Моріс проти Франції

© Переклад Української Гельсінської Спілки з прав людини

Офіційне цитування – Morice v. France [GC], no. 29369/10, § …, ECHR 2015

Офіційний текст (англ.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА МОРІСА ПРОТИ ФРАНЦІЇ

(Заява № 29369/10)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

23 квітня 2015 року

Це рішення є остаточним. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі Моріса проти Франції,
Європейський Суд з прав людини, засідаючи Великою Палатою, до складу якої увійшли:
Dean Spielmann, Голова,
Josep Casadevall,
Guido Raimondi,
Isabelle Berro,
Ineta Ziemele,
George Nicolaou,
Luis López Guerra,
Mirjana Lazarova-Trajkovska,
Ann Power-Forde,
Zdravka Kalaydjieva,
Julia Laffranque,
Erik Møse,
André Potocki,
Johannes Silvis,
Valeriu Griţco,
KsenijaTurković,
Egidijus Kūris, судді,
та Johan Callewaert, секретар Великої Палати,
розглянувши справу у закритому засіданні 21 травня 2014 року та 18 лютого 2015 року,
виносить таке рішення, яке було ухвалено в останню зазначену дату:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 29369/10), яку 7 травня 2010 року подав до Суду проти Французької Республіки на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – «Конвенція»), громадянин Франції пан Олів’є Моріс (Olivier Morice) (далі – «заявник»).
2. Інтереси заявника представляли пані К. Одеуі (C. Audhoui) та пан Ж. Тардіф (J. Tardif), адвокати в Парижі. Уряд Франції (далі – «Уряд») представляла його Уповноважена, пані Е. Беліар (E. Belliard), керівник департаменту з правових питань Міністерства закордонних справ.
3. Заявник скаржився на порушення принципу неупередженості в процесі розгляду справи в касаційному суді, відповідно до статті 6 § 1 Конвенції, і порушення права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10, внаслідок його засудження.
4. Заява була передала до П’ятої секції Суду (Правило 52 § 1 Регламенту Суду). 11 червня 2013 року палата секції, до складу якої увійшли судді Марк Віллігер (Mark Villiger), Голова, Ангеліка Нусбергер (Angelika Nußberger), Боштьян М. Жупанчіч (Boštjan M. Zupančič), Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska), Андре Потоцький (André Potocki), Поль Лемменс (Paul Lemmens), Алеш Пейчал (Aleš Pejchal), судді, а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), секретар секції, визнала заяву прийнятною та винесла відповідне рішення. Палата одноголосно визнала, що була порушена стаття 6 § 1. Більшість суддів визнала, що порушення статті 10 відсутнє. До рішення додавалися частково незгодні думки суддів Ганни Юдківської та Поля Лемменса.
5. 3 жовтня 2013 року заявник звернувся з клопотанням про передання справи на розгляд Великої Палати, відповідно до статті 43 Конвенції. Колегія суддів Великої Палати задовольнила це клопотання 9 грудня 2013 року.
6. Склад Великої Палати було визначено відповідно до положень статті 26 §§ 4 та 5 Конвенції і Правила 24 Регламенту Суду.
7. Заявник і Уряд подали свої письмові зауваження по суті. Крім того, треті сторони, а саме Рада адвокатських та правових товариств Європи, Паризька колегія адвокатів, Національна рада адвокатів і Конференція голів французьких рад адвокатів, яким Голова дозволив втрутитись у письмову процедуру, надали свої коментарі (стаття 36 § 2 Конвенції та Правило 44 § 3 Регламенту Суду).
8. Слухання відбулося публічно в Палаці прав людини у Страсбурзі 21 травня 2014 року (Правило 59 § 3 Регламенту Суду).

В Суді виступили:

(а) від Уряду
пані Н. АНСЕЛЬ (N. ANCEL), керівник Секції з прав людини, Міністерства закордонних справ та міжнародного розвитку, Уповноважений,
пан А. ЛЕТОКАР (А. LETOCART), Міністерство юстиції,
пані М.-А. РЕШЕ (М.-А. RECHER), Міністерство юстиції,
пані П. РУО-ШАЛЬЄ (P. ROUAULT-CHALIER), Міністерство юстиції,
пані Е. ТОПЕН (E. TOPIN), Міністерство закордонних справ та міжнародного розвитку, радники;

(б) від заявника
пані К. ОДУІ (С.AUDHOUI), член Паризької колегії адвокатів,
пан Л. ПЕТТІТІ (L. PETTITI), член Паризької колегії адвокатів,
пан Н. ЕРВ’Є (N. HERVIEU), радник юридичної фірми, яка практикує у Державній раді та касаційному суді, адвокати,
пан Ж. ТАРДІФ (J. TARDIF), член Паризької колегії адвокатів,
пані К. ШОФРЕЙ (С. CHAUFFRAY), член Паризької колегії адвокатів, радники.

Суд заслухав виступи пана О. Моріса, пана Л. Петтіті, пана Н. Ерв’є і пані Н. Ансель.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Заявник народився у 1960 році та проживає в Парижі. Він є адвокатом та членом Паризької колегії адвокатів.

A. Смерть судді Бернара Борреля і наступне провадження

10. 19 жовтня 1995 року пан Бернар Боррель (Bernard Borrel), суддя, призначений владою Франції минулого року в якості технічного радника Міністра юстиції Джибуті в контексті угод про співпрацю між двома державами, був знайдений мертвим в 80 кілометрах від міста Джибуті. Його напівголе і частково обгоріле тіло лежало близько 20 метрів нижче від віддаленої дороги. Слідство, проведене наступними днями жандармерією Джибуті, дійшло висновку, що він наклав на себе руки шляхом самоспалення.
11. 7 грудня 1995 року суду вищої інстанції в Тулузі (tribunal de grande instance) розпочав судове розслідування з метою визначити причини смерті. Тіло Бернара Борреля було перевезено до Тулузи і поховано там. Після розтину 15 лютого 1996 року був зроблений висновок про те, що смерть не була підозрілою, хоча стан тіла не дозволяв встановити точну причину смерті.
12. 3 березня 1997 року пані Елізабет Боррель (Elisabeth Borrel), вдова Бернара Борреля та також суддя, оскаржила висновок про самогубство, подавши скаргу в якості цивільного позивача, від свого імені та від імені двох малолітніх дітей, проти особи або групи осіб за звинуваченням в умисному вбивстві. Вона доручила заявнику, пану Морісу, представляти її інтереси в даній справі.
13. 8 і 23 квітня 1997 року було відкрито два судові розслідування щодо умисного вбивства, вчиненого невідомою особою або групою осіб.
14. Рішенням від 30 квітня 1997 року судове розслідування причин смерті і два розслідування щодо навмисного вбивства були об’єднані.
15. 29 жовтня 1997 року касаційний суд задовольнив прохання заявника відкликати позов із суду Тулузи, і передав його до суду вищої інстанції Парижа, де, 12 жовтня 1997 року, воно було доручено пані М. (М.), якій з 7 січня 1998 року допомагав пан Л. Л. (L. L.). Пані М. та пан Л. Л. – слідчі судді, які повинні були спільно проводити судове розслідування.
16. 19 листопада 1999 року адвокат Брюссельської колегії адвокатів повідомив поліції, що колишній старший офіцер і член президентської охорони Джибуті А. (А.), який отримав притулок в Бельгії, хотів повідомити певну інформацію відносно вбивства судді Борреля. Інформація, отримана таким чином, була передана французькій владі через Інтерпол. У своєму рішенні від 28 травня 2009 року (див. параграф 18 нижче) Версальський апеляційний суд описав подальші події наступним чином: судді М. і Л. Л. не відповіли у зв’язку з тим, що свідок побажав залишитися анонімним, а інша інформація не надходила. Адвокат бельгійського свідка зв’язався з заявником, який організував для свідка інтерв’ю з журналістами щоденної газети «Ле Фігаро» (Le Figaro) і французького телеканалу TF1 в кінці грудня 1999 року. В результаті публікації та трансляції цього інтерв’ю на початку січня 2000 року, судді М. та Л. Л. вирішили поїхати до Бельгії, щоб допомогти бельгійському слідчому отримати докази від свідка.
17. 31 січня 2000 року судді М. та Л. Л. допитали свідка в Брюсселі. Згодом А. заявив, що суддя М. тиснула на нього і залякувала, для того, щоб він відмовився від своїх свідчень. Ці скарги були чітко озвучені в листі його адвоката до державного прокурора від 2 лютого 2000 року. Крім того, свідок звинуватив прокурора Джибуті в тому, що він погрожував йому та примушував відмовитися від своїх свідчень, і стверджував, що керівник спецслужб Джибуті наказав керівнику президентської охорони капітану І. (І.) підготувати заяву, зміст якої дискредитував свідка. Капітан І. підтвердив звинувачення А., які його стосувалися.
18. У Франції була відкрита справа проти прокурора Джибуті та керівника спецслужб країни за надання неправдивих свідчень, а вдова і син судді Б. Борреля, свідок А., капітан І. та французький адвокат A. M., яких стосувалася справа, втрутилися в якості цивільних сторін. Суддя М. дала покази в якості свідка. Рішенням Версальського кримінального суду 27 березня 2008 року, прокурор і голова спецслужб Джибуті були засуджені до вісімнадцяти і дванадцяти місяців позбавлення волі відповідно і зобов’язані компенсувати шкоду цивільним сторонам до того, як були виправдані Версальським апеляційним судом 28 травня 2009 року.
19. 2 лютого 2000 року, в контексті судового розслідування щодо навмисного вбивства, три професійні спілки суддів і прокурорів, а саме Професійна спілка суддів (Syndicat de la magistrature), Професійна асоціація суддів (Association professionnelle des magistrats) і Професійний союз суддів (Union syndicale des magistrats), подали заяву про приєднання до роботи в якості цивільних сторін.
20. 16 березня 2000 року заявник, діючи від імені пані Боррель, попросив, по-перше, взяти свідчення у свідка А. в Бельгії, та по-друге, організувати візит на місце злочину в Джибуті в присутності цивільних сторін.
21. Рішенням від 17 березня 2000 року слідчі судді М. та Л. Л. прийняли рішення задовольнити прохання щодо свідка А., постановивши, що новий допит був абсолютно необхідним. Однак вони відмовилися відвідати місце злочину, оскільки такий огляд вже проводився двічі, один раз в 1999 році і один раз за тиждень до прийняття рішення з даного питання, і вони не розуміли, «як огляд місця в присутності цивільних сторін на даній стадії розгляду справи може бути корисним для виявлення істини». Вони додали, що під час свого візиту в Джибуті кілька днів тому їх супроводжували двоє експертів, в тому числі керівник Паризького інституту судової медицини. На місці подій була проведена відео та фотозйомка.
22. Заявник та інший адвокат оскаржили це рішення. Вони подали свої скарги до Обвинувальної палати, як адвокати, що діють від імені Професійної спілки суддів (Syndicat de la magistrature), стверджуючи, що останнє відвідування місця подій в присутності експерта можна розглядати як реконструкцію, з якої були виключені цивільні сторони, і що єдиною метою дослідження було продемонструвати, що жертва вчинила самогубство. Вони також вимагали, щоб Обвинувальна палата прийняла справу на розгляд від слідчих суддів і продовжила розслідування.
23. У рішенні від 21 червня 2000 року Обвинувальна палата Паризького апеляційного суду встановила, що після двох відвідувань місця подій за відсутності цивільних сторін, одне з яких було схоже на відтворення обстановки та обставин події, організація відтворення на місці подій за присутності цивільних сторін, щоб вони могли здійснити свої права, є необхідною для встановлення істини. Відповідно, Обвинувальна палата скасувала рішення суддів М. та Л.Л. з даного питання. Крім того, Палата передала справу від суддів М. та Л.Л. до нового слідчого судді П. (Р.) для продовження розслідування.
24. 19 червня 2007 року прокурор Парижа, діючи на прохання слідчого судді. який займався справою в той час, і на підставі частини 3 статті 11 Кримінально-процесуального кодексу, виніс постанову з роз’ясненням громадськості, що «хоча спочатку вони схилялися до версії самогубства, докази, зібрані з початку 2002 року, вказують на скоєний злочин». Він додав, що у своїх висновках експерти встановили, що «Бернар Боррель лежав на землі, коли на нього випадково вилили рідину».
25. Провадження у справі на даний час ще не завершено.

В. Факти, що пов’язані зі справою «Саєнтологія»

26. Актами від 29 червня і 16 жовтня 2000 року Міністр юстиції повідомив Національній комісії з юридичної служби (Conseil supérieur de la magistrature – “CSM”) як дисциплінарній колегії суддів деякі недоліки, допущені суддею М. в судовому розслідуванні справи «Саєнтологія», за яку вона відповідала, і в якій заявник також представляв цивільні сторони. Суддю М. звинувачували у відсутності з її боку необхідної обачності і уваги при розгляді справи, оскільки матеріали практично не розглядалися протягом п‘яти років, за звернення до процедури мирного врегулювання спору, що виходило за межі повноважень слідчого судді, і за те, що вона не створювала копії всіх матеріалів справи, і таким чином, унеможливила відновлення матеріалів після їх часткового зникнення з її кабінету. Суддя М. вимагала визнати звернення до Національній комісії з юридичної служби таким, що не має юридичної сили, особливо у зв’язку з тим фактом, що воно було оголошено керівником особистої канцелярії Міністра юстиції на прес-конференції ще до того, як її особисто повідомили про це рішення. Одночасно, 18 жовтня 2000 року Обвинувальна палата Паризького апеляційного суду задовольнила клопотання заявника про передачу справи «Саєнтологія» іншому судді. 

27. 4 липня 2000 року на загальних зборах суддів Паризького суду вищої інстанції було піднято питання про дисциплінарне провадження проти судді М., зокрема тому, що про провадження було повідомлено засоби масової інформації, хоча сама суддя не була офіційно повідомлена, так само як і голова відповідного суду. Під час засідання суддя Ж. М. (J. M.) повідомив наступне:

«Нам, як суддям першої інстанції, не заборонено заявити, що ми захищаємо суддю [М.]. Нам не заборонено говорити, що суддя [М.] має нашу підтримку і довіру».

28. На загальних зборах було складено проект наступного клопотання, що було прийняте одноголосно:

«Проведені 4 липня 2000 року загальні збори суддів Паризького суду вищої інстанції, що не заперечують повноваження Міністра юстиції ініціювати дисциплінарне провадження при встановлених законом умовах, з подивом дізналися з преси, що проти судді [М.], слідчої судді з м. Париж, було порушено таке провадження, в той час як до теперішнього часу ані сама суддя, ані її керівництво не були про це офіційно повідомлені».

29. В інтерв’ю в журналі, що було опубліковане в липні-серпні 2000 року, голова Професійної спілки суддів, цивільна сторона у справі судді Борреля, розкритикував «недостатню неупередженість з боку судді М. в справах Борреля і [Л.]». Він додав, що судді, які підписали клопотання, «не могли не знати, що в двох справах, які потребують надзвичайно особливої уваги, справах Борреля і [Л.], неупередженість судді серйозно перебувала під питанням».
30. Рішенням від 5 січня 2000 року Паризький суд вищої інстанції у справі, що була порушена заявником в якості адвоката двох цивільних сторін, визнав державу винною у злочинній недбалості з боку судової служби в зв’язку зі зникненням так званої справи «Саєнтологія» з кабінету судді М. Суд присудив позивачам компенсацію шкоди.
31. 13 грудня 2001 року Національна комісія з юридичної служби відхилила позов про недійсність звернення від судді М., а по суті, хоча і дорікнула суддю в нестачі певної ретельності або в нездатності достатнім чином відстежувати рух справи, не наклала на суддю будь-якого дисциплінарного стягнення.

С. Кримінальне провадження щодо заявника

32. 1 серпня 2000 року суддя П., якого призначили на заміну суддів М. і Л. Л., підготував доповідь, в якій він зазначив наступну послідовність подій. У відповідь на запит заявника щодо відеозапису, який було зроблено в Джибуті в березні 2000 року та згадане суддями М. і Л. Л. в рішенні від 17 березня 2000 року, суддя П. зазначив, що запиту в судових матеріалах справи не було, і він не був зареєстрований як фактичний доказ у справі. В той же день, суддя П. запитав суддю М., чи є ще у неї відеокасета. Суддя М. відразу ж передала йому закритий конверт без дати з її ім’ям без ознак опечатування, з адресою судді М. як адресата та адресою прокурора Джибуті в якості відправника. Конверт містив відеокасету і рукописну картку з листом глави державного прокурора Джибуті. Суддя П. взяв ці предмети і опечатав їх. У картці від прокурора, що адресована судді М., говорилось наступне (в перекладі з французької):
«Вітаю, Марі-Поль,
Як домовлялися, я надсилаю тобі відеокасету з місця огляду Губе (Goubet). Я сподіваюся, що картинка буде досить зрозміла.
Я дивився шоу «Поза всяким сумнівом» (Sans Aucun doute (Without any doubt)) на TF1. Я ще раз зауважив, що пані Боррель і її адвокати сповнені рішучості продовжувати організовувати свої маніпуляції.
Я подзвоню тобі найближчим часом.
Передавай привіт Роджеру, якщо він повернувся, а також Ж.К. (J.C.) [Д. (D.)].
Невдовзі поговоримо.
З найкращими побажаннями,
ДЖАМА».

33. 6 вересня 2000 року заявник і ще один адвокат, пан Л. де Кон (L. de Caunes), написали листа Міністру юстиції, щоб оскаржити факти, вказані в доповіді слідчого судді П. від 1 серпня 2000 року, стосовно «поведінки суддів [М.] і [Л.Л.], [яка] повністю розходиться з принципами неупередженості та справедливості». Вони попросили, щоб «Генеральна інспекція судових служб провела розслідування щодо численних недоліків, які були виявлені в ході судового слідства». Вони стверджували, що форма і зміст картки, яка адресована прокурором Джибуті судді М., свідчить про тісний зв’язок, що викликає подив і жаль, оскільки прокурор був безпосередньо підпорядкуваний виконавчій владі, голова якої був «доволі відкрито та серйозно підозрюваний у підбурюванні до вбивства Бернара Борреля».
34. Крім того, витяги з цього листа були включені, разом із заявами, зробленими заявником журналісту для статті, яка була опублікована в газеті «Le Monde» 7 вересня і датується п’ятницею, 8 вересня 2000 року. У статті вказується наступне:
«АДВОКАТИ, які діяли від імені вдови судді Бернара Борреля, який був знайдений мертвим в Джибуті в 1995 році за загадкових обставин, в листі Міністру юстиції від 6 вересня (середа) суворо критикували суддю М., яку відсторонили від справи минулої весни. Олів’є Моріс і Лоран де Кон звинувачували суддю у «поведінці, яка повністю суперечить принципам неупередженості та справедливості», оскільки вона не зареєструвала доказ як матеріал справи і не передала його своєму наступникові.
1 серпня два адвокати, яким не дозволили відправитися в Джибуті в березні для другого огляду місця злочину, подали запит про ознайомлення з відеозаписом, який був зроблений під час огляду. Суддя [П.], який вів справу після того, як 21 червня її забрали у [суддів М. і Л. Л.], сказав їм, що в матеріалах справи касети не було, і вона не була «зареєстрована як доказ у справі». Суддя негайно зателефонував своїй колезі, яка пізніше в той же день віддала йому касету. Олів’є Моріс протестував, що «судді [М.] і [Л. Л.] приховували касету і забули опечатати її протягом більш ніж місяця, після того як справу у них забрали».
Погіршує стан речей те, що в конверті суддя [П.] виявив написану від руки досить дружню за змістом записку від Джама [С.], прокурора Джибуті. В записці говориться наступне: «Вітаю, Марі-Поль, як домовлялися, я надсилаю тобі відеокасету з місця огляду Губе. Я сподіваюся, що картинка буде доволі зрозміла. Я дивився шоу «Поза всяким сумнівом» на TF1. Я ще раз зауважив, що пані Боррель і її адвокати сповнені рішучості продовжувати організовувати свої маніпуляції. Я подзвоню тобі найближчим часом. Передавай привіт Роджеру [Л.Л.], якщо він повернувся, а також Ж. К. (J. C.) [Д. (D.)] [заступнику прокурора Парижа]. Невдовзі поговоримо. З найкращими побажаннями, Джама».
Адвокати пані Боррель звісно розлютилися. «Цей лист свідчить про ступінь мовчазної згоди, досягнутої між прокурором Джибуті і французькими суддями» – підкреслив Олів’є Моріс – «і його можна вважати лише обурливим». Адвокати просили Елізабет Гігу (Elisabeth Guigou) про проведення розслідування Генеральною інспекцією судових служб. Однак Міністр юстиції не отримала їх лист у четвер 7 вересня. Проти судді [М.] вже було порушено дисциплінарне провадження Національною комісією з юридичної служби, зокрема у зв’язку зі зникненням документів з матеріалів справи «Саєнтологія» (див. газету «Le Monde» від 3 липня).”

