Ебрахіміан проти Франції

© Переклад Української Гельсінської Спілки з прав людини

Офіційне цитування – Ebrahimian v. France, no. 64846/11, § …, ECHR 2015

Офіційний текст (фр.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ЕБРАХІМІАН ПРОТИ ФРАНЦІЇ»

(Заява № 64846/11)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

26 листопада 2015 року

ОСТАТОЧНЕ

26/02/2016

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Ебрахіміан проти Франції»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Джозеп Касадеваль (Josep Casadevall), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Вінсент А. Де Гаетано (Vincent A. De Gaetano),
Андре Потоцький (André Potocki),
Хелена Ядерблом (Helena Jäderblom)
Алеш Пейхал (Aleš Pejchal),
Сьйофра О’Лірі (Síofra O’Leary), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 20 жовтня 2015 року
виносить таке рішення, яке було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 64846/11), яку 12 жовтня 2011 року подала до Суду проти Франції на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка Франції Крістіан Ебрахіміан (далі – заявниця).
2. Заявницю представляв пан В. Ворд, адвокат в Парижі. Уряд Франції (далі – Уряд) представляла його Уповноважений, пані Франсуа Алабрюн, директор Департаменту з правових питань Міністерства закордонних справ.
3. Заявниця стверджує, що непоновлення їй терміну дії її контракту на посаді соціального працівника на підставі її відмови зняти хустку, яку вона носить на голові, є порушенням статті 9 Конвенції.
4. 10 червня 2013 року про скаргу щодо статті 9 Конвенції було повідомлено Уряд, а заяву щодо інших скарг було визнано неприйнятною.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилася в 1951 році та проживає в Парижі.
6. Заявниця була прийнята на роботу на основі тимчасового трудового контракту з визначеним терміном в три місяці, починаючи з 1 жовтня по 31 грудня 1999 року, який було потім продовжено на термін одного року з 1 січня по 31 грудня 2000 року, в якості соціального працівника психіатричної служби Приймального відділення стаціонарного лікування в м. Нантер (CASH), яке є державною установою соціального забезпечення та охорони здоров’я в Парижі.
7. 11 грудня 2000 року керівник служби кадрового забезпечення повідомив заявниці, що з 31 грудня наступного року її контракт не буде продовжено. Це рішення було обґрунтовано відмовою заявниці зняти головний убір, який вона постійно носила, та прийнято таке рішення в результаті надходження скарг від деяких пацієнтів зазначеної медичної установи.
8. 28 грудня 2000 року у відповідь на лист заявниці, в якому вона стверджувала про незаконність відмови у продовженні контракту з огляду на її переконання та приналежність до мусульманської релігії, керівник служби кадрового забезпечення зазначив, що 30 листопада 2000 року під час бесіди, яка передувала прийняттю рішення адміністрації, він не докоряв їй в релігійній приналежності, а просто нагадав про права та обов’язки працівників в установах державної форми власності, а саме про заборону на вираження такої приналежності. Було зазначено наступне:
«Я підкреслив, що змушений зустрітися з Вами в результаті надходження скарг до соціально-освітнього підрозділу, зокрема, до пані М., як від пацієнтів, які відмовлялися з Вами зустрічатися у зв’язку з вираженням таких поглядів, так і від соціальних працівників, для яких ставало все складніше справлятися з цією досить делікатною ситуацією. Варто зазначити, що ще до моменту надходження скарг до керівника служби кадрового забезпечення пані М. обговорювала з Вами ці проблеми і намагалася переконати Вас не демонструвати явно релігійні переконання. Крім того, до моменту зустрічі з Вами 30 листопада, адміністрацію було офіційно проінформовано про проблему, спровоковану носінням Вами головного убору.
Щодо головного убору в момент прийняття на роботу: як Ви знаєте, співбесіда з приводу прийому на роботу триває не більше однієї години. Особи приходять, одягнені в «парадно-вихідній» формі одягу, не знімаючи при цьому пальто або шарф. Той факт, що у Вас був головний убір під час співбесіди не було витлумачено як ознака релігійної приналежності, а як звичайне вбрання.
Контракт було розірвано на правовій основі, та не має підстав дискримінаційного характеру.»
Керівник служби кадрового забезпечення в цьому листі також нагадав заявниці про висновок Державної Ради від 3 травня 2000 року. Зазначений висновок вказує на те, що принцип свободи вираження релігійних поглядів, а також принцип світськості держави та нейтральності державної служби, які одночасно застосовуються, перешкоджає працівникам державної служби мати право на вираження своїх релігійних поглядів і, насамкінець, що носіння одягу, яке явно демонструє релігійну приналежність становить порушення обов’язків, покладених на працівника (див. параграф 26 нижче).
9. 7 лютого 2001 року заявниця звернулася із заявою до адміністративного суду Парижу про скасування рішення від 11 грудня 2000 року.
10. Листами від 15 і 28 лютого 2001 року заявницю було поінформовано про рішення керівника служби кадрового забезпечення CASH щодо запису на конкурс вакантних посад з метою отримання посад соціально-освітніх помічників та було надано їй дозвіл взяти в ньому участь. Таке рішення було прийнято відповідно до Указу від 26 березня 1993 року про особливий статус соціально-освітніх помічників державної медичної служби. Цей текст вказує, що обов’язками помічників є надання допомоги пацієнтам та їхнім родинам, які стикаються з соціальними труднощами в різних життєвих ситуаціях, беручи участь у розробці і реалізації проекту установи, до якої вони належать, а також соціальних та освітніх проектів, зокрема, щодо координації з іншими установами або соціальними службами. Заявниця не була присутня на зазначеному конкурсі.
11. У рішенні від 17 жовтня 2002 року адміністративний суд визнав, що непоновлення контракту відповідає принципам світськості та нейтральності державної служби:
«(…) З огляду на закон № 83-634 від 13 липня 1983 року [про права та обов’язки державних службовців, пункт 25 нижче] (…)
Беручи до уваги той факт, що державні службовці, як і всі громадяни, мають право на свободу вираження поглядів і релігії, передбаченого конвенційними, конституційними та законодавчими текстами, які забороняють будь-яку дискримінацію за ознакою їх віросповідання або атеїзму, зокрема, в доступі до службових обов’язків, кар’єрного розвитку або дисциплінарного режиму, принцип світськості держави та її поділу і принцип нейтральності державних послуг все ж передбачають для таких працівників під час виконання ними своїх службових обов’язків певні перешкоди в здійсненні права щодо вираження своїх релігійних переконань, зокрема, за допомогою зовнішнього одягу. Враховуючи те, що цей принцип має на меті захист користувачів послуг від будь-якого ризику впливу або посягання на їхню власну свободу вираження поглядів, він стосується всіх державних послуг і не тільки освіти; що таке зобов’язання застосовується з особливою суворістю на державній службі, користувачі яких знаходяться в стані вразливості або залежності; (…)»
Суд відмовив заявниці у задоволенні скарги, зазначивши, що рішення про непоновлення терміну дії контракту було прийнято з огляду на її відмову зняти хустку, яку вона носила «після надходження скарг з боку деяких пацієнтів медичного закладу і, незважаючи на неодноразові попередження з боку свого керівництва та дружні поради своїх колег по роботі». Суд визнав, що, з огляду на принципи щодо вираження релігійних поглядів в сфері публічної служби, адміністративний орган, відмовившись продовжувати контракт на основі неявної причини носіння «одягу, що чітко демонструє приналежність до релігії» не вчинив жодної помилки щодо оцінки ситуації. Він дійшов висновку, що, «таким чином, навіть якщо роботодавець заявниці не висловлював жодних зауважень щодо носіння цієї хустки протягом декількох місяців, і що така поведінка не може розглядатися як така, що є свідомо провокуючою, медичний заклад не вчинив жодних незаконних дій, вирішуючи не продовжувати контракт після її відмови зняти хустку.»
12. Рішенням від 2 лютого 2004 року Апеляційний адміністративний суд Парижу постановив, що оскаржуване рішення мало дисциплінарний характер, оскільки «як виходить із листа керівника служби кадрового забезпечення від 28 грудня, так і з заперечень сторони захисту медичного закладу, що таке рішення було прийняте у зв’язку з відмовою [заявниці] знімати під час виконання службових обов’язків головний убір з релігійних мотивів (…)». Відповідно, судом було скасовано рішення з процесуальних підстав, оскільки заявниця не була проінформована про причини запланованих заходів, перш ніж вони були вжиті, ні навіть ознайомлена зі своєю справою.
13. На виконання рішення апеляційної інстанції, директор CASH запропонував заявниці ознайомитися зі своєю справою. Обгрунтованим рішенням від 13 травня 2005 року він залишив без змін своє рішення щодо непоновлення терміну дії її контракту:
«Стосовно того, що в результаті втручання рішення Адміністративного апеляційного суду Парижу станом на 2 лютого 2004 року, яким було встановлено дисциплінарний характер на підставі непоновлення Вашого контракту, строк дії якого закінчився 31 грудня 2000 року, 10 травня минулого року з метою врегулювання процедури ми Вас запрошували ознайомитися з Вашою адміністративною справою.
На сьогоднішній день та в міру необхідності, виконуючи зазначене судове рішення, повідомляємо Вам, що дисциплінарною підставою непоновлення контракту є Ваша відмова зняти хустку, оскільки вона явно демонструє Вашу релігійну приналежність.
Насправді, застосовуючи принципи світськості та нейтральності державної служби, заснованої на обов’язку збереження конфіденційності, який покладається на всіх службовців публічної служби, в тому числі і за контрактом, Ваша відмова зняти головний убір під час здійснення Ваших службових повноважень, становить порушення обов’язків, за що передбачається накладення законних дисциплінарних стягнень, які визначені в висновку Державної Ради пані Марто від 3 травня 2000 року.
Ухвалене нами рішення щодо непродовження терміну дії контракту є настільки виправданим в цьому випадку, як і виконання Вами обов’язків при контакті з пацієнтами.»
14. У листі від 29 червня 2005 року Апеляційний адміністративний суд повідомив заявниці, що CASH було вжито заходів, визначених у рішенні від 2 лютого 2004 року. Він вказав їй, що у випадках, коли рішення скасовується на основі процесуальних підстав, адміністративний орган може на законній основі знову ухвалювати рішення, аналогічні тим, які були скасовані, але вже з дотриманням прописаних вимог, і що нове рішення від 13 травня 2005 року може бути оскаржене в адміністративному суді.
15. У січні 2006 року заявниця звернулася до адміністративного суду міста Версаль з вимогою скасувати рішення від 13 травня 2005 року. Вона зокрема підкреслила, що висновок Державної Ради від 3 травня 2000 року, на якому наполягав її роботодавець, призначався як такий, що має застосовуватися виключно до викладачів.
16. Рішенням суду від 26 жовтня 2007 року заявниці було відмовлено у прийнятті заяви на підставі принципу світськості держави та нейтральності державних послуг:
« (…) Проте, беручи до уваги те, що якщо висновок Державної Ради від 3 травня 2000 року, зокрема, стосується справи працівника публічної служби в сфері освіти, він також уточнює, що, як випливає з конституційних і законодавчих текстів, принцип свободи віросповідання, а також принцип світськості держави та нейтральності органів державної служби в сфері послуг застосовується до всіх державних послуг; що якщо державні службовці, як і всі інші громадяни користуються правом на свободу вираження поглядів і релігії, передбаченого конституційними, конвенційними та законодавчими текстами, які забороняють будь-яку дискримінацію за ознакою їх віросповідання або атеїзму, зокрема, в доступі до службових обов’язків, кар’єрного розвитку або дисциплінарного режиму, принцип світськості держави та її поділу і принцип нейтральності державних послуг все ж передбачають для таких працівників під час виконання ними своїх службових обов’язків певні перешкоди в здійсненні права щодо вираження своїх релігійних переконань, зокрема, шляхом демонстрування одягу; що цей принцип спрямований на захист користувачів державних послуг від будь- якого ризику впливу або посягання на їхню власну свободу вираження поглядів.
З огляду на вищевказані принципи щодо вираження релігійних поглядів в органах державної влади, адміністративний орган при ухваленні рішення стосовно непродовження працівнику соціальної служби [заявниці] терміну дії контракту на підставі носіння одягу, який чітко демонструє приналежність до релігії, не вчинив жодних незаконних дій. »
17. Заявниця оскаржила зазначене рішення в суді апеляційної інстанції.
18. Рішенням Апеляційного адміністративного суду міста Версаль від 26 листопада 2009 року вищевказане рішення було залишено без змін, з посиланням на аргументи, наведені в суді першої інстанції.
19. Заявниця звернулася зі скаргою до касаційної інстанції. Вона вказала, що рішення Апеляційного адміністративного суду було позбавлено правової основи, оскільки не було зазначено виду одягу, носіння якого б виправдало її покарання. Вона зазначила про непропорційний характер такої санкції та її несумісність зі статтею 9 Конвенції.
20. Рішенням Державної Ради від 9 травня 2011 року касаційну скаргу заявниці було визнано неприйнятною.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

