Судді та адвокати в цивільному процесі: як стаття 6 Конвенції впливає на професійну взаємодію між суддями та адвокатами. Погляд голландських суддів.

Дата: 09.02.2015
Автор: Рут ван дер Пол, суддя відділу цивільних та комерційних справ Апеляційного суду міст Арнем та Льовет (Нідерланди)

Дана стаття написана автором ексклюзивно в рамках проекту Ради Європи «Впровадження спільного навчального курсу для суддів та адвокатів з питань застосування Європейської конвенції про захист прав людини в судових справах на національному рівні», де Українська Гельсінська спілка з прав людини була одним з партнерів. Матеріал цей буде використаний в методичному посібнику з навчання адвокатів та суддів, який готується нині до друку.

© Переклад Української Гельсінської спілки з прав людини

Оригінал статті (англ.)

Судді та адвокати в цивільному процесі: як стаття 6 Конвенції впливає на професійну взаємодію між суддями та адвокатами. Погляд голландських суддів.

1. Вступ

Сьогодні мене попросили розказати про вимоги статті 6, а також про те, як ця стаття впливає на взаємодію в залі суду між суддею та адвокатом. Наразі це дуже широка тема для розмови, але, на щастя, мені більш-менш надали свободу у висвітленні найголовніших моментів, виходячи із власного досвіду. Будь ласка, майте на увазі, що я нічого не знаю про взаємодію судді та адвокатів в Україні. Тому моя лекція ґрунтується лише на моєму власному досвіді судді у галузі цивільного та комерційного права. Я поділюся з вами своїми міркуваннями щодо якості чинення правосуддя у правовій державі, задля чого і необхідне професійне співробітництво між суддями та адвокатами.

По-перше, деякі загальні коментарі щодо Конвенції:

Необхідно згадати три вимоги для національних суддів щодо виконання їхніх обов’язків згідно Конвенції:
1. Конвенція – це живий документ, який треба тлумачити та розвивати в залежності від потреб, виходячи із мінливих точок зору та потреб у суспільстві; звісно, це передбачає наявність активних та критично мислячих юристів, які піднімають питання про Конвенцію щодо конкретних справах. Без критично мислячих юристів Конвенція перестає бути живим документом (як це було в Нідерландах у 70-ті роки!).
2. Розвиток права, що ґрунтується на Конвенції, передбачає наявність правової культури, в якій судді мають змогу тлумачити своє національне законодавство, а якщо необхідно, то тлумачити його відповідно до Конвенції, та
3. Суддівський обов’язок тлумачити національне законодавство відповідно до Конвенції іноді призводить до напруження у відносинах із парламентом та виконавчою владою. На прикладі всіх держав-учасників Конвенції, ми бачимо, що це неминуче. Тому вкрай важливо, щоб судді були незалежними не тільки від політичних органів та органів виконавчої влади, але й в межах власної організації. Суд м. Страсбург, оцінюючи справу Волкова, наголосив:

«(…) незалежність суддів є однією з найважливіших цінностей, на яких ґрунтується успішне функціонування демократичних держав».

Почну з пояснення власного ставлення до того, як треба розуміти загальний термін «верховенство права». Потім скажу декілька слів про його найважливіший елемент – статтю 6 Європейської Конвенції з прав людини, – та про ту важливу роль, яку відіграють судді та юристи у реалізації верховенства права у цивільному процесі, а саме: про ту активну роль, яку грають судді та юристи, коли ми кажемо про ефективність судів у цивільних справах. Також я поділюся з вами деякими методиками зі своєї щоденної практики щодо взаємодії між суддями та юристами.

2. Верховенство права

У демократичній державі, де панує верховенство права, уряд теж підкоряється закону, який містить гарантії захисту особистої свободи кожного. Співіснування передбачає порушення такої свободи іншими та органами влади. Однак, за верховенства права, дозволено тільки ті порушення, які належним чином виправдано законом. Не може бути нерівноправ’я між громадянами, як і між органами влади та громадянами. Співіснування також вимагає толерантності: прислуховуватися до інших та приймати до уваги виправдані інтереси інших. Саме про таку мудрість та толерантність каже в одному з останніх своїх інтерв’ю український активіст із прав людини та віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові Мирослав Маринович:

«Я дуже радий, що суспільство активно намагається контролювати органи влади та критикувати їх. Ми боролися за ці зміни, народ має право критикувати свій уряд. (…) З іншого боку: (…) Люди не хочуть прислухатися до всіх сторін конфлікту та відразу вимагають відтинати голови. Якщо ми хочемо бути громадянами демократичної країни, то маємо навчитися розглядати проблему з усіх боків».

