Не секрет, що за ґратами теж трапляються злочини. І скоюють їх не лише ув’язнені та затримані, але й самі правоохоронці також. Чи справедливо, що розслідують ці злочини найближчі колеги підозрюваних?
Олег Шинкаренко: Мені би одразу хотілося з’ясувати, Державна кримінально-виконавча служба України (ДКВСУ) здійснює державну політику в органах виконання покарання, а пенітенціарна служба, яка підпорядкована Мінюсту, керує ними і цю пенітенціарну службу було вирішено ліквідувати у травні 2016 року, а її функції передати Мінюсту. А хто ж з них є відповідальним за порушення у в’язницях та СІЗО?
Віталія Лебідь. Громадське Радіо
Віталія Лебідь: Так, давайте розберемося насправді тут з поняттями, тому що після реформи пересічному громадянину досить важко з’ясувати, хто і за що відповідальний.
Олена Сапожнікова: Віталіє, навіть не пересічному.
Віталія Лебідь: Так, навіть юристам потрібно перечитати декілька разів наші законодавчі акти. По-перше, щодо відповідальності, то відповідальність перед особою чи групою осіб, відповідальна особа, яка здійснила те чи інше порушення в установах виконання покарань, якщо ми говоримо про міжнародний рівень, то, відповідно, це держава, загалом — Україна. Щодо понять, то, по-перше, ви правильно зазначили, що пенітенціарну службу, як центральний орган виконавчої влади у сфері виконання покарань було ліквідовано, її функції було передано Міністерству юстиції. Тобто тепер Міністерство юстиції є центральним органом, який виконує і реалізує державну політику у сфері виконання покарань.
Олена Сапожнікова: Віталіє, а можна, будь-ласка, уточнити, здається, з 30 вересня це тільки буде діяти, згідно наказу?
Віталія Лебідь: Так, процедура ліквідації ще в процесі, ще триває, так, але рішення уже фактично прийнято, тобто це вже є вирішене питання.
Олена Сапожнікова: Тобто сформовано воно буде до 30 вересня, і з 30 вересня цього року вже не буде державної пенітенціарної служби, а ці функції буде виконувати Міністерство юстиції?
Віталія Лебідь: Так, саме Міністерство юстиції.
Олег Шинкаренко: Таким чином державна кримінально-виконавча служба тепер замість пенітенціарної служби.
Віталія Лебідь: Стосовно державно-виконавчої служби: що це за орган? Відповідно до Закону «Про ДКВС», так, скорочено, цей орган здійснює правозастосовні та правоохоронні функції, і він складається з центрального органу виконавчої влади, які зараз виконує Міністерство юстиції і, відповідно, територіальних органів управління. Також сюди входить кримінальна виконавча інспекція, установи виконання покарань, слідчі ізолятори, воєнізовані формування, навчальні заклади і заклади охорони здоров’я, підприємства установи виконання покарань. А от Мінюст, відповідно до положення «Про Міністерство юстиції», тепер здійснює безпосередній контроль над діяльністю органів, установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, тобто забезпечення діяльності ДКВС та керівництво ДКВСздійснює безпосередньо Мінюст. Також він забезпечує формування і реалізацію державної політики, визначає основні напрямки управлінь щодо виконання покарань і утворює спеціалізовані органи, призначає на посади відповідних керівників в таких установах.
Олена Сапожнікова: Віталіє, все таки вийшло ще заплутаніше, ніж було раніше, оскільки і ДКВС основною функцією є здійснення державної політики в сфері виконання кримінальних покарань. Згідно постанови кабміну від 18 травня 2016 року № 343: «на Міністерство юстиції покладено функції з реалізації державної політики у сфері виконання покарань та пробації». Яка різниця між цими двома положеннями?
Віталія Лебідь: Так, тобто їхні функції пересікаються і ДКВС є якби таким узагальненим поняттям, який охоплює у себе і функції Мінюсту стосовно реалізації цієї державної політики, але безпосередньо керівником в даному випадку є саме Міністерство юстиції.
