Адвокат може коментувати дії судді поза залою суду, щоб привернути увагу громадськості до потенційних недоліків судової системи (в світлі статті 10 Конвенції)

Джерело фото: novynarnia.com

Джерело фото: novynarnia.com

Текст рішення ЄСПЛ (англ.)

Переклад рішення ЄСПЛ (укр.)

Європейський суд з прав людини визнав порушення статті 6 § 1 та статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в справі “Моріс проти Франції” (Morice v. France [GC], no. 29369/10, § …, ECHR 2015).

Факти

1 серпня 2000 року суддя П., якого призначили на заміну суддів М. і Л. Л., підготував доповідь, в якій він зазначив наступну послідовність подій. У відповідь на запит заявника щодо відеозапису, який було зроблено в Джибуті в березні 2000 року та згадане суддями М. і Л. Л. в рішенні від 17 березня 2000 року, суддя П. зазначив, що запиту в судових матеріалах справи не було, і він не був зареєстрований як фактичний доказ у справі. В той же день, суддя П. запитав суддю М., чи є ще у неї відеокасета. Суддя М. відразу ж передала йому закритий конверт без дати з її ім’ям без ознак опечатування, з адресою судді М. як адресата та адресою прокурора Джибуті в якості відправника. Конверт містив відеокасету і рукописну картку з листом глави державного прокурора Джибуті. Суддя П. взяв ці предмети і опечатав їх. У картці від прокурора, що адресована судді М., говорилось наступне (в перекладі з французької):
«Вітаю, Марі-Поль,
Як домовлялися, я надсилаю тобі відеокасету з місця огляду Губе (Goubet). Я сподіваюся, що картинка буде досить зрозміла.
Я дивився шоу «Поза всяким сумнівом» (Sans Aucun doute (Without any doubt)) на TF1. Я ще раз зауважив, що пані Боррель і її адвокати сповнені рішучості продовжувати організовувати свої маніпуляції.
Я подзвоню тобі найближчим часом.
Передавай привіт Роджеру, якщо він повернувся, а також Ж.К. (J.C.) [Д. (D.)].
Невдовзі поговоримо.
З найкращими побажаннями,
ДЖАМА».

6 вересня 2000 року заявник і ще один адвокат, пан Л. де Кон (L. de Caunes), написали листа Міністру юстиції, щоб оскаржити факти, вказані в доповіді слідчого судді П. від 1 серпня 2000 року, стосовно «поведінки суддів [М.] і [Л.Л.], [яка] повністю розходиться з принципами неупередженості та справедливості». Вони попросили, щоб «Генеральна інспекція судових служб провела розслідування щодо численних недоліків, які були виявлені в ході судового слідства». Вони стверджували, що форма і зміст картки, яка адресована прокурором Джибуті судді М., свідчить про тісний зв’язок, що викликає подив і жаль, оскільки прокурор був безпосередньо підпорядкуваний виконавчій владі, голова якої був «доволі відкрито та серйозно підозрюваний у підбурюванні до вбивства Бернара Борреля».
Крім того, витяги з цього листа були включені, разом із заявами, зробленими заявником журналісту для статті, яка була опублікована в газеті «Le Monde» 7 вересня і датується п’ятницею, 8 вересня 2000 року. У статті вказується наступне:
«АДВОКАТИ, які діяли від імені вдови судді Бернара Борреля, який був знайдений мертвим в Джибуті в 1995 році за загадкових обставин, в листі Міністру юстиції від 6 вересня (середа) суворо критикували суддю М., яку відсторонили від справи минулої весни. Олів’є Моріс і Лоран де Кон звинувачували суддю у «поведінці, яка повністю суперечить принципам неупередженості та справедливості», оскільки вона не зареєструвала доказ як матеріал справи і не передала його своєму наступникові.
1 серпня два адвокати, яким не дозволили відправитися в Джибуті в березні для другого огляду місця злочину, подали запит про ознайомлення з відеозаписом, який був зроблений під час огляду. Суддя [П.], який вів справу після того, як 21 червня її забрали у [суддів М. і Л. Л.], сказав їм, що в матеріалах справи касети не було, і вона не була «зареєстрована як доказ у справі». Суддя негайно зателефонував своїй колезі, яка пізніше в той же день віддала йому касету. Олів’є Моріс протестував, що «судді [М.] і [Л. Л.] приховували касету і забули опечатати її протягом більш ніж місяця, після того як справу у них забрали».
Погіршує стан речей те, що в конверті суддя [П.] виявив написану від руки досить дружню за змістом записку від Джама [С.], прокурора Джибуті. В записці говориться наступне: «Вітаю, Марі-Поль, як домовлялися, я надсилаю тобі відеокасету з місця огляду Губе. Я сподіваюся, що картинка буде доволі зрозміла. Я дивився шоу «Поза всяким сумнівом» на TF1. Я ще раз зауважив, що пані Боррель і її адвокати сповнені рішучості продовжувати організовувати свої маніпуляції. Я подзвоню тобі найближчим часом. Передавай привіт Роджеру [Л.Л.], якщо він повернувся, а також Ж. К. (J. C.) [Д. (D.)] [заступнику прокурора Парижа]. Невдовзі поговоримо. З найкращими побажаннями, Джама».
Адвокати пані Боррель звісно розлютилися. «Цей лист свідчить про ступінь мовчазної згоди, досягнутої між прокурором Джибуті і французькими суддями» – підкреслив Олів’є Моріс – «і його можна вважати лише обурливим». Адвокати просили Елізабет Гігу (Elisabeth Guigou) про проведення розслідування Генеральною інспекцією судових служб. Однак Міністр юстиції не отримала їх лист у четвер 7 вересня. Проти судді [М.] вже було порушено дисциплінарне провадження Національною комісією з юридичної служби, зокрема у зв’язку зі зникненням документів з матеріалів справи «Саєнтологія» (див. газету «Le Monde» від 3 липня).”

Судді М. і Л. Л. подали заяву по злочин як цивільні сторони проти особи або групи невідомих осіб у зв’язку з неправдивим звинуваченням. 26 вересня 2000 року прокуратура Парижа порушила судове слідство за неправдиві звинувачення. 5 листопада 2000 року касаційний суд призначив слідчого суддю в місті Лілль, який 15 травня 2006 року виніс постанову про припинення провадження у справі, яка була залишена без змін 19 червня 2007 року слідчим відділом Апеляційного суду Дуе (Douai).
Крім того, 12 і 15 жовтня 2000 року судді М. і Л. Л. подали кримінальну скаргу як цивільні сторони проти видавця газети «Le Monde», журналіста, який написав статтю, та заявника, звинувативши їх в публічному наклепі на адресу державного службовця.
У постанові від 2 жовтня 2001 року слідчий суддя Нантерского суду вищої інстанції викликав заявника та двох інших підсудних на засідання кримінального суду в зв’язку з наступними уривками оскаржуваної статті:
«Олів’є Моріс і Лоран де Кон звинувачували суддю [M.] в «поведінці, яка повністю суперечить принципам неупередженості та справедливості», оскільки вона не зареєструвала доказ як матеріал справи і не передала його своєму наступникові».
«Олів’є Моріс протестував, що «судді [М.] і [Л. Л.] приховали касету і забули опечатати її протягом більш ніж місяця, після того як справу у них забрали».
«Погіршує стан речей те, що в конверті суддя [П.] виявив написану від руки досить дружню за змістом записку».
«Адвокати пані Боррель звісно розлютилися. «Цей лист свідчить про ступінь мовчазної згоди, що досягнута між прокурором Джибуті і французькими суддями» – підкреслив Олів’є Моріс – «і його можна вважати виключно обурливим».

