Незворотність покарання, або виправдання невинних (+фото, +відео)

Одним з постулатів кримінального права будь-якої цивілізованої країни є незворотність покарання. Тобто жоден злочинець не має уникнути справедливого покарання. Іншим постулатом є принцип, що жоден невинуватий не може бути покараний. Тому що, якщо допустити, що суд засудив невинуватого, то сподіватись на віру людей в справедливе правосуддя не доводиться.

Я не хочу торкатися питань політичних переслідувань і замовних судових рішень на політичному тлі, незаконного відчуження державного майна у приватну власність та інші маніпуляції та зловживання владними повноваженнями, що відбуваються на теренах України. Мене цікавить доля простих людей, які засуджені на все життя, тобто до довічного позбавлення волі.

Хтось може собі уявити засудження до довічного ув’язнення за несправедливим судовим рішенням? Яка трагедія відбувається в долі людини та її рідних, коли вони впевнені та усвідомлюють, що засуджений несправедливо покараний позбавленням волі на все життя, а держава не дає шансу на виправлення помилки? Чи можна назвати цивілізованою країну, де відбуваються подібні речі, тим паче, якщо це не поодинокий випадок вірогідної судової помилки, а тенденція? Станом на 1 жовтня 2012 року в Україні налічувалося 1798 осіб, що відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Чи може хтось назвати точну цифру, скільки з цих людей засуджені несправедливо?! Якщо навіть одна людина з тисячи, навіть цей факт має бентежити суспільство, бо на місті такого мученика може опинитися кожен українець. А якщо не одна, а три, або десять, а може й більше?! Можемо тільки пригадати, як після знешкодження чергового серійного ман’яка з’являються приклади судових помилок і без вини засуджених.

11 жовтня 2012 року в офісі Омбудсмана відбувся круглий стіл на тему: «Незворотність покарання в контексті нового КПК». На зустрічі були присутні Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська, провідні українські й закордонні експерти в галузі кримінального права. Відомі юристи-практики, такі як Аркадій Бущенко, Микола Сірий, Олександр Заруцький, Володимир Колбанцев та інші, представник Генеральної прокуратури, координатор проекта Європейського Союзу і Ради Європи Божена Маланчук, депутат Верховної Ради Ярослав Кендзьор, директор Міжнародної Амністії в Україні Тетяна Мазур, представники українських неурядових організацій.

Експерти дві години дискутували навколо реальної проблеми, яка неодмінно постане у зв’язку з прийняттям нового Кримінально-процесуального кодексу. В новому кримінальному процесі передбачаються суттєві й прогресивні зміни в процедурі оцінці доказів під час розслідування кримінальних справ. У новому КПК докази на стадії дізнання й досудового слідства оцінюватиме нововведена процесуальна фігура «слідчий суддя», а прокуратура втрачає свої наглядові функції під час розслідування. Крім того, під час судопровадження, якщо підсудний відмовляється від своїх показів, які він дав під час розслідування у справі, й заявляє, що вони отримані внаслідок тортур, суд не вважатиме ці дані як докази вини підсудного. Таким чином, складається враження, що катувань в підрозділах міліції значно поменшає, оскільки не буде сенсу представникам розслідування тиснути на затриманого з метою вибити зізнання, якщо дізнавачі знатимуть, що суд все одне не врахує як доказ ті зізнання, бо людина в суді може відмовиться від них. Тобто, з одного боку, починається більш цивілізований процес оцінки доказів, відповідно й рішення проголошуватимуться не завжди в унісон з позицією обвинувачення, і можна буде сподіватися на справедливі судові рішення, а з іншого боку, постає питання: «Якщо в новому КПК реалізовуватиметься процес змагальності сторін, а докази суд враховуватиме відповідно до норм закону, тобто проголошуватиме справедливі рішення, то що робити з такими справами, якими рясніє статистика вироків за тяжкі та особливо тяжкі злочини, в яких обвинувачення ґрунтувалося виключно на первинних доказах (зізнаннях), які були отримані внаслідок катувань і які оцінив не суд, а слідчий?».