A. Принципи світськості та нейтральності державних послуг

21. У рішенні у справі «Догру проти Франції» (Dogru c. France) (заява № 27058/05, від 4 грудня 2008 року), щодо носіння знаків релігійної приналежності у шкільних закладах, Суд мав можливість роз’яснити концепцію світськості держави у Франції. Він нагадав з цього приводу, що реалізація свободи віросповідання в публічній сфері безпосередньо пов’язана з принципом світськості. В результаті тривалої французької традиції, яка бере свої витоки з Декларації прав людини і громадянина 1789 року, стаття 10 якої передбачає, що «ніхто не може переслідуватися за свої погляди, навіть релігійні, якщо їх вираження не порушує громадського порядку, встановленого законом». Цей принцип також з’являється в великих законах щодо шкільної освіти від 1882 і 1886 років, якими було введено обов’язкову початкову шкільну державну та світську освіту. Але справжньою основою французької світськості є закон від 9 грудня 1905 року, так званий закон відмежування церкви від держави, яким було ознаменовано закінчення тривалої боротьби між республіканцями, вихідцями Французької революції, та католицькою церквою. Стаття 1 зазначеного Закону передбачає, що: «Республіка забезпечує право на свободу вираження поглядів. Вона гарантує вільне відправлення культу з певними обмеженнями, встановленими в інтересах громадського порядку». Принцип відмежування церкви від держави стверджується в статті 2 Закону: «Республіка не визнає ані оплату, ані субсидіювання будь-якого культу (…)». З цього «світського пакту» випливає низка наслідків, як для державних послуг, так і для користувачів ними. Це тягне за собою визнання релігійного плюралізму та нейтральності держави щодо культів.
Принцип світськості, вимога нейтральності держави та її наслідки, принцип рівності закріплений у статті 1 Конституції від 4 жовтня 1958 року, яка передбачає:
«Франція є неподільною, світською, соціальною, демократичною Республікою. Вона забезпечує рівність перед законом усіх громадян, незалежно від їх походження, раси чи релігії. Вона поважає всі віросповідання. Її устрій є децентралізованим.»
22. Починаючи з 1980-х років, у школах та медичних закладах Франції розвинулася практика щодо носіння релігійної атрибутики, породжуючи реакцію, засновану на принципі світськості (див. параграф 29 нижче). З 1 липня 2003 року Президент Республіки встановив «наглядовий комітет з реалізації принципу світськості в Республіці», на який покладено питання проведення «ретельного і чіткого нагляду (…) за конкретними вимогами, які випливають для кожного у дотриманні принципу світськості». Доповідь цього комітету, опублікована 11 грудня 2003 року Президентом Республіки, містить складову щодо загрози світськості в шкільних закладах і в сфері державних послуг. В результаті цієї доповіді, 15 березня 2004 року було ухвалено Закон, яким було врегульовано питання носіння знаків або одягу, за допомогою яких учні явно демонструють релігійну приналежність (вищезгадане рішення у справі «Догру проти Франції» (Dogru c. France), §§ 30 і 31).
23. Також в результаті цієї доповіді, взятої прем’єр-міністром, Вища рада з питань інтеграції в січні 2007 року представила висновок, який містив «проект хартії світськості в органах публічної служби». Цей проект було включено до циркуляра прем’єр-міністра № 5209/SG від 13 квітня 2007 року стосовно хартії світськості державних послуг, в якому викладено права і обов’язки працівників, а також користувачів державних послуг:
«Будь-який державний службовець зобов’язаний дотримуватися принципу суворої нейтральності. Він повинен однаково ставитися до всіх і поважати їх право на свободу вираження поглядів.
Вираження державним службовцем своїх релігійних переконань під час здійснення ним своїх службових повноважень є порушенням його обов’язків.
На осіб, відповідальних за надання державних послуг, покладається забезпечення дотримання принципу світськості в рамках цих послуг.
Свобода вираження поглядів гарантується для державних службовців. Вони користуються правом на отримання дозволу бути відсутніми на робочому місці з метою відвідання релігійних фестивалів, оскільки такі дозволи є сумісними з вимогами належного функціонування служби. » (…)
«Всі користувачі рівні перед державною службою.
Користувачі державних послуг мають право виражати свої релігійні переконання, дотримуючись при цьому нейтральності державної служби, її нормального функціонування та вимог громадського порядку, безпеки, охорони здоров’я та гігієни.
Користувачі державних послуг повинні утримуватися від будь-яких форм прозелітизму.
Користувачі державних послуг не можуть не визнавати державного службовця чи інших користувачів, або вимагати адаптації функціонування державної служби або громадського обслуговування. Проте, державна служба намагається враховувати погляди користувачів відповідно до правил, яким вона має відповідати, та її належному функціонуванню.
У випадках необхідності встановлення особи, користувачі повинні дотримуватися своїх зобов’язань щодо цього.
Користувачі, які перебувають під контролем державних органів протягом всього часу, зокрема, які перебувають в медичних та соціальних закладах, лікарнях або пенітенціарних установах, мають право на повагу до віросповідання і можуть брати участь у відправленні культу, за умови дотримання обмежень, які випливають з вимог належного функціонування служби.»
24. Нещодавно Конституційна Рада відзначила, що принцип світськості є одним з прав і свобод, гарантованих Конституцією і повинен бути визначений наступним чином :
«(…) відповідно до перших трьох речень першого абзацу статті 1 Конституції: «Франція є неподільною, світською, соціальною, демократичною Республікою. Вона забезпечує рівність перед законом усіх громадян, незалежно від їх походження, раси чи релігії. Вона поважає будь-яку релігію; принцип світськості є одним з прав і свобод, гарантованих Конституцією; з чого випливає нейтральність держави; а також з цього виходить, що Республіка не визнає жодного культу; що принцип світськості держави, зокрема, вимагає поваги до будь-якої релігії, передбачає рівність всіх громадян перед законом незалежно від релігії і, що Республіка гарантує вільне відправлення культів; це означає, що держава не фінансує проведення жодного богослужіння (…) » (Рішення № 2012-297 QPC від 21 лютого 2013 року, Асоціація сприяння і розширення світськості [лікування пасторів консисторських церков в Ба-Рені (Bas-Rhin), О-Рені (Haut-Rhin) і Мозелі (Moselle)]).»
25. Державна служба включає в себе всіх державних службовців, тобто персонал, зарахований на роботу юридичною особою публічного права до адміністративної державної служби та, яка підпадає під режим публічного права. Загальний статут державної служби складається з трьох гілок: публічна служба держави, територіальна публічна служба та медична публічна служба. Право працівників державної служби на свободу вираження поглядів, в тому числі релігійних гарантується статтею 6 Закону щодо прав і обов’язків державних службовців від 13 липня 1983 року. Приналежність до релігії не повинна вноситися до справи державного службовця, вона не може бути дискримінаційним фактором стосовно кандидата або працівника за контрактом при зарахуванні на роботу, та певне регулювання тривалості робочого часу допускається з огляду на релігійну свободу, якщо воно сумісне з належним функціонуванням служби.
У той же час, свобода вираження поглядів цих осіб повинна узгоджуватися з вимогою власної релігійної нейтральності на державній службі. Державні службовці мають дотримуватися етичного обов’язку щодо нейтральності. Посадова особа повинна забезпечувати сувору рівність поводження підлеглих під час виконання їхніх обов’язків, незалежно від переконань та релігії. Принцип нейтральності держави передбачає, що «адміністрація та органи надання державних послуг повинні забезпечувати всі гарантії нейтральності, а також повинні бути представлені в такому вигляді, щоб користувач не сумнівався в його нейтральності. Відповідно, особливо жорстка вимога нейтральності накладається на всіх державних службовців» (Національний консультативний комітет з прав людини, Висновок щодо світськості, JO (офіційний журнал) № 0235 від 9 жовтня 2013 року). Обов’язок нейтральності державних службовців встановлено законом (параграф 26 нижче). Проте, 7 жовтня 2015 року Національними зборами в першому читанні було прийнято проект закону щодо етики, прав і обов’язків державних службовців. Цей текст передбачає закріплення в законі від 13 липня 1983 року зобов’язання для державних службовців виконувати свої службові повноваження відповідно до принципу світськості держави, не виражаючи своїх релігійних поглядів в ході їх виконання.
Конституційна Рада також неодноразово вказувала, що нейтральність «є основоположним принципом державної служби», і що принцип рівності є його наслідком (КР, № 86-217 DC від 18 вересня 1986 року; КР, № 96-DC 380 від 23 липня 1996 року).
26. Згідно з практикою Державної Ради, принцип нейтральності державних послуг вимагає певних обмежень, що стосуються вираження релігійних переконань працівниками під час виконання їхніх обов’язків. Державна Рада вже неодноразово висловлювалася протягом тривалого часу в галузі освіти: що факт вираження державним службовцем своїх релігійних переконань, який працює в сфері освіти, під час виконання своїх обов’язків, є порушенням «обов’язку жорсткої нейтральності, який покладається на всіх працівників державної служби» (ДР, 8 грудня 1948 року, пані Пасто, № 91.406, ДР, 3 травня 1950 року, пані Жаме, № 98284). В своєму висновку від 3 травня 2000 року (ДР, висновок, пані Марто, № 217017) з приводу рішення ректора академії щодо припинення повноважень керівника коледжу, яка носила головний убір, Державна Рада зазначила, що принципи світськості та нейтральності застосовуються до всіх державних послуг і встановила заборону для працівників висловлювати свої релігійні погляди під час здійснення ними своїх службових повноважень:
«1. З конституційних та законодавчих текстів випливає, що принцип свободи вираження поглядів, а також світськості держави та нейтральності державних послуг застосовуються одночасно.
2. Якщо працівники в сфері державної освіти як і всі інші державні службовці користуються правом на свободу вираження поглядів, яке забороняє будь-яку дискримінацію за ознакою релігійної приналежності щодо доступу до таких службових обов’язків, таких як кар’єрний розвиток, принцип світськості все ж передбачає обмеження права щодо вираження своїх релігійних переконань на державній службі.
Немає необхідності робити розмежування між працівниками державної служби відповідно до того, чи покладаються на них чи ні повноваження в сфері освіти.
3. З вищезазначеного випливає, що для працівника в сфері державної освіти під час виконання своїх повноважень вираження релігійних поглядів, в тому числі носіння символів, які чітко демонструють приналежність до певної релігії, становить порушення їхніх обов’язків.
Наслідки таких порушень, зокрема, дисциплінарних, повинні оцінюватися адміністрацією під судовим наглядом, з огляду на природу і ступінь демонстративного характеру такого символу, так і інші обставини, при яких було констатовано порушення.»
Така практика поширюється на всі види державних послуг. У спеціальній доповіді під назвою «Адміністративний суддя і вираження релігійних поглядів», опублікованій на веб-сайті в листопаді 2014 року, Державна Рада вказала на заборону працівникам державної служби виражати свої релігійні погляди під час виконання професійних функцій, а також на висновок від 3 травня 2000 року (див. параграф 26 вище), в якому йде мова про наступне:
« (…) Як правило, адміністративний суддя розглядає питання в рамках дисциплінарного провадження. Законність застосування санкцій залежатиме від характеру вираження релігійних поглядів, ієрархічного рівня працівника та виконуваних ним обов’язків, або попереджень, які могли уже бути йому адресовані. Санкції повинні бути відповідними. Державна Рада підтвердила застосування санкцій до державних службовців, які виставляли робочу адресу на сайті релігійного об’єднання (ДР, 15 жовтня 2003 року, М.О., № 244428) або, які поширювали серед клієнтів матеріали релігійного характеру в ході виконання службових обов’язків. (ДР, 19 лютого 2009 року, М.Б., № 311633).»
27. Вимога нейтральності відноситься до державних послуг, навіть якщо вони перебувають у віданні приватних організацій (ДР, Sect., від 31 січня 1964 року, CAF в м. Ліон). Про зазначене нещодавно було згадано Касаційним Судом у справі стосовно медичного страхування фонду Сен-Сен-Дені щодо співробітниці, яка працювала «спеціалістом з питань виплат допомоги у зв’язку з хворобою», яка була звільнена з огляду на носіння нею мусульманського головного убору в порушення внутрішніх правил. Палата Касаційного Суду з соціальних питань вважає, що «принципи нейтральності і світськості державної служби застосовуються до всіх державних послуг, у тому числі, якщо вони надаються приватними установами» і, що «працівники медичного страхування (…) підпадають (…) під певні обмеження, з огляду на те, що вони беруть участь в місії публічної служби, які, зокрема забороняють їм виражати свої релігійні погляди шляхом демонстрування зовнішніх символів, зокрема, за допомогою одягу (Cass., soc., від 19 березня 2013 року, № 12 11 690 ..):
«(…) Беручи до уваги те, що працівниця виконувала свої обов’язки в державному органі з урахуванням характеру діяльності, здійснюваної Фондом, що, зокрема, включає в себе надання допомоги застрахованим особам на випадок хвороби від Сени-Сен-Дені, з огляду на те, що вона працює, зокрема, «спеціалістом з питань виплат допомоги у зв’язку з хворобою» в медичному центрі, який в середньому в день приймає шістсот п’ятдесят клієнтів, незалежно від того, чи була ця працівниця в прямому контакті з громадськістю, апеляційний суд зробив висновок, що обмеження встановлене внутрішніми правилами Фонду було необхідним для реалізації принципу світськості з метою забезпечення користувачам нейтральності державної служби; (…).»
28. Нещодавно, в ході резонансного судового розгляду, палата Касаційного Суду з соціальних питань, спочатку, в рішенні від 19 березня 2013 року, визнала незаконним звільнення працівниці з приватної дошкільної дитячої установи, внутрішніми Правилами якої передбачалося «дотримання принципів світськості та нейтральності», з огляду на її відмову зняти ісламську хустку. Потім, зіткнувшись із супротивом апеляційного суду Парижу, якому було передано справу на розгляд, рішенням Пленуму Касаційного Суду від 25 червня 2014 року було остаточно схвалено зазначену процедуру. У зв’язку з рішенням від 19 березня 2013 року і, в той же день, як описано в параграфі 27 вище, Захисник прав людини вимагав проведення дослідження Державною Радою (дослідження, прийняте Генеральною Асамблеєю Державної Ради від 19 грудня 2013 року). Захисник прав людини звернувся з проханням про надання висновку Державної Ради з різних питань, пов’язаних із застосуванням принципу релігійної нейтральності в сфері державних послуг, для того, щоб надати належні відповіді на скарги, які піднімають питання розмежування між завданням державної служби, участю в державній службі, завданням суспільного інтересу, здійснюваного деякими приватними структурами, і застосуванням принципу нейтральності та світськості. У цьому дослідженні Державна Рада зазначила про наступне:
« 1. Свобода вираження релігійних поглядів є загальною. Проте, за певних умов можуть встановлюватися певні обмеження на вираження таких поглядів. Принцип світськості держави, який охоплює відносини між державними органами і приватними особами, а також принцип нейтральності державних послуг, який є наслідком принципу рівності, що регулює функціонування органів державної служби, є джерелами спеціальної вимоги релігійної нейтральності таких послуг. Така вимога стосується, як правило, всіх державних послуг, проте не може застосовуватися як така поза рамками цих послуг.
2. Трудове право передбачає дотримання свободи вираження поглядів працівників і забороняє будь-яку дискримінацію. Однак, воно може встановити обмеження на свободу вираження релігійних поглядів або переконань, за умови, що такі обмеження виправдані характером завдання і є відповідним переслідуваній меті. (…)
4. Вимога релігійної нейтральності забороняє працівникам державних установ і приватних юридичних осіб, яким було доручено управління державною службою, виражати свої релігійні погляди під час виконання ними своїх службових повноважень. Проте, ця заборона повинна узгоджуватися з принципом пропорційності посягань на свободу віросповідання, яка випливає зі статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (…)»