У рішенні від 4 червня 2002 року Нантерський кримінальний суд відхилив подані підсудними клопотання про визнання звернення недійсним, зокрема, на підставі імунітету, гарантованого статтею 41 Закону від 29 липня 1881 року «Про судове провадження та подачу скарги до суду», у зв’язку з тим фактом, що у статті лише відображався зміст листа до Міністерства юстиції. Суд прийшов до висновку, що згаданий лист не був зверненням до Національної комісії з юридичної служби, і що його зміст необхідно розуміти як суто інформативний, що призвело до непоширення імунітету на цей лист.
Суд зазначив також, що наклепницький характер коментарів не був «оскаржений по суті» і що заявник наполягав на своїх твердженнях, які вважав обґрунтованими. Звертаючись згодом до кожного з оскаржуваних коментарів для того, щоб уточнити, чи мала місце заява про наклеп, та оцінити значення та серйозність обвинувачення, суд, перш за все, відзначив, що «обвинувачення в неупередженості і несправедливості, висунуте проти судді, явно містить твердження, які в особливій мірі ганьблять її. Зазначені твердження рівнозначні оспорюванню її моральних переконань і професійних якостей, та, у кінцевому підсумку, її здатності виконувати повноваження судді». Суд також прийняв точку зору, що коментарі про непередану відеокасету також мали наклепницький характер, оскільки у них не простежуються ознаки необережності. Щодо терміну «потурання», суд встановив, що використання цього слова чітко й безпосередньо передбачало співпрацю суддів з посадовими особами іноземної держави, щоб діяти упереджено й несправедливо. Це підсилюється наявними в статті міркуваннями про те, що існують докази подібної поведінки, бо Міністра юстиції просили розпочати розслідування.
Що стосується провини заявника, суд прийшов до висновку, що, в усякому разі, було встановлено причетність журналіста до листа, направленого Міністру юстиції через свої власні джерела, і що він просив підтвердження і коментарі від заявника, з яким він мав телефонну розмову. Оскільки заявник був в курсі, що його заяви до журналіста будуть оприлюднені, суд висловив думку, що він не був би винним у співучасті в публічному наклепі тільки якщо би суд погодився на його пропозицію довести правдивість своїх тверджень або свою сумлінність. Проте, суд відхилив численні пропозиції заявника про пред’явлення доказів, вказав на те, що для того, щоб бути прийнятними, «докази повинні бути бездоганними, повними і безпосередньо пов’язаними з усіма твердженнями, що визнаються наклепницькими». Що стосується сумлінності заявника, було встановлено, що «особливо обурливі напади на професійну і моральну недоторканність слідчих суддів… явно переступили право на законно допустиму вільну критику», і що глибокі розбіжності між адвокатами пані Боррель та слідчими суддями не могли виправдати повну відсутність розсудливості в зауваженнях.
Що стосується покарання, то суд явно взяв до уваги статус заявника як адвоката, і той факт, що він не міг «не знати про значення і серйозність абсолютно необережних коментарів», вважаючи за доцільне, що «покарання за такий злочинний проступок повинно бути у формі досить значного за обсягом штрафу». Суд присудив йому штраф в розмірі 4000 євро (EUR), і зобов’язав його виплатити, спільно з іншими обвинуваченими, 7500 євро в якості відшкодування збитку кожному з двох суддів, про яких йде мова, а також 3000 євро в якості компенсації витрат. Суд також постановив опублікувати заяву в газеті «Le Monde», а витрати за публікацію розділити між собою відповідачам. Рішення було оскаржене заявником, його співвідповідачами, двома суддями зі статусом цивільної сторони і прокурором.
Рішенням від 28 травня 2003 року Версальський апеляційний суд визнав, що повістки, видані на підставі скарги Л. Л., були недійсними, і що його скарга була подана з порушенням терміну давності. Суд виправдав трьох обвинувачених у рамках цього пункту. Крім того, він залишив в силі рішення щодо трьох відповідачів у відношенні скарги судді М., разом з сумою штрафу, накладеного на заявника, і компенсації заподіяної шкоди судді, якому Суд також присудив виплату 5000 євро в якості компенсації судових витрат, а також зобов’язав опублікувати повідомлення в щоденній газеті «Le Monde». І заявник, і суддя Л. Л. подали касаційну скаргу.
12 жовтня 2004 року касаційний суд скасував рішення в повному обсязі і передав справу в Руанський апеляційний суд.
25 квітня 2005 року Руанський апеляційний суд прийняв до відома той факт, що троє підсудних відмовилися від будь-яких претензій про недійсність повісток, виданих на підставі скарги судді Л. Л., і відклав розгляд справи по суті.
8 червня 2005 року керівник кримінального відділу касаційного суду відхилив заяви трьох відповідачів і цивільних сторін про негайний розгляд їх касаційних скарг.
Рішенням від 16 липня 2008 року, після ряду перерв і проведення судового слухання 30 квітня 2008 року, Руанський апеляційний суд залишив в силі відхилення Нантерським судом вищої інстанції заперечення щодо імунітету, а також залишив в силі рішення стосовно співучасті в публічному наклепі в адресу державних посадових осіб. Він зобов’язав заявника виплатити штраф у розмірі 4000 євро і залишив в силі виплату 7500 євро в якості відшкодування збитку кожному з суддів, які повинні сплатити відповідачі спільно, а також наказав опублікувати статтю в щоденній газеті «Le Monde». Що стосується витрат, суд постановив, що три відповідачі повинні виплатити 4000 євро судді Л. Л., а заявник самостійно – 1000 євро судді М.
У своєму поясненні апеляційний суд спочатку висловив думку, що заяви про те, що під час ведення справи слідчий суддя продемонстрував «поведінку, яка повністю розходилася з принципами неупередженості та справедливості», або, іншими словами, поведінку, несумісну з професійною етикою та її судовою присягою, були особливо наклепницькими, оскільки були рівносильні звинуваченню у відсутності ретельності і навмисному невиконанні своїх обов’язків в якості судді, і, таким чином, ставили під сумнів її здатність виконувати свої обов’язки. Також було встановлено, що зауваження заявника щодо затримки при передачі відеокасети звинувачували суддів у недбалості при розгляді справи, тим самим дискредитували професійну компетентність суддів і мали на увазі, що судді свідомо утримували касети після того, як справа була передана іншому судді, з метою, принаймні, створити перешкоди. Нібито, це було тільки тому, що адвокати підняли це питання перед суддею П., а він в свою чергу звернувся до судді М., і даний доказ, нарешті, було отримано 1 серпня 2000 року. Апеляційний суд додав, що подібні твердження, які приписують цим суддям навмисне невиконання обов’язків, властивих їх посадам, і відсутність ретельності в виконанні своїх обов’язків, являють собою фактичні звинувачення, які шкодять честі і репутації. Суд визнав це правильним, оскільки заявник, посилаючись на рукописну картку від прокурора Джибуті до судді М., підкреслював цю атмосферу підозрілості і недбалого поводження суддів, кажучи, що цей документ доводить наявність «мовчазної згоди» між ними. Суд зазначив, з цього приводу, що словосполучення «мовчазна згода» представляє собою серйозний напад на честь і репутацію судді М. і прокурора Джибуті. Це висловлювання служить підтвердженням наклепницького характеру попередніх коментарів, тим більше, що у статті було додано, що заявник звернувся до Міністра юстиції щодо перевірки Генеральною інспекцією судових служб.