35. Судді М. і Л. Л. подали заяву по злочин як цивільні сторони проти особи або групи невідомих осіб у зв’язку з неправдивим звинуваченням. 26 вересня 2000 року прокуратура Парижа порушила судове слідство за неправдиві звинувачення. 5 листопада 2000 року касаційний суд призначив слідчого суддю в місті Лілль, який 15 травня 2006 року виніс постанову про припинення провадження у справі, яка була залишена без змін 19 червня 2007 року слідчим відділом Апеляційного суду Дуе (Douai).
36. Крім того, 12 і 15 жовтня 2000 року судді М. і Л. Л. подали кримінальну скаргу як цивільні сторони проти видавця газети «Le Monde», журналіста, який написав статтю, та заявника, звинувативши їх в публічному наклепі на адресу державного службовця.
37. У постанові від 2 жовтня 2001 року слідчий суддя Нантерского суду вищої інстанції викликав заявника та двох інших підсудних на засідання кримінального суду в зв’язку з наступними уривками оскаржуваної статті:
«Олів’є Моріс і Лоран де Кон звинувачували суддю [M.] в «поведінці, яка повністю суперечить принципам неупередженості та справедливості», оскільки вона не зареєструвала доказ як матеріал справи і не передала його своєму наступникові».
«Олів’є Моріс протестував, що «судді [М.] і [Л. Л.] приховали касету і забули опечатати її протягом більш ніж місяця, після того як справу у них забрали».
«Погіршує стан речей те, що в конверті суддя [П.] виявив написану від руки досить дружню за змістом записку».
«Адвокати пані Боррель звісно розлютилися. «Цей лист свідчить про ступінь мовчазної згоди, що досягнута між прокурором Джибуті і французькими суддями» – підкреслив Олів’є Моріс – «і його можна вважати виключно обурливим».

38. У рішенні від 4 червня 2002 року Нантерський кримінальний суд відхилив подані підсудними клопотання про визнання звернення недійсним, зокрема, на підставі імунітету, гарантованого статтею 41 Закону від 29 липня 1881 року «Про судове провадження та подачу скарги до суду», у зв’язку з тим фактом, що у статті лише відображався зміст листа до Міністерства юстиції. Суд прийшов до висновку, що згаданий лист не був зверненням до Національної комісії з юридичної служби, і що його зміст необхідно розуміти як суто інформативний, що призвело до непоширення імунітету на цей лист.
39. Суд зазначив також, що наклепницький характер коментарів не був «оскаржений по суті» і що заявник наполягав на своїх твердженнях, які вважав обґрунтованими. Звертаючись згодом до кожного з оскаржуваних коментарів для того, щоб уточнити, чи мала місце заява про наклеп, та оцінити значення та серйозність обвинувачення, суд, перш за все, відзначив, що «обвинувачення в неупередженості і несправедливості, висунуте проти судді, явно містить твердження, які в особливій мірі ганьблять її. Зазначені твердження рівнозначні оспорюванню її моральних переконань і професійних якостей, та, у кінцевому підсумку, її здатності виконувати повноваження судді». Суд також прийняв точку зору, що коментарі про непередану відеокасету також мали наклепницький характер, оскільки у них не простежуються ознаки необережності. Щодо терміну «потурання», суд встановив, що використання цього слова чітко й безпосередньо передбачало співпрацю суддів з посадовими особами іноземної держави, щоб діяти упереджено й несправедливо. Це підсилюється наявними в статті міркуваннями про те, що існують докази подібної поведінки, бо Міністра юстиції просили розпочати розслідування.
40. Що стосується провини заявника, суд прийшов до висновку, що, в усякому разі, було встановлено причетність журналіста до листа, направленого Міністру юстиції через свої власні джерела, і що він просив підтвердження і коментарі від заявника, з яким він мав телефонну розмову. Оскільки заявник був в курсі, що його заяви до журналіста будуть оприлюднені, суд висловив думку, що він не був би винним у співучасті в публічному наклепі тільки якщо би суд погодився на його пропозицію довести правдивість своїх тверджень або свою сумлінність. Проте, суд відхилив численні пропозиції заявника про пред’явлення доказів, вказав на те, що для того, щоб бути прийнятними, «докази повинні бути бездоганними, повними і безпосередньо пов’язаними з усіма твердженнями, що визнаються наклепницькими». Що стосується сумлінності заявника, було встановлено, що «особливо обурливі напади на професійну і моральну недоторканність слідчих суддів… явно переступили право на законно допустиму вільну критику», і що глибокі розбіжності між адвокатами пані Боррель та слідчими суддями не могли виправдати повну відсутність розсудливості в зауваженнях.
41. Що стосується покарання, то суд явно взяв до уваги статус заявника як адвоката, і той факт, що він не міг «не знати про значення і серйозність абсолютно необережних коментарів», вважаючи за доцільне, що «покарання за такий злочинний проступок повинно бути у формі досить значного за обсягом штрафу». Суд присудив йому штраф в розмірі 4000 євро (EUR), і зобов’язав його виплатити, спільно з іншими обвинуваченими, 7500 євро в якості відшкодування збитку кожному з двох суддів, про яких йде мова, а також 3000 євро в якості компенсації витрат. Суд також постановив опублікувати заяву в газеті «Le Monde», а витрати за публікацію розділити між собою відповідачам. Рішення було оскаржене заявником, його співвідповідачами, двома суддями зі статусом цивільної сторони і прокурором.
42. Рішенням від 28 травня 2003 року Версальський апеляційний суд визнав, що повістки, видані на підставі скарги Л. Л., були недійсними, і що його скарга була подана з порушенням терміну давності. Суд виправдав трьох обвинувачених у рамках цього пункту. Крім того, він залишив в силі рішення щодо трьох відповідачів у відношенні скарги судді М., разом з сумою штрафу, накладеного на заявника, і компенсації заподіяної шкоди судді, якому Суд також присудив виплату 5000 євро в якості компенсації судових витрат, а також зобов’язав опублікувати повідомлення в щоденній газеті «Le Monde». І заявник, і суддя Л. Л. подали касаційну скаргу.
43. 12 жовтня 2004 року касаційний суд скасував рішення в повному обсязі і передав справу в Руанський апеляційний суд.
44. 25 квітня 2005 року Руанський апеляційний суд прийняв до відома той факт, що троє підсудних відмовилися від будь-яких претензій про недійсність повісток, виданих на підставі скарги судді Л. Л., і відклав розгляд справи по суті.
45. 8 червня 2005 року керівник кримінального відділу касаційного суду відхилив заяви трьох відповідачів і цивільних сторін про негайний розгляд їх касаційних скарг.
46. Рішенням від 16 липня 2008 року, після ряду перерв і проведення судового слухання 30 квітня 2008 року, Руанський апеляційний суд залишив в силі відхилення Нантерським судом вищої інстанції заперечення щодо імунітету, а також залишив в силі рішення стосовно співучасті в публічному наклепі в адресу державних посадових осіб. Він зобов’язав заявника виплатити штраф у розмірі 4000 євро і залишив в силі виплату 7500 євро в якості відшкодування збитку кожному з суддів, які повинні сплатити відповідачі спільно, а також наказав опублікувати статтю в щоденній газеті «Le Monde». Що стосується витрат, суд постановив, що три відповідачі повинні виплатити 4000 євро судді Л. Л., а заявник самостійно – 1000 євро судді М.
47. У своєму поясненні апеляційний суд спочатку висловив думку, що заяви про те, що під час ведення справи слідчий суддя продемонстрував «поведінку, яка повністю розходилася з принципами неупередженості та справедливості», або, іншими словами, поведінку, несумісну з професійною етикою та її судовою присягою, були особливо наклепницькими, оскільки були рівносильні звинуваченню у відсутності ретельності і навмисному невиконанні своїх обов’язків в якості судді, і, таким чином, ставили під сумнів її здатність виконувати свої обов’язки. Також було встановлено, що зауваження заявника щодо затримки при передачі відеокасети звинувачували суддів у недбалості при розгляді справи, тим самим дискредитували професійну компетентність суддів і мали на увазі, що судді свідомо утримували касети після того, як справа була передана іншому судді, з метою, принаймні, створити перешкоди. Нібито, це було тільки тому, що адвокати підняли це питання перед суддею П., а він в свою чергу звернувся до судді М., і даний доказ, нарешті, було отримано 1 серпня 2000 року. Апеляційний суд додав, що подібні твердження, які приписують цим суддям навмисне невиконання обов’язків, властивих їх посадам, і відсутність ретельності в виконанні своїх обов’язків, являють собою фактичні звинувачення, які шкодять честі і репутації. Суд визнав це правильним, оскільки заявник, посилаючись на рукописну картку від прокурора Джибуті до судді М., підкреслював цю атмосферу підозрілості і недбалого поводження суддів, кажучи, що цей документ доводить наявність «мовчазної згоди» між ними. Суд зазначив, з цього приводу, що словосполучення «мовчазна згода» представляє собою серйозний напад на честь і репутацію судді М. і прокурора Джибуті. Це висловлювання служить підтвердженням наклепницького характеру попередніх коментарів, тим більше, що у статті було додано, що заявник звернувся до Міністра юстиції щодо перевірки Генеральною інспекцією судових служб.
48. Таким чином, апеляційний суд дійшов до висновку, що коментарі були наклепницькими, і що правдивість дифамаційних тверджень не була встановлена. З цього приводу він висловив думку, що не було ніяких доказів того, що суддя Л.Л. володіла відеокасетою, або що вона була проінформована про її надходження, тому не можна казати, що вона була зацікавлена у затримці касети; що рішення Обвинувальної палати від 21 червня 2000 року про передачу справи іншому судді висловлює лише незадоволення відмовою суддів провести відтворення обстановки та обставин події в присутності цивільних сторін. Крім того, не було встановлено, що відеокасета надійшла до судді М. до того, як справу було вилучено в неї, або що ця касета була у неї, коли розслідування було передано судді П.. Більш того, немає доказів, щоб припустити, що суддя М. діяла з наміром перешкодити слідству, або що вона несправедливо розпорядилася касетою. Суд вирішив, що рукописна картка на ім’я судді М. від прокурора Джибуті не доводить, що між ними існує будь-яка «мовчазна згода», а дружні вітання та використання звертання на «ти» в контактах між юристами не обов’язково свідчать про наявність близьких відносин з метою співучасті, а ймовірність того, що вони поділяють одну й ту ж думку, не доводить будь-яку співучасть або «мовчазну згоду» з боку французьких суддів, які б поставили під сумнів процедуру судового розслідування, незалежно від поведінки прокурора Джибуті в даному випадку. Суд вирішив, що лист від адвоката, що представляв інтереси свідка А., адресований державному прокурору в Бельгії, в якому він скаржився, що суддя М. тиснув на його підзахисного, не був достатньо переконливим, щоб показати, що суддя М. прийняв версію самогубства, або що вона перешкоджала встановленню істини, навіть якщо суддя М. сказала бельгійській поліції, що А. був ненадійним свідком. Нарешті, апеляційний суд постановив, що численні статті в пресі не свідчили про поведінку і ставлення суддів при розгляді справи.
49. Що стосується сумлінності заявника, апеляційний суд, якому була направлена справа, зазначив, що заявник посилався на обов’язки, які були притаманні його професії, і на результати, отримані у справі з моменту її вилучення у суддів М. і Л.Л., як видно з публічної заяви прокурора для преси від 19 червня 2007 року. Він також посилався на думку Апеляційного суду Дуе від 19 червня 2007 року, який залишив без змін рішення про припинення провадження у скарзі суддів на безпідставні обвинувачення і на винесений у відношенні прокурора Джибуті Версальським кримінальним судом обвинувальний вирок від 27 березня 2008 року за примус особи давати неправдиві свідчення.
50. Руанський апеляційний суд зазначив, що в час скоєння даного злочину, 7 вересня 2000 року, заявник домігся вилучення справи у суддів М. і Л. Л., і що відеокасета була у судді П. з 1 серпня 2000 року. Суд висловив думку, що заявник здійснював особливо злісні напади на професійні і моральні якості двох суддів, в коментарях, які ставили під сумнів їх об’єктивність та інтелектуальну чесність, явно переступаючи право на вільну критику, та не мали ніякого відношення до процедури. Апеляційний суд далі встановив, що рішення на користь заявника про припинення справи за безпідставним звинуваченням, порушеної стосовно нього в результаті скарги суддів, відповідало його розумінню сумлінності; а надмірний характер зауважень, зроблених заявником, демонструє інтенсивність конфлікту між ним і двома суддями, зокрема, суддею М., і був рівносильний зведенню рахунків постфактум, як видно з публікації статті 7 вересня 2000 року, після того, як Обвинувальна палата Паризького апеляційного суду отримала, 5 вересня, справу «Саєнтологія», в якій суддя М. підозрювалася в причетності до зникнення доказів. Апеляційний суд вирішив, що це свідчило про особисту неприязнь з боку заявника і намір дискредитувати тих суддів, зокрема, суддю М., з якою він був в конфлікті в різних випадках, що, таким чином, виключає будь-яку сумлінність з боку заявника.
51. Заявник, два відповідачі у справі та суддя М. подали апеляцію щодо незаконності цього рішення. У своїх скаргах, заявник покладався, як на першу підставу для апеляції, на статтю 10 Конвенції та імунітет, передбачений у розділі 41 «Закону про свободу преси», стверджуючи, що це положення гарантує право на захист і захищає адвокатів стосовно будь-якого усного або письмового зауваження, що зроблене в контексті будь-якого судового розгляду, зокрема дисциплінарного характеру. В якості другої підстави, заявник посилався на статтю 10 Конвенції. Він стверджував, що оскаржувані зауваження стосувалися справи, яка висвітлювалася в ЗМІ протягом деякого часу, включаючи підозрілі обставини, в яких французький суддя, направлений в Джибуті, був знайдений мертвим внаслідок «самогубства», і сумнівний спосіб, яким проводилося судове розслідування, з чіткою упередженістю проти версії цивільної сторони про умисне вбивство. На думку заявника, беручи до уваги важливість предмета суспільного інтересу, в контексті якого були зроблені зауваження, апеляційний суд не був уповноважений встановлювати, чи заявник перевищив межі своєї свободи вираження поглядів; апеляційний суд розглядав сумлінність заявника не в світлі зауважень, які були опубліковані в газеті «Ле Монд», а у зв‘язку зі змістом листа до Міністра юстиції, і не мав права оцінювати поведінку суддів, яка була розкритикована в листі; якщо тільки не заборонити всім адвокатам говорити про справи, що знаходяться на розгляді, ніякі висновки щодо особистої ворожнечі не можуть слідувати з простого факту, що у нього була незгода з одним із суддів у процесі розгляду іншої справи; сумлінність не залежала від поточної ситуації, або від того факту, що це питання було «врегульовано» вилученням справи у суддів, при цьому відсутність необхідності зауважень не є несумісною з сумлінністю. Нарешті, заявник вказав, що думки про функціонування фундаментального інституту держави в контексті розслідування кримінальної справи не були предметом зобов’язання проявляти розсудливість і не обмежувалися теоретичною і абстрактною критикою, але могли мати особистий характер при наявності достатніх фактичних підстав.
52. Спочатку планувалося, що звернення буде розглянуто обмеженим складом палати Першої Секції кримінального відділу касаційного суду, як випливає з доповіді судді-доповідача від 21 липня 2009 року, «он-лайн розкладу роботи» касаційного суду і трьох повідомлень сторін, виданих 15 вересня та 14 і 27 жовтня 2009 року відповідно (останні два з цих документів були надіслані після дати судового слухання). В результаті, пан Ж. М. (J. M.) (див. параграф 27 вище), який став суддею кримінального підрозділу касаційного суду та не був ані керівником відділу, ані старшим суддею, ані суддею-доповідачем, і не повинен був засідати на слуханні в даній справі.
53. У рішенні від 10 листопада 2009 року касаційний суд в складі десяти суддів, в тому числі пана Ж. M., відхилив касаційні скарги. Стосовно доводів заявника, Суд встановив, що заперечення про юрисдикційний імунітет було правомірно відхилено, оскільки факт оприлюднення листа Міністру юстиції не є актом звернення до Національної комісії з юридичної служби і не є частиною будь-якої процедури, яка пов’язана із здійсненням прав на захист перед судом. Стосовно різних аргументів, викладених в другій скарзі заявника, Суд висловив думку про те, що Апеляційний суд обґрунтував своє рішення, вказавши наступне:
«…хоча кожна людина має право на свободу вираження поглядів, а громадськість має законний інтерес в отриманні інформації про кримінальні справи та про функціонування судів, здійснення цих свобод тягне за собою обов’язки та відповідальність, і може, як в даній справі, де допустимі межі свободи вираження поглядів при критиці дії суддів переступили, підлягати обмеженням або покаранню, встановленим законом і необхідним в демократичному суспільстві для захисту репутації і прав інших осіб …».

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ТА МІЖНАРОДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Відповідне національне законодавство щодо дифамації

54. Відповідне положення Закону «Про свободу преси» від 29 липня 1881 року передбачає наступне:

Стаття 23
«Кожен, хто своїми промовами, вигуками або погрозами, висловленими в публічних місцях або місцях масових зібрань, або надрукованими текстами, малюнками, гравюрами, картинами, емблемами, ілюстраціями або через інші носії письмового, усного слова і образів, продані або поширені, пропоновані або виставлені напоказ в публічних місцях, або місцях масових зібрань, безпосередньо і успішно підбурювали виконавця (виконавців) до здійснення тяжкого злочину або правопорушення (crime ou délit), якщо наслідком такого спонукання були конкретні дії, караються за співучасть у зазначеному діянні …
Це положення застосовується також, якщо наслідком підбурювання є лише замах на вчинення тяжкого злочину, передбаченого статтею 2 Кримінального кодексу…»

Стаття 29
«Будь-яке твердження або обвинувачення, що завдає шкоди честі або репутації людини або установи, яку вони зачіпають, є образою. Оприлюднення або відтворення такого твердження або обвинувачення карається законом, навіть якщо вони були вчинені у формі припущення або стосувалися осіб або організацій, які при цьому можуть бути ідентифіковані опосередковано, через образливі висловлювання, вигуки, погрози, рукописний або друкований матеріал, плакати або постери.
Використання образливої чи принизливої мови або лайливого виразу, що не містить фактичних доказів, вважається образою…»

Стаття 31
«Якщо наклеп допускається тими ж способами, з посиланням на функції одного або більше міністрів або міністерських посадовців, одного або більше членів однієї або обох законодавчих палат, державного службовця… такий злочин карається таким же чином…»

Стаття 41
«…Справа щодо питання про наклеп, образу або зловживання повноваженнями не відкривається на підставі достовірного протоколу судового засідання, складеного сумлінно, або на підставі будь-яких заяв або клопотань, зроблених в залі суду.
Суди, які розглядають справу по суті, можуть, тим не менш, вимагати виключення образливих, зневажливих або наклепницьких заяв і присудити компенсацію збитку відповідним особам.
Однак наклепницькі твердження, які не стосуються суті справи, можуть бути використані для порушення кримінальної або цивільної справи сторонами, якщо така можливість надана їм судом, і в будь-якому випадку до подачі цивільного позову третьою стороною …»

Стаття 55
«Якщо підсудний бажає, щоб йому була надана можливість довести правдивість наклепницьких тверджень, відповідно до статті 35 цього Закону, він повинен протягом 10 днів з моменту отримання повісток повідомити прокурора або особу, яка подає скаргу, за вказаною для цих цілей адресою, в залежності від того, чи було провадження у справі ініційовано прокурором або третьою особою, про наступне:
(1) про твердження, що представлені і описані в повістках, істинність яких він намагається довести;
(2) про копії документів;
(3) про імена, рід занять та адреси свідків, яких він має намір викликати з зазначеною вище метою.
Зазначене повідомлення має містити варіанти вибору адреси з метою провадження в кримінальному суді, і всі вимоги повинні бути виконані під страхом позбавлення права подачі доказів …».