B. Принципи нейтральності на медичній публічній службі

29. У річному звіті Обсерваторії щодо питань світськості за 2013- 2014 роки у частині про «Стан справ щодо світськості в медичних установах» вказується, що після доповіді Комітету з питань застосування принципу світськості (див. вищезазначений параграф 22), було розроблено закон про світськість у лікарні. У доповіді Комітету йшла мова про наступне:

« (…) Лікарня більше не підтримувала цей оскаржуваний тип. Вона вже зустрічалася з певними релігійними заборонами, такими як відмова Свідків Єгови від переливання крові. Нещодавно збільшилася кількість відмов з релігійних підстав, що надходили від чоловіків або батьків, від того, щоб їхні дружини або дочки перебували на лікуванні або, щоб вони народжували у лікарів чоловічої статі. Жінки, з огляду на такі відмови, були позбавлені епідуральної анестезії. Загалом, деякі релігійні інтереси пацієнтів порушують нормальне функціонування медичного закладу: коридори лікарні перетворюються в приватні молитовні місця; буфети лікарні використовуються для того, щоб подавати традиційні страви, в порушення санітарних правил. (…)
Певні релігійні вимоги пред’являються державними службовцями. Так, працівники державної служби вимагали носити протягом робочого часу єрмолку або хустку, демонструючи, таким чином, свою релігійну приналежність. Нещодавно лікарі-інтерни також висловили таке бажання.
Така поведінка, що суперечить принципу нейтральності, дотримання якого покладається на державну службу, викликає серйозне занепокоєння. (…) »
Обсерваторія з питань світськості зазначає, що зазначене питання Міністерство охорони здоров’я «насправді вирішувало в рамках циркуляру» (див. нижчевказаний параграф 30), і що, на даному етапі правові підстави для цього є достатніми. Було зауважено, що інформація, зібрана в медичних установах свідчить про більш спокійну та контрольовану ситуацію. Найбільш поширеними проблемами були питання щодо персоналу медичного закладу, який носить хустку, молиться в певний час дня і бажає розпланувати робочий графік таким чином, щоб не працювати під час релігійних свят. Обсерваторія вказала, що інформація, яка є в її розпорядженні «демонструє, що при відповідному діалозі, такі ситуації можуть бути врегульовані, за умови дотримання принципів нейтральності державних службовців».
30. Циркуляр від 6 травня 1995 року щодо прав госпіталізованих пацієнтів, який містить статут про госпіталізованого пацієнта стверджує, що права хворих «здійснюються з повагою до свободи інших» (Циркуляр DHGS /DH/95, № 22). Крім вищезгаданої інформації стосовно користувачів послугами, що надаються державною лікарнею, (див. параграф 23 вище), в циркулярі № DHOS/G/2005/57 від 2 лютого 2005 року щодо світськості в медичних установах зазначається про наступне:
« (…) I. – Свобода релігії, принципи нейтральності та недискримінації
Як зазначається у доповіді Штазі (стор. 22), представленій президенту Республіки 11 грудня 2003 року, принцип світськості, який закріплений в статті 1 Конституції 1958 року, вимагає від Республіки забезпечення «рівності перед законом усіх громадян незалежно від їх походження, раси чи релігійної приналежності». Для медичного закладу це означає, що:
– всім пацієнтам, незалежно від їхніх релігійних поглядів, надається медична допомога на рівних засадах;
– пацієнти не можуть сумніватися в неупередженості персоналу медичного закладу.
A. Рівність в лікуванні хворих
(…) Вищевказаний статут про госпіталізованого пацієнта, який передбачає при цьому для пацієнтів свободу дій та вираження поглядів в релігійній сфері, нагадує: «Ці права здійснюються з повагою до свободи інших. Будь-який прозелітизм заборонено незалежно від того, чи ця особа перебуває на лікуванні у медичному закладі, чи є волонтером, чи є відвідувачем або працівником медичного закладу.»
У зв’язку з цим, необхідно забезпечити, щоб вираження релігійних поглядів жодним чином не впливало на:
– якість медичної допомоги та правила гігієни (пацієнт повинен прийняти спеціальний одяг з огляду на лікування, яке йому надається);
– спокій інших госпіталізованих пацієнтів та їх родичів;
– безперебійне функціонування служби. (…)
B. Нейтральність медичної публічної служби і державних службовців та посадових осіб.
Обов’язок нейтральності було сформульовано вже понад півстоліття назад в судовій практиці (Державна Рада від 8 грудня 1948 року, пані Пасто – від 3 травня 1950 року, пані Жаме). У спорі стосовно шкільного закладу, Державна Рада ухвалила висновок від 3 травня 2000 року (…) [див. вищезазначений пункт 26]
У рішенні від 17 жовтня 2002 року (пані Е.) [див. вищевказаний пункт 11] (…), суд нагадує, що принцип нейтральності застосовується до всіх працівників державної служби, а не тільки тих, які працюють у сфері освіти (…).
У рішенні від 27 листопада 2003 року (пані Наджет Бен Абдала), Адміністративний апеляційний суд Ліону постановив, що: «Носіння мусульманського головного убору пані Бен Абдалла (…), про що вона прямо заявляла, та її повторна відмова підкоритися наказу щодо того, щоб його зняти, в той час як вона була повідомлена про недвозначний характер застосовного права, (…) становило порушення серйозного характеру, а тимчасове відсторонення її від виконання обов’язків було законно виправданим».
Ці принципи застосовуються до всіх державних службовців і посадових осіб, за винятком служителів різних релігій, згаданих в статті R. 1112-46 Кодексу про охорону здоров’я. Варто нагадати, що державні службовці є особами, які сприяють підвищенню ефективності державної служби: ті, які працюють за контрактом, так і інтерни … Ви переконаєтеся, що відповідно до статті L. 6143-7 Кодексу про охорону здоров’я, керівники державних установ охорони здоров’я чітко дотримуються цих принципів, постійно санкціонуючи будь-яке порушення цих зобов’язань або повідомляючи керівникам відділів охорони здоров’я та соціальних справ про будь-яке порушення, вчинене працівником, який був призначений префектом або міністром. (…)
II. Вільний вибір лікаря і дискримінація по відношенню до державного службовця
(…) Насамкінець, такий вільний вибір хворого не дозволяє відповідальній особі перешкоджати тому, щоб працівник медичного закладу здійснював діагностику або лікування на основі релігії, які він сповідує або в сповідуванні якої він підозрюється. (…)»

C. Відповідна практика

31. Відповідні рішення, що стосуються носіння хустки державними службовцями наведені у вищезгаданому циркулярі (див. параграф 30 вище). Рішення Адміністративного суду від 17 жовтня 2002 року в цій справі часто наводиться як приклад, з огляду на те, що в ньому підтверджується застосування принципу нейтральності до всіх державних послуг, а не тільки до послуг в сфері державної освіти. Іншим рішенням, на яке часто робиться посилання є рішення від 27 листопада 2003 року, постановлене апеляційним адміністративним судом Ліону в справі пані Бен Абдалла (див. параграф 30 вище), про жінку, яка працювала контролером, та яка відмовилася зняти головний убір. Однак, в цій справі заявниця не зверталася до Державної Ради. У рішенні стверджується, що тимчасове відсторонення від посади особи з метою призначення санкцій визначається з урахуванням «усіх обставин справи і, зокрема, природи та рівня демонстративного характеру цього знаку, характеру обов’язків, покладених на працівника, а також здійснення ним чи то переваг державної влади, чи то представницьких функцій». В цій справі Урядовий уповноважений підкреслив наступне:
«(…) оцінка, яка відрізняється від обов’язку нейтральності на державній службі, від його природи, яку встановлює Страсбурзький суд (рішення у справі «Дахлаб проти Швейцарії» (Dahlab c. Suisse) (ріш.), заява № 42393/98, ЄСПЛ 2001-V), абсолютно відповідала б підходу, прийнятому судовою практикою для працівників приватного сектора. Суддя суду загальної юрисдикції, у випадках коли мова йде про носіння ісламської хустки, враховує характер здійснюваних повноважень та імідж установи. Зазначене призведе до визначення критеріїв оцінки, які, не відхиляючи принципу нейтральності, можливо зроблять заяву більш прагматичною, враховуючи характер функцій (освіта, повноваження установи) і умов їх здійснення (контакт з громадськістю, носіння чи не носіння уніформи або форменного одягу, рівень вразливості або чутливості користувачів, таких як студенти або хворі).»
Проте, він запропонував не запроваджувати такий підхід, вказуючи, що, в результаті, неможливо відповідати вимозі нейтральності державних службовців:
«Спочатку щодо принципових міркувань. Державний службовець, хоче він того чи ні, але також в певній мірі тому, що він виявляв бажання щодо цього, належить до публічної сфери, завданням якої є служба суспільного інтересу і рівне ставлення до всіх користувачів. Як нагадував Урядовий уповноважений пан Ремі Шварц, нейтральність служби «призначена в першу чергу для користувачів; з метою дотримання поваги до їхніх поглядів, держава є нейтральною, щоб забезпечити повне вираження таких поглядів»; саме ця соціальна функція обґрунтовує те, що особа, яка продовжує перебувати на державній службі, відходить на другий план за посередником незначної частини державної влади, за службовцем з завданням державної служби. Якщо поняття державної служби може в майбутньому ефективно розвиватися в напрямку більш вузького застосування, в результаті, не видається за можливе знайти компроміс з принципами, які роблять саме специфіку, зокрема, з підпорядкування своїх працівників, через закон і деонтологію, етику.
Крім того, ми більше не будемо наполягати на певних побоюваннях, про які вже згадувалося, щодо прогресивного наступу під впливом коммунитаризму, що представляє собою послідовність суспільного устрою, який характеризується дотриманням універсальних цінностей, гарантованих державою.
До того ж, висновки пана Ремі Шварца також підкреслюють, наскільки було б непрактичним рішення, яке б відрізнялося відповідно до обов’язків і рівня зрілості відповідного суспільства, з огляду на різноманітність і мінливість навіть під час передбачуваних ситуацій; ми більше не бачимо, чому свобода вираження поглядів працівника державної служби виправдовувала б порушення свободи вираження поглядів, якою також користуються його колеги: інтереси служби, таким чином, також можуть обґрунтовуватися тим, що, навіть за відсутності прямого контакту з користувачами послуг, свобода вираження поглядів державного службовця обмежена. (…)
Повторне підтвердження принципу абсолютної нейтральності служби призводить, таким чином, до необхідності приводити у відповідність будь-яке відхилення, яке вважається саме по собі дисциплінарним порушенням: окрім цього факту, ніщо не заважає владі, що має право накладення дисциплінарних стягнень, відповідно до умов висновку пані Марто, чітко проаналізувати окремий випадок і взяти до уваги конкретні обставини з метою проведення в подальшому, після припинення вчинення порушення, оцінки його наслідків, включаючи, без сумніву в цю оцінку ступінь покори або навпаки непримиренності державного службовця, після того, як йому було запропоновано дотримуватися нейтральності служби. (…) »

III. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВО

32. У рішенні «Евейда та інші проти Сполученого Королівства» (Eweida et autres c. Royaume-Uni) (заяви №№ 48420/10, 59842/10, 51671/10 та 36516/10, § 47, 2013 (витяги)), Суд вказав, що в результаті проведення аналізу законодавства і практики двадцяти шести держав- членів Ради Європи від дійшов висновку щодо того, що:
« (…) в більшості держав питання носіння релігійного одягу чи релігійних символів на робочому місці є неврегульованим. У трьох державах, а саме в Україні, Туреччині і деяких кантонах Швейцарії, носіння релігійного одягу чи релігійних символів державними службовцями та іншими працівниками публічної сфери заборонено, проте в принципі дозволено працівникам приватних компаній. У п’яти державах, таких як, Бельгії, Данії, Франції, Німеччині та Нідерландах, національні суди прямо визнали, принаймні, в принципі, право роботодавця на накладення обмежень на носіння релігійних символів працівниками; тим не менш, в зазначених державах немає законодавчих актів або будь-яких положень, що прямо дозволяють роботодавцю це робити. У Німеччині та Франції існує сувора заборона щодо носіння релігійних символів службовцями та працівниками державної служби, в той час як в інших трьох державах зазначена позиція є більш гнучкою. В жодній країні не передбачається абсолютної заборони щодо носіння релігійного одягу чи символів на роботі працівниками приватних установ. Водночас, у Франції така заборона прямо виключається законом. Відповідно до французького законодавства, для того, щоб такі обмеження визнавалися законними, вони повинні переслідувати легітимну мету, що стосується санітарних норм, захисту здоров’я і моральності, іміджу установи в очах клієнтів, а також відповідати критерію пропорційності.»
33. Нещодавно, Конституційний Cуд Німеччини у рішенні від 27 січня 2015 року ухвалив, що загальна заборона на носіння мусульманської хустки викладачами в державних школах є такою, що суперечить Конституції, крім випадків, коли така заборона становить значну безпосередню загрозу для нейтральності держави або спокою в шкільних закладах (1 BvR 471/10, 1 BvR 1181/10).

ПРАВО

I. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 9 КОНВЕНЦІЇ

34. Заявниця стверджує, що відмова у поновленні дії її контракту соціального працівника суперечить праву на свободу сповідувати свою релігію, як це визначено статтею 9 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. »

A. Прийнятність

35. Суд зазначає, що скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

a) Заявниця

36. Заявниця стверджує, що станом на 11 грудня 2000 року не існувало жодного закону, який би прямо забороняв працівнику, чи то державному службовцю, чи то особі, яка працює на державній службі за контрактом, носити релігійні знаки під час виконання службових обов’язків. Висновок Державної Ради від 3 травня 2000 року (див. параграф 26 вище), на який посилається Уряд стосується виключно послуг в сфері державної освіти, а циркуляр від 2005 року щодо світськості в медичному закладі (див. параграф 30 вище) на той час ще не було опубліковано. Вона вважає, однак, що станом на сьогодні, свобода сповідувати свою релігію, в тому числі, державними службовцями, не підлягає особливим обмеженням. Заявниця зазначає, що застосовне право було сформульовано в висновку Державної Ради від 27 листопада 1989 року щодо сумісності носіння релігійних символів, які свідчать про приналежність до певної релігійної громади в шкільних закладах; в цьому висновку Державна Рада визнала, що не виникає жодних сумнівів щодо того, що носіння релігійних символів не підпадає під дію принципу нейтральності, оскільки жодна особа, яка їх носить не може в цьому звинувачуватися (висновок повністю цитується у вищезгаданій справі «Догру проти Франції» (Dogru c. France), § 26). Таким чином, вона приходить до висновку, що таке втручання є таким, що не передбачено «законом» за змістом Конвенції.
37. Крім того, заявниця вважає, що оскаржуване втручання не переслідувало легітимної мети, оскільки жодного інциденту або порушення не відбулося під час виконання її обов’язків в CASH. Відповідно до практики Суду вона вважає, що держава може обмежити свободу на вираження релігійних поглядів, наприклад, заборонити носити ісламську хустку, якщо використання цієї свободи перешкоджає переслідуваній меті щодо захисту прав і свободи інших осіб, порядку і громадської безпеки (рішення у справах «Лейла Шахін проти Туреччини» (Leyla Şahin c. Turquie) [ВП], заява № 44774/98, § 111, ЄСПЛ 2005-XI; «Рефах Партісі (партія добробуту) та інші проти Туреччини» (Refah Partisi (Parti de la prospérité) et autres c. Turquie) [ВП], заяви №№ 41340/98, 41342/98, 41343/98 та 41344/98, § 92, ЄСПЛ 2003- II).
38. Щодо іншого, заявниця стверджує, що носіння простого головного убору, який представляє собою банальний елемент, призначений для приховання її волосся, не впливає, сам по собі, на нейтральність державної служби. Вона стверджує, що носіння цього головного убору не викликало жодної загрози для громадської безпеки та охорони публічного порядку, ані жодних проблем під час її служби, носіння такого головного убору для неї становить акт прозелітизму, який передбачає ставлення, схвалене для того, щоб викликати прихильність до віри. За твердженнями заявниці, тільки носіння повного комплекту одягу, таких як бурки або нікаба слід розглядати як ознаку соціального супротиву і символом відмови від інтеграції, і бути предметом спеціальної заборони.
39. Заявниця стверджує, що вона могла носити свій головний убір до моменту зміни керівництва установи і жодних зауважень в її адресу не було зроблено до того часу ані співробітниками медичного закладу, ані самими пацієнтами. Вона надала декілька підтверджень, починаючи з грудня 2000 року, підписаними лікарями даного психіатричного відділення, які надавали свої професійні послуги. Вона вважає, що Уряд не обґрунтував дисфункції служби, стверджуючи, що непоновлення її контракту було мотивовано лише приналежністю до мусульманської релігії, і це було непропорційним в демократичному суспільстві.
40. У зв’язку з цим заявниця підкреслює, що Франція є ізольованою державою. Вона стверджує, що в більшості європейських країн, носіння релігійних символів, таких як головний убір, студентами або службовцями публічної служби не є предметом конкретних заходів заборон. Що стосується перших, вона стверджує, що французький закон від 15 березня 2004 року (вищезгадане рішення у справі «Догру проти Франції» (Dogru c. France), § 30), який не було застосовано до її справи, яким було визначено принципи носіння знаків або одягу, що демонструють релігійну приналежність в державних школах, коледжах і ліцеях, викликав широке непорозуміння. Щодо державних службовців, їм дозволяється носити головні убори в багатьох країнах, зокрема, в Данії, Швеції, Іспанії, Італії, Греції та Великобританії. Заявниця, зокрема, зосереджує увагу на ситуації в останній названій країні – Великобританії, в якій дозволено носіння мусульманських головних уборів у закладах освіти та на державній службі, а також носіння релігійних головних уборів поліцейськими, солдатами, мотоциклістами і будівельниками. Насамкінець, заявниця вважає за необхідне нагадати, що в громадських місцях в Італії, Ірландії та Австрії допускаються християнські (розп’яття в класах, в судових установах та адміністраціях), а також нехристиянські релігійні символи.

b) Уряд

41. Уряд вважає, що втручання було «передбачено законом», оскільки внутрішнє законодавство на момент подій містило чітке роз’яснення принципу суворої нейтральності всіх державних службовців, а також, санкцій, під які вони підпадають у разі недотримання цього принципу. «Закон» про який йде мова, як це визначено в прецедентному праві Суду, включає в себе перший закон 1905 року, яким було встановлено нейтральність держави по відношенню до релігії, і статтю 1 Конституції, яка підтверджує принцип рівності всіх перед законом (див. вищезазначений параграф 21). Він також включає в себе закон від 13 липня 1983 року щодо прав і обов’язків державних службовців, яким у статті 29 передбачено, що за вчинення службовою особою при виконанні своїх службових повноважень будь-якої помилки до неї застосовуються дисциплінарні заходи. Крім того, у практиці адміністративних судів протягом більш як півстоліття (див. параграф 26 вище), а також у практиці Конституційної Ради (див. параграф 25 вище) міститься положення про обов’язок нейтральності державних службовців під час виконання їхніх службових обов’язків. Для того щоб відхилити передану на розгляд їй справу у висновку Державної Ради від 3 травня 2000 року, опублікованому в офіційному журналі Французької Республіки, містилися згадки про вже існуючий загальний принцип, який передував принципу нейтральності.
42. Уряд додає, що заявниця, підписуючи різні контракти з CASH, добровільно погодилася на умови праці відповідно до статуту державного медичного закладу та її зобов’язань, однією з вимог якого є вимога нейтральності будь-якого працівника під час виконання його обов’язків. Вона не могла ігнорувати ці правила, враховуючи нагадування керівника служби кадрового забезпечення про її обов’язки від 30 листопада 2000 року, а до цього також, працівниками соціально- освітнього підрозділу під час бесіди з нею, проведеної в результаті отримання скарг від деяких пацієнтів, які відмовлялися зустрічатися з нею через її вбрання.
43. На думку Уряду, заборона для державного службовця виражати релігійні погляди мотивується збереженням конституційного принципу світськості держави, на основі якого була заснована Французька Республіка. Як вже було визнано Судом, забезпечення принципу нейтральності, покладеного державою на своїх службовців, таким чином, переслідувало легітимну мету щодо захисту прав і свобод інших осіб (див. вищезазначене рішення у справі «Дахлаб проти Швейцарії» (Dahlab c. Suisse)).
44. Уряд стверджує, що непоновлення її контракту було необхідним у демократичному суспільстві. Принцип нейтральності державної служби вимагає, щоб службовець взагалі не носив жодних релігійних знаків, навіть якщо він не здійснює будь-якого акту прозелітизму. У зв’язку з цим він посилається на практику Суду щодо обов’язку стриманості працівників державної служби та їхнього вбрання (рішення у справах «Вогт проти Німеччини» (Vogt c. Allemagne), від 26 вересня 1995 року, § 53, Серія А № 323; «Куртульмус проти Туреччини» (Kurtulmuş c. Turquie) (ріш.), № 65500/01, ЄСПЛ 2006-II). Він підкреслив особливу важливість принципу нейтральності в умовах, коли складно оцінити, який вплив може мати чітко виражений зовнішній знак на свободу враження поглядів вразливих пацієнтів. Уряд додав, що деякі пацієнти явно відмовлялися зустрічатися із заявницею, і що це створило загальну атмосферу напруженості і складнощів всередині медичного закладу, призвівши до того, що її колеги та деякі соціальні працівники, опинилися в досить делікатних ситуаціях. З урахуванням цієї загальної атмосфери CASH ухвалив рішення, про яке йде мова, саме з огляду на неодноразові попередження заявниці про дотримання обов’язку нейтральності, а не через її кваліфікацію. Уряд вважає, що оскаржуване рішення було прийняте з дотриманням вимог стосовно балансу інтересів всіх сторін; таке рішення є наслідком відмови заявниці дотримуватися правил, які застосовуються до всіх працівників публічної служби, про які вона була добре поінформована, а не через її релігійні переконання, як вона стверджує. І, насамкінець, носіння релігійних знаків заявницею було дозволено в лікарні до 2000 року, проте це не позбавляє, у разі необхідності, Уряду оскаржуваного втручання. Він нагадує, що «застосування менш суворого правила в залежності від даного контексту не позбавляє його підтверджень і не робить його таким, що не має обов’язкової юридичної сили» (рішення у справі «Куртульмус проти проти Туреччини» (Kurtulmuş c. Turquie) (ріш.), заява № 65500/01, ЄСПЛ 2006-II).
45. Насамкінець, Уряд стверджує, що вжиття такого заходу є пропорційним переслідуваній меті. Він вказує на те, що законодавство Франції не передбачає жодного права для працівника публічної служби на поновлення його контракту. Органи державної влади на власний розсуд оцінюють можливість такого поновлення, і тільки підстава на основі способу надання послуг працівником державної служби може виправдати відмову у поновленні такого контракту. У цій справі, як було зазначено національними судами, рішення стосовно непоновлення контракту було прийняте в інтересах відповідної служби, і таке рішення не є явно непропорційним. Уряд дійшов висновку, що втручання було виправдано та було пропорційним передбачуваній меті.