Таким чином, апеляційний суд дійшов до висновку, що коментарі були наклепницькими, і що правдивість дифамаційних тверджень не була встановлена. З цього приводу він висловив думку, що не було ніяких доказів того, що суддя Л.Л. володіла відеокасетою, або що вона була проінформована про її надходження, тому не можна казати, що вона була зацікавлена у затримці касети; що рішення Обвинувальної палати від 21 червня 2000 року про передачу справи іншому судді висловлює лише незадоволення відмовою суддів провести відтворення обстановки та обставин події в присутності цивільних сторін. Крім того, не було встановлено, що відеокасета надійшла до судді М. до того, як справу було вилучено в неї, або що ця касета була у неї, коли розслідування було передано судді П.. Більш того, немає доказів, щоб припустити, що суддя М. діяла з наміром перешкодити слідству, або що вона несправедливо розпорядилася касетою. Суд вирішив, що рукописна картка на ім’я судді М. від прокурора Джибуті не доводить, що між ними існує будь-яка «мовчазна згода», а дружні вітання та використання звертання на «ти» в контактах між юристами не обов’язково свідчать про наявність близьких відносин з метою співучасті, а ймовірність того, що вони поділяють одну й ту ж думку, не доводить будь-яку співучасть або «мовчазну згоду» з боку французьких суддів, які б поставили під сумнів процедуру судового розслідування, незалежно від поведінки прокурора Джибуті в даному випадку. Суд вирішив, що лист від адвоката, що представляв інтереси свідка А., адресований державному прокурору в Бельгії, в якому він скаржився, що суддя М. тиснув на його підзахисного, не був достатньо переконливим, щоб показати, що суддя М. прийняв версію самогубства, або що вона перешкоджала встановленню істини, навіть якщо суддя М. сказала бельгійській поліції, що А. був ненадійним свідком. Нарешті, апеляційний суд постановив, що численні статті в пресі не свідчили про поведінку і ставлення суддів при розгляді справи.
Що стосується сумлінності заявника, апеляційний суд, якому була направлена справа, зазначив, що заявник посилався на обов’язки, які були притаманні його професії, і на результати, отримані у справі з моменту її вилучення у суддів М. і Л.Л., як видно з публічної заяви прокурора для преси від 19 червня 2007 року. Він також посилався на думку Апеляційного суду Дуе від 19 червня 2007 року, який залишив без змін рішення про припинення провадження у скарзі суддів на безпідставні обвинувачення і на винесений у відношенні прокурора Джибуті Версальським кримінальним судом обвинувальний вирок від 27 березня 2008 року за примус особи давати неправдиві свідчення.
Руанський апеляційний суд зазначив, що в час скоєння даного злочину, 7 вересня 2000 року, заявник домігся вилучення справи у суддів М. і Л. Л., і що відеокасета була у судді П. з 1 серпня 2000 року. Суд висловив думку, що заявник здійснював особливо злісні напади на професійні і моральні якості двох суддів, в коментарях, які ставили під сумнів їх об’єктивність та інтелектуальну чесність, явно переступаючи право на вільну критику, та не мали ніякого відношення до процедури. Апеляційний суд далі встановив, що рішення на користь заявника про припинення справи за безпідставним звинуваченням, порушеної стосовно нього в результаті скарги суддів, відповідало його розумінню сумлінності; а надмірний характер зауважень, зроблених заявником, демонструє інтенсивність конфлікту між ним і двома суддями, зокрема, суддею М., і був рівносильний зведенню рахунків постфактум, як видно з публікації статті 7 вересня 2000 року, після того, як Обвинувальна палата Паризького апеляційного суду отримала, 5 вересня, справу «Саєнтологія», в якій суддя М. підозрювалася в причетності до зникнення доказів. Апеляційний суд вирішив, що це свідчило про особисту неприязнь з боку заявника і намір дискредитувати тих суддів, зокрема, суддю М., з якою він був в конфлікті в різних випадках, що, таким чином, виключає будь-яку сумлінність з боку заявника.
Заявник, два відповідачі у справі та суддя М. подали апеляцію щодо незаконності цього рішення. У своїх скаргах, заявник покладався, як на першу підставу для апеляції, на статтю 10 Конвенції та імунітет, передбачений у розділі 41 «Закону про свободу преси», стверджуючи, що це положення гарантує право на захист і захищає адвокатів стосовно будь-якого усного або письмового зауваження, що зроблене в контексті будь-якого судового розгляду, зокрема дисциплінарного характеру. В якості другої підстави, заявник посилався на статтю 10 Конвенції. Він стверджував, що оскаржувані зауваження стосувалися справи, яка висвітлювалася в ЗМІ протягом деякого часу, включаючи підозрілі обставини, в яких французький суддя, направлений в Джибуті, був знайдений мертвим внаслідок «самогубства», і сумнівний спосіб, яким проводилося судове розслідування, з чіткою упередженістю проти версії цивільної сторони про умисне вбивство. На думку заявника, беручи до уваги важливість предмета суспільного інтересу, в контексті якого були зроблені зауваження, апеляційний суд не був уповноважений встановлювати, чи заявник перевищив межі своєї свободи вираження поглядів; апеляційний суд розглядав сумлінність заявника не в світлі зауважень, які були опубліковані в газеті «Ле Монд», а у зв‘язку зі змістом листа до Міністра юстиції, і не мав права оцінювати поведінку суддів, яка була розкритикована в листі; якщо тільки не заборонити всім адвокатам говорити про справи, що знаходяться на розгляді, ніякі висновки щодо особистої ворожнечі не можуть слідувати з простого факту, що у нього була незгода з одним із суддів у процесі розгляду іншої справи; сумлінність не залежала від поточної ситуації, або від того факту, що це питання було «врегульовано» вилученням справи у суддів, при цьому відсутність необхідності зауважень не є несумісною з сумлінністю. Нарешті, заявник вказав, що думки про функціонування фундаментального інституту держави в контексті розслідування кримінальної справи не були предметом зобов’язання проявляти розсудливість і не обмежувалися теоретичною і абстрактною критикою, але могли мати особистий характер при наявності достатніх фактичних підстав.
Спочатку планувалося, що звернення буде розглянуто обмеженим складом палати Першої Секції кримінального відділу касаційного суду, як випливає з доповіді судді-доповідача від 21 липня 2009 року, «он-лайн розкладу роботи» касаційного суду і трьох повідомлень сторін, виданих 15 вересня та 14 і 27 жовтня 2009 року відповідно (останні два з цих документів були надіслані після дати судового слухання). В результаті, пан Ж. М. (J. M.) (див. параграф 27 вище), який став суддею кримінального підрозділу касаційного суду та не був ані керівником відділу, ані старшим суддею, ані суддею-доповідачем, і не повинен був засідати на слуханні в даній справі.
У рішенні від 10 листопада 2009 року касаційний суд в складі десяти суддів, в тому числі пана Ж. M., відхилив касаційні скарги. Стосовно доводів заявника, Суд встановив, що заперечення про юрисдикційний імунітет було правомірно відхилено, оскільки факт оприлюднення листа Міністру юстиції не є актом звернення до Національної комісії з юридичної служби і не є частиною будь-якої процедури, яка пов’язана із здійсненням прав на захист перед судом. Стосовно різних аргументів, викладених в другій скарзі заявника, Суд висловив думку про те, що Апеляційний суд обґрунтував своє рішення, вказавши наступне:
«…хоча кожна людина має право на свободу вираження поглядів, а громадськість має законний інтерес в отриманні інформації про кримінальні справи та про функціонування судів, здійснення цих свобод тягне за собою обов’язки та відповідальність, і може, як в даній справі, де допустимі межі свободи вираження поглядів при критиці дії суддів переступили, підлягати обмеженням або покаранню, встановленим законом і необхідним в демократичному суспільстві для захисту репутації і прав інших осіб …».