В. Кримінально-процесуальний кодекс

55. Стаття 11 Кримінально-процесуального кодексу передбачає наступне:
Стаття 11
«Якщо законом не передбачено інше і не порушено права сторони захисту, провадження в ході досудового та судового слідства має здійснюватися в таємниці.
Будь-яка особа, що вступає в такий процес, має бути пов’язана зобов’язанням професійної таємниці відповідно до умов і під загрозою покарань, що встановлені в статтях 226-13 та 226-14 Кримінального кодексу.
Однак, щоб запобігти поширенню неповної або неточної інформації або щоб запобігти порушенню миру, прокурор може за своєю ініціативою або за запитом судової посадової особи, відповідальної за досудове розслідування, або за запитом сторін, зробити суспільно доступними елементи провадження у справі, які не розкривають суть рішення по суті пред’явлених звинувачень відповідній особі».

С. Здійснення юридичної професії

56. Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи державам-членам Ради Європи № R(2000)21 «Про свободу здійснення професії адвоката» (прийнята 25 жовтня 2000 року) передбачає наступне:

«…З метою сприяння свободі здійснення адвокатами своєї професії з метою зміцнення принципу верховенства права, робота, в якій беруть участь адвокати, зокрема в ролі захисту індивідуальних свобод, виходячи з усвідомлення необхідності справедливої системи правосуддя, яка гарантує незалежність адвокатів при здійсненні ними своїх професійних обов’язків без будь-якого недозволенного обмеження, впливу, примусу, тиску, погроз або втручання, прямого чи непрямого, з боку будь-якої інстанції і з будь-якої причини;

Принцип I – Загальні принципи свободи здійснення професії адвоката
1. Слід вжити всіх необхідних заходів для того, щоб шанувалася, захищалася і заохочувалася свобода здійснення професії адвоката без дискримінації і неправомірного втручання з боку органів влади або громадськості, особливо в світлі відповідних положень Європейської конвенції з прав людини…».

57. В «Основних положеннях про роль адвокатів» (прийнятих Восьмим конгресом Організації Об’єднаних Націй з профілактики злочинності і поводження з правопорушниками в Гавані, Куба, 27 серпня-7 вересня 1990 року) зазначено наступне:

«16. Уряди забезпечують, щоб юристи: a) могли виконувати всі свої професійні обов’язки в обстановці, вільній від загроз, перешкод, залякування або невиправданого втручання; b) могли здійснювати поїздки і безперешкодно проводити консультації зі своїми клієнтами всередині країни і за її межами; c) не піддавались судовому переслідуванню і судовим, адміністративним, економічним або іншим санкціям за будь-які дії, вчинені відповідно до визнаних професійних обов’язків, нормами і етикою, а також погрозами такого переслідування і санкцій.

22. Уряди визнають і забезпечують конфіденційний характер будь-яких контактів та консультацій між юристами і їх клієнтами в рамках їх професійних відносин».

58. Рада колегій адвокатів і юридичних спільнот Європи (ССВЕ) прийняла два основоположні тексти: Кодекс поведінки європейських адвокатів від 28 жовтня 1988 року, в який було внесено ряд поправок, і Хартію основних принципів європейської юридичної професії від 24 листопада 2006 року. Хартія не задумана як кодекс поведінки та містить перелік з 10 основних принципів, спільних для національних і міжнародних норм, що регулюють юридичну професію, а саме:

«(а) незалежність юриста і свобода юриста при роботі зі справою клієнта;
(b) право та обов’язок юриста зберігати отримані від клієнта відомості в таємниці та дотримуватися професійної таємниці;
(c) уникати конфліктів інтересів як між різними клієнтами, так і між клієнтом та юристом;
(d) гідність і честь юридичної професії, чесність і гарна репутація кожного юриста;
(e) лояльність до клієнта;
(f) рівне ставлення з клієнтами, незалежно від оплати юридичних послуг;
(g) професійна компетенція юристів;
(h) повага по відношенню до колег по професії;
(i) дотримання принципу верховенства права та справедливого правосуддя, і
(j) саморегулювання юридичної професії».

59. Наприкінці, існує практичний посібник із застосування міжнародних принципів незалежності та підзвітності суддів, юристів і прокурорів, підготовлений Міжнародною комісією юристів (спочатку в 2004 році; остання версія – 22 липня 2009 року), в якому міститься багато значних і релевантних до справи міжнародних документів.

D. Відносини між суддями та юристами

60. У відповідних положеннях Висновку № 16 (2013) Консультативної ради європейських суддів (CCJE) «Про взаємовідносини між суддями і юристами», які прийняті 13 – 15 листопада 2013 року, зазначено наступне:

«6. У рамках своїх професійних обов’язків з захисту прав та інтересів клієнтів юристи також мають відігравати провідну роль у справедливому здійсненні правосуддя. Параграф 6 Коментарів до Хартії основних принципів європейської юридичної професії, що прийняті ССВЕ, визначає роль адвокатів наступним чином: «Роль адвоката, найнятого приватною особою, юридичною особою чи державою, включає в себе роль довіреної особи та представника клієнта, професіонала, якого поважають треті сторони, та незамінного учасника справедливого судового процесу. Об’єднуючи всі ці необхідні елементи, адвокат, який служить інтересам та захищає права свого клієнта, також виконує функції адвоката в суспільстві, які виражаються в попередженні та запобіганні конфліктам, в забезпеченні вирішення конфліктів відповідно до визнаних принципів цивільного, адміністративного та кримінального права та з урахуванням прав та інтересів осіб, в подальшому розвитку закону, а також в захисті свободи, справедливості та верховенства права». Як встановлено в параграфі 1.1 Кодексу поведінки європейських юристів, прийнятого ССВЕ, повага до професійної діяльності адвоката є важливою умовою забезпечення верховенства права та демократії в суспільстві. Основоположні принципи Організації Об’єднаних Націй про роль адвокатів свідчать, що належний захист прав людини і основних свобод, якими володіє кожен, будь то економічні, соціальні, культурні, громадянські або політичні права, вимагає доступу кожного до послуг, що надаються незалежними професіоналами. Принцип 12 говорить, що адвокати повинні завжди підтримувати честь і гідність своєї професії як важливої ланки здійснення правосуддя.
7. Судді та адвокати повинні бути незалежними в здійсненні своїх обов’язків, а також повинні бути і виглядати незалежними один від одного. Ця незалежність проголошена в статусах і етичних принципах для обох професій. CCJE вважає, що така незалежність вкрай важлива для належного функціонування судової системи.
CCJE посилається на параграф 7 Рекомендації CM/Rec (2010)12, в якій говориться, що незалежність суддів повинна бути забезпечена на найвищому можливому юридичному рівні. Так само повинна бути гарантована і незалежність адвокатів.

9. Слід розрізняти дві основні області взаємодії суддів та адвокатів:
– З одного боку, відносини між суддями та адвокатами, які виходять з процесуальних принципів і правил та які безпосередньо впливають на ефективність і якість судочинства. У висновках і рекомендаціях Висновку № 11(2008) про якість судових рішень, CCJE вказує, що стандарти якості судових рішень безпосередньо залежать від взаємодії різних учасників судового процесу;
– З іншого боку, відносини, які виходять з професійної поведінки суддів і адвокатів і вимагають взаємної поваги завдань кожної сторони і конструктивного діалогу між суддями та адвокатами.

19. Судді та адвокати повинні мати свій власний набір етичних принципів. Однак, деякі етичні принципи є загальними і для суддів, і для адвокатів, наприклад, дотримання закону, професійна таємниця, честь і гідність, повага сторін, компетентність, справедливість і взаємоповага.
20. Етичні принципи суддів і адвокатів повинні також стосуватися їх самих і проявлятися у відносинах між ними…
Відносно адвокатів, параграфи 4.1, 4.2, 4.3 та 4.4 Кодексу поведінки європейських юристів CCBE містять такі принципи: адвокат, який присутній або бере участь в судовому слуханні, повинен дотримуватися правил поведінки, які застосовуються в конкретному суді. Адвокат повинен демонструвати в суді чесну поведінку. Адвокат, висловлюючи належну повагу і пошану до суду, зобов’язаний захищати інтереси клієнта чесно і безстрашно, не переслідуючи власні інтереси, та без наслідків для нього чи інших осіб. Адвокат ніколи не повинен навмисно надавати суду неправдиву інформацію.
21. CCJE вважає, що відносини між суддями та адвокатами повинні ґрунтуватися на взаєморозумінні завдань кожної сторони, взаємоповазі та незалежності один від одного.
Консультативна рада європейських суддів, відповідно, вважає за необхідне розвиток діалогу і взаємного обміну між суддями та адвокатами на національному і європейському інституційному рівнях з питань їх взаємовідносин. При цьому повинні враховуватися етичні принципи і суддів, і адвокатів. У зв’язку з цим CCJE виступає за визначення загальних для обох професій етичних принципів, таких як службова незалежність, забезпечення верховенства права, співпраця в забезпеченні справедливого і швидкого судочинства і постійного професійного навчання. Професійні асоціації та незалежні керуючі органи суддів і адвокатів повинні відповідати за цей процес.

24. Відносини між суддями та адвокатами повинні забезпечувати неупередженість суду та збереження видимості такої неупередженості. Судді та адвокати повинні приділяти цьому особливу увагу, а також дотримуватися процесуальних та етичних правил, що слугують засобом забезпечення неупередженості.
25. І судді, і адвокати повинні вільно висловлювати свою думку відповідно до статті 10 Конвенції.
Однак від суддів вимагається дотримання конфіденційності судового розгляду і їх неупередженості, що передбачає, зокрема, що вони повинні утримуватися від коментарів щодо провадження і роботи адвокатів.
Свобода вираження поглядів також має свої межі, щоб підтримати авторитет і неупередженість судової влади, як це передбачено статтею 10 § 2 Конвенції. Повага у відношенні до колег по професії, дотримання принципу верховенства права і справедливого здійснення правосуддя, а саме принципів (h) і (i), викладених CCВE в Хартії основних принципів європейської юридичної професії, вимагають утримуватись від неконструктивної критики колег, окремих суддів, а також судових процедур і рішень».

Е. Декриміналізація наклепу (дифамації)

61. У Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи №1814 (2007) «На шляху до скасування кримінальної відповідальності за дифамацію» вказується, зокрема:

«1. Парламентська Асамблея Ради Європи, посилаючись на свою Резолюцію № 1577 (2007) «На шляху до скасування кримінальної відповідальності за дифамацію», закликає Комітет міністрів Ради Європи змусити всі держави-члени переглянути свої закони про дифамацію та в разі потреби прийняти поправки, щоб привести закони у відповідність з прецедентним правом Європейського Суду з прав людини з метою усунення будь-якого ризику зловживань або необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності;
2. Парламентська Асамблея Ради Європи закликає Комітет міністрів Ради Європи проінструктувати компетентні міжурядові комітети, Керівний комітет Ради Європи з питань засобів масової інформації та нових комунікаційних послуг (CDMC) підготувати, користуючись значним обсягом робіт з цього питання і в світлі прецедентного права Європейського Суду з прав людини, проект рекомендації державам-членам, що встановлює детальні правила щодо дифамації з метою виключення зловживань у вигляді звернення до кримінального процесу.
…»
62. У відповіді Комітету міністрів, що була прийнята на 1029-му засіданні заступників міністрів 11 червня 2008 року, вказувалося наступне:

«1. Комітет міністрів Ради Європи вивчив Рекомендацію Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1814 (2007) під назвою «На шляху до скасування кримінальної відповідальності за дифамацію». Він передав Рекомендацію урядам держав-членів, а також Керівному комітету Ради Європи з питань засобів масової інформації та нових комунікаційних послуг (CDMC), Європейському комітету з проблем злочинності (CDPC), Керівному комітету з прав людини (CDDH) і Комісару Ради Європи з прав людини до відома і надання можливих коментарів. Отримані коментарі знаходяться в додатку.
2. Рішенням від 24 листопада 2004 року Комітет міністрів Ради Європи дав Керівному комітету з питань засобів масової інформації (CDMM), який згодом став Керівним комітетом Ради Європи з питань засобів масової інформації та нових комунікаційних послуг (CDMC), вказівки, зокрема, дослідити відповідність законів про дифамацію та відповідного прецедентного права Європейського суду з прав людини, включаючи питання про декриміналізацію дифамації. Комітет міністрів Ради Європи прийняв до уваги відповідь, отриману у вересні 2006 року, і той факт, що CDMC вважав бажаним, щоб держави-члени прийняли попереджуючий підхід щодо дифамації шляхом розгляду, навіть за відсутності рішень Європейського суду з прав людини, які безпосередньо стосуються даного питання, національного законодавства в порівнянні зі стандартами, виробленими Європейським судом з прав людини, і в разі потреби привели б кримінальне, адміністративне та цивільне законодавство у відповідність з цими стандартами. У вищевказаному документі CDMC також вказав, що повинні бути зроблені кроки з забезпечення того, щоб застосування законів про дифамацію на практиці повністю відповідало названим стандартам.
3. Комітет міністрів згоден з цією позицією, а також із закликом Парламентської Асамблеї до держав-членів прийняти такі заходи з метою виключення будь-якого ризику зловживань або несправедливого притягнення до кримінальної відповідальності.
4. З огляду на роль Європейського суду з прав людини в розвитку, за допомогою прецедентного права, загальних принципів з питань дифамації, і його повноваження вирішувати справи за скаргами про порушення статті 10 Конвенції у особливих випадках, Комітет міністрів Ради Європи не вважає необхідним зараз розробляти окремі детальні правила про дифамацію для держав-членів.
5. Наприкінці, Комітет міністрів вважає, що в даний час немає необхідності переглядати свою Рекомендацію № R (97) 20 про висловлювання, які розпалюють ненависть, або готувати керівні принципи по даному питанню. Натомість держави-члени повинні направити більше зусиль на те, щоб зробити Рекомендацію більш доступною і прозорою, а також покращити її використання.»

F. Рішення Міжнародного суду ООН (МС) від 4 липня 2008 року в справі Djibouti v. France

63. У своєму рішенні від 4 червня 2007 року у справі, що стосувалася певних питань про взаємодопомогу у кримінальних справах (Djibouti v. France) Міжнародний Суд зазначив, що в його завдання не входило встановлення фактів і відповідальності в справі Борреля, зокрема, обставин смерті Бернара Борреля, але додав, що з цієї справи випливає суперечка між двома державами як результат порушення низки судових справ у Франції і в Джибуті і використання механізму двосторонніх угод про взаємодопомогу між сторонами. Зокрема, Міжнародний Суд зазначив, що, хоча предмет спору був описаний в заяві Джибуті як передача владою Франції справи Борреля в Джибуті, в цілому скарга була набагато ширшою і включала в себе повістки, адресовані Президенту Джибуті і ще двом посадовим особам Джибуті, а також винесення згодом постанови про затримання зазначених посадових осіб.
64. Зокрема, Міжнародний Суд встановив, що рішення французького слідчого судді про відмову в задоволенні клопотання про взаємодопомогу було обґрунтовано тим фактом, що передача справи Борреля вважалася такою, що «суперечить інтересам Франції», оскільки в матеріалах справи містилися розсекречені документи, які стосуються «військової таємниці», а також інформація і свідчення свідків щодо іншої розслідуваної справи. Міжнародний Суд вирішив, що зазначені причини потрапляли під дію статті 2 (с) Конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, згідно з якою запитувана держава могла відмовити у виконанні судового доручення, якщо вважала, що така допомога зашкодить суверенітету, безпеці, суспільному порядку чи іншим основоположним інтересам нації. Міжнародний Суд також вирішив не виносити постанови про передачу справи Борреля із вилученням певних сторінок, як держава Джибуті зажадала в якості альтернативи. Однак Міжнародний Суд постановив, що Франція не виконала свого зобов’язання по наданню причин відмови у виконанні судового доручення, відхиливши інші докази Джибуті щодо повісток, адресованих Президенту Джибуті і двом іншим високопосадовцям Джибуті.

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 § 1 КОНВЕНЦІЇ

65. Заявник стверджував, що в касаційному провадженні його справа не була справедливо розглянута неупередженим судом, з огляду на присутність у складі суду судді, яка раніше відкрито висловила свою підтримку одній з цивільних сторін – судді М. Заявник посилався на статтю 6 § 1 Конвенції, яка застосовується в даному випадку та звучить наступним чином:

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».

A. Постанова Палати

66. Відзначивши, що заявник не мав можливості вимагати відсторонення судді, оскільки перед слуханням він не був повідомлений про зміну в складі суду, який мав розглядати його касаційну скаргу, і що провадження у справі в основному велося в письмовій формі, Палата розглянула скаргу стосовно об’єктивної неупередженості. Палата зазначила, що суддя Ж. М., один із суддів, який засідав у складі суддів кримінального підрозділу касаційного суду, які виносили рішення за скаргами судді М. і заявника, що випливали з спору між ними, за дев’ять років до цього публічно висловив підтримку і продемонстрував свою довіру судді М. в зв’язку з іншою справою, в якій вона була слідчим суддею, а заявник діяв від імені цивільної сторони. Беручи до уваги факти, можна говорити про явне протистояння між заявником і суддею М., як у справі, в якій суддя М. отримала підтримку судді Ж. М., так і у справі, в якій суддя Ж. М. засідав у складі палати касаційного суду. Більш того, підтримка судді Ж. М. була виражена в офіційному і досить загальному контексті на загальних зборах суддів Паризького суду вищої інстанції. Палата встановила, що була порушена стаття 6 § 1 Конвенції, оскільки виникли серйозні сумніви щодо неупередженості касаційного суду, і побоювання заявника в цьому відношенні могли вважатися об’єктивно виправданими.

B. Доводи сторін перед Великою Палатою

1. Заявник

67. Заявник визнав, що не було встановлено, що суддя Ж. М. виявив будь-яку особисту упередженість по відношенню до заявника, але стверджував, що, незалежно від його особистої поведінки, сама його присутність в колегії суддів створювала ситуацію, яка робила побоювання заявника об’єктивно виправданими і законними. Згідно з його твердженнями, той факт, що суддя Ж. М. засідав у складі колегії суддів кримінального підрозділу касаційного суду, сам по собі свідчив про те, що була порушена стаття 6 § 1 Конвенції. Суддя Ж. М. в минулому висловлював свою підтримку судді М., коли вона вела судове розслідування у справі «Саєнтологія», у відповідь на критику її професійної поведінки цивільними сторонами, до представників яких відносилися і заявник, і прокурор. Заявник зазначив, що суддю М. в результаті відсторонили від ведення справи на його прохання. 5 січня 2000 року Французьку республіку було визнано відповідальною за недоліки в публічній судовій системі.
68. Заявник стверджував, що він не мав можливості вимагати відсторонення судді Ж. М., оскільки він не знав (і від нього не можна було очікувати цих знань), що даний суддя збирався засідати по його справі: виступ судді-доповідача, розклад слухань справ і повідомлення адвокатам містили одну і ту ж інформацію, а саме що кримінальний підрозділ касаційного суду буде розглядати справу обмеженим складом суду. В обмежений склад входили голова підрозділу, старший суддя і суддя-доповідач, і, оскільки суддя Ж. М. не займав жодної з названих посад, не можна було очікувати, що він буде брати участь у розгляді справи.
69. Що стосується суті справи, заявник не стверджував, що суддя Ж. М. проявив якусь особисту упередженість по відношенню до нього, і не оскаржував право цього судді на свободу вираження поглядів. Він тільки оскаржив присутність судді Ж. М. в складі суду, що, на його думку, робило об’єктивно обґрунтованими і законними його побоювання про недостатню неупередженість. З огляду на висловлену суддею Ж. М. підтримку в адресу судді М. в контексті іншої відповідальної справи, де брали участь ті ж самі особи, існували серйозні сумніви щодо неупередженості кримінального підрозділу, і побоювання заявника в цьому відношенні могли вважатися об’єктивно обґрунтованими.