2. Оцінка Суду

46. Перш за все, Суд зазначає, що CASH завжди використовував слово «головний убір» для визначення вбрання заявниці. CASH надав Суду фотографію з заявницею в оточенні її колег по службі, на якій її волосся, шия та вуха були покриті головним убором, а її обличчя при цьому було повністю відкрите. Цей головний убір, що нагадує шарф чи хустку національним судом, що розглядав справу, головним чином було кваліфіковано як ісламську хустку, і саме таку назву Суд буде використовувати під час розгляду скарги заявниці.

a) Щодо наявності втручання

47. Суд зазначає, що непоновлення її контракту обґрунтовується її відмовою зняти ісламську хустку, яка хоча і не була визначена адміністрацією як така, все ж була безспірним фактом вираження приналежності до мусульманської релігії. Суд не має жодних підстав сумніватися в тому, що носіння такої хустки було «проявом» відвертого релігійного переконання, захищеною статтею 9 Конвенції (див., mutatis mutandis, вищезгадані рішення у справах «Лейла Шахін проти Туреччини» (Leyla Şahin c. Turquie), § 78; «Баятян проти Вірменії» (Bayatyan c. Arménie) [ВП], заява № 23459/03, § 111, ЕСПЛ 2011 року; «Евейда та інші проти Сполученого Королівства» (Eweida et autres c. Royaume-Uni), §§ 82, 89 і 97). Саме на державу, як роботодавця заявниці, має покладатися обов’язок щодо прийняття рішення стосовно неповновлення терміну дії її контракту і порушення дисциплінарного провадження проти неї. Таким чином, вжитий захід повинен розглядатися як втручання в її право на свободу сповідувати свою релігію або переконання як це гарантовано статтею 9 Конвенції (див. вищезгадане рішення у справі «Евейда та інші проти Сполученого Королівства» (Eweida et autres c. Royaume-Uni), §§ 83, 84 і 97).

b) Щодо обґрунтування втручання

i. Передбачено законом

48. Слова «передбачено законом» вимагають, щоб захід, що вживається, мав певну правову основу в національному законодавстві, а також стосуються якості відповідного закону: ці слова вимагають його доступності для заінтересованої особи, якій, до того ж, повинна надаватися можливість передбачити наслідки цього закону та його сумісність з верховенством права. Цей вислів означає, зокрема, що внутрішнє законодавство повинно бути достатньо зрозумілим для того, щоб вказати всім в достатній мірі, за яких обставин і за яких умов державні органи мають право вдаватися до заходів, що впливають на їхні права, які захищаються Конвенцією. Згідно з судовою практикою, поняття «закон» слід розуміти в його «матеріальному» значенні, а не «формальному». Відповідно, воно повинно включати в себе писаний закон, разом з текстами нижчого рангу, а також прецедентним правом, що тлумачиться (див. рішення у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (Fernández Martínez c. Espagne) [ВП], заява № 56030/07, § 117, ЄСПЛ 2014 (витяги); вищезгадане рішення у справі «Догру проти Франції» (Dogru c. France), § 52).
49. У цій справі заявниця зазначає про відсутність текстів у французькому законодавстві станом на 11 грудня 2000 року, які б передбачали заборону щодо носіння релігійних знаків. Вона вважає, що висновок Державної Ради від 3 травня 2000 року поширювався виключно на працівників в сфері освіти і тільки один з них від 27 листопада 1989 року, який стосувався носіння релігійних знаків у шкільних закладах становив застосовний «закон» (див. параграф 36 вище). Суд зазначив, що останній висновок стосується лише права, наданого студентам висловлювати свої релігійні переконання і жодним чином не стосується державних службовців.
50. Суд зазначає, що стаття 1 Конституції Франції передбачає, зокрема, що Франція є світською Республікою, яка гарантує рівність всіх перед законом. Він зауважує, що в законодавстві держави-відповідача це конституційне положення становить основу обов’язку нейтральності та неупередженості держави щодо всіх релігійних поглядів або способів їх вираження і, що воно повинно тлумачитися у поєднанні з його застосуванням національними судами. У зв’язку з цим, Суд зазначає, що з адміністративного права випливає, що нейтральність державних послуг є елементом світськості держави, і що в 1950 році Державна Рада підтвердила, що «обов’язок суворої нейтральності покладається на всіх працівників публічної служби», особливо в сфері освіти (див. параграфи 26 і 27 вище). Він також зазначає, що Конституційна Рада підкреслила, що принцип нейтральності, з якого витікає принцип рівності, становить один із основоположних принципів державної служби (див. параграф 25 вище). Суд дійшов висновку, що практика Державної Ради і Конституційної Ради є достатньою серйозною правовою базою для того, щоб дозволити національним органам влади обмежити свободу вираження релігійних поглядів заявниці.
51. Однак, Суд визнає, що зміст, підтвердженого таким чином, обов’язку нейтральності, навіть якщо він був таким, що міг попередити заявницю, не містив жодного положення чи застосування з посиланням на здійснювану нею професію. Тому він бере до уваги те, що, коли заявниця розпочала виконання своїх професійних обов’язків, вона не могла передбачити, що вираження її релігійних поглядів зазнає обмежень. Тим не менш, Суд вважає, що з моменту опублікування висновку Державної Ради від 3 травня 2000 року до моменту прийняття рішення щодо непоновлення її контракту, умови якого були нагадані їй адміністрацією, пройшло більше шести місяців (див. параграф 8 вище), і ці обмеження були викладені в досить чіткій формі для того, щоб передбачити, що її відмова зняти хустку буде порушенням, за яке передбачається дисциплінарна відповідальність. Цей висновок, незважаючи на те, що він конкретно стосується державної служби в сфері освіти, насправді вказує на те, що принцип світськості держави та нейтральності державних послуг застосовуються до всіх державних послуг. Він підкреслює, що працівник публічної служби повинен користуватися правом на свободу вираження поглядів, але ця свобода повинна бути сумісною, з огляду на її вираження, з принципом нейтральності служби, відповідно до якого передбачається здійснення певних перешкод у право носіння знаків, які виражають релігійну приналежність. Крім того, в разі порушення цього обов’язку нейтральності, Суд вказує, що дисциплінарні стягнення мають оцінюватися в кожному випадку залежно від конкретних обставин (див. параграф 26 вище). Таким чином, Суд констатує, що висновок від 3 травня 2000 року чітко визначає умови вимоги релігійної нейтральності державних службовців при здійсненні ними своїх функцій у відповідності з принципом світськості і нейтральності, і відповідає вимогам передбачуваності і доступності «закону» за змістом практики Суду. Таким чином, оскаржувані заходи були передбачені законом за змістом параграфу 2 статті 9.

ii. Легітимна мета

52. На відміну від сторін у вищезгаданому рішенні у справі «Лейла Шахін проти Туреччини» (Leyla Şahin c. Turquie) (§ 99), в цій справі заявниця і Уряд не дійшли згоди щодо мети оскаржуваного обмеження. Уряд посилався на легітимну мету захисту прав і свобод інших осіб, яка містить в собі конституційний принцип світськості держави, в той час як заявниця заперечувала будь-який інцидент в ході виконання її службових обов’язків, який міг би виправдати втручання в її право на свободу виражати релігійні погляди.
53. Враховуючи обставини справи та підстави щодо непоновлення контракту заявниці, а саме вимогу релігійної нейтральності в контексті вразливості користувачів державними послугами, Суд вважає, що оскаржуване втручання переслідувало по суті легітимну мету, якою є захист прав і свобод інших осіб (див., mutatis mutandis, вищезгадані рішення у справах «Лейла Шахін проти Туреччини» (Leyla Şahin c. Turquie), §§ 99 і 116; «Куртульмус проти Туреччини» (Kurtulmuş c. Turquie); та рішення у справі «Ахмет Арслан та інші проти Туречиини» (Ahmet Arslan et autres c. Turquie), заява № 41135/98, § 43, від 23 лютого 2010 року). В цій справі мова йшла про збереження поваги до всіх релігійних вірувань і духовних орієнтацій пацієнтів, користувачів державними послугами та адресатів вимоги нейтральності, накладеної на заявницю, забезпечуючи їм рівність. Метою було гарантування рівного ставлення до користувачів незалежно від їх віросповідання. У зв’язку з цим, Суд нагадує, що він вважає, що політика роботодавця, спрямована на забезпечення рівних можливостей або уникнення дискримінаційного поводження по відношенню до інших переслідувало легітимну мету щодо захисту прав інших осіб (див., mutatis mutandis, справи Ладеле та Макфарлейн у вищезгаданому рішенні у справі «Евейда та інші проти Сполученого Королівства» (Eweida et autres c. Royaume-Uni), §§ 105, 106 і 109). Він також нагадує про те, що збереження принципу світськості становить мету відповідно до основоположних цінностей Конвенції (див. Рішення у справі «Лейла Шахін проти Туреччини» (Leyla Şahin c. Turquie), § 114). За цих обставин Суд вважає, що заборона заявниці виражати свої релігійні погляди під час виконання обов’язків мала на меті захист «прав і свобод інших осіб», і що таке обмеження не повинно обов’язково додатково обгрунтовуватися вимогами «громадської безпеки» або «охороною публічного порядку», встановленими у частині другій статті 9 Конвенції.

iii. Необхідність в демократичному суспільстві

α. Загальні принципи

54. Щодо загальних принципів Суд посилається на вищезгадане рішення у справі «Лейла Шахін проти Туреччини» (Leyla Şahin c. Turquie) (§§ з 104 до 111), в якому він зазначає, що свобода вираження поглядів та релігії є однією з основ «демократичного суспільства» (§ 104; див. також щодо загальних принципів, рішення у справі «Коккінакіс проти Греції» (Kokkinakis c. Grèce), 25 травня 1993 року, а § 31, серія А, 260 А), однак, гарантії статті 9 Конвенції не поширюються на будь-яку дію, на вчинення якої особу спонукає чи надихає релігія або переконання. У демократичному суспільстві, де співіснують декілька конфесій, може виникнути необхідність запровадження обмежень щодо свободи сповідувати свою релігію або переконання задля узгодження інтересів різних релігійних груп і забезпечення поваги до переконань інших осіб. Це випливає як із параграфу 2 статті 9, так і позитивних зобов’язань держави за статтею 1 Конвенції забезпечувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції (§ 106).
55. У цьому рішенні Суд також нагадав, що він вже неодноразово наголошував на ролі держави як нейтрального та неупередженого організатора вирішення питань, пов’язаних з відправленням різних релігійних культів, сповідуванням релігій і переконань, і зазначив, що така роль сприяє підтриманню в демократичному суспільстві громадського порядку, релігійної гармонії і терпимості. Таким чином, обов’язок держави з дотримання нейтральності і безсторонності є несумісним з повноваженнями держави визначати легітимність релігійних переконань або способів їх вираження і що цей обов’язок вимагає від держави забезпечувати, щоб протиборчі групи проявляли терпимість одна до одної. Отже, роль органів влади за таких обставин полягає не в тому, щоб причини напруженості між конкуруючими групами усувати шляхом ліквідації плюралізму, а в докладанні зусиль для того, щоб такі групи виявляли толерантність одна до одної (§ 107).
56. Крім того, коли порушуються питання щодо відносин держави та релігій, думки про це в демократичному суспільстві можуть істотно відрізнятися, і особливе значення тут слід надавати ролі національного рішення. Суд зауважував, що це зокрема стосується випадків, коли мова йде про регулювання носіння релігійних символів в освітніх установах, особливо внаслідок відмінності підходів, які обираються національними органами з даного питання. Посилаючись на вищезгадане рішення у справі «Дахлаб проти Швейцарії» (Dahlab c. Suisse), Суд зазначає, що неможливо виділити єдину для всієї Європи концепцію значення релігії в житті суспільства, а значення і вплив державного вираження релігійних переконань різняться в залежності від часу і контексту. Він зазначив, що правила в цій сфері змінюються в кожній країні відповідно до національних традицій і вимог, викликаними необхідністю захищати права і свободи інших осіб і підтримувати громадський порядок. Отже, вибір сфери застосування і форми вираження цих правил обов’язково повинен залишатися за державою, оскільки він залежить від національних умов (див. вищезгадане рішення у справі «Лейла Шахін проти Туреччини» (Leyla Şahin c. Turquie), § 109).
57. У вищезгаданому рішенні у справі «Куртульмус проти Туреччини» (Kurtulmuş c. Turquie) щодо заборони викладачу Стамбульського університету носити мусульманський головний убір, Суд підкреслив, що принципи, викладені в вищевказаному параграфі 51, застосовуються також до працівників державної служби. «Очевидно, що для держави є законним покласти на останніх, в силу їхнього статусу, обов’язок стриманості щодо публічного вираження їхніх релігійних переконань, тим не менш це стосується осіб, які, таким чином користуються захистом статті 9 Конвенції. Він зазначив з цього приводу, посилаючись на вищезгадані рішення у справах «Лейла Шахін проти Туреччини» і «Дахлаб проти Швейцарії», що держава «в демократичному суспільстві може обмежити носіння мусульманського головного убору, за умови якщо воно підриває мету і порядок щодо захисту прав і свобод інших осіб». Застосовуючи ці принципи, Суд зазначив, що «правила стосовно одягу, державних службовців застосовуються до них в рівній мірі, незалежно від їхніх обов’язків та релігійних переконань. Вони означають, що будь-який працівник державної установи, представляючи державу в здійсненні своїх функцій, з метою збереження принципу світськості та нейтральності державної служби повинен мати нейтральний зовнішній вигляд. Згідно з цими правилами, працівник державної служби повинен перебувати на робочому місці без головного убору» (див. вищезгадане рішення у справі «Куртульмус проти Туреччини» (Kurtulmuş c. Turquie)). Суд, звертаючи особливу увагу на важливість принципу світськості, засновника турецької держави, припустив, що «заборона носити хустку виправдовувалася вимогами, пов’язаними з принципами нейтральності державної служби», і нагадав у зв’язку з цим, з посиланням на вищезазначене рішення у справі «Вогт проти Німеччини» (Vogt c. Allemagne), що «раніше він визнав, що демократична держава може мати право вимагати від державних службовців бути лояльними до конституційних принципів, на яких вона заснована».
58. Проте стосовно державної освіти, Суд наголосив на важливості поваги до нейтральності держави в контексті викладацької діяльності в державній початковій школі, де діти з огляду на свій вік є вразливими (див. вищевказане рішення у справі «Дахлаб проти Швейцарії» (Dahlab c. Suisse)).
59. Останнім часом в низці справ, що стосуються свободи вираження релігійних поглядів на робочому місці, Суд зазначав, що «з огляду на важливість свободи релігії в демократичному суспільстві, Суд вважає, що коли індивід скаржиться на обмеження свободи релігії на робочому місці і не вважає, що можливість зміни роботи звела б нанівець втручання в право, найкращим підходом було б оцінити таку можливість в загальній рівновазі при розгляді питання про те, чи було обмеження відповідним чи ні» (див. вищевказане рішення у справі «Евейда та інші проти Сполученого Королівства» (Eweida et autres c. Royaume-Uni), § 83).