Оцінка Суду

Порушення статті 6 § 1 Конвенції

У даній справі побоювання стосовно недостатньої неупередженості полягали в тому, що суддя Ж. М., який засідав у складі палати касаційного суду, що винесла рішення від 10 грудня 2009 року, за дев’ять років до цього висловив підтримку судді М. в контексті дисциплінарного провадження, порушеного стосовно судді у зв’язку з її діями у справі «Саєнтологія». Виступаючи як суддя і як колега в тому ж суді на загальних зборах суддів Паризького суду вищої інстанції 4 липня 2000 року, в ході яких він згодом підтримав суддю М., суддя Ж. М. сказав наступне: «Нам, як суддям першої інстанції, не заборонено заявити, що ми захищаємо суддю [М.]. Нам не заборонено говорити, що суддя [М.] має нашу підтримку і довіру».
Велика Палата відзначає для початку, що заявник визнав в своїх зауваженнях, що не було встановлено, що суддя Ж. М. проявив будь-яку особисту упередженість по відношенню до заявника. Заявник тільки стверджував, що незалежно від його особистої поведінки сама присутність судді Ж. М. в складі суду створила ситуацію, яка зробила побоювання заявника об’єктивно обґрунтованими і законними.
На думку Суду, справа повинна розглядатися з точки зору об’єктивної перевірки неупередженості, а, точніше, необхідно дослідити питання про те, чи можуть сумніви заявника, що випливають з конкретної ситуації, вважатися об’єктивно виправданими в обставинах даної справи.
Перш за все Суд вважає, що слова, використані суддею Ж. М. на підтримку його знайомої судді М., яка безпосередньо відповідала за порушення кримінальної справи відносно заявника в даній справі, могли викликати у підсудного сумніви в неупередженості суду, що розглядав його справу.
Дійсно, Уряд держави-відповідача стверджував в своїх зауваженнях, з-поміж іншого, що лише висловлювань судді Ж.М. було недостатньо для того, щоб встановити відсутність об’єктивної неупередженості з його боку, оскільки вони були зроблені давно, і використані слова висловлювали особисту позицію, яка стосувалася тільки умов, при яких з’явилися дані про притягнення колеги-судді до дисциплінарної відповідальності.
Однак Суд вважає, що не можна ігнорувати надзвичайно виняткові обставини справи. Суд спочатку зазначає, що справа стосувалася адвоката і судді, які виступали в цій якості, в рамках двох судових розслідувань у надзвичайно важливих справах: справі Борреля, в контексті якої були зроблені оскаржувані висловлювання заявника, та справі «Саєнтологія», яка дала підстави для висловлювань судді Ж.М.. Суд також зазначає, як і Палата, що суддя М. вела розслідування справи Борреля при його широкому висвітленні в пресі і політичних наслідках, коли суддя Ж.М. публічно висловив їй підтримку в контексті справи «Саєнтологія» (див. параграф 29 вище). Як підкреслила Палата, суддя Ж.М. висловив тоді свою думку в офіційній обстановці, на загальних зборах суддів Паризького суду вищої інстанції.
Суд також зазначає, що заявник, який в обох випадках був адвокатом цивільних сторін, які критикували роботу судді М., згодом був засуджений за скаргою судді М.. Отже, професійний конфлікт перейшов в особистий, так як суддя М. звернулася у національні суди з вимогою компенсації збитку, що випивав зі злочину, у вчиненні якого вона звинуватила заявника.
Суд також підкреслює, що рішення апеляційного суду, який повернув справу для розгляду по суті, явно встановлював зв’язок між зауваженнями заявника, допущеними в ході даного процесу, і справою «Саєнтологія». Він прийшов до висновку, що це передбачало, з боку заявника, «зведення рахунків постфактум» і особисту неприязнь до судді М., «з якою він перебував у конфлікті по кільком справам».
Саме це рішення апеляційного суду заявник оскаржив у своїй касаційні скарзі, і саме це рішення було розглянуте складом кримінального підрозділу касаційного суду, в якому засідав і суддя Ж. М.. Суд не погоджується з думкою Уряду держави-відповідача про те, що ця ситуація не викликала будь-яких труднощів, оскільки касаційна скарга є надзвичайним засобом правового захисту, і перегляд касаційним судом обмежений лише питаннями дотримання закону.
У своєму прецедентному праві Суд підкреслював ключову роль касаційних процедур, які утворюють особливий етап розгляду кримінальної справи з потенційно вирішальними наслідками для підсудного, як у цій справі, оскільки, якщо справу було скасовано, вона може бути направлена в інший апеляційний суд на новий розгляд з питань як фактів, так і права. Як Суд неодноразово заявляв, стаття 6 § 1 Конвенції не зобов’язує Договірні Держави засновувати апеляційні або касаційні суди, але якщо держава їх засновує, від нього вимагається забезпечити, щоб, звертаючись до закону, люди користувалися б в таких судах основними гарантіями статті 6 Конвенції (див., серед інших джерел, Delcourt v. Belgium, 17 January 1970, § 25, Series A no. 11; Omar v. France and Guérin v. France, 29 July 1998, §§ 41 і 44 відповідно, Reports 1998-V; та Louis v. France, no. 44301/02, § 27, 14 November 2006), і це, без сумніву, включає вимогу неупередженості суду.
Наприкінці, Суд дотримується тієї думки, що аргумент Уряду про те, що присутність судді Ж. М. в розширеному складі суду, який включав 10 суддів, не є вирішальним для питання про об’єктивну неупередженість відповідно до статті 6 § 1 Конвенції. З огляду на секретний характеру наради суддів неможливо встановити точний вплив судді Ж. М. в цьому випадку. З урахуванням викладеного, неупередженість цього суду могла бути піддана сумніву.
Крім того, заявник не був повідомлений про те, що суддя Ж. М. засідатиме в складі суду, і не мав причин вважати, що суддя так вчинить. Суд зазначає, що, для порівняння, заявника повідомили, що справу буде розглядати обмежений склад кримінального підрозділу касаційного суду, що підтверджується доповіддю судді-доповідача, розкладом роботи касаційного суду і трьома повідомленнями на адресу сторін, включаючи два, які були видані після дня проведення судового засідання. Таким чином, заявник не мав можливості оскаржити присутність судді Ж. М. або зробити в цьому відношенні будь-які заяви щодо неупередженості суду.
Беручи до уваги викладене, Суд вважає, що в цій справі побоювання заявника могли вважатися об’єктивно обґрунтованими.
Отже, Суд прийшов до висновку, що була порушена стаття 6 § 1 Конвенції.