Олег Шинкаренко: Отже, повернемося до нашої історії. Вона розпочалася 14 січня 2007 року, коли майже всі в’язні Ізяславської в’язниці, а це 1121 людина, оголосили голодування на знак протесту проти умов утримання, поганої якості їжі та води, незадовільної медичної допомоги, неадекватних покарань, безкарності адміністрації, а також відсутності винагороди за їхню працю. Вони також вимагали звільнення деяких керівників в’язниці. Голодування та перемовини з адміністрацією тривали 3 дні. Після цього заступник голови державного департаменту України з виконання покарань наказав відправити до Ізяславської в’язниці спецназ та підрозділи швидкого реагування «для стабілізації оперативних обставин та проведення обшуків», як було вказано в його наказі. Ось уривок зі скарги одного із заявників, в якій описується що сталося далі: «В’язничний фургон був дуже переповнений, ще до від’їзду багато в’язнів втратили свідомість. Фельдшер привів їх до тями за допомогою нашатирю. Конвой мав лише одну 2-літрову пляшку води на всіх в’язнів. В’язні, які страждали від спраги, могли отримати лише один-два ковтки через решітку. Поїздка тривала більше 3 годин. Після прибуття до Ровенського СІЗО в’язнів побили знов, спочатку біля фургону, а потім у кабінеті, куди їх привели. Коли зняли наручники перший заявник побачив, що його руки опухли та посиніли, його били приблизно 6-8співробітників. Після того, як вони втомилися бити його руками та ногами, ці люди поклали його обличчям на підлогу, зафіксували та почали бити палицями. Удари були такими потужними, що шкіра на ногах та ягодицях заявника лопалася від них. Фельдшер, який знаходився у кімнаті, полив його рани водою». Після цього Європейський Суд, куди звернулися заявники, вирішив що українська держава повинна виплатити 17 заявникам по цій справі 25 тисяч євро кожному плюс будь-які податки, що можуть бути нараховані на цю суму в якості компенсації нематеріальної шкоди. Шостому заявнику потрібно виплатити 10 тисяч євро разом із податками. Нема чого й казати, що це далеко не єдиний випадок порушення прав в’язнів та затриманих на території ДКВС, який не був розслідуваний належним чином. Просто цей випадок завдяки великій кількості постраждалих та надзвичайні зухвалості і цинізму в’язничної адміністрації отримав широкий розголос. Дуже важливим є і той факт, що через некомпетентні дії кримінально-виконавчої служби український бюджет в сумі втратив 435 тисяч євро.
Після того, як вони втомилися бити його руками та ногами, ці люди поклали його обличчям на підлогу, зафіксували та почали бити палицями
На фото: Олена Сапожнікова та Олег Шинкаренко. Автор фото: Аркадій Бущенко
Олена Сапожнікова: Хочу, Олеже, уточнити, що це ти говориш про справу «Карабет та інші проти України», і рішення Європейський суд з прав людини виніс 17 січня 2013 року. На це знадобилося близько 6 років, оскільки заяву вони подали в 2007 році. Тобто розгляд в Європейському Суді цієї складної справи тривав доволі довго, і як ти правильно зазначив, там оці всі порушення вони кваліфікувалися по статті 3 Конвенції, якщо комусь відома стаття, і по процесуальному аспекту. Вони показали, що розслідування оцих фактів і інших, які ми не озвучили, було неефективним, тобто система фактично нездатна була провести ефективне розслідування. На той час розслідування проводила прокуратура, а саме прокурор Шепетівки, який наглядав за законністю виконання покарань в тому районі, і прокуратура Шепетівки повністю брала за основу все, що надавали органи дізнання, це, фактично, працівники цієї ж колонії. Тобто, все гуртувалося на матеріалах, які зібрали працівники цієї колонії, і на той час це був Державний департамент з питань виконання покарань.
Олег Шинкаренко: Віталіє, а чи багато існує подібних на цей випадків? Чи є він абсолютно унікальним? Чи все ж таки це якась система?
