Місце практики Комітету ООН з прав людини в національній правовій системі

Автор: Павло Пархоменко, суддя Бахмацького районного суду Чернігівської області

 

DSC_8036На сьогоднішній день у зв’язку із неможливістю захисту своїх прав на національному рівні широких обертів набирає використання міжнародних механізмів по захисту прав людини, при цьому міжнародні інституції встановлюючи порушення того, чи іншого права, формують певні стандарти, виробляють принципи, реалізацію яких у своїй внутрішній діяльності  повинні забезпечити держави, які визнали можливість використання таких механізмів по захисту прав людини.

Слід підкреслити, що вказані інституції носять допоміжний (субсидіарний) характер не будучи новою «судовою інстанцією» і вони не забезпечують новий перегляд рішень національних органів, а тому важливим є те, що держава повинна побудувати так свою практику, що дотримання міжнародних стандартів прав людини повинно бути забезпечено в першу чергу національними механізмами.

В такій ситуації досягти вказаної мети можна шляхом, окрім надання статусу джерела права в Україні міжнародним договорам з прав людини і їх пріоритету над національним законодавством, ще і використання практики застосування таких договорів при захисті прав людини на національному рівні, а особливо «ідеальним» було таке використання органами, які здійснюють захист прав людини.

У зв’язку із чим я хотів би звернути увагу на правові основи та можливість застосування в національній правовій системі практики договірних органів ООН, зокрема Комітету ООН з прав людини, яка на сьогодні є ще не досить «популярно» використовуваною серед юристів і особливо це стосується судового захисту.

 Отже, правовою підставою для застосування норм міжнародного права є стаття 9 Конституції України, стаття 19 Закону України «Про міжнародні договори України», згідно із якими чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

При цьому, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Так, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права в статті 28 містить положення про створення Комітету по правах людини, а Факультативний протокол до Пакту закріпив можливість осіб, які твердять, що вони є жертвами  порушень  якогось  із  прав, викладених  у  Пакті можуть подавати на розгляд Комітету письмові повідомлення.

Тут, необхідно відмітити, що Комітет у Зауваженнях загального порядку №33 «Зобов’язання держав-учасників за Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права» (ССРR / C / GC / 33, 25 червня 2009 року) відзначав, що, хоча при розгляді індивідуальних повідомлень він не виступає в ролі судового органу як такого, таким міркуванням притаманні деякі основні риси судового рішення: вони приймаються в дусі, притаманному судовому розгляду, включаючи незалежність і неупередженість членів Комітету, мають остаточний характер і являють собою авторитетне визначення, в якому пропонується засіб захисту від встановленого порушення; держави-учасники в будь-якому випадку зобов’язані використовувати всі наявні в їхньому розпорядженні засоби для здійснення прийнятих Комітетом міркувань (пункти 11-13 і 20).

Говорячи про авторитет таких міркувань наприклад Міжнародний суд ООН в рішенні по справі, що стосується Амаду Садіо Діалло (Гвінейська Республіка проти Демократичної Республіки Конго) вказав, що він «надає великого значення тлумачення, що дається Комітетом з прав людини, який є незалежним органом, створеним спеціально з метою спостереження за застосуванням Міжнародного пакту про громадянські і політичні права»[1].

Активно в своїх рішеннях на практику Комітету посилається і Європейський суд з прав людини при дослідженні стандартів прав людини, (наприклад справа «Бака проти Угорщини»[2]).

Серйозне значення для можливості застування в нашій державі практики Комітету мають положення пп. «b» пункту 3 статті 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, учасником якої є Україна, який закріплює правило проте, що поряд із нормами міжнародного договору обов’язково треба використовувати подальшу практику застосування договору, який встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Наведене, навіть не дивлячись на суперечливу позицію ВССУ, яка є предметом для окремої дискусії, свідчить про існування правових підстав для використання окрім самого міжнародного договору і практики його застосування, якою є практика Комітету, на національному рівні і в якості «джерела права», що наданий час не має розповсюдження в правозастосовній діяльності, але є досить важливим підґрунтям для впровадження міжнародних стандартів з прав людини.

Таким чином, алгоритм застосування практики договірного органу може виглядати наступним чином: особа посилається на Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, а точніше на окреме право («статтю») закріплене в ньому, як на «джерело права», а далі з врахуванням пп. «b» пункту 3 статті 31 Віденської конвенції особа може використати конкретні прецеденти, в яких розтлумачуються особливості такого права.

Наприклад стаття 26 Пакту закріплюючи загальне положення вказує, що всі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист закону.

В цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена законом, і закон повинен гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні чи інші переконання, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інші обставини.

А в подальшому Комітет розкриває особливості застосування вказаної статті нагадуючи, що порушення 26 статті може бути результатом дискримінаційних наслідків будь-яких постанов або заходів, які на перший погляд нейтральні і не спрямовані на дискримінацію. Однак говорити про те, що така непряма дискримінація заснована на ознаках, визначених у статті 26 Пакту, можна лише в тому випадку, якщо негативні наслідки будь-яких постанов виключно або непропорційно зачіпають якихось осіб за конкретному ознакою, як-то: раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, місця народження або за іншою ознакою. Крім того, постанови або рішення з подібними наслідками не рівнозначні дискримінації в тому випадку, якщо вони засновані на об’єктивних і розумних критеріях[9].

Взагалі потреба в застосуванні практики Комітету може бути викликана тим, що будуючи свою стратегію по захисту прав людини або навіть вирішуючи дане питання відповідним органом, можливості правозастосувача розширюються, оскільки Пакт містить дещо відмінний обсяг гарантованих прав, наприклад ніж Європейська конвенція з прав людини, що відповідно охоплює сфери, які не можуть бути предметом тлумачення Європейським судом, також погляди Комітету на деякі права і в певних питаннях можуть бути відмінними, навіть більш «лояльними» ніж практика інших органів по захисту прав людини, що на національному рівні може допомогти обійти «жорсткі рамки» в яких може опинитись особа.

Як підсумок викладеного хотілося б зазначити, що використання практики Комітету ООН з прав людини на національному рівні є допустимим, оскільки для цього є всі правові підстави, воно являє собою досить важливу складову засобів по захисту прав людини, а її впровадження особами, які звернулись за захистом буде спонукати орган  на розгляді якого знаходиться таке питання, тим, чи іншим чином, звернути увагу на такі міжнародні стандарти і навіть використати в своїй діяльності, що загалом буде сприяти вдосконаленню  національної системи по захисту прав людини.

[1] International Court of Justice. Ahmadou Sadio Diallo (Republic of Guinea v. Democratic Republic of the Congo). Judgement of 30 November 2010 // I. C.J. Reports. 2010. P. 664.

[2] Сообщение № 1474/2006, Принс против Южной Африки // Доклад Комитета по правам человека, Том 2 // Генеральная Ассамблея, Официальные отчеты, Шестьдесят третья сессия, Дополнение № 40 (А/63/40). – С.356