Порушення статті 10 Конвенції

У даній справі Суд зазначає, що стосовно заявника було винесено вирок з покладанням на нього обов’язків компенсувати збитки і витрати в зв’язку з його зауваженнями щодо провадження у справі Борреля, які були відтворені в статті в щоденній газеті «Le Monde», де містився текст листа, що був відправлений заявником і його колегою Міністру юстиції з проханням проведення адміністративного розслідування, а також заява, яку він зробив журналісту-автору оскаржуваної статті.
Суд зазначає для початку, що сторони не заперечують, що вирок щодо заявника був втручанням у здійснення ним свободи вираження поглядів, що гарантується статтею 10 Конвенції. Суд дотримується такої ж думки.
Суд підкреслює, що втручання було передбачено законом, а саме статтями 23, 29 і 31 Закону від 29 липня 1881, як визнав заявник.
Сторони також погодилися, що метою втручання був захист репутації або прав інших осіб. Суд не вбачає причин для іншого висновку. Хоча заявник бажав наголосити на тому моменті, що порушена проти нього справа також мала на меті «збереження авторитету і неупередженості судової влади», дане питання відноситься до сфери «необхідності» втручання і не може впливати на той факт, що втручання переслідувало як мінімум одну з законних цілей, зазначених в статті 10 § 2 Конвенції.
Отже, залишається розглянути питання, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві», і це вимагає від Суду уточнити, чи було втручання пропорційним поставленій законній меті, і чи були наведені національними судами підстави відповідними і достатніми.
Суд зазначає, що, виносячи обвинувальний вирок, апеляційний суд мав на увазі, що висловлювання про те, що слідчий суддя продемонстрував «поведінку, яка повністю суперечила принципам неупередженості та справедливості», само по собі було дифамаційним твердженням. Цей же суд також вказав, що коментарі заявника щодо затримок з передачею відеокасети і його посилання на рукописну картку від прокурора Джибуті, адресовану судді М., щодо якої заявник використовував термін «мовчазна згода», тільки підтверджували дифамаційний характер звинувачень, при тому, що «достовірність» тверджень не встановлювалася, і в захисті сумлінності заявнику було відмовлено.

Статус заявника в якості адвоката

Перш за все, Суд відзначає, що зауваження, які розглядаються, слідували як із заяв, висловлених на прохання журналіста, який написав статтю, так і з листа Міністру юстиції. Зауваження були зроблені заявником, коли він виступав в якості адвоката цивільної сторони в процесі, і стосувалися питань, пов’язаних з провадженням у справі Борреля.
В зв’язку з цим, Суд відзначає для початку, що заявник закликав Суд прояснити своє прецедентне право щодо свободи адвоката висловлювати думку, зокрема поза залою суду, і надати найвищу можливу ступінь захисту коментарям адвокатів. Уряд, зі свого боку, погоджуючись, що статус службовців суду кардинально відрізняє адвокатів від журналістів, визначив численні ситуації, в яких свобода вираження думки була «особливо широкою», «широкою» або, навпаки, була «обмеженою».
Суд посилається на принципи, які викладені в його прецедентному праві, зокрема стосовно статусу і свободи адвоката висловлювати свої погляди, підкреслюючи необхідність розрізняти висловлювання, зроблені адвокатами в залі суду і поза залою суду. Більш того, через особливий статус адвокатів та їх статус при здійсненні правосуддя, Суд вважає, усупереч думці ССВЕ, що адвокатів не можна порівнювати з журналістами. Їх відповідні позиція і роль в процесі судочинства є принципово іншими. Завдання журналістів полягає в поширенні, відповідно до їхніх обов’язків і покладеної на них відповідальності, інформації та ідей з усіх питань, що становлять суспільний інтерес, включаючи ті, що стосуються здійснення правосуддя. Адвокати, зі свого боку, є головними дійовими особами в судовій системі, які прямо залучені в її функціонування і захист сторони процесу. Таким чином, їх не можна порівнювати з зовнішніми свідками, завданням яких є інформування публіки.
Заявник стверджував, що його висловлювання, опубліковані в газеті «Le Monde,», мали на меті саме захист інтересів його клієнта – це було завдання заявника. Однак, хоча не заперечується, що оскаржувані зауваження відносилися до контексту судового процесу, вони були спрямовані на слідчих суддів, яких на момент висловлювання остаточно усунули від справи. Суд не бачить, яким чином зауваження заявника могли прямо сприяти виконанню ним свого завдання щодо захисту клієнта, оскільки на той час судове слідство було довірено іншому судді, чия діяльність не критикується.

