. 13 Конвенції права на ефективний засіб правового захисту від надмірної тривалості судового розгляду Суд зазначив, що мало місце порушення цієї статті через відсутність таких національних засобів.

Таким чином, Суд зобов’язав Україну виплатити 3 600 євро як відшкодування нематеріальних збитків, а також 360 євро на покриття витрат на правову допомогу.