β. Застосування в цій справі

60. Суд спершу зазначає, що, окрім посилання на принцип нейтральності державних послуг, адміністрація повідомила заявниці, чому цей принцип виправдовує конкретне застосування до соціального працівника психіатричного відділення медичного закладу. Адміністрація встановила проблеми, що породжували її відповідне ставлення на роботі в рамках відповідної служби і спробувала змусити її відмовитися від вираження своїх релігійних поглядів (див. вищезазначений параграф 8).
61. Суд зазначає, що національні суди залишили без змін рішення про непоновлення трудового контракту заявниці, чітко стверджуючи про те, що принцип нейтральності працівників застосовується до всіх державних послуг, а не тільки до послуг у сфері освіти, і що він спрямований на захист користувачів від будь-якого ризику впливу або посягання на їхню свободу вираження поглядів. Рішенням Адміністративного суду від 17 жовтня 2002 року було надано важливого значення питанню вразливості користувачів послугами і визначено, що вимога стосовно нейтральності, накладена на заявницю була особливо важливою, оскільки вона контактувала з пацієнтами, які знаходилися у стані вразливості або залежності (див. вищезазначений параграф 11).
62. Крім того, Суд зазначає, що він не звинувачує заявницю у вчиненні певних актів тиску, провокацій чи прозелітизму по відношенню до пацієнтів або колег в лікарні. Проте, носіння хустки, вважалося демонстративним вираженням її релігійної приналежності, яке несумісне з принципом нейтральності, дотримання якого вимагається на державній службі. Таким чином, було прийнято рішення не поновлювати їй контракт і розпочати дисциплінарне провадження щодо неї з огляду на її відмову зняти головний убір під час виконання нею службових повноважень.
63. Цей принцип світськості, визначений в статті 1 Конституції Франції, а також принцип нейтральності державних послуг, який з нього випливає, протистояли заявниці з огляду на необхідність забезпечення користувачам рівного ставлення з боку державної установи, яка є її роботодавцем, та яка вимагала від неї, незважаючи на її релігійні переконання чи їх характер, підпорядковуватися суворому обов’язку нейтральності під час виконання повноважень. Відповідно до тверджень національних судів, мова йшла про дотримання принципу нейтральності держави з метою забезпечення його світського характеру і таким чином захисту користувачів послуг, пацієнтів медичного закладу від будь-якого ризику впливу або упередженості, на користь їхнього права на свободу вираження поглядів (див. параграфи 11, 16 і 25 вище; див. також формулювання, застосоване пізніше в циркулярі стосовно світськості в медичних установах, параграф 30 вище). Таким чином, зі справи чітко випливає, що це є вимога захисту прав і свобод інших осіб, тобто повага до свободи релігії всіх, а не її релігійних переконань, на яких ґрунтується оскаржуване рішення.
64. Суд уже визнавав, що держави можуть посилатися на принципи нейтральності та світськості держави з метою обґрунтування обмеження на носіння релігійних знаків державними службовцями, особливо викладачами, які працюють в державних закладах освіти (див. параграф 57 вище). Саме статус державного службовця відрізняє їх від звичайних громадян, «які в жодному разі не являються представниками держави щодо здійснення державної служби», і які не «підпадають, з огляду на офіційний статус, під зобов’язання стриманості до публічного вираження своїх релігійних переконань» (див. рішення у справі «Ахмет Арслан та інші проти Туреччини» (Ahmet Arslan et autres c. Turquie), заява № 41135/98, § 48, 23 лютого 2010 року), яке вимагає від них релігійної нейтральності по відношенню до студентів. Крім того, з огляду на обставини справи Суд може взяти до уваги, що держава, яка забезпечила заявницю робочим місцем в державному медичному закладі, де вона контактувала з пацієнтами, вважала за необхідне, щоб заявниця припинила виражати свої релігійні погляди під час здійснення своїх обов’язків з метою забезпечення рівного ставлення до хворих. Таким чином, нейтральність медичної публічної служби може розглядатися як така, що пов’язана з поведінкою працівників, вимагаючи при цьому того, щоб пацієнти не сумнівалися в їх неупередженості.
65. Суду залишається перевірити, чи втручання було пропорційним цій меті. Що стосується розсуду, який надається державі в цій справі, Суд зазначає, що більшість держав Ради Європи не врегульовує питання носіння одягу або релігійних знаків на робочому місці, в тому числі державними службовцями (параграф 32 вище) і, що лише п’ять держав (з двадцяти шести), включаючи Францію, встановили повну заборону на носіння ними символів релігійного характеру. Однак, як вже зазначалося (див. параграф 56 вище), необхідно враховувати національний контекст відносин між державою і церквами, який еволюціонує з плином часу та зі змінами в суспільстві. Таким чином, Суд постановив, що Франція здійснювала посередництво між принципом нейтральності державної влади і свободи вираження релігійних поглядів, визначаючи баланс, який повинен встановити держава між конкуруючими приватними і суспільними інтересами чи різними правами, що захищаються Конвенцією (див. вищевказані параграфи з 21 до 28), що надає Уряду-відповідачу широкі межі розсуду (див. рішення у справах «Лейла Шахін проти Туреччини» (Leyla Şahin c. Turquie), § 109; «Обст проти Німеччини» (Obst c. Allemagne), заява № 425/03, § 42, 23 вересня 2010 року). Крім того, Суд уже вказував, що медична сфера має широку свободу розсуду, співробітники медичного закладу знаходяться в кращому становищі для прийняття рішень в їхніх установах, ніж судді національних судів, чи тим більше судді міжнародного суду» (див. вищезгадане рішення у справі «Евейда та інші проти Сполученого Королівства» (Eweida et autres c. Royaume-Uni), § 99).
66. Головним питанням, яке постає в цій справі, є встановлення того, чи перевищила держава межі розсуду при прийнятті рішення не поновлювати контракт заявниці. У зв’язку з цим, Суд зазначає, що у Франції, державні службовці користуються правом на повагу до свободи вираження поглядів, яке, зокрема, забороняє будь-яку дискримінацію на основі релігійної приналежності в доступі до повноважень або в кар’єрному розвитку. Ця свобода, зокрема, гарантується статтею 6 Закону від 13 липня 1983 року щодо прав і обов’язків державних службовців і повинна узгоджуватися з необхідністю функціонування відповідної установи (див. вищезазначений параграф 25). Однак, державним службовцям заборонено висловлювати свої релігійні переконання під час виконання ними своїх службових обов’язків (див. вищезазначені параграфи 25 і 26). У вищезгаданому висновку від 3 травня 2000 року чітко вказується, що свобода вираження поглядів державними службовцями повинна узгоджуватися із зобов’язанням нейтральності. Суд повторює, що таке обмеження, засноване на принципі світськості держави, яке відповідно до тверджень Державної Ради «стосується відносин між державними органами і приватними особами» (див. вищезазначений параграфи 28) і принцип нейтральності державних послуг, що випливає з принципу рівності, який регулює функціонування цих служб та спрямований на повагу до будь-яких переконань.
67. Таким чином, Суд вказує на те, що він уже стверджував про суворе застосування принципів світськості (віднині зведені серед прав і свобод, гарантованих Конституцією, параграф 24 вище) і нейтральності, коли мова йде про фундаментальний принцип держави, який існує у Франції (mutatis mutandis, вищезазначені рішення у справах «Куртульмус проти Туреччини» та «Дахлаб проти Швейцарії»). Принцип світськості-нейтральності є проявом правила організації відносин держави з різними релігійними культами, яким передбачається неупередженість по відношенню до будь-яких релігійних переконань відповідно до плюралізму та різноманітності. Суд вважає, що надання національними судами більшого значення цьому принципу та інтересам держави, ніж інтересу заявниці не обмежувати право на вираження релігійних поглядів, не становить жодної проблеми відповідно до Конвенції (див. вищезазначені параграфи 54 і 55).
68. У цьому зв’язку він зазначає, що обов’язок нейтральності застосовується до всіх державних послуг, про що також вже неодноразово зазначалося Державною Радою та нещодавно Касаційним Судом (див. вищезазначені параграфи 26 і 27) і, що носіння працівниками публічної служби знаків релігійної приналежності при виконанні ними своїх службових обов’язків, a priori становить порушення їхніх зобов’язань (див. вищезазначені параграфи 25 і 26). Насправді, жоден текст чи рішення Державної Ради не передбачає, що обов’язок оскаржуваного принципу нейтральності міг би регулюватися працівниками державної служби та відповідно до функцій, які вони здійснюють (див. вищезазначені параграфи 26 і 31). Суд усвідомлює, що мова йде про суворе зобов’язання, яке бере свої витоки з традиційного підходу, що встановлюють принципи світськості держави і свободи вираження поглядів, так як зазначено в статті 1 Конституції (див. вищезазначений параграф 21). Відповідно до французької моделі, проведення оцінки щодо нейтральності не відноситься до компетенції Суду, а покладається на представників держави. Проте, Суд вважає, що у випадках, коли порушується питання стосовно нейтральності держави, на суддю адміністративного суду покладається обов’язок нагляду чи не втручається адміністрація в свободу вираження поглядів працівників публічної служби (див. вищезазначені параграфи 26 і 28).
69. З огляду на вказане, Суд зазначає, що дисциплінарні наслідки відмови заявниці зняти хустку під час виконання нею службових обов’язків були оцінені адміністрацією «з урахуванням природи та демонстративного характеру знаку, а також інших обставин (див. вищезазначений параграф 26)». У зв’язку з цим адміністрація вдало зауважила, що застосування вимоги нейтральності було необхідним з огляду на те, що вона перебувала в контакті з пацієнтами (див. вищезазначений параграф 13). Крім того, своєю поведінкою вона створила труднощі на роботі (див. вищезазначений параграф 8). Суди нижчих інстанцій, в свою чергу, головним чином, врахували французьку концепцію державної служби та демонстративний характер хустки для того, щоб встановити відсутність надмірного посягання на свободу релігії заявниці. Таким чином, з огляду на те, що носіння заявницею релігійних знаків становило порушення обов’язку нейтральності, вплив такого вбрання під час виконання нею службових обов’язків був прийнятий до уваги для оцінки серйозності такого порушення і прийняття рішення щодо непоновлення її трудового контракту. Суд зазначає, що стаття 29 Закону від 13 липня 1983 року не містить визначення поняття вини (див. параграф 41 вище) і, що адміністрація має свободу дій щодо цього. Суд зазначає, що адміністрація установи зібрала докази того, щоб розглядати питання про наявність достатніх підтверджуючих елементів для порушення дисциплінарного провадження щодо заявниці (див вище, параграф 8). Крім того, суддя адміністративного суду не піддавав критиці санкцію щодо непоновлення контракту, вважаючи її пропорційною до порушення, з огляду на принцип нейтральності працівників публічної служби. Суд визнав, що національні органи влади знаходяться в кращому становищі для оцінки пропорційності покарання, яке має бути визначеним з урахуванням усіх обставин, в яких було констатовано порушення, з метою дотримання вимог статті 9 Конвенції.
70. Суд зазначив, що заявниця, для якої було важливо виражати свої релігійні погляди шляхом демонстративного носіння хустки, з огляду на її релігійні погляди була піддана серйозній дисциплінарній процедурі. Тим не менше, немає жодних сумнівів того, що після опублікування висновку Державної Ради від 3 травня 2000 року, вона знала про зобов’язання щодо дотримання вимог стосовно нейтральності одягу під час виконання службових обов’язків (див. вищезгадані параграфи 26 і 51). Адміністрація медичного закладу нагадувала їй та зверталася до неї з проханням переглянути свої принципи щодо носіння хустки. Саме у зв’язку з її відмовою дотримуватися вказаного зобов’язання, про яке заявниця була належним чином повідомлена, було розпочато дисциплінарне провадження, незалежно від її професійних якостей. Таким чином, вона користувалася процесуальними гарантіями під час здійснення дисциплінарного провадження та засобами правового захисту в адміністративних судах. Крім того, вона відмовилася від участі у конкурсі на заміщення вакантної посади соціального працівника, організованого CASH, в той час як вона була включена до списку кандидатів, сформованого цим медичним закладом, з огляду на досконале знання справи (див. вищезазначений параграф 10). За цих обставин Суд вважає, що національні органи влади не вийшли за межі розсуду, констатуючи відсутність будь-якого можливого шляху узгодження між релігійними переконаннями заявниці та зобов’язанням не виражати їх, та в подальшому ухваливши рішення, яким було надано пріоритет вимозі нейтральності і неупередженості держави.
71. З доповіді Обсерваторії щодо питань світськості у частині «Стан справ щодо світськості в медичних установах» (вищезазначений параграф 29) випливає, що спори, які виникають у зв’язку з вираженням релігійних поглядів осіб, що працюють в медичних закладах оцінюються в кожному конкретному випадку, при цьому адміністрацією мають вживатися всі можливі заходи для узгодження інтересів мирним шляхом. Як зазначається в циркулярі 2005 року або в недавніх дослідженнях щодо світськості, таке прагнення до примирення підтверджується незначною кількістю судових процесів такого роду (див. вищезазначені параграфи 26 і 30). Насамкінець, Суд зазначає, що медичний заклад є місцем, де від користувачів таких послуг, які, однак, мають свободу на вираження своїх релігійних поглядів, вимагається також сприяти реалізації принципу світськості, утримуючись від прозелітизму і поважаючи організацію служби та вимоги у сфері охорони здоров’я (див. вищезазначені параграфи 23, 29 і 30); іншими словами, для відповідної держави першорядним значенням є захист прав інших осіб, рівне ставлення пацієнтів і функціонування служби щодо проявів їхніх релігійних переконань.
72. У світлі всього вищевикладеного, Суд вважає, що втручання можна розглядати як таке, що відповідало переслідуваній меті. Відповідно, втручання в свободу заявниці сповідувати свою релігію було необхідним у демократичному суспільстві, і не становить жодного порушення статті 9 Конвенції.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД,