Внесок в обговорення питання, що становить суспільний інтерес

Заявник також посилався на своє право інформувати публіку про недоліки у веденні судового процесу і вносити свій вклад в обговорення питання, що становить суспільний інтерес.
В зв’язку з цим, Суд зазначає, по-перше, що коментарі заявника були зроблені в контексті судового розслідування справи, порушеної за фактом смерті французького судді Бернара Борреля, якого відправили до Міністерства юстиції Джибуті в якості технічного радника. Суд вже мав можливість відзначити значний інтерес, від початку проявлений засобами масової інформації до даної справи (див. July and SARL Libération, § 67), відображаючи, таким чином, його значимість для громадської думки. Як і заявник, Суд зазначає, що судова система також сприяла інформуванню громадськості про цю справу, оскільки слідчий суддя, який займався цією справою в 2007 році, просив прокурора випустити прес-реліз, відповідно до частини 3 статті 11 Кримінально-процесуального кодексу, для оголошення того, що версія самогубства більше не розглядається, а натомість розглядається версія навмисного вбивства.
Крім того, як раніше встановив Суд, громадськість має законний інтерес в наданні та доступності інформації про кримінальні справи (див. July and SARL Libération, § 66), а зауваження, що стосуються функціонування судової системи, відносяться до питань, що становлять суспільний інтерес. Суд вже двічі, у справах Floquet and Esménard та July and SARL Libération, згаданих вище, розглядав скарги, що стосуються справи Борреля і права на свободу вираження поглядів у зв‘язку з коментарями про проведення судового слідства, встановивши в кожній із зазначених справ, що мали місце дебати, які представляли суспільний інтерес.
Отже, Суд вважає, що оскаржувані коментарі заявника, які також стосувалися, як в згаданих вище справах Floquet and Esménard та July and SARL Libération, функціонування судової системи і проведення розслідування у справі Борреля, були висловлені в контексті дебатів з питання, який представляв суспільний інтерес, що, в свою чергу, вимагало високого рівня захисту свободи вираження поглядів і вкрай вузької свободи розсуду, яка надається владі.

Характер оскаржуваних зауважень

Суд зазначає, що після того, як зауваження заявника були визнані «особливо наклепницькими», він не мав можливості встановити їх істинність на підставі доказів, які відповідно до кримінального суду повинні були бути «бездоганними, повними і безпосередньо пов’язаними з усіма твердженнями, що визнаються наклепницькими». У захисті сумлінності заявнику також було відмовлено. В цьому відношенні кримінальний і апеляційний суди вважали, зокрема, що нападки на професійну і моральну чесність суддів М. і Л. Л. явно перевищили рамки допустимої критики. Крім того, хоча кримінальний суд вважав, що явна незгода між адвокатами пані Боррель і слідчими суддями не могла виправдати повну відсутність обачності в їх висловлюваннях, апеляційний суд дійшов висновку, що винесене на користь заявника рішення про припинення провадження у справі, порушеній стосовно нього двома суддями, не виключало несумлінність з боку заявника. Апеляційний суд постановив, що особиста неприязнь заявника та його бажання дискредитувати суддів, зокрема, суддю М., слідують з надмірного характеру його коментарів і з того, що стаття про справу Борреля була опублікована одночасно з початком Обвинувальної палатою провадження проти судді М. в зв’язку зі справою «Саєнтологія».
Як вже зазначив Суд, необхідно розрізняти фактичні висловлювання та оціночні судження. Наявні факти можна продемонструвати, в той час як істинність оціночних суджень довести неможливо, і подібна вимога порушує саму свободу вираження поглядів, яка є основною складовою права, що гарантує стаття 10 Конвенції. Крім того, в ході провадження у справі про наклеп серед факторів, що мають бути враховані при оцінці пропорційності втручання відповідно до статті 10 Конвенції, слід брати до уваги наявність процесуальних гарантій на користь відповідача. Зокрема, важливо, щоб відповідачу була надана реальна можливість довести, що його твердження мали достатні фактичні обґрунтування (див., серед інших джерел, Steel and Morris v. the United Kingdom, no. 68416/01, § 95, ECHR 2005-II; Andrushko v. Russia, no. 4260/04, § 53, 14 October 2010; Dilipak and Karakaya v. Turkey, nos. 7942/05 and 24838/05, § 141, 4 March 2012; та Hasan Yazıcı v. Turkey, no. 40877/07, § 54, 15 April 2014). У цій справі такої можливості надано не було.
Суд вважає, що за обставин цієї справи оскаржувані висловлювання значною мірою були оціночними судженнями, а не абсолютними твердженнями про факти, з огляду на загальний тон зауважень і контекст, в якому вони були зроблені, оскільки вони відображали в основному загальну оцінку поведінки слідчих суддів в ході розслідування.
Таким чином, залишається розглянути питання, чи була «фактична база» для цих оціночних суджень достатньою.
Суд вважає, що дана умова була виконана в цій справі. Після того, як Обвинувальна палата Паризького апеляційного суду забрала справу у суддів М. і Л. Л., стало очевидно, що важливий доказ з матеріалів справи, а саме відеозапис відвідування суддями і експертами місця злочину, не було передано разом з матеріалами справи новому призначеному у справі судді, хоча цей доказ було згадано в останньому рішенні, прийнятому зазначеними суддями. Даний факт не тільки був встановлений, але і був досить серйозним, щоб виправдати складання суддею П. звіту, в якому він зазначив наступне: по-перше, відеокасети не було в матеріалах справи, і вона не була зареєстрована як доказ, і, по-друге, відеокасета була передана йому в конверті, адресованому судді М., на якому не було ніяких слідів опечатування, в якому також була написана від руки картка на бланку прокурора Джибуті, написана ним.
На додаток до того факту, що картка свідчила про наявність певних дружніх відносин між прокурором Джибуті і суддею М., в цій записці адвокати цивільних сторін у справі звинувачувалися в «організації маніпуляцій». Суд підкреслює в цьому зв’язку, що, крім того, що влада Джибуті не тільки з самого початку підтримувала теорію самогубства, в контексті проведеного у Франції судового слідства було виявлено, що ряд представників цієї держави були особисто причетні до справи, як видно, зокрема, з постанови Міжнародного Суду Справедливості та справи стосовно представлення фальшивих доказів.
Наприкінці, було встановлено, що заявник діяв в якості адвоката в двох резонансних справах, в яких суддя М. була слідчим суддею. В обох зазначених справах заявник домігся від апеляційних судів висновків про те, що в ході провадження у справі існували недоліки, що призвело до вилучення справ у судді М.. В контексті першої справи, відомої як справа «Саєнтологія», заявник додатково домігся постанови про те, що відповідальність за помилки у функціонуванні судової системи має нести французька держава.
Суд також вважає, що використані заявником висловлювання мали досить тісний зв’язок з фактичними обставинами справи в додаток до того факту, що його зауваження не могли розглядатися як такі, що вводять в оману, або як безпричинні нападки. В зв’язку з цим Суд повторює, що свобода вираження поглядів «застосовується не тільки до «інформації» або «ідей», які приймаються прихильно або вважаються необразливими, чи ставлення до яких байдуже, але також до тих, що викликають образу, обурення або викликають занепокоєння». Також використання «саркастичного тону» в коментарі на адресу судді не є несумісним з положеннями статті 10 Конвенції (див., наприклад, Gouveia Gomes Fernandes and Freitas e Costa, § 48).

