Право засуджених на переведення до пенітенціарної установи ближче до дому

Відповідно до українського законодавства переведення засуджених з однієї колонії до іншої проходить по досить складній процедурі, а переведення за власною ініціативою засудженого є майже неможливим. Подібна ситуація за висновком Європейського суду з прав людини не відповідає міжнародним стандартам прав людини.

На даний момент в українському законодавстві немає чіткого регулювання питання розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі. Не існує жодного нормативного акту, який би детально встановлював підстави і порядок розгляду питання про переведення засудженої особи з однієї колонії в іншу.

Вибір конкретної колонії впливає безпосередньо на обсяг присудженого покарання. Так, направлення засудженого в інший кінець країни, де він не матиме можливості зустрічатися з матір’ю, є посиленням його покарання. Встановлення меж та обсягу покарання в кримінальному судочинстві є невід’ємною частиною процесу відправлення правосуддя. Проте на даний момент в Україні питання обсягу покарання вирішується на підставі підзаконних нормативно-правових актів. Більш того, не передбачена процедура перегляду та оскарження подібних рішень, яка б відповідала принципу верховенства права.

Певні положення, відносно розподілу засуджених осіб, містяться у Кримінально-виконавчому кодексі України, однак основним регулюючим документом є Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі (далі – Інструкція). Відповідно до положень цих нормативно-правових актів за розподіл засуджених відповідають спеціальні регіональні комісії та Апеляційна комісія. Діяльність вказаних комісій регулюється Положеннями «Про Регіональну комісію з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі» та «Про Апеляційну комісію Державної пенітенціарної служби України з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі».

Ініціація та розгляд питання про переведення

Нова редакція Інструкції, прийнята у 2012 році, не передбачає можливості переведення в іншу колонію того ж рівня безпеки. Єдиним ініціатором переведення засудженого може бути адміністрація виправної колонії. У Інструкції вказано, що «Звернення засуджених осіб і інших громадян з питань розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених, до позбавлення волі, розглядаються в порядку, передбаченому законодавством». Дане положення означає, що заява ув’язненого з проханням про його переведення в іншу колонію формально є лише зверненням. Таким чином, повноцінний процес ініціації переведення самим ув’язненим в Інструкції не передбачений.

Не передбачається можливість особи бути заслуханою при вирішенні питання комісією про її переведення. Хоча в Інструкції й передбачено ознайомлення особи з рішенням Апеляційної комісії, але відсутні будь-які терміни. Тобто може скластися ситуація, коли особа дізнається про прийняте рішення за день, або у день її переведення, і скоріше за все фактично матиме можливість оскаржити прийняте рішення вже знаходячись на новому місці, що зводить нанівець шанси на її повернення до попереднього місця утримання.

Оскарження рішення про розподіл, направлення та переведення

Інструкція не передбачає порядок оскарження рішення про розподіл, направлення та переведення, а Положення про Регіональну комісію та про Апеляційну комісію передбачають різні органи до яких має бути оскаржено вказане рішення, крім того жоден з цих нормативно-правових актів не містить опису процедури подання та розгляду скарги.

В Інструкції вказано, що «Звернення засуджених осіб та інших громадян з питань розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, розглядаються в порядку, передбаченому законодавством». Якщо, мається на увазі порядок, передбачений Законом України «Про звернення громадян», то будь-яка скарга на рішення комісії або заява про переведення фактично зводиться до рівня звернення, що означає розгляд подібної заяви може тривати 30 днів, а відповідь комісії не можна оскаржувати до суду в адміністративному порядку. Якщо ж, «порядок, передбачений законодавством» означає розгляд заяв відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу України, то в ньому взагалі відсутня будь-яка вказівка на строки розгляду звернень.

Згідно з українським законодавством існує можливість оскарження рішення органу влади до суду в порядку адміністративного судочинства або в разі порушення питання про порядок відбуття покарання – кримінального судочинства. Така процедура оскарження, проте, не може бути однозначно визнана ефективним засобом правового захисту. По-перше, тому що більшість ув’язнених не обізнана про подібну можливість, а по-друге, в судовій практиці просліджується тенденція, що всі позови заявників відхиляються. Таким чином, в даний момент в Україні немає ефективного засобу правового захисту відносно рішень про розподіл або переведення засуджених осіб з однієї колонії в іншу.

Справа Вінтман проти України

Описану проблему проаналізував в своєму рішенні по справі Вінтман проти України (Vintman v. Ukraine, № 28403/05) Європейський суд з прав людини.

Короткий опис справи

Заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на порушення його права на повагу до сімейного життя і кореспонденції. Заявником по цій справі є Євгеній Вінтман, якій був засуджений до 15 років позбавлення волі за вбивство. Він утримувався у Вінницькій в’язниці, а пізніше був переведений за ініціативою пенітенціарної служби до Львова.

Заявник неодноразово звертався до органів влади з проханням перевести його до в’язниці ближче до його дому у Запоріжжі. Він також робив акцент на тому, що його мати через вік та стан здоров’я не може здійснювати подорожі на великі відстані, а відтак він не має змоги її бачити, знаходячись на іншому кінці країни.

Уряд стверджував, що заявник міг оскаржити в адміністративних судах відмови Державного департаменту України з питань виконання покарань у задоволенні його клопотань про переведення. Суд визнав в своєму рішенні, що подібний механізм захисту не є ефективним.