2. Уряд

70. Уряд держави-відповідача зазначив, що мова не йшла про будь-яку недостатню суб’єктивну неупередженість з боку судді Ж. М., і що через це було необхідно визначити, чи були обставини справи такими, щоб виникли серйозні сумніви в об’єктивній неупередженості касаційного суду. Посилаючись на наслідки заяви, зробленої в липні 2000 року суддею Ж. М., який в цей час працював в Паризькому суді вищої інстанції, Уряд відзначив, що заява, зроблена за багато років до проведення слухань кримінальним підрозділом касаційного суду, стосувалася справи, що відрізнялася від даної справи, і що використані терміни відображають особисту позицію, яка стосувалася тільки умов, при яких стало відомо про дисциплінарне провадження щодо колеги-судді. Уряд також повідомив, що ці зауваження мали обмежений характер і були зроблені дуже давно. Вони не були достатніми для того, щоб встановити, що в якості судді касаційного суду суддя Ж. М. не виявив об’єктивну неупередженість.
71. Уряд також стверджував, що скарги на незаконність були надзвичайними засобами правового захисту, і що контроль з боку касаційного суду обмежувався дотриманням закону. Більш того, справа розглядалася розширеним складом суду у складі 10 суддів.
72. Отже, Уряд держави-відповідача вважав, що порушення статті 6 § 1 Конвенції відсутнє.

B. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

73. Суд повторює, що неупередженість зазвичай означає відсутність упередженості, і її наявність чи відсутність можуть бути перевірені різними способами. Відповідно до прецедентного права Суду, існування неупередженості в цілях статті 6 § 1 Конвенції має визначатися шляхом суб’єктивної перевірки, де повинні прийматися до уваги особисті переконання і поведінка певного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість в конкретній справі, а також шляхом об’єктивної перевірки, тобто шляхом уточнення, чи надавав суд і, серед інших аспектів, його склад, достатні гарантії, що дозволяють виключити будь-який сумнів щодо його неупередженості (див., наприклад, Kyprianou v. Cyprus [GC], no. 73797/01, § 118, ECHR 2005-XIII, та Micallef v. Malta [GC], no. 17056/06, § 93, ECHR 2009).
74. Що стосується суб’єктивної перевірки, у прецедентному праві Суду давно склався принцип, що суд від початку припускається вільним від особистих переконань чи упередженого ставлення (див. Kyprianou, згадане вище, § 119, та Micallef, згадане вище, § 94). Особиста неупередженість судді передбачається, поки не доведено протилежне (див. Hauschildt v. Denmark, 24 May 1989, § 47, Series A no. 154). Що стосується типу необхідного доказу, Суд, наприклад, вимагав уточнення, чи виявляв суддя ворожість або недоброзичливість з особистих мотивів (див. De Cubber v. Belgium, 26 October 1984, § 25, Series A no. 86).
75. У переважній більшості випадків, що стосувалися питання про неупередженість, Суд фокусувався на об’єктивній перевірці (див. Micallef,, згадане вище, §95). Однак, між суб’єктивною і об’єктивною неупередженістю немає чіткої межі, оскільки поведінка судді може не тільки сприяти виникненню об’єктивних побоювань щодо неупередженості з точки зору стороннього спостерігача (об’єктивна перевірка), але може також привести до розгляду питання про його або її персональні переконанні (суб’єктивна перевірка) (див. Kyprianou, згадане вище, § 119). Таким чином, в деяких справах, де складно отримати докази, які спростовували б презумпцію суб’єктивної неупередженості судді, вимога наявності об’єктивної неупередженості надає додаткову важливу гарантію (див. Pullar v. the United Kingdom, 10 June 1996, § 32, Reports of Judgments and Decisions 1996-III).
76. Що стосується об’єктивної перевірки, необхідно встановити, чи існують, крім поведінки самого судді, факти, що потребють доведення, які можуть викликати сумнів у неупередженості судді. Мається на увазі, що при ухваленні рішення про те, чи є в конкретній справі законна підстава побоюватися, що конкретний суддя або склад суду проявили недостатню неупередженість, думка відповідної особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним є те, чи може це побоювання бути об’єктивно виправданим (див. Micallef, згадане вище, § 96).
77. Об’єктивна перевірка стосується здебільшого ієрархічних чи інших зв’язків між суддею та іншими учасниками процесу (там же, § 97). Отже, в кожному індивідуальному випадку необхідно вирішити, чи мають взаємини, що розглядаються, такий характер і ступінь, які вказують на брак неупередженості зі сторони суду (див. Pullar, згадане вище, § 38).
78. У зв’язку з цим, навіть зовнішні прояви можуть мати певну значимість або, іншими словами, «справедливість повинна не тільки вершитися, але має бути також очевидно, як вона вершиться» (див. De Cubber, згадане вище, § 26). Йдеться про впевненість, яку суди в демократичному суспільстві повинні викликати у громадськості. Так, будь-який суддя щодо якого є вагомі підстави побоюватися про його недостатню неупередженість, повинен бути відкликаний від участі в справі (див. Castillo Algar v. Spain, 28 October 1998, § 45, Reports 1998-VIII, and Micallef,згадане вище, § 98).

2. Застосування вищезгаданих принципів у даній справі

79. У даній справі побоювання стосовно недостатньої неупередженості полягали в тому, що суддя Ж. М., який засідав у складі палати касаційного суду, що винесла рішення від 10 грудня 2009 року, за дев’ять років до цього висловив підтримку судді М. в контексті дисциплінарного провадження, порушеного стосовно судді у зв’язку з її діями у справі «Саєнтологія». Виступаючи як суддя і як колега в тому ж суді на загальних зборах суддів Паризького суду вищої інстанції 4 липня 2000 року, в ході яких він згодом підтримав суддю М., суддя Ж. М. сказав наступне: «Нам, як суддям першої інстанції, не заборонено заявити, що ми захищаємо суддю [М.]. Нам не заборонено говорити, що суддя [М.] має нашу підтримку і довіру» (див. параграфи 27-28 вище).
80. Велика Палата відзначає для початку, що заявник визнав в своїх зауваженнях, що не було встановлено, що суддя Ж. М. проявив будь-яку особисту упередженість по відношенню до заявника. Заявник тільки стверджував, що незалежно від його особистої поведінки сама присутність судді Ж. М. в складі суду створила ситуацію, яка зробила побоювання заявника об’єктивно обґрунтованими і законними (див. параграф 67 вище).
81. На думку Суду, справа повинна розглядатися з точки зору об’єктивної перевірки неупередженості, а, точніше, необхідно дослідити питання про те, чи можуть сумніви заявника, що випливають з конкретної ситуації, вважатися об’єктивно виправданими в обставинах даної справи.
82. Перш за все Суд вважає, що слова, використані суддею Ж. М. на підтримку його знайомої судді М., яка безпосередньо відповідала за порушення кримінальної справи відносно заявника в даній справі, могли викликати у підсудного сумніви в неупередженості суду, що розглядав його справу.
83. Дійсно, Уряд держави-відповідача стверджував в своїх зауваженнях, з-поміж іншого, що лише висловлювань судді Ж.М. було недостатньо для того, щоб встановити відсутність об’єктивної неупередженості з його боку, оскільки вони були зроблені давно, і використані слова висловлювали особисту позицію, яка стосувалася тільки умов, при яких з’явилися дані про притягнення колеги-судді до дисциплінарної відповідальності.
84. Однак Суд вважає, що не можна ігнорувати надзвичайно виняткові обставини справи. Суд спочатку зазначає, що справа стосувалася адвоката і судді, які виступали в цій якості, в рамках двох судових розслідувань у надзвичайно важливих справах: справі Борреля, в контексті якої були зроблені оскаржувані висловлювання заявника, та справі «Саєнтологія», яка дала підстави для висловлювань судді Ж.М.. Суд також зазначає, як і Палата, що суддя М. вела розслідування справи Борреля при його широкому висвітленні в пресі і політичних наслідках, коли суддя Ж.М. публічно висловив їй підтримку в контексті справи «Саєнтологія» (див. параграф 29 вище). Як підкреслила Палата, суддя Ж.М. висловив тоді свою думку в офіційній обстановці, на загальних зборах суддів Паризького суду вищої інстанції.
85. Суд також зазначає, що заявник, який в обох випадках був адвокатом цивільних сторін, які критикували роботу судді М., згодом був засуджений за скаргою судді М.. Отже, професійний конфлікт перейшов в особистий, так як суддя М. звернулася у національні суди з вимогою компенсації збитку, що випивав зі злочину, у вчиненні якого вона звинуватила заявника.
86. Суд також підкреслює, що рішення апеляційного суду, який повернув справу для розгляду по суті, явно встановлював зв’язок між зауваженнями заявника, допущеними в ході даного процесу, і справою «Саєнтологія». Він прийшов до висновку, що це передбачало, з боку заявника, «зведення рахунків постфактум» і особисту неприязнь до судді М., «з якою він перебував у конфлікті по кільком справам» (див. параграф 50 вище).
87. Саме це рішення апеляційного суду заявник оскаржив у своїй касаційні скарзі, і саме це рішення було розглянуте складом кримінального підрозділу касаційного суду, в якому засідав і суддя Ж. М.. Суд не погоджується з думкою Уряду держави-відповідача про те, що ця ситуація не викликала будь-яких труднощів, оскільки касаційна скарга є надзвичайним засобом правового захисту, і перегляд касаційним судом обмежений лише питаннями дотримання закону.
88. У своєму прецедентному праві Суд підкреслював ключову роль касаційних процедур, які утворюють особливий етап розгляду кримінальної справи з потенційно вирішальними наслідками для підсудного, як у цій справі, оскільки, якщо справу було скасовано, вона може бути направлена в інший апеляційний суд на новий розгляд з питань як фактів, так і права. Як Суд неодноразово заявляв, стаття 6 § 1 Конвенції не зобов’язує Договірні Держави засновувати апеляційні або касаційні суди, але якщо держава їх засновує, від нього вимагається забезпечити, щоб, звертаючись до закону, люди користувалися б в таких судах основними гарантіями статті 6 Конвенції (див., серед інших джерел, Delcourt v. Belgium, 17 January 1970, § 25, Series A no. 11; Omar v. France and Guérin v. France, 29 July 1998, §§ 41 і 44 відповідно, Reports 1998-V; та Louis v. France, no. 44301/02, § 27, 14 November 2006), і це, без сумніву, включає вимогу неупередженості суду.
89. Наприкінці, Суд дотримується тієї думки, що аргумент Уряду про те, що присутність судді Ж. М. в розширеному складі суду, який включав 10 суддів, не є вирішальним для питання про об’єктивну неупередженість відповідно до статті 6 § 1 Конвенції. З огляду на секретний характеру наради суддів неможливо встановити точний вплив судді Ж. М. в цьому випадку. З урахуванням викладеного (див. параграфи 84-86 вище), неупередженість цього суду могла бути піддана сумніву.
90. Крім того, заявник не був повідомлений про те, що суддя Ж. М. засідатиме в складі суду, і не мав причин вважати, що суддя так вчинить. Суд зазначає, що, для порівняння, заявника повідомили, що справу буде розглядати обмежений склад кримінального підрозділу касаційного суду, що підтверджується доповіддю судді-доповідача, розкладом роботи касаційного суду і трьома повідомленнями на адресу сторін, включаючи два, які були видані після дня проведення судового засідання (див. параграф 52 вище). Таким чином, заявник не мав можливості оскаржити присутність судді Ж. М. або зробити в цьому відношенні будь-які заяви щодо неупередженості суду.
91. Беручи до уваги викладене, Суд вважає, що в цій справі побоювання заявника могли вважатися об’єктивно обґрунтованими.
92. Отже, Суд прийшов до висновку, що була порушена стаття 6 § 1 Конвенції.

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ

93. Заявник стверджував, що його засудження в кримінальній справі порушило його права на свободу вираження поглядів, закріпленого статтею 10 Конвенції, в якій говориться наступне:

«Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.»

A. Постанова Палати

94. Палата встановила, що було відсутнє порушення статті 10 Конвенції, та зазначила, що заявник не обмежився фактичними зауваженнями про розглянуту справу, а супроводжував їх оціночними висловлюваннями, які кидали тінь сумніву на неупередженість і справедливість судді.
95. Палата, вказавши, що слідча суддя більше не вела справу, зазначила, по-перше, що заявнику було необхідно дочекатися результату розгляду його запиту, який був надісланий напередодні Міністру юстиції, про проведення Генеральною інспекцією судових служб розслідування за фактами стверджуваних численних порушень, допущених в ході судового розслідування, і, по-друге, що заявник вже успішно скористався засобом правового захисту у формі звернення за виправленням недоліків процесу, і відповідна суддя, яку заявник згадував в своїх зауваженнях, була відсторонена від ведення справи. З огляду на викладене та використання термінів, які Палата визнала особливо грубими, Суд прийшов до висновку, що заявник вийшов за межі, яких адвокат повинен дотримуватися, коли публічно критикував судову систему. Суд також додав, що даний висновок підкріплювався вагою висловлених у статті звинувачень, і що, приймаючи також до уваги хронологію подій, можна було зробити висновок про те, що в своїх зауваженнях заявник керувався певною мірою особистою неприязню по відношенню до судді. Що стосується «пропорційності» покарання, Палата встановила, що штраф у розмірі 4000 євро, а також компенсація збитку у розмірі 7500 євро кожному із суддів не були надмірними.

B. Доводи сторін, представлені на розгляд Великої Палати

1. Заявник

96. Заявник стверджував, що прецедентне право Суду гарантувало потужний захист свободи вираження поглядів юристами, які грали ключову роль у здійсненні правосуддя і підтримці принципу верховенства права, при цьому будь-які обмеження залишалися винятком. Такий захист пояснювався двома причинами: по-перше, ніякі особливі обставини не могли виправдати надання державам широкої свободи розсуду, враховуючи, що європейські та міжнародні документи, навпаки, захищали юристів в їх діяльність щодо захисту клієнтів; по-друге, свобода вираження поглядів юристами була пов’язана з правом їх клієнтів на справедливий судовий розгляд відповідно до статті 6 Конвенції. Заявник також зазначив, що право юристів робити заяви для преси як частина захисту інтересів своїх клієнтів було відкрито визнано, і що, в принципі, на європейському рівні виявлялася значна терпимість до критики юристів в адресу суддів, навіть коли критичні висловлювання допускалися публічно в засобах масової інформації. Однак заявник стверджував, що рішення Палати виявило деякі значні сфери невизначеності та спотворення в прецедентному праві, які впливали на здійснення даної свободи, особливо поза залою суду. Заявник сподівався, що його справа стане можливістю прояснити тлумачення Конвенції з даного питання і забезпечити захист промови юристів.
97. У зв’язку з цим заявник запропонував формальний підхід до свободи юристів на висловлення своїх поглядів, що засноване на захисті інтересів їх клієнтів, щоб забезпечити спеціальний захист в цьому контексті з метою виконання статті 10 Конвенції. Даний підхід матиме свої наслідки знищення двозначності статусу юристів, які, з одного боку, беруть участь у здійсненні правосуддя, а з іншого боку, не змушені займати примирливу позицію по відношенню до цієї системи та її членів, так як їх головною роллю є захист клієнтів. Оскільки вони є ключовими свідками процесу, юристам повинен бути забезпечений функціональний захист, не обмежений залою суду і настільки широкий, наскільки це можливо, щоб ефективно сприяти захисту клієнтів та інформуванню громадськості. Такий функціональний підхід також зробить можливим здійснення ефективних заходів у відповідь на будь-які надмірні дії або зловживання з боку юристів всупереч професійній етиці та забезпечить необхідний захист суддів від довільних звинувачень. Отже, будь-яке зловживання первинною метою посиленого захисту права юристів на свободу вираження поглядів, а саме підтримання права на захист, може спричинити собою санкції.
98. У цій справі заявник зазначив, що його засудження могло розглядатися як втручання в здійснення його права на свободу вираження поглядів. Заявник не заперечував той факт, що це було передбачено законом, а саме статтями 23, 29 і 31 Закону від 29 липня 1881 року.
99. Хоча заявник також не заперечував, що закон мав на меті захист репутації або прав інших осіб, на його думку, ідея про те, що порушена проти нього кримінальна справа мала на меті «збереження авторитету і неупередженості судової системи», повинна бути піддана серйозному сумніву, оскільки оскаржувані висловлювання були, навпаки, спрямовані на посилення, а не ослаблення судової влади. Заявник також стверджував, що Палата Суду неправильно зрівняла, з одного боку, свободу вираження поглядів адвокатами і право громадськості бути поінформованою у питаннях, що становлять суспільний інтерес, і, з іншого боку, гідність юридичної професії і позитивну репутацію суддів. Незважаючи на те, що зазначені свобода і право були гарантовані статтею 10 Конвенції, вони були тільки інтересами, які могли виправдати обмеження, які повинні були залишатися винятковими.
100. Що стосується втручання і питання про те, чи було воно необхідне в демократичному суспільстві, заявник прийняв ту точку зору, що воно не відповідало будь-якій нагальній соціальній потребі і не було пропорційним поставленим цілям.
101. Аргумент про те, що була відсутня нагальна соціальна потреба, в основному підтверджувався контекстом, в якому були зроблені висловлювання, оскільки справа широко висвітлювалася в засобах масової інформації, як Суд раніше зазначив в рішенні у справі July and SARL Liberation (no. 20893/03, ECHR 2008) та як підтвердила Палата Суду в параграфі 76 свого рішення. Крім того, статус жертви, місце і обставини його загибелі, дипломатичні наслідки справи і підозри в тому, що нинішній Президент Республіки Джибуті міг бути причетний до злочину як підбурювач – все свідчило про те, що справа стосувалася питання, яке представляє суспільний інтерес, та вимагає сильного захисту свободи вираження поглядів. Крім того, 19 червня 2007 року прокурор Парижа видав прес-реліз, в якому стверджував, що вони відмовилися від версії самогубства на користь кримінальної складової. Ця заява була зроблена на прохання слідчого судді відповідно до частини 3 статті 11 Кримінально-процесуального кодексу (який дозволяв прокурору розголошувати деталі справи з метою уникнення поширення неповної або неточної інформації або запобігти порушенню громадського порядку). Справа носила настільки складний характер, що розслідування тепер велося трьома слідчими суддями.
102. Заявник стверджував, що висловлювання про недоліки судової системи в контексті обов’язків адвоката захищати клієнта могли б отримати й сильніший захист. Він заперечував, що вийшов за межі допустимої критики: його коментарі стосувалися лише професійної поведінки суддів М. і Л. Л., яка завдала шкоди цивільним сторонам; його зауваження мали достатню фактичну основу, яка полягала в двох доведених фактах: по-перше, то, що відеокасета не була передана новому слідчому судді разом з матеріалами справи, і, по-друге, наявність написаної від руки картки від прокурора Джибуті судді М.. Більш того, справа, порушена проти заявника і його колеги, пана де Кона, суддями М. і Л. Л. в зв’язку з помилковим звинуваченням після листа, спрямованого адвокатами Міністру юстиції, призвела до рішення про припинення провадження у справі, яке при апеляційному розгляді було залишено без зміни.
103. Що стосується звинувачення в тому, що заявник проявив особисту неприязнь, заявник заперечував це, відзначаючи, що слід брати до уваги тільки зміст і предмет оскаржуваних висловлювань, а не наміри, які могли бути йому неправильно приписані. Заявник додав, що він не несе відповідальність за посилання на дисциплінарне провадження, яке велося щодо судді М., і зазначив, що в будь-якому випадку суддя Л. Л. також подав кримінальну скаргу, без будь-яких проявів особистої неприязні відносно цього судді. Заявник також заперечував, що в зауваженнях, опублікованих в газеті «Le Monde», можна знайти будь-які образи чи зловживання. На закінчення заявник стверджував, що він тільки публічно захищав позицію свого клієнта, враховуючи його інтереси і не виходячи за межі своїх зобов‘язань щодо захисту. На думку заявника, це не могло вплинути на міністерські або судові органи, і, більш того, він оскаржив ідею про те, що законний позов, поданий адвокатом від імені його клієнта, повинен передувати будь-яким висловлюванням у пресі, якщо справа стосується суспільного інтересу. Заявник стверджував, що, навпаки, адвокат мав право вільно визначати свою стратегію захисту в інтересах свого клієнта.
104. Заявник також вказав, що застосовані санкції були особливо непропорційними. Кримінальне покарання складалося зі штрафу в розмірі 4000 євро, що було більше, ніж штраф, накладений на журналіста і видавця газети «Le Monde» (3000 і 1500 євро відповідно). У цивільно-правовій частині вироку на додаток до сум, що повинні покрити витрати суддів М. і Л.Л., заявника зобов’язали заплатити спільно з іншими підсудними 7500 євро кожному із суддів в якості відшкодування шкоди. Наприкінці, була призначена публікація оголошення в газеті «Le Monde» з виплатою штрафу в 500 євро за день затримки. Заявник стверджував, що подібні покарання були невиправданими та непропорційними, і що вони неминуче матимуть суттєвий і шкідливий ефект на юристів.