Особливі обставини справи

Необхідність приймати до уваги передісторію справи

Суд повторює, що в контексті статті 10 Конвенції слід брати до уваги обставини і загальну передісторію справи, в контексті яких були зроблені висловлювання, що розглядаються (див., серед багатьох інших джерел, Lingens, § 40, та Bladet Tromsø and Stensaas v. Norway [GC], no. 21980/93, § 62, ECHR 1999-III). У даній справі передісторію питання можна пояснити не тільки поведінкою слідчих суддів і взаємовідносинами заявника з одним з них, але також вкрай специфічною історією справи, її міждержавним масштабом і широким висвітленням в пресі. Однак, Суд зазначає, що апеляційний суд надав надмірне значення оскаржуваному висловлюванню заявника, в якому він критикував слідчого суддю за «поведінку, яка повністю не відповідала принципам неупередженості та справедливості», встановивши, що цей вислів сам по собі був надзвичайний дифамаційним звинуваченням, рівнозначним заяві про те, що мало місце порушення професійної етики та судової присяги з боку зазначеного судді. Однак цей вислів повинен оцінюватися у світлі особливих обставин справи, особливо тому що насправді це не була заява, зроблена автору статті, але витягом з листа, надісланого заявником і його колегою, паном Л. де Коном, 6 вересня 2000 року на адресу Міністра юстиції. Крім того, коли заявник відповідав на питання журналіста, останній уже знав про лист Міністру юстиції, але не від заявника, а зі своїх джерел, як це визнав кримінальний суд. Заявник також стверджував, хоча це і не було оскаржено, що тільки автор статті ніс відповідальність за посилання на дисциплінарне провадження щодо судді М. в контексті справи «Саєнтологія». В цьому відношенні Суд повторює, що адвокати не можуть нести відповідальність за все, що з’являється в опублікованому пресою «інтерв’ю», або за дії преси.
Таким чином, апеляційний суд повинен був розглянути оскаржувані висловлювання, вповні взявши до уваги передісторію справи і зміст листа в сукупності.
З тих же причин, оскільки висловлювання, які розглядаються, не могли бути оцінені поза контекстом, Суд не може погодитися з думкою Паризького апеляційного суду про те, що використання терміну «мовчазна згода» представляло собою «серйозний напад на честь і репутацію судді М. і прокурора Джибуті».
Що стосується питання про особисту неприязнь заявника до судді М. в зв’язку з конфліктами в контексті справ Борреля і «Саєнтологія», Суд вважає, що цей аспект був недостатньо істотним і серйозним, щоб виправдати винесення обвинувального вироку щодо заявника. В будь-якому випадку, оскільки суди визнали наявність конфлікту між двома головними учасниками процесу, і з огляду на особливі обставини даної справи, такий докір в особистому неприязному ставленню можна було адресувати судді М. так само, як і заявнику (див., з відповідними змінами, Paturel, § 45), оскільки до подачі проти заявника скарги у зв’язку з співучастю в дифамаційних діях суддя М. вже безуспішно подавала проти заявника скаргу з приводу помилкових звинувачень. Посилання апеляційного суду на особисту неприязнь заявника також як мінімум ставиться під сумнів іншими факторами і навіть суперечить їм. По-перше, зауваження щодо «поведінки, яке повністю не відповідало принципам неупередженості та справедливості», було спрямоване не тільки на суддю М., але і на суддю Л.Л., щодо якого заявник не був звинувачений ні в якій особистій неприязні. Крім того, хоча провадження у справі заявника стосувалося вищезгаданого витягу з листа Міністру юстиції, цей лист насправді був підписаний і надісланий двома адвокатами: заявником і його колегою паном де Коном. Однак, пану де Кону не тільки не було пред’явлено звинувачення в зв’язку з зауваженнями, які були висловлені як ним, так і заявником, але його навіть не звинуватили в будь-якій особистій неприязні по відношенню до судді М. або судді Л. Л.
Наприкінці, Суд вважає, що висловлювання заявника не можна зводити до простого вираження особистої неприязні, тобто до ворожих стосунків між двома особами: заявником і суддею М.. Оскаржувані висловлювання фактично відносилися до ширшого контексту, так як стосувалися ще одного адвоката і ще одного судді. На думку Суду, цей факт здатний підтримати ідею про те, що висловлювання не були частиною будь-яких дій особистого характеру з боку заявника з метою помститися, а, скоріше, були частиною спільної професійної ініціативи двох адвокатів у зв’язку з фактами, які були новими, встановленими і здатними розкрити серйозні недоліки в роботі судової системи, включаючи двох суддів, які раніше вели слідство у справі, в якій клієнти двох зазначених адвокатів були цивільними сторонами.
Крім того, хоча висловлювання заявника явно несли негативне забарвлення, слід зазначити, що, незважаючи на їх дещо ворожий характер (див. E.K. v. Turkey, no. 28496/95, §§ 79-80, 7 February 2002) і серйозність (див. Thoma), ключове питання полягає в тому, що висловлювання стосувалися проведення судового слідства, що є питанням, яке представляло суспільний інтерес, залишаючи, таким чином, мало можливостей для обмеження свободи вираження поглядів. Разом з тим, адвокат повинен мати можливість привернути увагу громадськості до потенційних недоліків судової системи, і судова система може виграти від конструктивної критики.

Підтримка авторитету судової влади

Уряд посилався на той факт, що судова влада не мала права на відповідь. Дійсно, особливе завдання судової системи в суспільстві вимагає від суддів бути обачними. Однак, як зазначено третіми сторонами, цей обов’язок переслідує особливу мету: висловлювання судді, на відміну від висловлювань адвокатів, сприймаються як об’єктивна оцінка, яку виражає не тільки особа, яка висловлюється, але і через нього вся судова система. Адвокати виступають тільки від свого імені та імені своїх клієнтів, що також відрізняє їх від журналістів, чия роль в судових суперечках і мета є абсолютно іншими. Проте, хоча може виникнути необхідність захищати судову систему від нападів, які наносять серйозну шкоду і є по суті необґрунтованими, враховуючи, що обов’язок бути обачними не дозволяє суддям реагувати, це не може служити підставою для заборони окремим особам висловлювати свої думки за допомогою оціночних суджень з достатнім фактичним обґрунтуванням з питань, що становлять суспільний інтерес та стосуються функціонування судової системи, або для заборони будь-якої критики на адресу судової системи. В цій справі судді М. і Л. Л. були членами судової системи і, таким чином, були частиною основоположного інституту держави, тому щодо них допускалася більш значна критика, ніж на адресу звичайних громадян, і, отже, оскаржувані коментарі могли бути спрямовані проти суддів, що діють в цій якості.
Суд також вважає, всупереч твердженням Уряду, що висловлювання заявника не могли завдати шкоди належному проведенню судового розгляду, зважаючи на той факт, що вищий суд забрав справу у слідчих суддів, які піддавалися критиці. Розглянуті висловлювання жодним чином не зачіпали ані нового слідчого суддю, ані вищі суди.
З цих же причин і беручи до уваги вищевикладене, не можна вважати, що вирок щодо заявника міг служити підтримці авторитету судової системи. Проте Суд наголошує на важливості підтримки авторитету судової влади в державі, яка керується принципом верховенства права, і демократичному суспільстві. В будь-якому випадку належне функціонування судів було б неможливо без відносин, які засновані на увазі і взаємній повазі між різними учасниками судового процесу, першими серед яких є судді та адвокати.