Таких справ насправді безліч в кримінальній практиці, бо по-іншому, на жаль, не вміє працювати наша правоохоронна система, бо отримати зізнання й звітувати керівництву про розкритий злочин набагато легше, ніж розслідувати, аналізувати непрямі докази. Особливо це стосується резонансних випадків, коли, наприклад, ман’як тероризує суспільство зухвалими та жорстокими серійними вбивствами. Тоді керівництво МВС тисне на підлеглих, наказує негайно розкрити злочин і знешкодити розпалювача суспільной колотнечі. Підлеглі мусять звітувати начальству про розкриття злочину, навіть якщо не мають уявлення про справжнього злочинця. Якщо людина отримує певний термін позбавлення волі за несправедливим судовим рішенням, це викликає обурення і гнів, зневіру у правосудді й розчарування в принципах верховенства права, які зухвало декларуються керманичами держави на міжнародних зустрічах.

Дехто, марно використавши всі способи національного захисту, складає руки та з біллю терпить несправедливість, дехто бореться з системою до кінця, незважаючи навіть на відмову Європейського суду прийняти до провадження справу, домагається справедливості. Ці люди мають шанс вийти на волю, зібравши необхідні матеріали й домогтися перегляду справи, реабілітуватися в очах суспільства. Але жодного шансу немає в людей, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

І буває, повторюся, що люди відбувають покарання за вироками, що ґрунтуються на обвинуваченні, в якому єдиним доказом були зізнання, отримані під тортурами, а підсудні в суді відмовлялись від своїх свідчень і переконливо благали суд почути їх. Проте, суд був невблаганнй, а вирок – камера довічника – на все життя.

Яскаравим прикладом такої практики являється презентований під час круглого столу фільм Олени Білозерської та Олекси Ярославцева «Олександр Рафальський. Довічне позбавлення волі».

Цей сюжет приголомшує і викликає розумний сумнів щодо справедливості засудження Олександра Рафальського та ще двох осіб до довічного позбавлення волі. Четвертий фігурант цієї справи помер у в’язниці, не дочекавшись перегляду справи. Є версія, що смерть пов’язана з кримінальною справою.

Починаючи круглий стіл, Уповноважений Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковька зазначила, що на її практиці це вперше, коли в офісі омбудсмана проводяться публічні заходи не з ініціативи Уповноваженого, а за пропозицією громадських організацій. І це насправді позитивна практика застосування офісу Омбудсмана як майданчика для дискусії, незалежно від позиції Уповноваженого. Скажімо, під час багаторічного керування офісом Омбудсмана Ніною Карпачовою така практика була, на жаль, неможливою.

На круглому столі лунали різні експертні висновки. Скажімо, адвокат Микола Сірий після презентації фільму, в якому розповідається історія Олександра Рафальського, зазначив, що якість правосуддя або ефективність розслідування можливо оцінити на прикладах, як державні структури поводять себе відносно справ такого ґатунку, якщо, наприклад, домогтися виправдання невинно засудженого, а також справедливого покарання державних службовців, які причетні до катувань і фабрикації кримінальних справ. Тоді можна говорити, що правосуддя було справедливим, а розслідування фактів тортур – ефективним. А допоки цього не відбувається, про якість правосуддя та ефективність розслідування, хоч в старій, хоч в новій редакції КПК, казати, на жаль, не доводиться.

КПК, що добігає свого кінця у використанні та вважається кодексом з радянською ідеологією й практикою застосування, спонукає систему до карального підходу. Цей кодекс передбачає процедуру перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами. Стаття 400-5 КПК України передбачає підстави, за якими судові рішення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті, а саме: фальсифікація доказів, неправильність перекладу, а також показань свідка, потерпілого, обвинуваченого, підсудного, висновку і пояснень судового експерта, на яких ґрунтується вирок. До цього переліку також відносяться: зловживання прокурора, дізнавача, слідчого чи суддів під час провадження у справі, а також всі інші обставини, які не були відомі суду при винесенні судового рішення і які самі по собі або разом із раніше виявленими обставинами доводять неправильність засудження або виправдання підсудного.