1. Оголошує одноголосно заяву прийнятною;

2. Постановляє шістьма голосами проти одного, що не було порушення статті 9 Конвенції;

Учинено французькою мовою та повідомлено письмово 26 листопада 2015 року відповідно до правила 77 §§ 2 та 3 Регламенту Суду.

Мілан Блашко                                                         Джозеп Касадеваль
(Milan Blaško)                                                          (Josep Casadevall)
Заступник Секретаря                                                  Голова

До цього рішення, відповідно до статті 45 § 2 Конвенції та правилу 74 § 2 Регламенту Суду, додаються окремі думки суддів Де Гаетано і О’Лірі.

Д.К.
М.Б.

ДУМКА СУДДІ О’ЛІРІ, ЯКА ЧАСТКОВО ЗБІГАЄТЬСЯ

І ЧАСТКОВО ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ДУМКИ БІЛЬШОСТІ

У цій справі я голосувала за відсутність порушення статті 9 Конвенції з двох причин. По-перше, прецедентне право Суду за статтею 9, особливо частина щодо принципів нейтральності і світськості в деяких сферах, в основному в сфері освіти в деяких державах-членах, особливо у Франції та Туреччині, може бути використане на підтримку висновку більшості, що втручання в здійснення права заявниці на вираження релігійних поглядів на робочому місці було виправданим і пропорційним (I). З іншого боку, очевидно, що держави-члени користуються широкими або дуже широкими межами розсуду, коли питання стосуються відносин між державою і релігіями (II).
Проте, оцінка певних аспектів цієї справи, висловлених більшістю, вимагає, на мій погляд, інших міркувать і роздумів.

(I) Рішення Ебрахіміан в контексті існуючого прецедентного права Суду щодо статті 9

Як уже зазначалося вище, можна було б посилатися на практику Суду, вказану в параграфах 52–58 рішення, постановленого більшістю, з метою підтвердження оскаржуваної заборони у Франції для державних службовців демонструвати свої релігійні символи.
Проте, всі згадані справи, за винятком однієї, стосувалися обмеження права особи на вираження своєї свободи релігії в освітньому контексті. Що стосується викладачів, Суд в кожному конкретному випадку розглядав питання, чи було дотримано справедливого балансу, з одного боку, між правом викладачів виражати свої релігійні погляди і, з іншого боку, між повагою до нейтральності державної освіти і захисту законних інтересів учнів та студентів, з метою забезпечення мирного співіснування різних релігій студентів і, таким чином, захисту громадського порядку і віросповідань інших осіб. У цих справах, аргументи Суду щодо відсутності порушення або відхилення скарг як явно необґрунтованих, були тісно пов’язані з роллю освіти і викладачів в суспільстві, з відносною вразливістю студентів і впливом на них релігійних символів. У практиці Суду щодо студентів, виникають аналогічні проблеми щодо нейтральності державної освіти і необхідності захисту вразливих учнів та студентів, які легко піддаються впливу, проти тиску і прозелітизму . В одній із цих справ, а саме, у рішенні у справі «Куртульмус проти Туреччини» (Kurtulmuş c. Turquie), Суд висловився в більш широкому сенсі, не обмежуючись специфікою сфери освіти, коли постановив, що заявниця, яка працювала викладачем, обрала шлях державного службовця, і, що правила стосовно одягу працівників державної служби повинні були в рівній мірі застосовуватися до всіх службовців, незалежно від їхніх повноважень та релігійних поглядів.
Іншою справою, яка розглядалася в світлі статті 9 щодо носіння релігійних символів на робочому місці є справа «Евейда та інші проти Сполученого Королівства» (Eweida et autres c. Royaume-Uni) , яка одночасно є і аналогічною до цієї справи (див. нижче) і такою, що повністю відрізняється. Вона відрізняється від цієї справи у питаннях стосовно пані Евейди, першої заявниці у вказаному рішенні, де Суд встановив порушення статті 9; враховуючи те, що бажання роботодавця приватного сектора заявниці захистити свій імідж було законним, Суд, однак, постановив, що втручання в здійснення права заявниці було непропорційним. Що стосується другої заявниці, пані Чаплін, яка працювала медсестрою в державній лікарні, заборона щодо носіння кулона в вигляді хреста обґрунтовувалась як така, що була застосована з огляду на охорону здоров’я та безпеки в медичних закладах. За цих обставин Суд не дійшов висновку, що оскаржувані заходи були непропорційними.
Таким чином, огляд існуючої практики містить чіткі приклади, зокрема, в справах проти Туреччини і Франції, де Суд взяв до уваги принципи світськості і нейтральності з метою обґрунтування заборони на носіння релігійних символів. Однак уважний аналіз цих справ також демонструє, що ці абстрактні принципи в кожному конкретному випадку були інтерпретовані в більш конкретну форму , на відміну від цього рішення, перш ніж на них можна було посилатися, щоб втрутитися в індивідуальне право заявника на вираження своїх релігійних поглядів. Крім того, у всіх цих справах і, незважаючи на широкі посилання на державних службовців у справі «Куртульмус проти Туреччини», рішення і ухвали Суду стосувалися сфери освіти.
Таким чином, рішення більшості в цій справі є доповненням до існуючої практики Суду, яка раніше обмежувалася однією сферою та підкріплювалася обґрунтуваннями, що відносилися до конкретної сфери і ролі освіти в суспільстві, наразі поширюється і на державну службу. Крім того, в той час як результат цієї справи є дещо обмеженим – заявниця, яка працювала за строковим контрактом, встановила, що її контракт не було продовжено з огляду на її відмову зняти головний убір – наслідки судового рішення не є такими. Відповідно до тлумачення останньої частини рішення щодо пропорційності (частина V), демонстративне носіння релігійних символів працівниками французьких державних органів заборонено і призводить до звільнення цих осіб або непродовження їхніх контрактів. Таким чином, загальна заборона виправдовується відповідно до принципів світськості і нейтральності і вважається пропорційною. Проте, в рішенні не міститься тлумачення щодо значного розширення судової практики, розробленої виключно в галузі освіти.

II. Широкі межі розсуду держав-членів і стаття 9

Досить широкі повноваження, надані державам-членам в цьому контексті становлять іншу причину, можливо, навіть більш обґрунтовану для того, щоб голосувати за відсутність порушення, враховуючи нещодавні рішення Великої палати щодо статті 9 та інші попередні справи. В рішенні, постановленому більшістю, зазначається, що коли порушуються питання щодо відносин держави і релігій, на основі чого можуть існувати значні розбіжності в демократичному суспільстві, необхідно надавати особливого значення, зокрема, ролі національного розпорядчого органу. Як ми вже бачили вище в рішенні, це особливо правильно, коли мова йде про регулювання питання носіння релігійних символів у навчальних закладах, тим більше, з огляду на різноманітність національних підходів до цього питання.
У світлі цього прецедентного права, з огляду на субсидіарну роль Суду і основне значення у французькому суспільстві принципів, на які посилається Уряд, не варто тлумачити цю окрему думку як відмову від меж розсуду французької держави в цій сфері. Надання оцінки французькій моделі світськості як такої, не належить до повноважень Суду, як було зазначено у параграфі 68 рішення, постановленого більшістю.
Проте, широкі межі розсуду співіснують з європейським контролем в тих випадках, коли застосовується Конвенція, що є очевидним в цій справі, і межі розсуду, якими б вони не були широкими, не виключають цього контролю.

III. Щодо того, чи був такий захід «передбаченим законом» на час подій

Підсумовуючи, що обмеження прав заявниці було передбачено законом, рішення більшості ґрунтується на Конституції Франції та практиці Державної Ради і Конституційної Ради, посилаючись, зокрема, на висновок останньої від 2000 року щодо носіння релігійних знаків у навчальних закладах.
Але, якщо уважно проаналізувати законодавчу та судову практику, окреслену в параграфах від 21 до 31 рішення Суду, звертаючи особливу увагу на хронологію, не вдається зрозуміти, чи заборона, про яку йдеться в цій справі, була доступною і передбачуваною в розумінні практики нашого Суду в 1999 році, коли заявниця була прийнята на роботу, або в 2000 році, коли її контракт не було продовжено. Закон від 1983 року про права та обов’язки державних службовців (зазначений в параграфі 25 рішення, постановленого більшістю) є досить розмитим і нечітким, так само як циркуляр від 1995 року щодо прав госпіталізованих пацієнтів. Міститься посилання тільки на одне відповідне рішення Державної Ради, що передувало даті відмови у поновленні терміну дії контракту заявниці, і яке було ухвалено за декілька місяців до такої відмови. Рішення в цій справі стосувалося носіння релігійних знаків у навчальних закладах та, між іншим містило положення про відсутність будь-якої необхідності встановлювати розбіжності між працівниками державної служби, серед яких ті, що працюють в сфері державної освіти, та ті, що працюють в інших сферах державної служби. Проте, в попередньому рішенні від 1989 року, на яке посилається заявниця, Державна Рада зазначала, що «носіння учнями знаків, за допомогою яких вони мали намір виражати свою релігійну приналежність не вважалося таким, що є несумісним з принципом світськості». Згідно з цим рішенням Державної Ради 1989 року, проблеми виникають тільки з огляду на умови, в яких продемонстровані знаки, та у зв’язку з їх характером, тоді вони розглядатимуться як акт тиску або провокації.
Всі інші рішення, циркуляри тощо, згадані у відповідних параграфах рішення, були ухвалені після подій, що мали місце у справі заявниці, в деяких випадках навіть через десятки років після моменту непоновлення її трудового контракту. У параграфі 25 було підтверджено, що Національні Збори тільки в жовтні 2015 року ухвалили проект закону про внесення змін до Закону від 1983 року з метою внесення положення щодо державних службовців виконувати свої обов’язки, дотримуючись принципу світськості, не виражаючи своїх релігійних поглядів під час виконання службових обов’язків. З параграфу 30 випливає, що циркуляр стосовно питань світськості в медичних закладах було прийнято в 2005 році.
За цих умов важко зробити висновок про те, що під час підписання заявницею контракту з CASH, вона могла передбачити, що носіння мусульманського головного убору (який вона до того ж мала під час співбесіди і протягом декількох місяців з моменту працевлаштування, не викликаючи жодних зауважень з цього приводу) призведе до порушення дисциплінарної процедури і, по суті, до її звільнення. Звичайно, Суд про це також постановляв, що значення чи вплив нормативних документів стосовно питань публічного вираження релігійних поглядів будуть відрізнятися в залежності від часу і контексту, а відповідні правила в цій сфері можуть різнитися залежно від країни. Проте, чим ширші межі розсуду, які надаються державі, тим більш доступною та передбачуваною має бути нормативно-правова база, на якій вона заснована. З матеріалів справи не зрозуміло, чи цей критерій було дотримано в 1999-2000 роках і рішення більшості може бути інтерпретовано як таке, що здійснює оцінку законності не з посиланням на закон, чинний на момент подій, а на закон, який діє станом на сьогодні, після безсумнівно чутливих дискусій, які тривали у французькому суспільстві протягом п’ятнадцяти років.