Віталія Лебідь: Так, дякую Олена і Олег за доповнення і запитання. На жаль, так, такі випадки існують, і вони неодинокі, і є досить велика кількість рішень Європейського Суду проти України, в яких визнані такі порушення. І нам цікаво це рішення, яке ви цитували головним чином щодо того, що винні особи не несуть покарання і не несуть відповідальності все тому, що відсутній незалежний механізм розслідування таких злочинів, скоєних у місцях несвободи. І безпосередньо, як зазначила Олена, в цій справі було визнано, що таке розслідування було визнано неефективним, зокрема тому, що прокурор, який проводив це розслідування, він здійснював нагляд за дотриманням законів у виправних установах і безпосередньо, хоча і не належав до однієї інституції, що і підозрювані особи, які скоювали цей злочин, проте його близькість до посадових осіб, з якими він співпрацював на щоденній основі, була визнана Європейським Судом як відсутність незалежності у його діях в процесі розслідування. І на сьогоднішній день події 2007 року, про які ви зазначали, та навіть після рішення Європейського Суду, яке було прийнято в 2013 році, досі жодна особа не понесла покарання, і також яскравим прикладом є порушення, наприклад, «Давидов та інші проти України», «Нечипорук та Йонкало проти України», «Кац та інші проти України», «Сергій Шевченко». Тобто, вже навіть після визнання порушення міжнародною судовою установою, Європейським Судом, особи, які вчинили такі злочини, залишаються невизначеними, та органи розслідування просто відмовляються проводити необхідні слідчі дії для притягнення правоохоронців до покарання.
Через некомпетентні дії кримінально-виконавчої служби український бюджет в сумі втратив 435 тисяч євро.
Олег Шинкаренко: А що треба зробити щоб зменшити кількість таких випадків?
Віталія Лебідь: Одним з основних заходів є, звісно, створення такого механізму ефективного розслідування і, відповідно, притягнення правоохоронців до відповідальності. От наразі реформи у цій сфері активно проводить Міністерство юстиції, і одним із нововведень, яке на думку міністерства саме забезпечить таку ефективність розслідування випадків катування чи смертей в установах пенітенціарної системи, стане створення слідчих підрозділів в системі кримінально-виконавчої служби. Проте, на думку правозахисників, і зокрема, нашої Української Гельсінської спілки, це навпаки призведе до погіршення ситуації. В чому проблема? В тому, що фактично було внесено зміни до Кримінально-процесуального кодексу, де було зазначено, що злочини, скоєні співробітниками державної кримінально-виконаної служби на території цієї служби, будуть розслідуватися слідчими цієї ж служби. Тобто, відповідно до міжнародних стандартів, таке розслідування є апріорі неефективним, так як не відповідає міжнародному стандарту незалежності органів розслідування. Щодо стандартів ефективності, то тут потрібно звернутися до практики Європейського Суду, який надає доволі таке глибоке тлумачення цьому поняттю, і він зазначає, що до критеріїв ефективності відноситься невідкладність початку розслідування, ретельність, компетентність, залучення громадськості і ще один з критеріїв – це незалежність, неупередженість органів, які проводять таке розслідування.
Олег Шинкаренко: Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська вважає, що Державна кримінально-виконавча служба України не має права розслідувати злочини, що сталися на її території, тому вона звернулася з цього приводу до Конституційного Суду. Вона просила суддю визначити, чи відповідають Конституції положення частини 6 статті 216 Кримінально-процесуального кодексу. Йдеться про таке положення: «слідчі органів державно кримінально-виконавчої служби України здійснюють досудове розслідування злочинів здійсненних на території або в приміщеннях державної кримінальної виконавчої служби України».
Відсутній незалежний механізм розслідування злочинів, скоєних у місцях несвободи.
Олена Сапожнікова: А що буде із заявою Міністерства юстиції? Вони кажуть: «надання органам ДКВСслідчих функцій забезпечить оперативне реагування на кримінальні правопорушення та слугуватиме їх профілактиці». І вони зазначають ще одне таке цікаве питання. Віталіє, було б цікаво також почути вашу думку. От дивіться, Міністерство юстиції зазначає, що слідство потрібно передати ДКВС, оскільки там є в цих установах багато підприємств, майстерень, де працюють не лише засуджені, а й працюють люди, які не є засудженими, наймані працівники, і якщо там виникають кримінальні порушення, то буде краще, якщо це розслідування буде провадитися одразу на місці, це збільшить його ефективність. І чи немає тут якоїсь дивної ситуації, що начебто Міністерство юстиції хоче на себе перетягнути великий шмат доходу? Адже в системі Державної пенітенціарної служби було 90 промислових, 11 сільськогосподарських установ та 137 майстерень — це величезне господарство, яке приносило дохід, і з 30 вересня, я так розумію, це господарство перейде до Міністерства юстиції України.