2. Уряд

105. Уряд не заперечував, що засудження заявника було втручанням в здійснення права на свободу вираження поглядів. Разом з тим, Уряд вважає, що це втручання було передбачене законом, оскільки воно було обґрунтоване статтями 23, 29 та іншими Закону від 29 липня 1881 року, і переслідувало законну мету. Щодо останнього, Уряд стверджував, що втручання мало підтримувати авторитет і неупередженість судової влади та забезпечити захист репутації або прав інших осіб, так як висловлювання були спрямовані проти суддів, які здійснювали свої повноваження, і підривали довіру громадян до судової системи.
106. Що стосується того, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві, Уряд вважає, що існувала основна відмінність між адвокатами та журналістами через становище адвокатів в якості службовців суду (auxiliaires de justice). Вони займали центральне місце в якості посередників між громадськістю та судами, і їх діяльність допомагала забезпечити ефективне і чесне здійснення правосуддя. Слід досягти балансу між законною метою інформування громадськості про питання, що становлять спільний інтерес, включаючи питання, що стосуються функціонування судової системи, і вимог, що випливають із належного здійснення правосуддя, з одного боку, і гідністю юридичної професії та репутацією судової системи, з іншого боку.
107. Уряд зазначив дві різні ситуації у прецедентному праві Суду з питання свободи вираження поглядів: участь адвокатів в дебатах з питань, що становлять спільний інтерес і не стосуються певного судового процесу, де свобода вираження поглядів особливо широка, і заяви адвокатів, які виступають в якості захисників своїх клієнтів, коли вони користуються широкою свободою вираження поглядів в залі суду. Однак свобода вираження поглядів при захисті інтересів клієнта в ході судового процесу була все ж схильна до певних обмежень з метою збереження авторитету судової влади, наприклад, якщо адвокат допускає критичні висловлювання на адресу судової системи ще до того, як використовує доступні йому засоби правового захисту для виправлення розглянутих порушень. Уряд стверджував, що адвокати як службовці суду були, таким чином, зобов’язані використовувати судочинство для виправлення будь-яких стверджуваних помилок. Навпаки, жорстка критика в пресі, коли замість цього могли бути використані правові методи, не виправдовувалися вимогами ефективного захисту клієнта адвоката і кидала тінь сумніву на прозорість судової системи.
108. У цій справі Уряд вважає, що заявнику були доступні численні судові механізми для ефективного захисту його клієнта, і що заявник фактично скористався даними засобами. Тому його заяви в засобах масової інформації могли переслідувати тільки мету інформування громадськості про предмет, що представляє суспільний інтерес, але оскільки його заяви стосувалися ще не завершеної справи, він повинен був висловлюватися обачно.
109. Стосовно оскаржуваних висловлювань, Уряд посилався на свободу розсуду, що надана державі в таких справах. Згадана стаття стосувалася особливо складної справи, яка з самого початку широко висвітлювалася в засобах масової інформації. На думку Уряду, зі статті в газеті «Le Monde» видно, що образливі зауваження були недвозначно спрямовані проти двох суддів і сформульовані в виразах, які ображали честь суддів. Заявник не обмежився загальною критикою установ судової системи, але висловив упереджену думку без найменшої обачності. Уряд вважав, що заявник висловив не фактичні зауваження про функціонування судової системи, а, скоріше, оціночні судження, які ставили під серйозний сумнів чесність слідчих суддів. Уряд стверджував, що національні суди ретельно проаналізували кожне з розглянутих тверджень, щоб встановити, чи виходили вони за межі допустимої критики. Уряд держави-відповідача також відзначив, що подані заявником докази були позбавлені доказової сили.
110. Що стосується безуспішного захисту заявником сумлінності, заснованої на обов’язках, що випливають із його відповідальності щодо захисту інтересів його клієнта, Уряд відзначив, що суди Франції оцінювали сумлінність в світлі статті 10 Конвенції і чотирьох критеріїв, які повинні були бути виконані одночасно: законність поставленої мети, відсутність особистої неприязні, серйозність здійснюваного розслідування або доказів, отриманих авторами коментаря, і виявлена при висловлюваннях обачність. Національні суди прийшли до висновку, що зазначені умови не були дотримані у цій справі, і розцінили висловлювання заявника як зведення рахунків з суддею. Заявник звинувачувався не у висловлюванні своєї думки поза залою суду, а в надмірному використанні коментарів, в той час як він міг висловити свою думку, не ставлячи під сумнів честь державних службовців.
111. Уряд вважав, що такі нападки на суддів не сприяли ані розумінню цих питань громадськістю, оскільки судова влада не мала права відповідати, ані належному проведенню судового процесу, в контексті якого слідчий суддя, який став об’єктом жорсткої критики, вже був відсторонений від ведення справи. На думку Уряду, мова також не йшла про відчайдушний захист адвокатом інтересів свого клієнта, так як існували судові засоби правового захисту, які він міг би використати для подачі скарги. Уряд посилався на рішення Суду про неприйнятність у справі Floquet and Esmenard v. France (no. 29064/08, 10 January 2002), що стосувалося коментарів, допущених журналістами в справі Борреля, особливо щодо того, що у цій справі не журналіст, а адвокат озвучив оскаржувані висловлювання, і, більш того, в рамках справи, яка ще розглядалася національними судами.
112. Що стосується призначеного заявникові покарання, Уряд вважав, що воно не могло вважатися зловживанням або таким, що мало б негативний вплив на здійснення свободи вираження поглядів. Отже, Уряд стверджував, що стаття 10 Конвенції не була порушена.

С. Зауваження третіх сторін, представлені на розгляд Великої Палати

1. Спостереження Ради колегій адвокатів і юридичних спільнот Європи (ССВЕ)

113. CCBЕ зазначила, що рішення Суду у даній справі обов’язково буде мати значні наслідки для умов тлумачення і застосування стандартів поведінки, які застосовуються до європейських адвокатів, а саме для їх свободи висловлювань та вираження думки в контексті здійснення права на захист. Адвокати займали ключову позицію у здійсненні правосуддя, і було необхідно захистити їх особливий статус. Будучи «наріжним каменем» демократичного суспільства, свобода вираження поглядів мала особливі характеристики стосовно адвокатів, які повинні були мати можливість безперешкодно працювати в рамках своєї професії. Якщо їх мова буде піддаватися цензурі або обмеженням, не можна буде гарантувати реальний і ефективний захист прав громадян.
114. CCBE послалася на прецедентне право Суду стосовно того, що обмеження на свободу вираження поглядів спричинить порушення статті 10 Конвенції, якщо тільки воно не потрапляє під обмеження, згадані в статті 10 § 2 Конвенції. Підлягало розгляду наявність втручання, його правова передбачуваність, необхідність в демократичному суспільстві для задоволення «нагальної соціальної необхідності» та особливі обставини справи. На думку Ради колегій адвокатів і юридичних спільнот Європи, ці критерії були застосовні, коли мова йшла про адвоката, який захищав права по Конвенції.
115. Перш за все межі свободи вираження поглядів повинні бути розумно передбачуваними, при цьому до свободи адвокатів на висловлення своєї думки застосовується більш обмежувальне і точне визначення критерію. Рада колегій адвокатів та юридичних спільнот Європи виявила розбіжності в оцінці різними секціями Суду: в справі, пов’язаної з цією справою (July and SARL Libération, згаданої вище), Суд прийшов до висновку, що була порушена стаття 10 Конвенції, в той час як у цій справі Палата Суду встановила відсутність порушення. На думку CCBE, такі різні оцінки були результатом різних підходів до зауважень адвокатів: ступінь імунітету, що застосовується до будь-яких точок зору, якими б жорсткими вони не були, щодо судової системи або суду, в той час як критика в адресу судді не користувалася таким імунітетом. Подібну розбіжність дуже важко застосовувати, і вона викликала практично непереборні проблеми в зв’язку зі взаємозалежністю між загальним і приватним (особистим) при проведенні судових процедур, разом з тією обставиною, що в слідчій системі суд не можна було відокремити від самої інституції.
116. Оскільки дана справа стосувалася свободи вираження думки поза залою суду, при визначенні допустимих меж також слід враховувати той факт, що у відповідальних справах, які вимагають пильної уваги, а особливо в тих, де мова йде про інтереси держави, адвокати часто не мали іншого виходу, крім як виступити публічно, щоб озвучити побоювання щодо втручання в належне здійснення правосуддя. У таких справах адвокати повинні користуватися такою ж свободою висловлювань та вираження поглядів, що і журналісти. Обмеження свободи вираження поглядів адвокатів, особливо коли провадження у справі є частиною слідчої системи, як у Франції, завадить адвокатам сприяти належному здійсненню правосуддя і забезпеченню довіри громадськості до судової системи.
117. Рада колегій адвокатів і юридичних спільнот Європи зазначила, що якщо до справи залучені засоби масової інформації, і особливо якщо мова йде про інтереси держави, права сторони захисту в певних справах можуть бути гарантовані тільки за допомогою публічної заяви, навіть усного характеру. Посилаючись на висновки рішення Суду у справі Mor v. France (no. 28198/09, § 42, 15 December 2011), Рада визнала, що той факт, що ані компетентний орган судової влади, ані професійний орган з дисциплінарних стягнень не ініціювали провадження, явно свідчить про невизначеності, що оточують будь-яку недоречну дію судді, чию посаду не можна відокремити від самої судової системи.

2. Спільні зауваження Паризької колегії адвокатів, Національної ради адвокатів і Конференції голів французьких адвокатських колегій

118. Треті сторони вказали, перш за все, що до недавнього часу питання про свободу вираження поглядів адвокатами виникало тільки в залах суду, і що в контексті захисту свого клієнта в ході судового засідання адвокат користувався імунітетом від судового провадження, який поширювався на судові записи та промови відповідно до статті 41 Закону від 29 липня 1881 року. Даний імунітет дозволяв робити зауваження, які могли вважатися образливими, наклепницькими або такими, що можуть заподіяти шкоду.
119. На думку третіх сторін, в цій справі принципове питання полягало у свободі вираження адвокатом своєї думки при захисті клієнта, коли він звертався до преси, де справа викликала значний суспільний інтерес. Залишилося питання, як визначити, коли коментарі стали надмірними, якими б жорсткими вони не були, якщо вони впливали на опонента, на суддю або іншого адвоката.
120. Кожен адвокат, яким би відомим він не був, був зобов’язаний зберігати інформацію про свого клієнта. Коли до справи залучалася увага громадськості, обов’язком адвоката було продовжувати захищати свого клієнта або шляхом здійснення процедур в конкретному випадку, або виступивши разом із засобами масової інформації, що стало нормою. Це вже було не право адвоката, а його професійний обов’язок, який полягав в забезпеченні того, щоб інформація про справу розголошувалася до публічного судового слухання, як часто бувало, або пізніше.
121. Адвокати мали право критикувати постанову суду і озвучувати будь-яку критику, яку їхній клієнт побажає висловити. Коментарі адвоката потім обов’язково тлумачилися і приймалися публікою як часткові і суб’єктивні. Проведена паралель між обов’язком суду діяти на свій розсуд і свободою адвоката висловлювати свою думку не є переконливою. У той час як слова судді сприймалися як цільова установка, висловлювання адвоката розглядалися як вираз протесту стороною судового процесу. Тому для судді не було нічого незвичайного в тому, щоб зберігати мовчання, а коментарі адвоката від імені сторони в судовому процесі ніяким чином не порушували незалежність і авторитет судової системи.
122. Треті сторони відзначили, що, хоча суди Франції завжди суворо застосовували імунітет тільки до висловлювань суддів, про що йдеться в статті 41 Закону від 1881 року, вони усвідомлювали, що адвокати повинні були боротися з певними обставинами, коли їхні справи привертали увагу засобів масової інформації. Вони згадали недавню гучну справу, коли адвокат був притягнутий до відповідальності за наклепницькі висловлювання на адресу адвоката протилежної сторони. Паризький суд вищої інстанції прийняв скаргу адвоката по питанню щодо добросовісності навіть при тому, що коментарі були особливо надмірними і заснованими тільки на його особистих переконаннях, оскільки «були висловлені адвокатом-ентузіастом, який присвятив всі свої сили захисту клієнтів і який не міг обмежити свою свободу вираження поглядів тільки на тій підставі, що він посилався на свою справу в присутності журналістів, а не в залі суду перед суддею» (остаточне рішення сімнадцятого підрозділу Паризького суду вищої інстанції від 20 жовтня 2010 року). Таким чином, відмінність між висловлюваннями, зробленими в суді і поза судом, застаріла. Промови адвоката фактично засновані на обов’язку інформувати, і, як журналісти, адвокати також є «контролерами демократії».
123. Наприкінці, треті сторони стверджували, що існував обов’язок підтримки пропорційності в таких питаннях як для адвокатів, так і для держави. У адвокатів дуже складна роль, і цей обов’язок пропорційності відображає їх обов’язок проявляти такт і поміркованість, від яких вони могли відступити, тільки якщо це було виправдане захистом їх клієнта і нападками або тиском, під якими вони знаходилися. Що ж стосується держави, треті сторони вважали, що адвокатам слід зазвичай надавати імунітет, коли їх коментарі, неважливо надмірні чи ні, пов’язані із захистом інтересів їхнього клієнта. Будь-яке обмеження права адвокатів висловлювати свою думку має носити винятковий характер, при цьому слід перевіряти, чи можливо відокремити їх коментарі від захисту клієнта. Свобода вираження поглядів для адвокатів, яка повинна залишатися такою ж широкою, як і для журналістів, повинна враховувати обмеження, з якими стикаються адвокати, а також підвищену увагу з боку засобів масової інформації, коли преса постійно проявляє все більшу цікавість і намагається отримати інформацію.

C. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

(а) Свобода вираження поглядів

124. Загальні принципи, які стосуються необхідності втручання у свободу вираження поглядів, які неодноразово згадувалися Судом з моменту винесення ним рішення у справі Handyside v. the United Kingdom (7 December 1976, Series A no. 24), були коротко викладені у рішенні Stoll v. Switzerland ([GC] no. 69698/01, § 101, ECHR 2007-V) і нещодавно відтворені у рішенні Animal Defenders International v. the United Kingdom ([GC], no. 48876/08, § 100, ECHR 2013) наступним чином:

«…(і) Свобода вираження поглядів складає одну із істотних основ демократичного суспільства і є однією із основних умов прогресу суспільства і самовираження кожного з його членів. Згідно зі статтею 10 § 2 Конвенції, згадане положення застосовується не лише до «інформації» або «ідей», які прихильно сприймаються або вважаються необразливими чи не спричиняють будь-якої реакції, але також до тих, які ображають, шокують або викликають стурбованість. Такими є вимоги плюралізму, терпимості та широкого кругозору, без яких немає «демократичного суспільства». Як зазначено у статті 10 Конвенції, ця свобода піддається обмеженням, які… однак повинні бути чітко витлумаченими, а необхідність будь-якого обмеження повинна бути переконливо встановлена…
(іі) Прикметник «необхідний» в контексті статті 10 § 2 Конвенції передбачає наявність «нагальної соціальної необхідності». Договірні держави наділені широкою свободою розсуду в оцінці того, чи існує така необхідність, проте ця свобода супроводжується європейським наглядом, який включає в себе як законодавство, так й попередні рішення, навіть винесені незалежним судом. У зв’язку з цим, Суд має право виносити остаточне рішення щодо питання, чи сумісне «обмеження» зі свободою вираження поглядів, гарантованою статтею 10 Конвенції.
(ііі) До завдань Суду, при здійсненні його наглядових функцій, не входить підміна собою компетентних національних органів влади, а лише перегляд в контексті статті 10 Конвенції рішень, прийнятих зазначеними органами в рамках наданої їм свободи розсуду. Це не означає, що нагляд обмежений уточненням того, чи реалізувала держава-відповідач свою свободу розсуду розумно, ретельно і добросовісно. Суд повинен розглянути оскаржуване втручання в контексті справи в цілому й визначити, чи було воно «пропорційним поставленій законній меті», і чи були причини, наведені національними органами як виправдання втручання, «достатніми і належними»… Діючи в такий спосіб, Суд повинен переконатися, що національні органи застосували стандарти, які відповідають принципам статті 10 Конвенції, і, більш того, що вони ґрунтуються на правомірній оцінці відповідних фактів».

125. Більш того, що стосується рівня захисту, стаття 10 § 2 Конвенції передбачає вузьке коло можливостей для обмеження політичних промов чи дебатів з питань, що представляють собою суспільний інтерес (див. Sürek v. Turkey (no. 1) [GC], no. 26682/95, § 61, ECHR 1999-IV; Lindon, Otchakovsky-Laurens and July v. France [GC], nos. 21279/02 and 36448/02, § 46, ECHR 2007-IV; та Axel Springer AG v. Germany [GC], no. 39954/08, § 90, ECHR 2012). Відповідно, високий рівень захисту свободи вираження поглядів, при якому владні органи користуватимуться дуже невеликою свободою розсуду, має надаватися, як правило, у випадках, коли висловлювання стосуються питань суспільного інтересу, наприклад, у випадку висловлювань про судову систему, навіть в контексті провадження, яке ще не завершено щодо інших підсудних (див. Roland Dumas v. France, no. 34875/07, § 43, 15 July 2010, and Gouveia Gomes Fernandes and Freitas e Costa v. Portugal, no. 1529/08, § 47, 29 March 2011). Рівень ворожості (див. E.K. v. Turkey, no. 28496/95, §§ 79-80, 7 February 2002) і потенційна серйозність конкретних висловлювань (див. Thoma v. Luxembourg, no. 38432/97, § 57, ECHR 2001-III) не позбавляють права на високий рівень захисту, враховуючи існування питання, яке являє собою суспільний інтерес (див. Paturel v. France, no. 54968/00, § 42, 22 December 2005).
126. До того ж, у своїх рішення у справах Lingens (Lingens v. Austria, 8 July 1986, § 46, Series A no. 10) та Oberschlick (Oberschlick v. Austria (no. 1), 23 May 1991, § 63, Series A no. 204) Суд провів розмежування між фактичними твердженнями та оціночними судженнями. Існування фактів може бути продемонстровано, у той час, коли істинність оціночних суджень не може бути перевірена. Вимогу довести істинність оціночного судження неможливо виконати, і вона порушує свободу вираження поглядів, яка є основоположною частиною права, гарантованого статтею 10 Конвенції (див. De Haes and Gijsels v. Belgium, 24 February 1997, § 42, Reports 1997-I). Якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання може залежати від того, чи існує достатня «фактична база» для оскаржуваного висловлювання, і, якщо ні, то зазначене оціночне судження може виявитися надмірним (див. De Haes and Gijsels, згадане вище, § 47; Oberschlick v. Austria (no. 2), 1 July 1997, § 33, Reports 1997-IV; Brasilier v. France, no. 71343/01, § 36, 11 April 2006; та Lindon, Otchakovsky-Laurens and July, згадане вище, § 55). Щоб відрізнити фактичне висловлювання від оціночного судження, потрібно врахувати всі обставини справи й загальний характер зауважень (див. Brasilier, згадане вище, § 37), зважаючи, що твердження з питань, які представляють суспільний інтерес, можуть на цій підставі бути оціночними судженнями, а не фактичними твердженнями про факти (див. Paturel, згадане вище, § 37).
127. Нарешті, характер і ступінь тяжкості застосовуваного покарання також є факторами, які необхідно враховувати під час оцінки пропорційності втручання. Як зазначав Суд раніше, втручання в свободу вираження поглядів може спричинити негативний вплив на здійснення цієї свободи. Відносно поміркований характер штрафів не може бути достатнім для того, щоб усунути ризик охолодження інтересу до здійснення свободи вираження поглядів, і це є ще більш неприйнятним у випадках, що стосуються адвоката, від якого вимагається забезпечення ефективного захисту своїх клієнтів (див. Mor, згадане вище, § 61). В цілому, хоча державні установи як гаранти інституційного публічного порядку можуть правомірно користуватися захистом компетентної влади, їх домінуюче становище вимагає від влади проявляти стриманість у разі звернення до кримінального судочинства (див. Castells v. Spain, 23 April 1992, § 46, Series A no. 236; Incal v. Turkey [GC], 9 June 1998, § 54, Reports 1998-IV; Lehideux and Isorni v. France, 23 September 1998, § 57, Reports 1998-VII; Öztürk v. Turkey [GC], 28 September 1999, § 66, ECHR 1999-VI; and Otegi Mondragon v. Spain, no. 2034/07, § 58, ECHR 2011).