За верховенства права, закон застосовується однаково до кожного. Лорд Бінгхем у своїй книжці «Верховенство права» (виданій у 2010 р.) писав саме про це: «Якщо ви образили пінгвіна у лондонському зоопарку, то ви не зможете уникнути звинувачень тільки тому, що ви архієпископ Кентерберійський. А прем’єр-міністр не зможе уникнути відповідальності, якщо він роздає державні нагороди за хабарі».

За верховенства права принцип розподілу влади гарантує свободу кожного з нас та нас усіх. Під розподілом влади я маю на увазі розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади.

Одним із найважливіших елементів верховенства права є доступ громадян до незалежних та неупереджених судів, стаття 6 є виразом цього принципу. Правова держава не може існувати без судової влади, що чинить правосуддя «відповідно» до закону. Щодо цього, я хочу сказати таке: судді виконують свої ролі за сторічними традиціями, що виробили такі правові поняття як «неправомірні дії», «вислуховування обох сторін», «немає покарання без вини». Суддя не має робити висновки на основі власних думок та переконань. Навпаки, вважається, що суддя повинен тримати власні переконання на відстані, щоб мати змогу чинити правосуддя найоб’єктивніше.

Коротко кажучи: не може бути верховенства права без незалежного правосуддя. Більше того: не існує верховенства права без незалежної адвокатури. Щодо цього дуже вірно висловився в своїй щорічній промові колишній Президент Асоціації адвокатів Нідерландів Віллем Беккерс:

«Держава, в якій панує верховенство права, може існувати тільки завдяки існуванню незалежної судової влади та незалежної адвокатури. Незалежних один від одного. Суддя, прокурор та адвокат – кожен з них відповідає за свої дії, але разом вони несуть відповідальність за якість чинення правосуддя за принципом «потрійної відповідальності».

Він дає таке пояснення:

«Адвокатура має культурний ефект на (належне) чинення правосуддя. Адвокати допомагають іншим, а не роздмухують конфлікти, вони враховують інтереси третіх осіб настільки, наскільки це доречно. Вони стимулюють вдумливість у всіх зацікавлених сторін, надихають та підтримують їх».

3. Вплив статті 6

Давайте розглянемо у цьому контексті статтю 6 Європейської Конвенції з прав людини. Принцип «справедливого суду» містить в собі такі основні принципи: право бути вислуханим, рівноправність сторін, а також обов’язок суддів обґрунтовувати своє рішення. Звичайно, все це передбачає участь неупередженого судді.

Отже, звідси випливає, що члени адвокатури мають бути готовими до боротьби з різними упередженнями, наприклад з тими упередженнями, які впливають на здійснення наданих Конвенцією прав, включаючи право на справедливий суд. Адвокати мають переконати суддів відповідати на такі упередження належним чином та відповідно до Конвенції й прецедентного права кожного разу, коли адвокат висуває аргументовані вимоги згідно Конвенції. Іншими словами: вони мають правильно застосовувати Конвенцію, щоб вона була живою, адже Конвенція – це живий документ. Фундаментальним принципом права на справедливий суд є те, що кожне судове рішення має бути мотивованим, принаймні у тому сенсі, що воно давало б змогу зрозуміти логіку суду заради того, щоб таке рішення вважалося сторонами спору, вищими судовими інстанціями та третіми особами «об’єктивним та належним». Отже, кожен юрист має слідкувати за професійною поведінкою судді, щоб пересвідчитися у його неупередженості та висловитися тоді, коли він побачить, що цей фундаментальний принцип права на справедливий суд порушується. Також це потрібно у випадках, коли вони (юристи) бачать, що порушено фундаментальні принципи, а саме «вислуховування обох сторін» та «право на рівноправність сторін», або коли рішення – недостатньо обґрунтоване, тобто коли рішення не дає достатньої змоги зрозуміти аргументацію суду, на якій воно засновано.

Я зосереджуся на (1) декількох важливих аспектах співробітництва між суддею та адвокатом у цивільних справах та завершу (2) деякими прикладами зі свого досвіду щодо взаємодії судді та адвоката в залі суду, що випливають з принципу права на справедливий суд.