Суд зробив висновок, що непереведення заявника органами влади до колонії, розташованої ближче до його дому, було еквівалентно позбавленню його зв’язку з його матір’ю, що становило втручання у право заявника за статтею 8 Конвенції на повагу до його сімейного життя.

Суд визнав, що втручання можливо відповідало закону і навіть переслідувало законні цілі – запобігання переповнення тюрем. Але поведінка органів влади все ж не відповідала вимогам пропорційності. Держава навіть не розглядала можливості переведення заявника до в’язниці, яка знаходиться ближче до його дому. 

Вказана справа підіймає проблему недостатньої урегульованості на законодавчому рівні питання про розподіл засуджених осіб по колоніях. У ній було розглянуто відразу три аспекти даної проблеми: вибір колонії, в якій відбуватиме покарання засуджена особа; процес переведення ув’язненого з однієї колонії в іншу за ініціативою адміністрації колонії; процес переведення ув’язненого з однієї колонії в іншу за його особистою ініціативою.

Рекомендації щодо виконання засобів загального характеру

На нашу думку законодавство України, що регулює процедуру розподілу засуджених осіб та переведення ув’язнених між колоніями, потребує повноцінного реформування.

Ми бачимо два основі шляхи вирішення проблеми пов’язаної з розподілом засуджених осіб між колоніями.

Перший передбачає, що вибір конкретної колонії, в якій відбуватиме покарання особа, проводитиметься судом. Оскільки, встановлення міри і об’єму покарання в кримінальному судочинстві є частиною процесу відправлення правосуддя, яке є винятковим повноваженням судів, таке рішення буде логічним.

Можливість вибору конкретної колонії спеціальним органом при Державній пенітенціарній службі України передбачає другий шлях. В цьому випадку в Законі повинен існувати чітко прописаний механізм оскарження подібного рішення. Серед іншого вказаний термін, протягом якого ув’язнений і його найближчі родичі письмово інформуються про прийняте рішення, а також про те, що воно може бути оскаржене до суду в порядку адміністративного провадження; надано достатньо часу на підготовку скарги на прийняте рішення.

Закон має містити чіткі положення стосовно обставин, які обставини беруться до уваги при виборі конкретної колонії, наприклад, соціальні зв’язки ув’язненого і можливість їх підтримки, стан здоров’я ув’язненого і його родичів, небезпека особи для суспільства, тяжкість вчиненого злочину тощо. Подібний перелік має бути вичерпним.

Положення законодавства щодо процедури переведення ув’язнених з однієї колонії в іншу також потребують покращення.

Для розгляду питань переведення ув’язнених з однієї колонії в іншу має бути створена спеціальна комісія. Вона має існувати при Державній пенітенціарній службі України та її діяльність має бути врегульована спеціальним Положенням, затвердженим Державною пенітенціарною службою України і Міністерством Юстиції.

Необхідно поновити можливість переведення між колоніями однакового рівня безпеки.

Законодавець має передбачити можливість розгляду питання щодо переведення ув’язненого до іншої колонії, як за ініціативою адміністрації колонії, так і за особистою ініціативою особи, що відбуває покарання.

На законодавчому рівні має бути встановлено чіткий та доступний порядок подачі ув’язненими прохання про переведення. Обов’язково має бути визначено термін протягом якого має бути розглянуто подібне прохання та процедуру оскарження прийнятого рішення.

Необхідно передбачити процедуру повідомлення ув’язненого про дату і час розгляду питання про його переведення, а також забезпечити механізм його безпосередньої участі при цьому розгляді. Ув’язненому має бути надана можливість користуватися послугами адвоката.

Рішення за результатами розгляду питання про переведення має бути повідомлено ув’язненому, його адвокатові і найближчому родичу в письмовому вигляді. Законодавець має передбачити не лише можливість оскарження вказаного рішення, але й надати достатньо часу на підготовку тексту скарги.

Оскарження рішення про розподіл або переведення, як ув’язненим, так і адміністрацією колонії, повинно відбуватися в судовому порядку.

Законодавець має передбачити можливість особистої участі ув’язненого на судовому засіданні при розгляді скарги на рішення про його розподіл або переведення. При неможливості доставити ув’язненого в зал судового засідання, має бути передбачена альтернативна процедура, наприклад, участь в судовому розгляді за допомогою програми Skype. Дане положення не повинне унеможливлювати, за згодою сторін, проведення судового розгляду в порядку письмового провадження.

Крім того, має бути передбачена можливість повторної ініціації розгляду питання в разі відмови заявнику в зміні колонії, в якій він згідно з рішенням комісії або суду повинен відбувати покарання, при виникненні нових обставин. В даному випадку комісія або суд повинні знов розглянути дане питання без посилання на те, що аналогічне питання вже розглядалося раніше.

При удосконаленні законодавства до уваги мають бути прийняті принципи прописані в керівних міжнародних документах з цього приводу:
– Керівні принципи поводження з засудженими (Basic Principles for the Treatment of Prisoners, adopted and proclaimed by General Assembly resolution 45/111 of 14 December 1990)
– Мінімальні стандарти поводженні із засудженими ООН (Standard Minimum Rules for the Treatment of Prisoners, adopted Aug. 30, 1955 by the First United Nations Congress on the Prevention of Crime and the Treatment of Offenders, A/CONF/611)
– Мінімальні стандарти поводженні із засудженими (The Standard Minimum Rules for the Treatment of Prisoners of the Council of Europe (Resolution (73) 5), adopted by the Committee of Ministers on 19 January 1973 at the 217th meeting of the Ministers’ Deputies).