(b) Підтримка авторитету судової влади

128. Питання стосовно функціонування судової системи, а саме інституції, яка є необхідною для демократичного суспільства, відносяться до сфери суспільного інтересу. У зв’язку з цим, слід брати до уваги особливу роль судової влади в суспільстві. Як гарант правосуддя, основоположної цінності в державі, яка керується законом, судова влада повинна користуватися довірою суспільства для успішного виконання своїх обов’язків. Тому може виникнути необхідність захистити таку довіру від нападів, які завдають серйозної шкоди і які по суті є необґрунтованими, особливо зважаючи на той факт, що на суддях, які піддаються критиці, лежить обов‘язок проявляти обачність, яка заважає їм відповісти (див. Prager and Oberschlick v. Austria, 26 April 1995, § 34, Series A no. 313; Karpetas v. Greece, no. 6086/10, § 68, 30 October 2012; та Di Giovanni v. Italy, no. 51160/06, § 71, 9 July 2013).
129. Вираз «авторитет судової влади» включає в себе, зокрема, поняття того, що суди є, і здебільшого сприймаються суспільством як належний майданчик для вирішення правових спорів та встановлення винуватості чи невинуватості особи у кримінальному обвинуваченні, а також ідею, що суспільство в цілому поважає суди і впевнене в їх можливості виконувати зазначені функції (див. Worm v. Austria, 29 August 1997, § 40, Reports 1997-V, та Prager and Oberschlick, згадане вище).
130. Йдеться про впевненість, яку повинні викликати суди в демократичному суспільстві не тільки у обвинувачених в кримінальних справах (див. Kyprianou, згадане вище, § 172), але також у громадськості в цілому (див. Kudeshkina v. Russia, no. 29492/05, § 86, 26 February 2009, та Di Giovanni, згадане вище).
131. Проте, за винятком випадків, що завдають надзвичайної шкоди та є по суті необґрунтованими, та з огляду на те, що судді формують частину основної державної інституції, вони можуть як такі піддаватися персональній критиці в допустимих межах, і не тільки теоретично чи узагальнено (див. July and SARL Libération, згадане вище, § 74). Діючи в межах своїх офіційних повноважень, судді, таким чином, повинні підлягати допустимій критиці в ширших межах, ніж звичайні громадяни (див., зокрема, July and SARL Libération, згадане вище).

(с) Статус та свобода вираження поглядів адвокатами

132. Специфічний статус адвокатів надає їм центральне місце в процедурі здійснення правосуддя у ролі посередників між громадськістю і судами. Тому вони грають ключову роль в забезпеченні того, щоб суди, чия місія є фундаментальною у державі, що базується на принципі верховенства права, неодмінною користувалися довірою громадськості (див. Schöpfer v. Switzerland, 20 May 1998, §§ 29-30, Reports 1998-III; Nikula v. Finland, no. 31611/96, § 45, ECHR 2002-II; Amihalachioaie v. Moldova, no. 60115/00, § 27, ECHR 2004-III; Kyprianou, згадане вище, § 173; André and Another v. France, no. 18603/03, § 42, 24 July 2008; та Mor, згадане вище, § 42). Однак, щоб громадськість зберігала впевненість у здійснення правосуддя, члени суспільства повинні вірити в здатність представників юридичної професії забезпечувати ефективне представництво їх інтересів (див. Kyprianou, згадане вище, § 175).
133. Ця особлива роль адвокатів як незалежних професіоналів при здійсненні правосуддя тягне за собою ряд обов’язків, особливо в тому, що стосується їхньої поведінки (див. Van der Mussele v. Belgium, 23 November 1983, Series A no. 70; Casado Coca v. Spain, 24 February 1994, § 46, Series A no. 285-A; Steur v. the Netherlands, no. 39657/98, § 38, ECHR 2003-XI; Veraart v. the Netherlands, no. 10807/04, § 51, 30 November 2006; та Coutant v. France (dec.), no. 17155/03, 24 January 2008). Хоча адвокати підлягають обмеженням, пов‘язаним з їх професійною поведінкою, яка повинні бути обачною, чесною і гідною, вони також користуються винятковими правами і привілеями, які можуть бути різними в різних юрисдикціях, але серед яких зазвичай є певна частка терпимості до доводів, які використовуються в суді (див. Steur, згадане вище).
134. Отже, свобода вираження поглядів застосовується також і до адвокатів. Вона включає в себе не тільки суть висловлених ідей та інформації, але і форму їх вираження (див. Foglia v Switzerland, no. 35865/04, § 85, 13 December 2007). Отже, адвокати мають право, зокрема, коментувати на публіці процес правосуддя, якщо тільки їх критика не виходить за дозволені рамки (див. Amihalachioaie, згадане вище, §§ 27-28, Foglia, згадане вище, § 86; та Mor, згадане вище, § 43). Ці рамки обумовлені звичайними обмеженнями, які застосовуються до поведінки членів адвокатської колегії (див. Kyprianou, згадане вище, § 173), як зазначено в Десяти керівних принципах, викладених Радою колегій адвокатів і юридичних спільнот Європи, з особливим посиланням на «гідність», «честь», «чесність» і «повагу до… справедливого здійснення правосуддя» (див. параграф 58 вище). Дані правила сприяють захисту судової системи від невиправданих і необґрунтованих нападів, які можуть бути обумовлені виключно бажанням або наміром забезпечити, щоб судові дебати здійснювалися через засоби масової інформації, або зведенням рахунків із суддями, які ведуть певну справу.
135. Питання свободи вираження поглядів пов’язане з незалежністю юридичної професії, яка має ключове значення для ефективного функціонування справедливого здійснення правосуддя (див. Sialkowska v. Poland, no. 8932/05, § 111, 22 March 2007). Тільки у виняткових випадках обмеження свободи адвоката висловлювати свою думку, навіть через застосування м’якого кримінального покарання, може вважатися необхідним в демократичному суспільстві (див. Nikula, згадане вище, § 55; Kyprianou, згадане вище, § 174; та Mor, згадане вище, § 44).
136. Однак слід усвідомлювати різницю між висловами, зробленими адвокатом в залі суду, та в інших місцях.
137. Що стосується, перш за все, питання про «поведінку в залі суду», оскільки свобода адвоката вираження поглядів може підняти питання про дотримання права клієнта адвоката на справедливий судовий розгляд, принцип справедливості свідчить на користь вільного і навіть пристрасного обміну думками між сторонами (див. Nikula, згадане вище, § 49, та Steur, згадане вище, § 37). Адвокати зобов’язані «завзято захищати інтереси своїх клієнтів» (див. Nikula, згадане вище, § 54), що означає, що іноді їм доведеться вирішувати, чи будуть вони заперечувати проти поведінки суду або оскаржувати її (див. Kyprianou, згадане вище, § 175). Крім того, Європейський Суд бере до уваги факт, що оскаржувані зауваження не повторюються поза залою суду, і це змінює ситуацію в залежності від посади особи; так, прокурор, який є «стороною» процесу, повинен «витримувати значну критику… з боку захисту», навіть якщо деякі вирази недоречні, якщо тільки вони не стосуються його загальних професійних чи інших якостей (див. Nikula, згадане вище, §§ 51-52; Foglia, згадане вище, § 95; та Roland Dumas, згадане вище, § 48).
138. Звертаючись тепер до зауважень, висловлених поза залою суду, Суд повторює, що захист клієнта може бути здійснений шляхом появи в телевізійних новинах або за допомогою висловлювань в пресі, і за допомогою подібних способів адвокати можуть повідомити громадськість про недоліки, які можуть завдати шкоди судочинству (див. Mor, згадане вище, § 59). У зв’язку з цим Суд дотримується тієї точки зору, що адвокат не може нести відповідальність за все, що опубліковано у вигляді «інтерв’ю», зокрема, якщо преса відредагувала на його висловлювання і він заперечує, що робив конкретні зауваження (див. Amihalachioaie, згадане вище, § 37). У вищезгаданому рішенні у справі Foglia було встановлено, що адвокатів не можна робити відповідальними за дії преси (див. Foglia, згадане вище, § 97). Таким чином, якщо справа широко висвітлюється засобами масової інформації в зв’язку з серйозністю фактичних обставин та особистістю людей, які, ймовірно, причетні до справи, адвоката не можна карати за порушення таємниці судового слідства, якщо він тільки озвучив свої особисті коментарі щодо інформації, яка вже відома журналістам і яку вони мають намір висвітлити в репортажі, з коментарями адвоката або без них. Проте, якщо адвокат робить публічні висловлювання, він не звільняється від обов’язку виявляти обачність щодо таємниці ведення судового слідства (див. Mor, згадане вище, §§ 55 і 56).
139. Більш того, адвокати не можуть дозволяти собі висловлювання, які є настільки серйозними, що виходять за межі допустимих коментарів без надійного фактичного обґрунтування (див. Karpetas, згадане вище, § 78; див. також A v. Finland (dec.), no. 44998/98, 8 January 2004), а також вони не можуть висловлювати образ (див. Coutant, згадане вище). У справі Gouveia Gomes Fernandes and Freitas e Costa використання в зауваженнях на адресу судді тону розмови, який був не образливим, але іронічним або навіть саркастичним, було визнано відповідним до статті 10 Конвенції (див. Gouveia Gomes Fernandes and Freitas e Costa, згадане вище, § 48). Суд оцінює зауваження в їх загальному контексті, зокрема, щоб уточнити, чи можна їх вважати оманливими або нічим не виправданими особистими нападками (див. Ormanni v. Italy, no. 30278/04, § 73, 17 July 2007, та. Gouveia Gomes Fernandes and Freitas e Costa, згадане вище, § 51), і забезпечити, щоб використані вирази мали досить тісний зв’язок з фактами справи (див. Feldek v. Slovakia, no. 29032/95, § 86, ECHR 2001-VIII, та. Gouveia Gomes Fernandes and Freitas e Costa, згадане вище).

2. Застосування вищезазначених принципів в даній справі

140. У даній справі Суд зазначає, що стосовно заявника було винесено вирок з покладанням на нього обов’язків компенсувати збитки і витрати в зв’язку з його зауваженнями щодо провадження у справі Борреля, які були відтворені в статті в щоденній газеті «Le Monde», де містився текст листа, що був відправлений заявником і його колегою Міністру юстиції з проханням проведення адміністративного розслідування, а також заява, яку він зробив журналісту-автору оскаржуваної статті.
141. Суд зазначає для початку, що сторони не заперечують, що вирок щодо заявника був втручанням у здійснення ним свободи вираження поглядів, що гарантується статтею 10 Конвенції. Суд дотримується такої ж думки.
142. Суд підкреслює, що втручання було передбачено законом, а саме статтями 23, 29 і 31 Закону від 29 липня 1881, як визнав заявник.
143. Сторони також погодилися, що метою втручання був захист репутації або прав інших осіб. Суд не вбачає причин для іншого висновку. Хоча заявник бажав наголосити на тому моменті, що порушена проти нього справа також мала на меті «збереження авторитету і неупередженості судової влади» (див. параграф 99 вище), дане питання відноситься до сфери «необхідності» втручання і не може впливати на той факт, що втручання переслідувало як мінімум одну з законних цілей, зазначених в статті 10 § 2 Конвенції.
144. Отже, залишається розглянути питання, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві», і це вимагає від Суду уточнити, чи було втручання пропорційним поставленій законній меті, і чи були наведені національними судами підстави відповідними і достатніми.
145. Суд зазначає, що, виносячи обвинувальний вирок, апеляційний суд мав на увазі, що висловлювання про те, що слідчий суддя продемонстрував «поведінку, яка повністю суперечила принципам неупередженості та справедливості», само по собі було дифамаційним твердженням (див. параграф 47 вище). Цей же суд також вказав, що коментарі заявника щодо затримок з передачею відеокасети і його посилання на рукописну картку від прокурора Джибуті, адресовану судді М., щодо якої заявник використовував термін «мовчазна згода», тільки підтверджували дифамаційний характер звинувачень (там само), при тому, що «достовірність» тверджень не встановлювалася (див. параграф 48 вище), і в захисті сумлінності заявнику було відмовлено (див. параграф 49 вище).

(а) Статус заявника в якості адвоката

146. Перш за все, Суд відзначає, що зауваження, які розглядаються, слідували як із заяв, висловлених на прохання журналіста, який написав статтю, так і з листа Міністру юстиції. Зауваження були зроблені заявником, коли він виступав в якості адвоката цивільної сторони в процесі, і стосувалися питань, пов’язаних з провадженням у справі Борреля.
147. В зв’язку з цим, Суд відзначає для початку, що заявник закликав Суд прояснити своє прецедентне право щодо свободи адвоката висловлювати думку, зокрема поза залою суду, і надати найвищу можливу ступінь захисту коментарям адвокатів (див. параграфи 96, 97 і 102 вище). Уряд, зі свого боку, погоджуючись, що статус службовців суду кардинально відрізняє адвокатів від журналістів (див. параграф 106 вище), визначив численні ситуації, в яких свобода вираження думки була «особливо широкою», «широкою» або, навпаки, була «обмеженою» (див. параграф 107 вище).
148. Суд посилається на принципи, які викладені в його прецедентному праві, зокрема стосовно статусу і свободи адвоката висловлювати свої погляди (див. параграфи 132-139 вище), підкреслюючи необхідність розрізняти висловлювання, зроблені адвокатами в залі суду і поза залою суду. Більш того, через особливий статус адвокатів та їх статус при здійсненні правосуддя (див. параграф 132 вище), Суд вважає, усупереч думці ССВЕ (див. параграф 116 вище), що адвокатів не можна порівнювати з журналістами. Їх відповідні позиція і роль в процесі судочинства є принципово іншими. Завдання журналістів полягає в поширенні, відповідно до їхніх обов’язків і покладеної на них відповідальності, інформації та ідей з усіх питань, що становлять суспільний інтерес, включаючи ті, що стосуються здійснення правосуддя. Адвокати, зі свого боку, є головними дійовими особами в судовій системі, які прямо залучені в її функціонування і захист сторони процесу. Таким чином, їх не можна порівнювати з зовнішніми свідками, завданням яких є інформування публіки.
149. Заявник стверджував, що його висловлювання, опубліковані в газеті «Le Monde,», мали на меті саме захист інтересів його клієнта – це було завдання заявника. Однак, хоча не заперечується, що оскаржувані зауваження відносилися до контексту судового процесу, вони були спрямовані на слідчих суддів, яких на момент висловлювання остаточно усунули від справи. Суд не бачить, яким чином зауваження заявника могли прямо сприяти виконанню ним свого завдання щодо захисту клієнта, оскільки на той час судове слідство було довірено іншому судді, чия діяльність не критикується.

(b) Внесок в обговорення питання, що становить суспільний інтерес

150. Заявник також посилався на своє право інформувати публіку про недоліки у веденні судового процесу і вносити свій вклад в обговорення питання, що становить суспільний інтерес.
151. В зв’язку з цим, Суд зазначає, по-перше, що коментарі заявника були зроблені в контексті судового розслідування справи, порушеної за фактом смерті французького судді Бернара Борреля, якого відправили до Міністерства юстиції Джибуті в якості технічного радника. Суд вже мав можливість відзначити значний інтерес, від початку проявлений засобами масової інформації до даної справи (див. July and SARL Libération, згадане вище, § 67), відображаючи, таким чином, його значимість для громадської думки. Як і заявник, Суд зазначає, що судова система також сприяла інформуванню громадськості про цю справу, оскільки слідчий суддя, який займався цією справою в 2007 році, просив прокурора випустити прес-реліз, відповідно до частини 3 статті 11 Кримінально-процесуального кодексу, для оголошення того, що версія самогубства більше не розглядається, а натомість розглядається версія навмисного вбивства (див. параграфи 24 і 55 вище).
152. Крім того, як раніше встановив Суд, громадськість має законний інтерес в наданні та доступності інформації про кримінальні справи (див. July and SARL Libération, згадане вище, § 66), а зауваження, що стосуються функціонування судової системи, відносяться до питань, що становлять суспільний інтерес (див. параграф 125 вище). Суд вже двічі, у справах Floquet and Esménard та July and SARL Libération, згаданих вище, розглядав скарги, що стосуються справи Борреля і права на свободу вираження поглядів у зв‘язку з коментарями про проведення судового слідства, встановивши в кожній із зазначених справ, що мали місце дебати, які представляли суспільний інтерес.
153. Отже, Суд вважає, що оскаржувані коментарі заявника, які також стосувалися, як в згаданих вище справах Floquet and Esménard та July and SARL Libération, функціонування судової системи і проведення розслідування у справі Борреля, були висловлені в контексті дебатів з питання, який представляв суспільний інтерес, що, в свою чергу, вимагало високого рівня захисту свободи вираження поглядів і вкрай вузької свободи розсуду, яка надається владі.

(с) Характер оскаржуваних зауважень

154. Суд зазначає, що після того, як зауваження заявника були визнані «особливо наклепницькими», він не мав можливості встановити їх істинність на підставі доказів, які відповідно до кримінального суду повинні були бути «бездоганними, повними і безпосередньо пов’язаними з усіма твердженнями, що визнаються наклепницькими» (див. параграф 40 вище). У захисті сумлінності заявнику також було відмовлено. В цьому відношенні кримінальний і апеляційний суди вважали, зокрема, що нападки на професійну і моральну чесність суддів М. і Л. Л. явно перевищили рамки допустимої критики (див. параграфи 40 і 50 вище). Крім того, хоча кримінальний суд вважав, що явна незгода між адвокатами пані Боррель і слідчими суддями не могла виправдати повну відсутність обачності в їх висловлюваннях, апеляційний суд дійшов висновку, що винесене на користь заявника рішення про припинення провадження у справі, порушеній стосовно нього двома суддями, не виключало несумлінність з боку заявника. Апеляційний суд постановив, що особиста неприязнь заявника та його бажання дискредитувати суддів, зокрема, суддю М., слідують з надмірного характеру його коментарів і з того, що стаття про справу Борреля була опублікована одночасно з початком Обвинувальної палатою провадження проти судді М. в зв’язку зі справою «Саєнтологія» (там само).
155. Як вже зазначив Суд, необхідно розрізняти фактичні висловлювання та оціночні судження (див. параграф 126 вище). Наявні факти можна продемонструвати, в той час як істинність оціночних суджень довести неможливо, і подібна вимога порушує саму свободу вираження поглядів, яка є основною складовою права, що гарантує стаття 10 Конвенції (там само). Крім того, в ході провадження у справі про наклеп серед факторів, що мають бути враховані при оцінці пропорційності втручання відповідно до статті 10 Конвенції, слід брати до уваги наявність процесуальних гарантій на користь відповідача. Зокрема, важливо, щоб відповідачу була надана реальна можливість довести, що його твердження мали достатні фактичні обґрунтування (див., серед інших джерел, Steel and Morris v. the United Kingdom, no. 68416/01, § 95, ECHR 2005-II; Andrushko v. Russia, no. 4260/04, § 53, 14 October 2010; Dilipak and Karakaya v. Turkey, nos. 7942/05 and 24838/05, § 141, 4 March 2012; та Hasan Yazıcı v. Turkey, no. 40877/07, § 54, 15 April 2014). У цій справі такої можливості надано не було.
156. Суд вважає, що за обставин цієї справи оскаржувані висловлювання значною мірою були оціночними судженнями, а не абсолютними твердженнями про факти, з огляду на загальний тон зауважень і контекст, в якому вони були зроблені, оскільки вони відображали в основному загальну оцінку поведінки слідчих суддів в ході розслідування.
157. Таким чином, залишається розглянути питання, чи була «фактична база» для цих оціночних суджень достатньою.
158. Суд вважає, що дана умова була виконана в цій справі. Після того, як Обвинувальна палата Паризького апеляційного суду забрала справу у суддів М. і Л. Л. (див. параграф 23 вище), стало очевидно, що важливий доказ з матеріалів справи, а саме відеозапис відвідування суддями і експертами місця злочину, не було передано разом з матеріалами справи новому призначеному у справі судді, хоча цей доказ було згадано в останньому рішенні, прийнятому зазначеними суддями. Даний факт не тільки був встановлений, але і був досить серйозним, щоб виправдати складання суддею П. звіту, в якому він зазначив наступне: по-перше, відеокасети не було в матеріалах справи, і вона не була зареєстрована як доказ, і, по-друге, відеокасета була передана йому в конверті, адресованому судді М., на якому не було ніяких слідів опечатування, в якому також була написана від руки картка на бланку прокурора Джибуті, написана ним (див. параграф 32 вище).
159. На додаток до того факту, що картка свідчила про наявність певних дружніх відносин між прокурором Джибуті і суддею М. (див. § 32 вище), в цій записці адвокати цивільних сторін у справі звинувачувалися в «організації маніпуляцій». Суд підкреслює в цьому зв’язку, що, крім того, що влада Джибуті не тільки з самого початку підтримувала теорію самогубства, в контексті проведеного у Франції судового слідства було виявлено, що ряд представників цієї держави були особисто причетні до справи, як видно, зокрема, з постанови Міжнародного Суду Справедливості (див. параграфи 63-64 вище) та справи стосовно представлення фальшивих доказів (див. параграф 18 вище).
160. Наприкінці, було встановлено, що заявник діяв в якості адвоката в двох резонансних справах, в яких суддя М. була слідчим суддею. В обох зазначених справах заявник домігся від апеляційних судів висновків про те, що в ході провадження у справі існували недоліки, що призвело до вилучення справ у судді М. (див. параграфи 22 – 23 і 26 вище). В контексті першої справи, відомої як справа «Саєнтологія», заявник додатково домігся постанови про те, що відповідальність за помилки у функціонуванні судової системи має нести французька держава (див. параграф 30 вище).
161. Суд також вважає, що використані заявником висловлювання мали досить тісний зв’язок з фактичними обставинами справи в додаток до того факту, що його зауваження не могли розглядатися як такі, що вводять в оману, або як безпричинні нападки (див. параграф 139 вище). В зв’язку з цим Суд повторює, що свобода вираження поглядів «застосовується не тільки до «інформації» або «ідей», які приймаються прихильно або вважаються необразливими, чи ставлення до яких байдуже, але також до тих, що викликають образу, обурення або викликають занепокоєння». Також використання «саркастичного тону» в коментарі на адресу судді не є несумісним з положеннями статті 10 Конвенції (див., наприклад, Gouveia Gomes Fernandes and Freitas e Costa, згадане вище, § 48).

