Чи є перемогою в справі рішення Європейського суду з прав людини?

Олена Сапожнікова, адвокат, юрист Фонду стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини, редактор та аналітик сайту precedent.in.ua

Так, що ж робити після отримання рішення Європейського суду з прав людини (далі – Європейського суду)? Продовжувати відстоювання своїх прав за національною процедурою, чи зупинитися після отримання від держави справедливої фінансової сатисфакції в очікуванні, що вона самостійно якось змінить законодавство, поліпшить систему в цілому, а потім покращення прийде і у конкретну справу? У ході роздумів над цими питаннями заявник або адвокат, чи представник в його інтересах, можуть зіткнутися з дилемою, яку можна ніколи і не розв’язати. Або заплутатися у суперечливих положеннях чинного законодавства, «махнувши рукою» та очікувати коли запанує нарешті порядок в державі, зокрема, запрацює належним чином виконавче провадження. Як варіант, можна спробувати відштовхуватися від судової практики Європейського суду та національних судів, створюючи нові українські прецеденти та змінювати крапля за краплею таким чином правову систему із середини адвокатськими руками задля недопущення ламання усього грубими руками революційних ідей одного дня.

Наприклад, з-поміж інших можна відзначити такі рішення Європейського суду, що мають продовження своєї історії в національних судах, та якими можна послуговуватись як прецедентами у відстоюванні своїх прав та свобод:

Заявник Нечипорук І.М.

«Нечипорук та Йонкало проти України», № 42310/04, 21.04.2011 р. У цій справі Європейський суд визнав порушення статті 3 Конвенції (матеріальний та процесуальний аспекти) щодо першого заявника, Нечипорука І.М., а саме катування його працівниками міліції в ході розслідування кримінальної справи за його обвинуваченням та неефективне розслідування владою даного факту. Також було встановлено Європейським судом порушення положень статті 5 §§ 1, 2, 3, 4 та 5 щодо першого заявника, а саме свавільне тримання його під вартою в деякі зазначені ним періоди; неповідомлення про причини затримання; тривале недоставлення його до суду задля перевірки правомірності затримання та утримання в місцях несвободи, під час якого його катували; залежність розгляду питання про тримання під вартою від графіку судових засідань з розгляду кримінальної справи за обвинуваченням заявника; відсутність законодавчо визначеної можливості просити в подальшому відшкодування за незаконне затримання. Європейським судом було встановлено в тому числі порушення статті 6 §§ 1 і 3 (с) Конвенції щодо використання національними судами зізнань заявника у вчиненні злочинів, отриманих в ході його катувань працівниками міліції, про що він згодом заявляв під час судового розгляду; порушення права заявника на доступ до адвоката під час перших допитів працівниками міліції. Як результат, після тривалого національного судового розгляду на основі рішення Європейського суду, 3 червня 2013 року Хмельницький міськрайонний суд виніс виправдувальний вирок щодо заявника та звільнив його з-під варти в залі суду, апеляційна інстанція 29 листопад 2013 року та касаційна інстанція 29 липня 2014 року залишила рішення суду першої інстанції без змін. До речі заява про злочин щодо заявника з боку міліціонерів уже три роки знаходиться на перевірці в органах прокуратури, на думку Нечипорука І.М., «затягування відбувається спеціально, так як працівники прокуратури повинні винести рішення щодо незаконних дій своїх колег, що є фактично неможливим».

Заявник Тарасов О.Г. під час несення служби в зоні проведення АТО

«Тарасов проти України», № 17416/03, 31.10.2013 р. Європейський суд визнав порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) щодо катувань заявника працівниками міліції в ході розслідування кримінальної справи за його обвинуваченням, а також порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції щодо відсутності ефективного розслідування владою Позивач Нечипорук І.М вищеназваних катувань. Було також встановлено Європейським судом порушення статті 6 § 1 Конвенції щодо використання національними судами зізнань заявника у вчиненні злочинів, отриманих в ході його катувань працівниками міліції, про що він згодом заявляв під час судового розгляду; неможливість взяття участі заявника в судовому розгляді в певний період в порушення положень статті 6 § 3 (с) Конвенції, порушення права заявника на юридичне представництво. Варто відзначити, що заявник на основі даного рішення Європейського суду подав заяву на перегляд його справи. У результаті чого Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив провадження 20 червня 2014 року, а незабаром,13 листопада 2014 року, даним судом було винесено ухвалу, якою скасовано обвинувальний вирок у справі та усі матеріали направлено на новий судовий розгляд до Краматорського міського суду Донецької області. В ході судового розгляду справу було направлено 18 травня 2015 року на досудове розслідування до місцевої міліції, яка триває до нині, за словами Тарасова О.Г., «зі значними порушеннями закону».

