| Дата: | 12.01.2015 |
Огляд рішення Європейського Суду з прав людини “V.P. проти Росії”, № 61362/12, 23.10.2014 р.
Переклад повного тексту даного рішення за посиланням /2015/12/16/v-p-protyv-rossyy-dlytelnoe-nevypoln/
Факти
Заявник – громадянин Молдови V.P., який має спільну дитину з громадянкою Молдови, з якою вони розлучились. Під час судового врегулювання питання про те, з ким залишиться дитина, її мати залишила територію Молдови разом з дитиною та переїхала до Росії. Згодом суд Молдови вирішив, що дитина повинна залишитись з батьком. Мати не повернула дитину батьку, і батько почав судитися в Росії, щоб виконати рішення суду Молдови.
На першому етапі судового процесу по виконанню судового рішення 15.09.2010 р. Московський міский cуд відмовив у заяві батька, мотивуючи тим, що він не має повноважень розглядати заяву батька, так як за двостороннім договором з Молдовою 1993 р. та Мінською конвенцією 1993 р. такі судові рішення за своєю природою є такими, що вступають в силу негайно, не потребують ніяких додаткових заходів для їх виконання та не встановлює ніяких зобов’язань для матері. 01.02.2011 р. Верховний Суд Росії скасував дане рішення на підставі неправильної інтерпретації судом нижчої інстанції Мінської конвенції. До того ж, Верховний Суд зазначив, що у суду першої інстанції не було засвідченої копії рішення суду Молдови. 17.02.2011 р. справа була повернута на повторний розгляд до міського суду.
На другому етапі судового процесу по виконанню судового рішення Московський суд 28.10.2009 прийняв рішення виконати рішення Молдовського суду, проте мати дитини подала апеляцію до Верховного Суду. 07.04.2011 р. Верховний Суд скасував рішення першої інстанції через відсутність потрібних документів у суду для розгляду справу. Справа була передана на повторний розгляд і в обох випадках Верховний Суд посилався на відсутність деяких документів.
На третьому етапі судового процесу 29.08.2011 р. Московський суд прийняв рішення про виконання рішення Модовського суду і на це раз апеляція не подавалась. Але судові виконавці відмовились виконувати рішення Московького суду на підставі того, що воно не вимагає додаткового виконання та не покладає ніяких обов’язків на матір дитини. 21.06.2012 р. суд прийняв рішення про незаконність дій виконавців.
Тільки після спливу 1 року, 2 місяців та 25 днів Росія виконала рішення молдовського суду і у 2013 році мати повернула батьку дитину.
Заявник скаржиться на те, що Уряд Росії не вжив достатніх заходів для виконання рішення Суду Молдови, яким було вирішено питання проживання дитини, яку його колишня дружина викрала та перевезла до Росії; та порушив його право на сімейне життя у контексті ст. 8 Конвенції.
Порушення ст. 8 Конвенції
Уряд Росії зазначив, що заявник не використав усіх засобів національного захисту, так як не подав касаційну скаргу. Але Суд вирішив, що Уряд не пояснив, якe саме рішення заявник повинен був оскаржувати касаційною скаргою. До того ж наслідки судових розглядів були позитивними для заявника, тому не було необхідності подавати касаційну скаргу проти рішень, ухвалених на користь заявника. Суд зазначив, що скарга заявника полягала не у суті самих рішень, а у часі, протягом якого російські суди розглядали його справу та у відсутності ефективного механізму примусового виконання рішень.
Суд зазначив, що відносини, які існували між завником та дитиною заявника відповідали поняттю “сімейне життя” у контексті ст. 8 Конвенції.
Оцінюючи законність переїзду матері дитини до Росії, Суд керується нормами Гаазької конвенції 1980 р. про викрадення дітей та доходить до висновку, що навіть, незважаючи на те, що дана конвенція не була ратифікована Росією, мати незаконно перевезла дитину до Росії. Судовий процес над тим, з ким залишиться дитина ще не був завершений, і мати порушила заборону виїзду з країни. Оскільки суд Молдови виносив своє рішення, виходячи з інтересів дитини. Мати покинула країну проти волі батька і через переїзд у батька не було можливості бачитись з дитиною, і дитина втратила можливість бачити батька.
Таким чином, Суд дійшов до висновку про те, що мати незаконно перевезла дитину до Росії, і ст. 8 Конвенції вимагала вжити заходів від Уряду Росії для воз’єднання батька з дитиною.
Суд також дійшов висновку про те, що рішення суду Молдови та Московського міського Суду, ухвалене на користь заявника, було винесено, виходячи із найкращих інтересів для дитини, та повинно було бути виконано.
Розглядаючи питання про те, чи належним чином відрегував Уряд Росії на виконання рішення суду Молдови, Суд зазначив, що розгляд справи заявника був занадто довгим. Незважаючи на скарги Уряду про те, що заявник вибрав найдовших шлях розгляду справи, оскільки звертався до судів не безпосередньо, а через Міністерства юстциції Молдови та Росії, затягування розгляду справи відбувалось самими судами. Перша відмова у виконанні рішення була прийнята у зв’язку з неправильною інтерпретацією Мінської конвенції судом. Друга затримка розгляду справи відбулась через пропущення заявником строків оскарження. Верховний Суд в обох випадках посилався на відсутність відповідних документів у заявника та повертав справу на новий розгляд. Аде Суд вирішив, що недостатність деяких документів не могла бути обґрунтованою підставою для повернення справи на повторний розгляд без її безпосереднього розгляду. Тим більше, Суд зазначив, що офіційні документи суди отримували з двох міністерств юстиції: Молдови та Росії. Тому, Суд вирішив, що навіть, якщо деякі документи, які вимагала Мінська конвенція були відсутні, то було зрозумілим, що справа вимагала невідкладного вирішення і документи можливо було отримати.
Крім того, Суд зазначив, що відмова судових виконавців виконати рішення через те, що воно начебто не вимагало виконання, була не тільки незаконною, але і порушувала інтереси заявника та дитини.
Суд також зазначив, що Уряд Росії не вжив ніяких заходів щодо незаконного перетину кордону матір’ю дитини. Вона спокійно жила та працювала у Росії. Росія відмовилась визнавати її поведінку такою, що порушує права дитини і, звичайно, було вже запізно вживати якихось заходів по відношенню до матері, коли вона повернулась з дитиною назад до Молдови.
Таким чином, Суд дійшо до висновку, що заходи, які були застосовані Росією для виконання рішення Суду Молдови та воз’єднання батька з дитиною не були “достатніми та ефективними”. Тому було порушення ст. 8 Конвенції.
Суд прийняв рішення про виплату Урядом Росії заявнику моральної шкоди розміром 7000 євро та компенсацію витрат – 1000 євро.