Використання доступних засобів правового захисту

З огляду на аргумент Уряду щодо можливості використання доступних засобів правового захисту, Суд вважає його доречним, але недостатнім в цій справі, щоб виправдати вирок щодо заявника. Суд насамперед відзначає, що використання доступних засобів правового захисту, з одного боку, і право на свободу вираження поглядів, з іншого боку, не переслідують одну і ту ж мету і не є взаємозамінними. Суд вважає, що захист адвокатом свого клієнта повинен здійснюватися не в засобах масової інформації, за винятком вкрай особливих випадків, а в судах відповідної юрисдикції, і це включає в себе використання будь-яких доступних засобів правового захисту. Суд зазначає, що в цій справі звернення в Обвинувальну палату Паризького апеляційного суду явно продемонструвало, що початковим наміром заявника та його колеги було вирішити питання, використовуючи доступні засоби правового захисту. Насправді, тільки після використання цього засобу правового захисту склалася ситуація, що оскаржується, як зазначено слідчим суддею П. в його офіційному звіті від 1 серпня 2000 року. На даному етапі Обвинувальна палата більш не мала підстав розглядати подібні скарги якраз через те, що вона забрала справу у суддів М. і Л. Л.. Суд також зазначає, що, в будь-якому випадку, з моменту початку судового слідства пройшло вже більше чотирьох з половиною років, а слідство досі не завершено. Суд також вказує, що цивільні сторони у справі та їх адвокати брали активну участь в судовому процесі і, зокрема, що вони, згідно з рішенням Версальського апеляційного суду від 28 травня 2009 року, досягли успіху в тому, щоб домогтися, щоб свідок, показання якого можуть мати суттєве значення для справи, був допитаний в Бельгії, незважаючи на відсутність зацікавленості в цьому допиті у слідчих суддів М. і Л. Л..
Більш того, запит Міністру юстиції про проведення розслідування, в якому оскаржувалися ці нові факти, не був засобом правового захисту, щоб виправдати можливе припинення втручання преси, а тільки запитом про проведення адміністративного розслідування, який залишили на розсуд Міністра юстиції. У зв’язку з цим Суд зазначає, що національні судді як першої, так і апеляційної інстанції вважали, що на лист не міг поширюватися імунітет, яким наділені судові акти, при цьому кримінальний суд встановив, що зміст листа був лише інформаційним. Суд зауважує, і це не було оскаржено сторонами, що на цей запит було відредаговано, і, крім того, він відзначає, що судді М. і Л.Л. явно розглядали його не як нормальне використання передбаченого національним законодавством засобом правового захисту, а як дію, що виправдує подачу скарги про хибному звинуваченні.
Наприкінці, Суд вважає, що ані головний прокурор, ані відповідна колегія адвокатів або голова колегії не вважали необхідним порушити дисциплінарне провадження щодо заявника в зв’язку з його заявами пресі, хоча така можливість у них була.
Суд вважає, що висловлювання заявника, які розглядаються, не завдали серйозної шкоди і не були необґрунтованими по суті нападками на дії судів, а були критикою, спрямованою на адресу суддів М. і Л. Л., як частина спору з питання стосовно функціонування судової системи, який представляє суспільний інтерес, і здійсненою в контексті справи, яка з самого початку широко висвітлювалося в засобах масової інформації. Незважаючи на те, що дані висловлювання можна дійсно вважати жорсткими, вони, тим не менш, були оціночними судженнями з достатнім «фактичним обґрунтуванням».

Застосоване покарання

Що стосується застосованого покарання, Суд повторює, що при оцінці пропорційності втручання, слід брати до уваги такі фактори як характер і тяжкість застосованого покарання (див., наприклад, Sürek, § 64, Chauvy and Others v. France, no. 64915/01, § 78, ECHR 2004-VI; та Mor, § 61). У цій справі апеляційний суд засудив заявника до виплати штрафу в розмірі 4000 євро. Ця сума повністю відповідає тій, що була встановлена судом першої інстанції, коли судді взяли до уваги статус заявника як адвоката для виправдання тяжкості покарання і зобов’язали його виплатити «досить значний за обсягом штраф». Крім того, зобов’язуючи опублікувати оголошення в газеті «Le Monde», суд зобов’язав заявника сплатити, спільно з журналістом і видавником, по 7500 євро компенсації шкоди кожному з двох суддів, а також 4000 євро судді Л. Л. в якості компенсації витрат. Разом з тим, Суд зазначає, що самого заявника зобов’язали виплатити судді М. компенсацію витрат у розмірі 1000 євро.
Суд повторює, що, навіть якщо застосоване покарання є найм’якішим з можливих, а саме тільки обвинувальний вирок без призначення покарання і присудження тільки «символічної суми» в якості компенсації збитку (див. Mor, § 61), це, тим не менш, є кримінальним покаранням, і в будь-якому випадку даний факт сам по собі не може бути достатнім, щоб виправдати втручання в свободу заявника висловлювати свою думку (див. Brasilier, § 43). Суд неодноразово підкреслював, що втручання в свободу вираження поглядів може охолодити прагнення користуватися цією свободою (див., Cumpănă and Mazăre v. Romania [GC], no. 33348/96, § 114, ECHR 2004-XI, та Mor), а порівняно невеликий розмір штрафу не буде достатнім для того, щоб усунути подібний ризик (див. Dupuis and Others v. France, § 48). Слід також зазначити, що застосування покарання до адвоката може мати прямі (дисциплінарне провадження) або непрямі (що стосуються, наприклад, іміджу адвоката або довіри громадськості та клієнтів) наслідки. Більш того, Суд повторює, що домінуюче становище державних установ вимагає від влади проявляти стриманість при порушенні кримінальних справ. Однак Суд зазначає, що покарання в цій справі, призначене заявникові, не обмежувалося обвинувальним вироком, воно не було найбільш м’яким з можливих, а навпаки, було значним; більш того, статус заявника як адвоката був взятий до уваги для виправдання тяжкості покарання.

Висновок

З огляду на викладене, Суд вважає, що винесений відносно заявника вирок у справі про співучасть у наклепі може розглядатися як непропорційне втручання в свободу заявника висловлювати свої погляди, тому воно не було «необхідним у демократичному суспільстві» за змістом статті 10 Конвенції.
Отже, була порушена стаття 10 Конвенції.

Текст рішення ЄСПЛ (англ.)

Переклад рішення ЄСПЛ (укр.)