«Чопенко проти України», № 17735/06, 15.01.2015 р. У даній справі Європейський суд визнав порушення статті 6 § 1 і 3 (с) Конвенції у зв’язку з обмеженням права заявника на доступ до адвоката під час першого допиту працівниками міліції та використання судами зізнавальних показів заявника як основних для його засудження, а також у зв’язку з відмовою у задоволенні Верховним Судом України клопотання заявника про його безпосередню участь під час касаційного розгляду. Нещодавно, 6 липня 2015 року, Верховним Судом України обвинувальний вирок відносно заявника було скасовано та справу
направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини, м. Страсбург, Франція

Так, «чи є перемогою рішення Європейського суду?», – таке питання можна поставити не лише щодо рішень Європейського суду, а загалом до всіх судових рішень. Існування необхідності вирішення питань мирним способом, а саме в ході справедливого судового розгляду, є показником беззаперечного гуманного розвитку людства, що не хоче продовжувати топити світ у крові один одного, сліпо знищуючи все навкруги, а шукає консенсусу у співжитті мільярдів різних характерів та шляхи виходу із складних випадків. Тому звісно, можна назвати судове рішення перемогою в контексті цивілізованого вирішення питання, але чи є це перемогою в сенсі отриманням бажаного результату?

Головною цінністю в змагальному процесі сторін є те, що остаточне судове рішення є обов’язковим до виконання і таким чином відбувається реалізація думок, що з’явилися, коли виникла спірна або конфліктна ситуація. У такому розрізі складно назвати в Україні успіхом отримання судового рішення в справі, адже значна їх кількість, на жаль, не виконується. Можна шукати виправдання у зміні політичних сил, війні, будь- чому, але це не змінює реальності – судові рішення часто не виконуються, в той час як життєві долі ламаються, зневіра до судової системи просочується на десятиліття в кров.

А щодо рішень Європейського суду, то тут теж вимальовується неоднозначна відповідь, так як після багаторічного очікування чарівного вирішення всіх існуючих проблем одним махом, отримуємо фактично відправну точку, з якої знову потрібно рухатися національними судовими коридорами, що є плутаними та не завжди освітленими принципом справедливості, тобто з’являється необхідність знову боротися та вкотре долати всі бюрократичні процедури, намагатися довіряти тим, хто не один раз уже обманув, доводити свою правоту попри те, що вона нікому спершу не потрібна. І не всі обирають цей шлях.

Варто відзначити, що значний відсоток складають рішення Європейського суду щодо несправедливості судового розгляду в українських кримінальних провадженнях. Тому в таких справах заявники та їх рідні в більшості випадків після здолання національних механізмів правового захисту, дивляться роками на Європейський суд як на інстанцію, що нарешті все поставить на свої місця і запанує абсолютна справедливість. Держава ж у відповідь пропонує не безмовне виконання думок Європейського суду, а очікує на активні дії з боку заявників та пропонує можливість змінити ситуацію в ході тривалих національних судових розглядів, що можливо навіть не встановлять такої очікуваної заявниками істини, затягнувши можливо у вир нових порушень закону представниками влади.

Нині існує єдиний законний механізм і ним варто все ж користуватися. Зокрема, в кримінальних справах однією з причин до перегляду Верховним Судом України, передбаченої п. 4 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України(далі – КПК України), є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. Однак це можливо за умови, що особа буде подавати до Верховного Суду України заяву про перегляд судового рішення у певний строк, а саме протягом трьох місяців з дня, коли особі, на користь якої ухвалено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, стало або мало стати відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного (ч. 3 статті 447 КПК України). Окрім особи, на користь якої ухвалено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таку заяву про перегляд рішення може подати також її захисник, законний представник чи представник юридичної особи. Варто відзначити, що відбуття покарання або смерть засудженого не є перешкодою для перегляду справи в інтересах його реабілітації.

На жаль, є ряд рішень Європейського суду, які не мають свого продовження на національному рівні, а залишаються відкритими питаннями до держави Україна, це так звані «полонені правосуддя». Проект «Полонені правосуддя»запущено Українською Гельсінською Спілкою з прав людини майже рік тому на сайті precedent.in.ua задля привернення уваги громадськості та влади до історій п’яти осіб, що отримали позитивні рішення Європейського суду, але досі їх справи не вирішені на національному рівні.

NB! На сайті precedent.in.ua можна ознайомитися з іншими матеріалами з наведеної вище тематики: «Кожен може змусити державу виконувати рішення Європейського суду з прав людини», «Плоди отруйного дерева» тощо.

______

Стаття взята із Інформаційного дайджесту системи безоплатної допомоги в Україні № 10 (вересень-жовтень)