Віталія Лебідь: Насправді так, але щодо справжнього їхнього інтересу, то я тут не можу дати однозначну відповідь, чим керувалося міністерство, приймаючи такі рішення.
Олена Сапожнікова: Просто таке питання виникає, оскільки вони в своїй заяві кажуть: «що дуже важливо передати цій службі ДКВС оскільки там є такі підприємства, на яких працюють не лише засуджені і таким чином ми зможемо вивести ситуацію краще, що їм зарплатню будемо правильно нараховувати, ніяких махінацій там не буде». Тобто вони про це думають, тобто Міністерство юстиції про це знає.
Віталія Лебідь: Так, як насправді буде діяти ця система, досі залишається невідомим тому, що ці органи слідства, вони ще в процесі свого формування, вони ще не функціонують. А щодо легітимної мети прийняття таких нововведень в наш Кримінальний процесуальний кодекс, то вона залишається не визначеною, так як ні в пояснювальній записці до законопроекту не визначено, для чого були введені такі зміни, а, по-друге, я б хотіла зазначити, що дане положення було прийнято в пакеті законопроекту «Про вищу раду правосуддя». Тобто в порушення регламенту Верховної Ради, тому що зміни до КПК абсолютно не пересікаються з Законом «Про вищу раду правосуддя». І на цьому теж дуже багато наголошують і юристи, і правозахисники, що ці зміни прийняли з порушеннями.
Олена Сапожнікова: Тобто, заплутали, як могли! А що буде з тими 37-ма тисячами працівників, які працюють в цій системі? Куди їх дінуть? От для них це зараз гостре питання, люди цікавляться, чи їх будуть звільняти? 37 тисяч людей — це не мало.
Віталія Лебідь: Я не думаю, що їх будуть звільняти. Мабуть, справді керівництво цими всіма установами перейде до Міністерства юстиції і безпосередньо буде входити до сфер повноважень ДКВС.
Олег Шинкаренко: Давайте повернемося до розгляду справи в Конституційному Суді щодо звернення Валерії Лутковської. У неї під час розгляду було двоє опонентів, і перший з них постійний представник Верховної Ради України в Конституційному Суді Анатолій Селіванов. Він сказав, що Валерія Лутковська не навела аналіз та статистку звернень до уповноваженого щодо порушень прав людини через неналежне розслідування на території ДКВСУ, «тому у мене є сумніви щодо достовірності даних які повідомляються Конституційному Суду», — додав він. Чи дійсно це дієвий аргумент проти звернень омбудсмана?
Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська вважає, що Державна кримінально-виконавча служба України не має права розслідувати злочини, що сталися на її території
Віталія Лебідь: Справа в тому, що статистики цієї немає і не може бути на сьогоднішній день, тому і не було використано цього аргументу. Чому? Тому що, як я раніше вже зазначила, ці органи ще не функціонують, і вони лише в процесі формування, тому жодної статистики ми навести не можемо, але тут ми керуємося, звісно, міжнародними стандартами, тому ми і стверджуємо, що відповідно до практики Європейського Суду, ці розслідування будуть апріорі не ефективними тому, що існує, і це конкретно доведено, інституційна ієрархічна залежність між слідчими ДКВС і, відповідно, особами, які будуть підозрюваними у цих злочинах.
Олег Шинкаренко: Є також і другий опонент у Лутковської, це міністр юстиції Павло Петренко. Він сказав, що рішення ЄСПЛ, на які посилалася омбудсман, були винесені щодо старого Кримінально-процесуального кодексу 1960-го року, і його положення дійсно порушували права людини, бо це були норми радянського зразка, там дійсно був конфлікт інтересів. Зараз же, за словами міністра, відбувається реформа правоохоронної системи, і вона значно більш контрольована з боку громадськості тепер, і в Міністерстві юстиції створюється незалежний та ефективний підрозділ, який не підпорядкований ані керівникам установ, ані керівникам слідчих ізоляторів. Цей підрозділ здійснює ефективне розслідування на території всіх установ ДКВСУ. Крім того, за словами Міністра, саме така система діє в абсолютній більшості країн Європейського Союзу. Чи має рацію міністр юстиції?