Здавалося б, підстав для перегляду справ достатньо, і прискіпливий практикуючий юрист може навести низку аргументів на користь свого клієнта, засудженого до довічного ув’язненення в контексті своєї практики, де обвинувачення ґрунтується виключно на визнавальних свідченнях особи проти себе, що отримані із застосуванням фізичного чи психологічного насильства, а винуватість видається доволі сумнівною, бо крім первинних доказів, отриманих з процесуальними порушеннями, інших немає, навіть якщо вирок набрав законної сили, а засуджений використав своє право на апеляційне та касаційне оскарження. Але тут на заваді стає інша норма, яка зазначає, що всі ці підстави, тобто фальсифікація доказів, неправильність перекладу, показань свідків, потерпілого чи обвинуваченого і таке інше є підставою для перегляду судових рішень, що набули законної чинності «лише в тому разі, коли вони встановлені вироком, що набрав законної сили, а при неможливості постановлення вироку – матеріалами розслідування». Тобто для того, аби засуджений до позбавлення волі, вирок відносно якого набрав законної сили, і який стверджує, що відносно нього були застосовані тортури під час досудового слідства з метою отримання зізнання, може отримати таку привілею, як перегляд справи навіть не зважаючи на те, що дехто з них має переконливі докази катувань, підтверджені медичною аргументацією тільки після набрання чинності рішення відносно катів, які над ним знущалися. При тому, що в статті 400-7 КПК України чітко зазначено, що особами, які мають право порушити питання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами є Генеральний прокурор України та йго заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області і таке інше, тобто особа, яка здійснювала нагляд за дотриманням законності під час всього провадження у справі та підтримувала обвинувачення в суді. Іншими словами, саме прокурор ухвалює рішення про перегляд вироку за нововиявленими обставинами, тобто рішення про власну компетенцію і власний професіоналізм: наскільки ефективно проводився нагляд за здійсненням законності та наскільки обґрунтованим було його підтримання обвинувачення в суді.

Аби стало зрозуміло, наскільки можливе таке дійство, тобто неупереджене та обґрунтоване розв’язання питання прокурорської ініціативи про перегляд справи, досить згадати рішення Європейського суду з прав людини «Каверзін проти України» від 15 травня 2012 року, в якому Європейський суд зазначив, що відсутність ефективного розслідування фактів катувань з боку прокуратури є системним порушенням статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в процесуальному аспекті. Тобто, враховуючи те, що прокуратура є державним монополістом розслідування фактів порушення прав людини з боку чиновників, а також здійснення нагляду за дотримання законності під час досудового слідства – фактично не виконує свої функції. Тому й на практиці ми стикаємося з тим, що порушення питання про перегляд кримінальних справ в порядку нововиявлених обставин відбувається вкрай рідко. Це поодинокі випадки коли прокуратура визнає факти тортур, фабрикації кримінальної справи та ініціює перегляд справи за нововиявленими обставинами.

Що треба для того, аби прокуратура побачила недоліки в своїй роботі, в роботі слідства, а суд наважився переглянути кримінальну справу після набрання вироком законної сили і використання засудженим апеляційних і касаційних інструментів перегляду справи? Як приклад, згадаємо справу Максима Дмитренка. Людину було обвинувачено у вбивствах і зґвалтуваннях і засуджено до тривалого терміну позбавлення волі за злочини, скоєні Сергієм Ткачем, так званим «пологівським ман’яком» – ані апеляційний, ані касаційний суди не побачили під час перегляду порушень з боку слідства та прокуратури. Максим Дмитренко зараз звільнений і виправданий не тому, що прокуратура провела ефективне розслідування і зробила подання про перегляд справи за нововиявленими обставинами, а тому, що «пологівського ман’яка» арештували, і він зізнався у скоєнні злочинів. Що відбувалося б з Максимом Дмитренком, якщо б Сергій Ткач не зізнався у скоєному і не навів неспростовні аргументи своєї вини? Звичайно, у кращому випадку, Дмитренко, зневірений у справедливості українського правосуддя, звільнився б, повністю відбувши термін покарання. А якби Максима було засуджено довічно?!