(d) Особливі обставини справи

(і) Необхідність приймати до уваги передісторію справи

162. Суд повторює, що в контексті статті 10 Конвенції слід брати до уваги обставини і загальну передісторію справи, в контексті яких були зроблені висловлювання, що розглядаються (див., серед багатьох інших джерел, Lingens, згадане вище, § 40, та Bladet Tromsø and Stensaas v. Norway [GC], no. 21980/93, § 62, ECHR 1999-III). У даній справі передісторію питання можна пояснити не тільки поведінкою слідчих суддів і взаємовідносинами заявника з одним з них, але також вкрай специфічною історією справи, її міждержавним масштабом і широким висвітленням в пресі. Однак, Суд зазначає, що апеляційний суд надав надмірне значення оскаржуваному висловлюванню заявника, в якому він критикував слідчого суддю за «поведінку, яка повністю не відповідала принципам неупередженості та справедливості», встановивши, що цей вислів сам по собі був надзвичайний дифамаційним звинуваченням, рівнозначним заяві про те, що мало місце порушення професійної етики та судової присяги з боку зазначеного судді (див. параграф 47 вище). Однак цей вислів повинен оцінюватися у світлі особливих обставин справи, особливо тому що насправді це не була заява, зроблена автору статті, але витягом з листа, надісланого заявником і його колегою, паном Л. де Коном, 6 вересня 2000 року на адресу Міністра юстиції. Крім того, коли заявник відповідав на питання журналіста, останній уже знав про лист Міністру юстиції, але не від заявника, а зі своїх джерел, як це визнав кримінальний суд (див. параграф 40 вище). Заявник також стверджував, хоча це і не було оскаржено, що тільки автор статті ніс відповідальність за посилання на дисциплінарне провадження щодо судді М. в контексті справи «Саєнтологія». В цьому відношенні Суд повторює, що адвокати не можуть нести відповідальність за все, що з’являється в опублікованому пресою «інтерв’ю», або за дії преси.
163. Таким чином, апеляційний суд повинен був розглянути оскаржувані висловлювання, вповні взявши до уваги передісторію справи і зміст листа в сукупності.
164. З тих же причин, оскільки висловлювання, які розглядаються, не могли бути оцінені поза контекстом, Суд не може погодитися з думкою Паризького апеляційного суду про те, що використання терміну «мовчазна згода» представляло собою «серйозний напад на честь і репутацію судді М. і прокурора Джибуті» (див. параграф 47 вище).
165. Що стосується питання про особисту неприязнь заявника до судді М. в зв’язку з конфліктами в контексті справ Борреля і «Саєнтологія», Суд вважає, що цей аспект був недостатньо істотним і серйозним, щоб виправдати винесення обвинувального вироку щодо заявника. В будь-якому випадку, оскільки суди визнали наявність конфлікту між двома головними учасниками процесу, і з огляду на особливі обставини даної справи, такий докір в особистому неприязному ставленню можна було адресувати судді М. так само, як і заявнику (див., з відповідними змінами, Paturel, згадане вище, § 45), оскільки до подачі проти заявника скарги у зв’язку з співучастю в дифамаційних діях суддя М. вже безуспішно подавала проти заявника скаргу з приводу помилкових звинувачень (див. параграф 35 вище). Посилання апеляційного суду на особисту неприязнь заявника також як мінімум ставиться під сумнів іншими факторами і навіть суперечить їм. По-перше, зауваження щодо «поведінки, яке повністю не відповідало принципам неупередженості та справедливості», було спрямоване не тільки на суддю М., але і на суддю Л.Л., щодо якого заявник не був звинувачений ні в якій особистій неприязні. Крім того, хоча провадження у справі заявника стосувалося вищезгаданого витягу з листа Міністру юстиції, цей лист насправді був підписаний і надісланий двома адвокатами: заявником і його колегою паном де Коном. Однак, пану де Кону не тільки не було пред’явлено звинувачення в зв’язку з зауваженнями, які були висловлені як ним, так і заявником, але його навіть не звинуватили в будь-якій особистій неприязні по відношенню до судді М. або судді Л. Л.
166. Наприкінці, Суд вважає, що висловлювання заявника не можна зводити до простого вираження особистої неприязні, тобто до ворожих стосунків між двома особами: заявником і суддею М.. Оскаржувані висловлювання фактично відносилися до ширшого контексту, так як стосувалися ще одного адвоката і ще одного судді. На думку Суду, цей факт здатний підтримати ідею про те, що висловлювання не були частиною будь-яких дій особистого характеру з боку заявника з метою помститися, а, скоріше, були частиною спільної професійної ініціативи двох адвокатів у зв’язку з фактами, які були новими, встановленими і здатними розкрити серйозні недоліки в роботі судової системи, включаючи двох суддів, які раніше вели слідство у справі, в якій клієнти двох зазначених адвокатів були цивільними сторонами.
167. Крім того, хоча висловлювання заявника явно несли негативне забарвлення, слід зазначити, що, незважаючи на їх дещо ворожий характер (див. E.K. v. Turkey, no. 28496/95, §§ 79-80, 7 February 2002) і серйозність (див. Thoma, згадане вище), ключове питання полягає в тому, що висловлювання стосувалися проведення судового слідства, що є питанням, яке представляло суспільний інтерес, залишаючи, таким чином, мало можливостей для обмеження свободи вираження поглядів. Разом з тим, адвокат повинен мати можливість привернути увагу громадськості до потенційних недоліків судової системи, і судова система може виграти від конструктивної критики.

(іі) Підтримка авторитету судової влади

168. Уряд посилався на той факт, що судова влада не мала права на відповідь. Дійсно, особливе завдання судової системи в суспільстві вимагає від суддів бути обачними (див. параграф 128 вище). Однак, як зазначено третіми сторонами, цей обов’язок переслідує особливу мету: висловлювання судді, на відміну від висловлювань адвокатів, сприймаються як об’єктивна оцінка, яку виражає не тільки особа, яка висловлюється, але і через нього вся судова система. Адвокати виступають тільки від свого імені та імені своїх клієнтів, що також відрізняє їх від журналістів, чия роль в судових суперечках і мета є абсолютно іншими. Проте, хоча може виникнути необхідність захищати судову систему від нападів, які наносять серйозну шкоду і є по суті необґрунтованими, враховуючи, що обов’язок бути обачними не дозволяє суддям реагувати (див. параграф 128 вище), це не може служити підставою для заборони окремим особам висловлювати свої думки за допомогою оціночних суджень з достатнім фактичним обґрунтуванням з питань, що становлять суспільний інтерес та стосуються функціонування судової системи, або для заборони будь-якої критики на адресу судової системи. В цій справі судді М. і Л. Л. були членами судової системи і, таким чином, були частиною основоположного інституту держави, тому щодо них допускалася більш значна критика, ніж на адресу звичайних громадян, і, отже, оскаржувані коментарі могли бути спрямовані проти суддів, що діють в цій якості (див. параграфі 128 і 131 вище).
169. Суд також вважає, всупереч твердженням Уряду, що висловлювання заявника не могли завдати шкоди належному проведенню судового розгляду, зважаючи на той факт, що вищий суд забрав справу у слідчих суддів, які піддавалися критиці. Розглянуті висловлювання жодним чином не зачіпали ані нового слідчого суддю, ані вищі суди.
170. З цих же причин і беручи до уваги вищевикладене, не можна вважати, що вирок щодо заявника міг служити підтримці авторитету судової системи. Проте Суд наголошує на важливості підтримки авторитету судової влади в державі, яка керується принципом верховенства права, і демократичному суспільстві. В будь-якому випадку належне функціонування судів було б неможливо без відносин, які засновані на увазі і взаємній повазі між різними учасниками судового процесу, першими серед яких є судді та адвокати.

(іii) Використання доступних засобів правового захисту

171. З огляду на аргумент Уряду щодо можливості використання доступних засобів правового захисту, Суд вважає його доречним, але недостатнім в цій справі, щоб виправдати вирок щодо заявника. Суд насамперед відзначає, що використання доступних засобів правового захисту, з одного боку, і право на свободу вираження поглядів, з іншого боку, не переслідують одну і ту ж мету і не є взаємозамінними. Суд вважає, що захист адвокатом свого клієнта повинен здійснюватися не в засобах масової інформації, за винятком вкрай особливих випадків (див. параграф 138 вище), а в судах відповідної юрисдикції, і це включає в себе використання будь-яких доступних засобів правового захисту. Суд зазначає, що в цій справі звернення в Обвинувальну палату Паризького апеляційного суду явно продемонструвало, що початковим наміром заявника та його колеги було вирішити питання, використовуючи доступні засоби правового захисту. Насправді, тільки після використання цього засобу правового захисту склалася ситуація, що оскаржується, як зазначено слідчим суддею П. в його офіційному звіті від 1 серпня 2000 року (див. параграф 32 вище). На даному етапі Обвинувальна палата більш не мала підстав розглядати подібні скарги якраз через те, що вона забрала справу у суддів М. і Л. Л.. Суд також зазначає, що, в будь-якому випадку, з моменту початку судового слідства пройшло вже більше чотирьох з половиною років, а слідство досі не завершено. Суд також вказує, що цивільні сторони у справі та їх адвокати брали активну участь в судовому процесі і, зокрема, що вони, згідно з рішенням Версальського апеляційного суду від 28 травня 2009 року, досягли успіху в тому, щоб домогтися, щоб свідок, показання якого можуть мати суттєве значення для справи, був допитаний в Бельгії, незважаючи на відсутність зацікавленості в цьому допиті у слідчих суддів М. і Л. Л. (див. параграф 16 вище).
172. Більш того, запит Міністру юстиції про проведення розслідування, в якому оскаржувалися ці нові факти, не був засобом правового захисту, щоб виправдати можливе припинення втручання преси, а тільки запитом про проведення адміністративного розслідування, який залишили на розсуд Міністра юстиції. У зв’язку з цим Суд зазначає, що національні судді як першої, так і апеляційної інстанції вважали, що на лист не міг поширюватися імунітет, яким наділені судові акти, при цьому кримінальний суд встановив, що зміст листа був лише інформаційним (див. параграфи 38 і 46 вище). Суд зауважує, і це не було оскаржено сторонами, що на цей запит було відредаговано, і, крім того, він відзначає, що судді М. і Л.Л. явно розглядали його не як нормальне використання передбаченого національним законодавством засобом правового захисту, а як дію, що виправдує подачу скарги про хибному звинуваченні (див. параграф 35 вище).
173. Наприкінці, Суд вважає, що ані головний прокурор, ані відповідна колегія адвокатів або голова колегії не вважали необхідним порушити дисциплінарне провадження щодо заявника в зв’язку з його заявами пресі, хоча така можливість у них була (див. Mor, згадане вище, § 60).
174. Суд вважає, що висловлювання заявника, які розглядаються, не завдали серйозної шкоди і не були необґрунтованими по суті нападками на дії судів, а були критикою, спрямованою на адресу суддів М. і Л. Л., як частина спору з питання стосовно функціонування судової системи, який представляє суспільний інтерес, і здійсненою в контексті справи, яка з самого початку широко висвітлювалося в засобах масової інформації. Незважаючи на те, що дані висловлювання можна дійсно вважати жорсткими, вони, тим не менш, були оціночними судженнями з достатнім «фактичним обґрунтуванням».

(e) Застосоване покарання

175. Що стосується застосованого покарання, Суд повторює, що при оцінці пропорційності втручання, слід брати до уваги такі фактори як характер і тяжкість застосованого покарання (див., наприклад, Sürek, згадане вище, § 64, Chauvy and Others v. France, no. 64915/01, § 78, ECHR 2004-VI; та Mor, згадане вище, § 61). У цій справі апеляційний суд засудив заявника до виплати штрафу в розмірі 4000 євро. Ця сума повністю відповідає тій, що була встановлена судом першої інстанції, коли судді взяли до уваги статус заявника як адвоката для виправдання тяжкості покарання і зобов’язали його виплатити «досить значний за обсягом штраф» (див. параграф 41 вище). Крім того, зобов’язуючи опублікувати оголошення в газеті «Le Monde», суд зобов’язав заявника сплатити, спільно з журналістом і видавником, по 7500 євро компенсації шкоди кожному з двох суддів, а також 4000 євро судді Л. Л. в якості компенсації витрат. Разом з тим, Суд зазначає, що самого заявника зобов’язали виплатити судді М. компенсацію витрат у розмірі 1000 євро.
176. Суд повторює, що, навіть якщо застосоване покарання є найм’якішим з можливих, а саме тільки обвинувальний вирок без призначення покарання і присудження тільки «символічної суми» в якості компенсації збитку (див. Mor, згадане вище, § 61), це, тим не менш, є кримінальним покаранням, і в будь-якому випадку даний факт сам по собі не може бути достатнім, щоб виправдати втручання в свободу заявника висловлювати свою думку (див. Brasilier, згадане вище, § 43). Суд неодноразово підкреслював, що втручання в свободу вираження поглядів може охолодити прагнення користуватися цією свободою (див., з відповідними змінами, Cumpănă and Mazăre v. Romania [GC], no. 33348/96, § 114, ECHR 2004-XI, та Mor, згадане вище), а порівняно невеликий розмір штрафу не буде достатнім для того, щоб усунути подібний ризик (див. Dupuis and Others v. France, згадане вище, § 48). Слід також зазначити, що застосування покарання до адвоката може мати прямі (дисциплінарне провадження) або непрямі (що стосуються, наприклад, іміджу адвоката або довіри громадськості та клієнтів) наслідки. Більш того, Суд повторює, що домінуюче становище державних установ вимагає від влади проявляти стриманість при порушенні кримінальних справ (див. параграф 127 вище). Однак Суд зазначає, що покарання в цій справі, призначене заявникові, не обмежувалося обвинувальним вироком, воно не було найбільш м’яким з можливих, а навпаки, було значним; більш того, статус заявника як адвоката був взятий до уваги для виправдання тяжкості покарання.

2. Висновок

177. З огляду на викладене, Суд вважає, що винесений відносно заявника вирок у справі про співучасть у наклепі може розглядатися як непропорційне втручання в свободу заявника висловлювати свої погляди, тому воно не було «необхідним у демократичному суспільстві» за змістом статті 10 Конвенції.
178. Отже, була порушена стаття 10 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

179. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

180. Заявник вимагав виплати йому 4270 євро (EUR) в якості компенсації матеріальної шкоди, відповідно до сум, які він був зобов’язаний виплатити згідно винесеного проти нього вироку, і 20000 євро (EUR) у якості компенсації нематеріальної шкоди у зв’язку з порушеннями статей 6 і 10 Конвенції.
181. Уряд не надав Великий Палаті коментарів щодо зазначених вимог.
182. Суд зазначає, що заявник був зобов’язаний виплатити штраф у розмірі 4000 євро (EUR) та 1000 євро (EUR) в якості компенсації судових та інших витрат судді М., а також заплатити, спільно з іншими відповідачами у справі, по 7500 євро кожному із суддів в якості компенсації збитку і 4000 євро в якості компенсації витрат судді Л. Л. (див. параграф 46 вище). Таким чином, Суд вважає, що існує достатній причинно-наслідковий зв’язок між заявленою матеріальною шкодою і встановленими порушеннями статті 6 Конвенції та, особливо, статті 10 Конвенції. Отже, в частині компенсації матеріальної шкоди буде доречно присудити відшкодування сум, які заявник був зобов’язаний виплатити, в межах суми, зазначеної в його вимогах, а саме 4270 євро (EUR), що відповідає розміру штрафу плюс податки і судові мита, сплачені у державний бюджет.
183. Суд також вважає, що заявнику явно було завдано моральної шкоди в зв’язку з винесенням обвинувального вироку, і, приймаючи рішення на справедливій основі, присуджує заявнику 15000 євро (EUR) по даному пункту.

B. Судові та інші витрати

184. Заявник вимагав 26 718,80 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених при розгляді його скарги Судом.
185. Уряд не надав Великий Палаті свої коментарі у зв’язку із зазначеною вимогою.
186. Суд повторює, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат відповідно до статті 41 Конвенції лише якщо доведено, що вони були фактичними та неминучими, а їх розмір – обґрунтованим (див., серед багатьох інших джерел, Iatridis v. Greece [GC] (справедлива сатисфакція), no. 31107/96, § 54, ECHR 2000-XI; Beyeler v. Italy (справедлива сатисфакція) [GC], no. 33202/96, § 27, 28 May 2002; та Kurić and Others v. Slovenia (справедлива сатисфакція) [GC], no. 26828/06, ECHR 2014).
187. У цій справі, з огляду на наявні в нього документи та вищезазначені критерії, Велика Палата вважає за доцільне присудити заявнику 14 400 євро за цим пунктом.

C. Пеня

188. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО,

1) Постановляє, що була порушена стаття 6 §1 Конвенції;
2) Постановляє, що була порушена стаття 10 Конвенції;
3) Постановляє, що:
(а) впродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику наступні суми:
(і) 4270 (чотири тисячі двісті сімдесят) євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, з додаванням будь-яких податків, які можуть підлягати стягненню;
(іi) 15 000 (п’ятнадцять тисяч) євро в якості відшкодування нематеріальної шкоди, з додаванням будь-яких податків, які можуть підлягати стягненню;
(іii) 14 400 (чотирнадцять тисяч чотириста) євро як в якості відшкодування судових та інших витрат, з додаванням будь-яких податків, які можуть підлягати стягненню;
(b) що від закінчення зазначених вище трьох місяців і до моменту виплати сплачується простий відсоток за вказаною сумою в розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, з додаванням трьох відсоткових пунктів.
4) Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською та французькою мовами, та проголошено під час публічних слухань у Палаці прав людини в Страсбурзі 23 квітня 2015 року.

Йоган Каллеверт                                                                                                                      Дін Шпільман
Секретар Великої Палати                                                                                                         Голова

Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції та Правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення додаються такі окремі думки:
(A) співпадаюча думка судді Ніколау;
(B) співпадаюча думка судді Куріс.

Д.Ш.
Й.К.