Віталія Лебідь: Щодо того, що цей орган є ефективним, це думка виключно Міністерства юстиції, ідея яких і була введення цього механізму. Щодо вашого питання, я знову наголошую, що нам потрібно керуватися міжнародними стандартами, а не системами інших країн, тому що вже давно доведено, що якщо взяти і скопіювати правове регулювання, чи певну систему, яка ефективно функціонує в одній країні, на правову систему іншої держави, то це не означає автоматично, що ця система буде ефективна в іншій державі. Тому, і на цьому й наголошують правозахисники, і зокрема, омбудсман, на міжнародних загальновизнаних стандартах. А щодо послання на практику інших країн, зокрема країн Європейського Союзу і самого Європейського Союзу, то я тут хочу наголосити на тому, що сам Європейський Союз, а саме консультативна місія ЄС, яка діє наразі в Україні, як консультативний орган щодо реформування сектору безпеки. Він утворений радою ЄС, і саме ця місія направила свій негативний висновок щодо положення частини 6 статті 216, яка регулює утворення саме цих слідчих органів, голові Верховної ради і Міністру юстиції пану Петренку, в якому вони зазначили, як представники ЄС, що такі положення будуть негативно впливати на ефективність розслідування і також створять ситуацію правової невизначеності. Тому що дане положення щодо компетенції ДКВСпоширюється на те, що ДКВС буде розслідувати злочини за територіальною підсудністю. Тобто і позиція ЄС щодо таких слідчих в системі ДКВС є негативною.
Олена Сапожнікова: Я би хотіла, Олеже, відзначити з приводу того, що то був радянський кримінально-процесуальний кодекс, а новий — він зовсім інший. В Гельсінську спілку звернулися 16 засуджених, зокрема, така подібна справа як «Карабет…» тільки із Сокальскої виправної колонії на Львівщині. Там сталася пожежа 27 березня 2012 року, і засуджених терміново почали виводити із установи. Приїхав спеціальний транспорт, і їх мали перевезти до слідчого ізолятора. Зокрема, після 19:00 працівники Державної пенітенціарної служби України почали виводити засуджених, кожному на руки надягнули наручники, затягнули руки дуже високо вгору, їх опускали майже до землі, вибудували такий коридор у 70 метрів, стали з двох сторін, і цих засуджених, коли вони йшли через живий коридор, били з двох сторін руками і дубинками.
Олег Шинкаренко: Тобто реформа не допомогла?
Олена Сапожнікова: Не знаю чи можна це назвати реформою, але коли вони проходили цей живий коридор вони втрачали свідомість і їх напівпритомними, в крові, із заламаними назад руками в наручниках кидали в транспорт, і таким чином розвозили по різних установах і потім декілька тижнів ховали від родичів.
Олег Шинкаренко: Я чув, що ці люди звернулися до Української Гельсінської спілки з прав людини, а як інші можуть до неї звернутися? Скажіть, будь-ласка, яка у вас адреса і телефон?
Віталія Лебідь: Ви безпосередньо можете звернутися до нас в офіс, який знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Фролівська 3/34, 3 поверх, Центр Стратегічних Справ. Або направити нам листа на нашу абонентську скриньку — 100, місто Київ, 04071. Також можете зв’язатися з нами за телефоном: 097 384 2799
Олена Сапожнікова: Про ту справу, звернулися вони письмово на цю адресу, яку зазначала Віталія, і 16 засуджених до довічного позбавлення волі, лише із сотень яких перевозили, набралися сміливості і все розповіли. Зараз справа в Європейському Суді, Уряд каже, що все ефективно розслідувалося, ми у відповідь кажемо — ефективного розслідування не було. Європейський Суд чекаємо, що винесе рішення і поставить крапку в цій справі.
Олег Шинкаренко: Що б не казали реформатори української правоохоронної системи, злочини, які скоюють працівники самої цієї системи і надалі існують, а впевненості в тому, що правоохоронці дійсно будуть їх розслідувати належним чином у нас немає. Потрібно щось із цим робити.