А ось інша справа: є всі підстави вважати, що Володимир Панасенко, засуджений до довічного позбавлення волі, став жертвою жахливої суддівської помилки і шостий рік відбуває покарання за злочин, до якого ніяким чином не причетний. Слідчий прокуратури протягом усього досудового слідства, відвідуючи Панасенка в СІЗО, йому та його адвокату в очі казав, що знає про непричетність Панасенка, але у нього задача – швидко розкрити злочин і кандидатура Панасенка найкраще йому підходить, як для замовника. Слідчий пропонував Панасенку «співпрацю», в іншому разі він пообіцяв довічне ув’язнення. Панасенко відмовився від такої «співпраці», адже наполягав на тому, що не винний. Усі ті докази, які слідчий так «наполегливо» намагався зібрати впродовж усього досудового слідства, не гребуючи навіть незаконними методами ведення слідства, розсипались у суді. Алібі Панасенка було підтверджене чисельними свідками, суду були надані фото та відео, на яких видно, що Панасенко знаходився у зовсім іншому місці, ніж те, на яке вказував слідчий. Не маючи доказів причетності Панасенка до злочину суд був змушений вдаватись до припущень і явного викривлення та спотворення фактів. Викладене у вироку абсолютно не відповідає фактичним обставинам справи та спростовано чисельними свідками. Незважаючи на відсутність доказів, Панасенка безпідставно звинуватили та засудили до довічного позбавлення волі. Слідчий сфабрикував справу, прокурор підтримав державне обвинувачення, суд виніс неправосудне рішення. Внаслідок цих дій невинувата людина відбуває найсуворіше покарання, а справжні винуватці злочину залишились на свободі.

19 листопада 2012 року в Україні набирає чинності новий Кримінально-процесуальний кодекс, у якому процедура перегляду кримінальних справ залишилася практично незмінною у порівнянні до КПК. Наприклад, у главі 34, яка має назву «Провадження за нововиявленими обставинами», в статті 459 зазначено, що судові рішення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами. Нововиявленими обставинами визнаються: 1) всі інші обставини, які не були відомі на час судового розгляду при винесенні судового рішення і які самі по собі або разом із раніше виявленими обставинами доводять неправильність вироку чи ухвали, що належить переглянути; 2) штучне створення або підроблення доказів, неправильність перекладу, висновку і пояснень експерта, завідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, на яких ґрунтується вирок; 3) зловживання слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду під час кримінального провадження та інше. Всі ці норми прописані, але, як на мене, навряд чи будуть реально працювати, бо існує інша норма: «Обставини, передбачені пунктами 2, 3 частини другої цієї статті повинні бути встановлені вироком суду, що набрав законної сили, а при неможливості ухвалення вироку – підтверджені матеріалами розслідування». Разом з тим законодавець в новому КПК додає суб’єкта звернення: встатті 460 КПК «Учасники судового провадження мають право подати заяву про перегляд за нововиявленими обставинами судового рішення суду будь-якої інстанції, яке набрало законної сили». Але чи зміниться щось в практичному застосуванні цієї норми зі старого прорадянського кодексу, коли стаття 463 КПК наголошує, що «заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами подається до суду тієї інстанції, який першим допустив помилку внаслідок незнання про існування цієї обставини»?

«Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами у разі вчинення суддею злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необґрунтоване рішення, подається до суду тієї інстанції, суддею якого він був».

Чи стане можливий перегляд кримінальних справ в контексті нового КПК? На ці питання експерти будуть шукати відповідь під час публічних дискусій в Україні та на міжнародному рівні, а засуджені до позбавлення волі дуже скоро відчують на собі нововведення прогресивного і новітнього закону.