СПІВПАДАЮЧА ДУМКА СУДДІ НІКОЛАУ

Суддя М. Паризького суду вищої інстанції деякий час була слідчим суддею в так званій справі «Саєнтологія», коли в 1997 році їй, разом з колегою-суддею, передали непов’язану з попередньою справою справу Борреля, яка вимагала особливої уваги, що послужило підставою для подання до Суду цієї скарги. Заявник виступав адвокатом цивільних сторін в обох справах і не був задоволений поведінкою судді М. у ході розслідувань, хоча і не з одних і тих же причин.
У червні 2000 року, коли в справі Борреля відбувалися важливі зміни, в справі «Саєнтологія» трапилися неприємні події. На підставі позову заявника, поданого ним в якості адвоката, у зв’язку з яким держава була визнана відповідальною за серйозну недбалість, проявлену при розслідуванні справи «Саєнтологія», проти судді М. було порушено дисциплінарне провадження. Було встановлено, що суддя не проявила достатнього старання і уваги, залишивши справу практично без руху протягом п’яти років, що в ході процедури мирного врегулювання спору, до якої суддя вдалася, вона вийшла за межі своєї юрисдикції, і що вона не підготувала копії всіх документів з матеріалами справи, що унеможливило їх відновлення після того, як частина справи зникла з кабінету судді. Рішенням Міністра юстиції ці питання були передані на розгляд дисциплінарної колегії суддів.
На жаль, рішення Міністра юстиції було оприлюднено на прес-конференції голови особистої канцелярії судді М. до того, як сама суддя і голова суду були повідомлені про це. Це передчасне оприлюднення викликало протест з боку суддів того ж суду. Вони висловили симпатію своїм колегам, до яких так зневажливо поставилися, і знову заявили про право судді на належну повагу; право, яке не може значити менше, ніж права членів громадськості. На загальних зборах, які було проведено через кілька днів, судді вказаного суду одноголосно прийняли наступне клопотання:

«Проведені 4 липня 2000 року загальні збори суддів Паризького суду вищої інстанції, що не заперечують повноваження Міністра юстиції ініціювати дисциплінарне провадження при встановлених законом умовах, з подивом дізналися з преси, що проти судді [М.], слідчої судді з Парижу, було порушено таке провадження, в той час як до теперішнього часу ні сама суддя, ні її керівництво не були про це офіційно повідомлені».

Це питання щодо статті 6 § 1 Конвенції зумовило вислів одного з суддів на зазначених зборах. Суддя висловився наступним чином:

«Нам, як суддям першої інстанції, не заборонено заявити, що ми захищаємо суддю [М.]. Нам не заборонено говорити, що суддя [М.] має нашу підтримку і довіру».

Через дев’ять років касаційний суд, засідаючи колегією у складі 10 суддів, заслухав, у якості суду останньої інстанції, скаргу заявника на вирок у кримінальній справі, порушеній проти заявника за висловлювання, які він зробив стосовно судді М. в зв’язку з даною справою, тобто справою Борреля. Суддя, який висловив вищенаведену думку щодо того, як Міністр юстиції діяв у випадку зі справою «Саєнтологія», і який в той же час був підвищений і став суддею касаційного суду, входив до складу суду, який розглядав скаргу. Заявник визнав, що не було продемонстровано будь-якої упередженості з боку зазначеного судді . Однак він стверджував, що однієї лише присутності вказаного судді у складі суду було достатньо, щоб обґрунтувати в об’єктивному сенсі законне побоювання або підозру в нестачі неупередженості.
Велика Палата погоджується з цим припущенням. Вона вважає, що вирази, використані суддею в підтримку судді М., були здатні викликати у заявника сумніви в неупередженості касаційного суду. Велика Палата вважає, що це підтверджується «надзвичайно винятковими обставинами справи» (див. параграф 84 цього рішення), що включають в себе різноманітні відносини і фактори, зокрема тим фактом, що професійний конфлікт між суддею М. і заявником перейшов в особистий конфлікт, оскільки суддя подала скаргу проти заявника. Крім того, Велика Палата зазначає, що апеляційний суд сам бачив зв’язок між двома справами, до яких можна було віднести «зведення рахунків постфактум».
Основне питання полягає в тому, чи можна розумно сумніватися в неупередженості касаційного суду через включення до його складу даного судді. Невідомо, чи пам’ятав цей суддя, що він взагалі сказав дев’ять років тому, і чи вважав він, коли займався справою, що все, що він робив або говорив стосовно судді М., могло кинути тінь на його безсторонність. Якщо він взагалі про це думав, від нього можна було очікувати, що він повідомить іншим членам складу суду. Невідомо, пам’ятав він чи ні або, якщо пам’ятав, то чи думав, що була причина подумати про дане питання. Може, він не думав про це, або, може бути, що думав, але склад суду нічого не знав про це, оскільки інакше можна було очікувати, що питання вирішиться досить просто шляхом відсторонення судді від справи або іншим чином – рішенням суда після надання заявнику можливості виступити.
Уряд не стверджував, що в подібних випадках французька система надає засоби захисту, якими заявник повинен був скористатися. Тому слід розуміти, що заявник не мав можливості внести питання на розгляд касаційного суду, коли після того, як вирок було винесено, він дізнався про участь даного судді (див. для порівняння In Re Pinochet [1999] UKHL 52 від 15 січня 1999 року, де Палата лордів, зіткнувшись з аналогічною ситуацією, скасувала своє власне рішення). Таким чином, Суд знаходиться в невдалому становищі, оскільки змушений розглядати питання як суд першої інстанції.
Чесність судочинства повинна бути безумовно очевидною для усіх. Щоб досягти цього, необхідно прийняти якомога ширшу концепцію розумності, яка буде поширюватися і включати в себе навіть найбільш примхливий стан справ. «Вкрай важливо, щоб правосуддя не тільки вершилося, але також, щоб це було явно і безсумнівно помітно» (слова лорда Хьюарта (Lord Hewart) у справі Rex v. Sussex Justices, Ex parte McCarthy [1924] K.B. 256, стр. 259). У той же час необхідно рішуче виключити незвичайні тлумачення або припущення, які є повністю нереальними.
У цій справі немає ніяких вказівок на те, що даний суддя мав якесь відношення до судді М., крім того, яке також мали до неї, як до колеги по роботі, всі інші судді, які були присутні на зборах. Суддя використовував звернення від першої особи множини, висловивши, таким чином, колегіальну, а не особисту підтримку. Він говорив в контексті зустрічі суддів, на якій вони колективно протестували проти того, що було, виразно, безцеремонним ставленням до них з боку відповідного міністерства. Це ставлення, яке мало негайні і прямі наслідки більше для судді М., могло вважатися зневажливим ставленням до судді. У подібній ситуації така мова, яку використовував даний суддя, була б тільки спрямована на відновлення рівноваги. Зрозуміло, він міг би краще добирати слова, але не можна думати, що його заява мала на меті висловити думку по суті дисциплінарного провадження, що ведеться, чи, іншими словами, оціночне судження щодо способу, яким діяла суддя М. Більш того, те, що було сказано, стосувалося тільки того, як суддя М. на даний момент працювала зі справою «Саєнтологія». Сказане не мало нічого спільного з тим, що мало статися пізніше в справі Борреля. З моменту цього висловлювання пройшло дев’ять років; ймовірно люди пішли кожен своїм шляхом. Абсолютно нічого не змушує припустити, що суддя Касаційного Суду мав будь-які причини дотримуватися або міг би дотримуватися будь-якої думки щодо того, як суддя М. поводилася або проводила розслідування у будь-якої з призначених їй справ.
Невже судді настільки не заслуговують на довіру, що хтось може на законних підставах сумніватися в неупередженості судді за таких обставинах? Щоб відповісти на це питання, Суд повинен зрозуміти, якої думки громадськість в цілому дотримується щодо чесності суддів. Це є визначальним фактором для поваги, з якою до них можуть ставитися, і для довіри, яку по відношенню до них можуть відчувати або не відчувати. В допустимих межах, чим більша впевненість, тим менша схильність вважати, що певні обставини дають підстави для підозр. Судді б самі згодом сприяли формуванню образу їх сприйняття. На мою думку, концепція об’єктивної неупередженості не може складатися тільки з абстракції, заснованої виключно на теорії, без урахування соціальних реалій, які встановлюють практичні стандарти. Судді можуть бути недосконалими – і так воно і є насправді – але, навіть якщо так, я не можу погодитися з тим, що можна серйозно думати, що в цій справі існувала можливість прояву упередженості. Однак можна подивитися на питання з іншого боку і сказати, що навіть у гіпотетичному світі з ідеальними суддями, яким необмежено довіряють і яких безумовно поважають, все ж було б необхідно продемонструвати, що судова система сама по собі є бездоганною в цьому відношенні, і є системою, щодо якої не допускається навіть найменший натяк на сумнів, що є досить абсолютистським підходом, який я не вітаю.
Який би підхід не був найкращим для розглянутого питання, я в підсумку вирішив, що позицію, прийняту всіма іншими членами Великої Палати щодо того, яким повинен бути результат, сьогодні можуть імовірно розділити правильно налаштовані люди, і тому, стосовно такого питання про оцінку, було правильно дотримуватися вказаної точки зору.

СПІВПАДАЮЧА ДУМКА СУДДІ КУРІСА

1. Моя незгода з більшістю суддів стосується двох питань. Жодне з них не є настільки значним, щоб кинути тінь сумніву на загальний висновок про порушення статті 6 § 1 Конвенції та статті 10 Конвенції, з яким я згоден.
2. Міркування, викладені в параграфах 89-91 цього рішення, включають дві фактичні обставини, які важливі для встановлення порушення статті 6 § 1 Конвенції. Першою є те, що суддя Ж.М. входив до складу суду, який розглядав справу заявника, хоча недвозначно визнано, що «неможливо встановити [його] реальний вплив в цьому випадку». Аргумент про те, що суддя Ж.М. був просто одним з 10 суддів складу суду, «не є вирішальним для питання про об’єктивну неупередженість відповідно до статті 6 § 1 Конвенції», причому його «реальний вплив», який неможливо встановити, розглядається як такий, що затьмарює неупередженість цього суду «сумнівом» (див. параграф 89 цього рішення). В даному контексті питання про неупередженість, що знаходиться під «сумнівом», означає перехід до об’єктивної неупередженості самого судді Ж.М. і, в більш широкому сенсі, неупередженості всього складу суду. Суд не бажає відкрито заперечувати суб’єктивну неупередженість судді Ж.М., скоріше, він вважає, що той факт, що заявник міг подумати, що він мав деякі підстави для заперечування неупередженості судді Ж.М., впливав на об’єктивну неупередженість цього судді і складу суду в цілому. Хоча Суд не сумнівається явно і прямо в суб’єктивної неупередженості судді Ж.М., він робить це неявно і побічно, оскільки один тільки натяк на вплив цього судді на підсумок розгляду справи передбачає, що він міг визначити висновок у справі, який був би несприятливим для заявника, і що без цього впливу результат розгляду справи міг би бути іншим.
Друга обставина полягає в тому, що заявника не повідомили про присутність судді Ж.М. в складі суду, що розглядав його справу. Навпаки, доступна йому інформація під час розгляду справи не давала підстав очікувати, що саме цей суддя увійде до складу судового органу, який буде розглядати справу заявника. Через приховування даної інформації (незалежно від причини) заявник «не мав можливості оскаржити присутність судді Ж. М. або зробити в цьому відношенні будь-які заяви щодо неупередженості суду» (див. параграф 90 цього рішення та згаданий в ньому параграф 52).
На мою думку, перша з цих двох обставин не має юридичного значення. Ми не знаємо і не можемо знати, чи була якась думка, яку суддя Ж.М. міг висловити в дебатах по даній справі, хоч трохи несприятливою для заявника. Таким чином, це просто припущення, що цей суддя міг би мати більший або менший вплив на результат розгляду справи заявника. Таким же чином можна припускати недостатню неупередженість так званих «державних» суддів Суду в справах проти держави, від якої вони обрані, тому що, коли розглянута Палатою Європейського Суду справа передається на розгляд Великої Палати згідно зі статтею 43 Конвенції, такий суддя виявляється в положенні, коли він або вона вже засідали по цій справі в складі Палати. Однак подібне припущення спростовується посиланням на статтю 26 § 2 Конвенції, яка прямо вимагає, щоб суддя, обраний від відповідної Високої Договірної Сторони, був би в силу посади членом Великої Палати Суду. Отже, включення «державного» судді до складу Великої Палати Суду обумовлено, з формальної точки зору, самою Конвенцією і в цьому відношенні є абсолютно необхідним.
Зважаючи на таку ситуацію, що стосується наявної практики Суду, правдоподібність будь-якого припущення щодо об’єктивної «упередженості» судді Ж.М. і всього складу суду у відношенні до заявника наближається до нуля. Цей суддя висловив свою підтримку судді М. (чиї взаємовідношення із заявником були, скажімо так, проблематичними) багато років тому і зовсім в іншому контексті, і немає ніяких даних про те, що суддя коли-небудь висловлював думку щодо справи заявника чи його особистості, або щодо всього політично неоднозначного контексту даної справи до розгляду справи складом суду, куди він входив.
Я, зрозуміло, не припускаю, що у французькому суді (або в іншому національному суді) «абсолютна необхідність» включення певного судді до складу судового органу, який повинен розглянути певну справу, може бути виправдана виключно, скажімо, одним посиланням на закон, який вимагає включення таким же чином, як Конвенція вимагає включення «державних» суддів до складу Великої Палати Суду. Навіть якби такий закон існував, ймовірно, можна було б оскаржити його юридичну правильність. Однак – і не тільки в теорії – можуть бути інші причини (не тільки формально-юридичного, а й фактичного характеру), які обумовлювали б обов’язкове включення певного судді до складу суду або, якщо сказати м’якше, виправдати невиключення судді зі складу суду. В прецедентному праві Суду можна знайти рішення і постанови, де попередня участь судді в розгляді тієї ж справи не була порушенням права на справедливий судовий розгляд, що захищається Конвенцією. Наприклад, один тільки той факт, що суддя вже виніс рішення щодо певної особи, «не може сам по собі розглядатися як такий, що виправдовує сумніви в неупередженості судді» (див. Ökten v. Turkey (dec.), no. 22347/07, § 41, 3 November 2011). В іншій, більш ранній справі Суд постановив, що «ніяких підстав для законних підозр не можна вивести з того факту, що троє з семи членів дисциплінарної секції суду раніше брали участь в першому розгляді справи» (див. Diennet v. France, 26 September 1995, § 38, Series A no. 325-A). Кожна справа повинна вирішуватися за своїми власними фактичними підставами. У цій справі, якби питання про «упередженість» судді Ж.М. було піднято заявником належним чином, таке припущення було б рішуче відхилено як засноване на незаконній підозрі. Однак заявнику не надали можливості підняти це питання під час національних розглядів.
Отже, набагато важливішим, ніж «чистий» факт присутності судді Ж.М. в складі суду, є те, що Уряд не продемонстрував (та навіть не спробував продемонструвати), що були переконливі причини, які робили вказану присутність абсолютно необхідною (див. Fazlı Aslaner v. Turkey, no. 36073/04, § 40, 4 March 2014), або, іншими словами, робили виправданим його невиключення зі складу суду. Я особисто вважаю, що таких причин взагалі не було. З іншого боку, також навряд чи могли бути будь-які вагомі підстави для виключення судді зі складу суду тільки на тій підставі, що він висловив підтримку судді М. багато років тому та в абсолютно іншому контексті. Ці дві ситуації не пов’язані між собою, за винятком того факту, що включали протистояння між тими ж учасниками, але навіть цей формальний зв’язок повністю виключався (або істотно зменшувався) тривалим періодом часу, що пройшов між двома подіями, і тим фактом, що навіть сам заявник визнав, що суддя Ж.М. не виявив по відношенню до нього будь-якої упередженості (див. параграф 67 цього рішення). Презумпція чесності судової системи – ось що повинно мати значення. І якщо так дійсно було би, враховуючи всі обставини справи, твердження про «упередженість» судді Ж.М. повинні були бути відхилені, якби вони були висловлені в ході національного провадження. Більш того, малоймовірно, що заявник в такому разі взагалі підняв би це питання з огляду на його явну необґрунтованість. Що дійсно могло викликати у заявника законні підозри і в підсумку викликало їх, це той факт, що склад судового органу, який розглядав його справу, був йому невідомий. Уряд не надав жодних пояснень з приводу ненадання цієї інформації. Чи міг Уряд виграти цю справу, якби вони надали такі пояснення? Я впевнений, що в будь-якому випадку вони не змогли б знайти правдоподібного пояснення, оскільки навіть якщо могли бути вагомі підстави (якими б суперечливими вони не були) формально-юридичного або фактичного характеру для включення даного судді до певного складу суду, просто не може бути підстав для неповідомлення осіб, чию справу повинен розглянути склад суду, про імена суддів. В цьому відношенні справа Уряду була приречена на невдачу з самого початку.
Отже, з двох обговорюваних тут питань тільки друге має сенс, в той час як перше носить тільки допоміжний характер. У взаємодії з другим питанням перше не має окремого значення. Але хіба не це мала на увазі більшість суддів, коли вони визнавали, що одна тільки присутність судді Ж.М. «не була вирішальною для вирішення питання про об’єктивну неупередженість згідно зі статтею § 1 6 Конвенції»? Іншими словами, чи не повторюю я, тільки більш складним способом, по суті той же аргумент? Я вважаю, що ні, або як мінімум у мене немає таких намірів. «Диявол ховається в деталях». У міркуваннях більшості, він ховається в одній єдиній деталі, а саме у розгляді в параграфі 89 цього рішення невстановленого «впливу» судді Ж.М. на результат розгляду справи заявника. Я впевнений, що цим невдалим натяком можна було б знехтувати. Будь-які міркування на тему «реального впливу» судді на підсумок розгляду справи кидає непотрібну і – що навіть більш важливо – необґрунтовану тінь сумніву на чесність судді. Даний висновок, хоча й останній за рахунком, але не за значенням, не відповідає прецедентному праву і місії Суду.
3. Я також не згоден з більшістю суддів щодо параграфу 132 цього рішення. У ньому Суд повторює своє висловлювання, необережно використане, зокрема, у розглянутій Великою Палатою справі Kyprianou v. Cyprus (а також в деяких інших справах, розглянутих Великий Палатою), що «особливий статус» (або, як в параграфі 132 цього рішення, «специфічний статус») адвокатів «виділяє їм центральне місце в процедурі здійснення правосуддя у ролі посередників між громадськістю і судами» (див. Kyprianou v. Cyprus, no. 73797/01, § 173, ECHR 2005-XIII).
Я не можу погодитися з такою характеристикою. Це – питання принципу. Прикметники «особливий» або «специфічний» не означають «центральний». Адвокат завжди представляє одну з сторін і за визначенням не може займати «центральне місце у здійсненні правосуддя». Сторона ніколи не буває «центральною», і також не може бути «центральним» її представник. «Центральне місце у здійсненні правосуддя» займають судді (на краще або, як, на жаль, іноді буває, на гірше). Посередниками між громадськістю та судами є прес-секретарі судів, представники преси або – в своєму праві – журналісти, але ніяк не адвокати, які представляють сторони. Адвокат діє в інтересах сторони, на благо клієнта, і, як правило, клієнт оплачує його послуги. Адвокат зобов’язаний захищати інтереси сторони, навіть якщо вони суперечать інтересам «громадськості», тобто суспільства і держави. Це не заперечує або не применшує значення функції адвокатів. Правильно, що вони можуть і, дійсно, вносять свій внесок в встановлення справедливості і допомагають судам здійснювати їх місію, але адвокати також можуть мати на меті перешкодити здійсненню правосуддя в інтересах своїх клієнтів, і час від часу так і чинять. Це залежить від ситуації. Сторона, яку представляє адвокат, може знаходитися в залі суду, оскільки шукає правосуддя, але не менш часто адвокат представляє сторону, щодо якої порушується справа в суді.
Будь-яке висловлювання має потенціал стати в майбутньому приводом для рішення суду. Що стосується даного конкретного висловлювання, я повинен, ймовірно, сказати не «потенціал», а «небезпека». Повторення в ще одному рішенні Великої Палати висловлювань про адвокатів, які нібито займають «центральне місце у здійсненні правосуддя» та є «посередниками між громадськістю та судами», особливо коли така характеристика не властива в прецедентному праві Суду іншій стороні, тобто стороні обвинувачення, спотворює реальну картину. Що стосується справи, яка розглядається, вона могла бути вирішена без шкоди для висновків Суду, не вдаючись до зазначеного непотрібного повторення.