IV. Щодо того, чи цей захід переслідував легітимну мету

Ця справа є ще одним випадком, коли держава-член посилається на абстрактні принципи чи ідеали, зокрема, принципи нейтральності та світськості, для того, щоб виправдати втручання у здійснення індивідуального права заявниці виражати свої релігійні погляди. Це право очевидно не є абсолютним, оскільки стаття 9 § 2 передбачає обмеження, які накладаються на цю свободу або це право, та які мають бути «необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб». Метою рішення, постановленого більшістю, є підвищення рівня поваги до принципів світськості та нейтральності, на які посилається держава-член, до законних цілей вичерпно перерахованих в статті 9 § 2, а саме захист прав і свобод інших осіб. Знову ж таки, можна було б стверджувати, що рішення обмежилося застосуванням підходу вже розробленого Судом в сфері освіти відповідно до статті 9. Однак, як було зазначено вище, метою принципів нейтральності та світськості в цих справах був захист права та свободи учнів і студентів, які були тісно пов’язані з цінностями навчальних закладів (див., серед іншого, «Дахлаб проти Швейцарії» (Dahlab c. Suisse), с. 12, або «Лейла Шахін проти Туреччини» (Leyla Şahin c. Turquie), § 116). Рішення у справі «Куртульмус проти Туреччини» (Kurtulmuş c. Turquie) знову, як видається, є єдиним винятком з цього правила.
У рішенні по справі «Евейда та інші проти Сполученого Королівства» (Leyla Şahin c. Turquie), Суд постановив щодо першої заявниці, що легітимній меті роботодавця стосовно захисту певного комерційного іміджу було надано важливого значення в умовах, коли «не [було] встановлено істотного втручання в права інших» (див. вищезгадане рішення у справі «Евейда та інші проти Сполученого Королівства», §§ 94 і 95). Щодо другої заявниці в цій справі, реальна і легітимна мета захисту здоров’я і безпеки в медичному закладі взяла перевагу над індивідуальним правом заявниці носити натільний хрестик (вищезгадане рішення у справі «Евейда та інші проти Сполученого Королівства», §§ 99-100). У цій справі, з огляду на характер і контекст роботи заявниці в психіатричній службі, Уряд міг би посилатися на таку легітимну та конкретну мету, прямо передбачену в статті 9 § 2. Замість цього він посилався на абстрактні принципи в підтримку загальної заборони, що поширюється на всіх працівників публічної служби.
Безперечно, в цьому контексті світськість та нейтральність є основними принципами, важливість яких була визнана Судом, і неодноразово Великою Палатою. У Франції, нейтральність державної служби є конституційною цінністю. Проте, це визнання не звільняє Суд від обов’язку відповідно до статті 9 § 2 визначити, чи заборона на носіння релігійних символів, накладених на заявницю, була необхідною з метою забезпечення дотримання цих принципів та чи вона відповідала нагальній суспільній потребі. Щодо визначення оцінки пропорційності палатою (див. нижче), можна побачити, що абстрактний характер згаданих принципів, щоб втрутитися в право відповідно до статті 9 також має тенденцію здійснювати абстрактну оцінку. У зв’язку з цим існує ризик, щоб будь-який захід, який вживається на користь принципу світськості-нейтральності і, який не перевищує межі розсуду держави – дуже широкої, оскільки це є вибором суспільства, про яке йде мова – був сумісним з Конвенцією.

V. Щодо питання, чи цей захід потрібен в демократичному суспільстві

Чи існувало в цій справі обґрунтоване співвідношення пропорційності між вжитими заходами та легітимною метою, на основі яких було здійснено втручання?
У параграфах від 60 до 71 рішення Суду можна побачити, що більшість поєднує два дуже різних підходи до оцінки пропорційності втручання в здійснення заявницею свого права. З одного боку, більшість проводить відносно конкретну оцінку пропорційності на основі особливих службових функцій заявниці (її робота в якості соціального працівника), в контексті, в якому здійснюються ці функції (заінтересована була соціальним працівником в психіатричному відділенні) і щодо вразливості і потреб пацієнтів, з якими заявниця контактувала (див. параграфи 60, 61, 64, 65, 69 і 70 рішення). З іншого боку, більшість суддів у цьому рішенні переходять до більш абстрактної оцінки пропорційності, яка корениться в самій абстрактній природі принципів нейтральності і світськості, головним чином згаданих національними органами влади та Урядом (§§ 63-69 рішення).
Я цілком погоджуюся з рішенням, постановленим більшістю, в частині відсутності порушення права заявниці, гарантованого статтею 9, сповідувати релігійні переконання, що засновується на «функціональній» оцінці пропорційності оскаржуваного заходу. Цей підхід також застосовується в приватному секторі у Франції і, французька влада, скоріш за все, обговорювали в певний момент питання, що стосуються державного сектора, але згодом вони були відхилені.
Проте, більш абстрактна оцінка пропорційності, яка знаходиться в самому центрі рішення, постановленого більшістю, здається, неминучим результатом оскарження, перш за все, абстрактних принципів, щоб виправдати втручання в право, гарантоване статтею 9. На думку більшості суддів, той факт, що національні суди надали більшого значення принципу світськості та нейтральності, а також інтересам держави, ніж інтересам заявниці, не викликає жодного проблем в рамках Конвенції. Національні суди по суті ґрунтуються на французькій концепції державної служби та «демонстративному» характері головного убору, який носила заявниця, для того, щоб дійти висновку про відсутнстість непропорційного втручання в право заявниці, передбаченого статтею 9 (параграфи 67-69 рішення, постановленого більшістю голосів).
Підсумовуючи зазначене, варто вказати, що більшість суддів в цьому рішенні визнає, що немає жодних доказів того, що заявниця, своїм ставленням, поведінкою або своїми діями порушила принцип нейтральності чи світськості, шляхом здійснення тиску, провокації або прозелітизму, поширення пропаганди або посягання на права інших осіб. Необхідно зазначити, що рішення, постановлене більшістю голосів, також критикує відсутність чітких фактів стосовно труднощів, згаданих адміністрацією медичного закладу, нібито викликаних на роботі з огляду на те, що заявниця носила хустку на голові (параграф 69 рішення).
Крім того, Суд не вбачає за необхідне брати до уваги серйозність наслідків (дисциплінарні процедури і, по суті, звільнення), чітко визначених у вищевказаному рішенні у справі «Евейда та інші проти Сполученого Королівства», § 106, що заявниця постраждала, оскільки вона не спромоглася зняти оскаржувані релігійні символи з огляду на силу її релігійних переконань. У справі «Евейда та інші проти Сполученого Королівства», в параграфі 83 Суд вказав, що в справах, в яких піднімається скарга за статею 9, можливість змінити роботу виключає будь-яке втручання, було б краще оцінювати цю можливість з урахуванням всіх обставин, коли розглядається пропорційний характер обмеження. Обгрунтування, викладені в рішення у справі «Евейда та інші проти Сполученого Королівства», та всі обґрунтовані міркування дещо загубилися в рішенні по цій справі.
Необхідно також зазначити, що просте носіння хустки вважається демонстративним вираженням релігійних поглядів заявниці, оцінка, якої важко узгоджується з терпимістю, як встановив Суд, в найбільш чутливому контексті стосовно викладацької діяльності в рішенні у справі «Лаутсі та інші проти Італії» (Lautsi et autres c. Italie), з огляду на те, що він розглядає як прості пасивні символи.

VI. Висновок

Навіть якщо Суд не повинен випускати з уваги свою субсидіарну роль, він все ж може вийти зі своєї наглядової ролі шляхом коригування умов статті 9 § 2, розширюючи – по відношенню до все більш і більш абстрактних принципів та ідеалів, – сферу застосування вичерпних обмежень, викладених цим положенням, і уникаючи вимог пропорційності.
Досягнення констатації відсутності порушення, на мій погляд, було б можливим шляхом проведення оцінки, яка більше б відповідала вимогам Конвенції, забезпечуючи при цьому більш високий рівень узгодженості між різними аспектами практики Суду за статтею 9. Широкі межі розсуду повинні ґрунтуватися на нормативно-правовій базі, яка є одночасно передбачуваною і доступною.
Крім того, ця межа розсуду, не повинна звільняти, по-перше, державу-члена, а, по-друге, Суд, від їхніх обов’язків щодо проведення оцінки відповідності, зокрема, коли оскаржується загальна заборона, яка зачіпає права особи, маючи при цьому потенційні наслідки на можливості працевлаштування всієї спільноти.
У випадках, коли держави-члени керуються гнучкими поняттями, принципами та ідеалами з метою виправдання втручання в здійснення фізичною особою його свободи вираження релігійних поглядів, Велика Палата раніше постановляла, що необхідно ретельно розглядати оскаржуване обмеження (рішення у справі «S.A.S. проти Франції», § 122). В такому випадку постає питання, чи Суд проводив такий аналіз в цій справі, оцінку пропорційності, водночас як цільову і функціональну, так невизначену і широку.  

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ДЕ ГАЕТАНО

Я отримав багато корисного від читання окремої думки судді О’Лірі. Я хочу зазначити, що повністю поділяю занепокоєння, які вона висловлює з такою обізнаністю щодо обґрунтувань, викладених у рішенні.
Проте, ці ж занепокоєння неминуче приводять мене до висновку, що в даному випадку була порушена стаття 9. Суть рішення полягає в тому, що абстрактний (abstrait) принцип світськості держави вимагає (exige) заборони на носіння державним службовцем під час виконання службових повноважень будь-якого символу, що демонструє його релігійні переконання. Цей абстрактний принцип стає сам по собі «нагальною суспільною необхідністю», котра виправдовує втручання в здійснення одного з основних прав людини. Спроба ізолювати справу і обмежити сферу застосування його конкретних фактів, які можна застосувати до заявниці, як було зазначено суддею О’Лірі, є дуже слабкою і часом суперечливою. Рішення ґрунтується на помилковому (і, я б додав, досить небезпечному) припущенні, яке відображено в параграфі 64, стосовно того, що користувачам державних послуг не може бути гарантовано неупередженого обслуговування, якщо державний службовець, який надає відповідні послуги демонструє будь-яким чином свою релігійну приналежність – оскільки, досить часто з самого імені працівника, яке відображається на робочому столі або в іншому місці, можна зрозуміти його релігійну приналежність.
Крім того, здавалося б також, стосовно державних службовців, що французьке законодавство забороняє суб’єктивний (subjective) прояв їхніх релігійних переконань, а не об’єктивне (objectif) носіння спеціального одягу або іншого символу. Жінка може носити хустку не для того, щоб виразити свої релігійні або будь-які інші погляди, а з огляду на низку інших причин. Те ж саме стосується і чоловіка, який носить бороду, або особи, що носять кулон у вигляді хреста. Вимоги від державного службовця, щоб, він «визначив», чи є цей одяг проявом його релігійних переконань, не можуть узгоджуватися з передбачуваними перевагами, якими користуються державні службовці, як було зазначено в параграфі 66 рішення.
Держави, безумовно, мають широкі межі розсуду щодо умов служби державних службовців, проте такі межі не є безмежними. Принцип конституційного права або конституційної «традиції» може легко в кінцевому підсумку отримати обрядовий характер, який впливатиме на всі ті цінності, які лежать в основі Конвенції, і це є саме тим небезпечним фактом, до якого наблизилося постановлене рішення.