4. Встановлення істини в цивільному процесі: активні судді та адвокати
Встановлення істини є основним принципом цивільного процесу. Більше того, це природне прагнення судді. Цей принцип вимагає не лише правильного застосування права, а перш за все правильного встановлення фактів: тобто як все відбувалося насправді.

Хоча можна стверджувати, що встановлення істини часто є ілюзією, випадки, коли від пошуку істини, що слугує вказівником для будь-якого судді у цивільних справах, просто відмовляються, стають зумовлюють ситуації, коли встановлення істини стає свавільною справою, а сам процес – просто процедурою. Отже, чинення правосуддя має спиратися на реальність, оскільки саме з реальності випливають його повноваження. Це є головною причиною того, чому кожен суддя має встановити факти, повністю та правильно.

Таким чином, я думаю, що не можна досягнути справедливості у цивільному судочинстві, якщо немає хоча б серйозних зусиль зі встановлення істини у спорі між сторонами. Це очевидно, оскільки, згідно із коментарями до англійських Правил Цивільного Судочинства:

«пошук істини є настільки очевидною частиною ролі суду, що не потребує прямих посилань на Правила».

Верховний Суд Нідерландів у декількох своїх останніх рішеннях наголосив, «що в інтересах суспільства дуже важливо встановити істину». В мене немає сумнівів, що те саме можна сказати й про інші країни. Таким чином, для цього потрібні активно налаштовані судді, які прагнуть встановлювати реальні факти.

Проте важливість встановлення істини полягає не лише в її результативності, але й у ставленні суду, націленому на встановлення реальних фактів та в процесі такого встановлення, оскільки це надає сторонам та їхнім представникам (юристам) можливість брати участь у встановленні істини.
Таким чином, істину потрібно встановлювати за участю сторін і їхніх представників, що випливає із статті 6 Конвенції. Тільки коли обидві сторони повноцінно вислухали й у них була можливість надати докази своїх тверджень та заперечень, процес стане процесом між сторонами. З останнього випливає, що суддя не повинен скупитися на можливості для сторін надавати докази, не лише коли сторони цього просять, але й ex officio (виходячи із службового обов’язку).

У зв’язку з цим, не дивно, що в суді вимагають високий рівень професійної поведінки та співробітництва сторін/юристів. Суд і сторони несуть однакову відповідальність за швидкий, ефективний та результативний процес; обидві сторони та Суд мають активно брати участь в процесі задля забезпечення процесуальної (стаття 6 Європейської Конвенції з прав людини) та матеріальної справедливості. Для того, щоб вирішити, що саме вимагається від сторони у кожному конкретному випадку, у цивільно-процесуальному праві Нідерландів ми використовуємо таку відкриту норму як «гарний процесуальний порядок». Такий стандарт виник у судовій практиці на підставі статті 6.

Стандарт «гарного процесуального порядку» передбачає, що сторони зобов’язані інформувати суд «повністю та достовірно», а так само сторони мають інформувати іншу сторону справи. Можна навіть зробити висновок, що сторони зобов’язані співпрацювати між собою задля встановлення істини, що вони мають «викласти карти на стіл». У випадку, якщо твердження сторони незрозумілі, неясні або непереконливі, суддя зобов’язаний вимагати уточнень, наприклад, пред’явити такій стороні вимоги розкрити певну інформацію. Усілякі прояви відмови від співпраці мають каратися. Отже, якщо у Нідерландах ми спробуємо сформулювати стандарт, за яким ми будемо оцінювати процесуальну поведінку сторін щодо вказаного вище, то це буде основна «відкрита норма» щодо «гарного процесуального порядку», яка дасть судді змогу конкретизувати вимоги до співпраці у кожній конкретній ситуації. Більше того, ця відправна точка може суттєво зменшити ризик того, що обидві сторони та Суд створюватимуть власну реальність.

Отже, на противагу багатьом юристам, судді розглядають спір у цивільній справі не в якості тактичної гри між двома сторонами з однаковими можливостями та їхніми юристами, а з перспективи процесу, спрямованого на встановлення істини, оскільки, як я вже казав, встановлення істини є природним прагненням судді у процесі вивчення фактів.

5. Деякі практичні підходи

У даному контексті та у контексті «духу» статті 6 Конвенції, хочу запитати чи можу я додати декілька спостережень щодо співпраці судді та юриста у цивільному процесі з власного досвіду?

– перш за все, і це стосується всіх суддів та юристів: у залі суду дуже важливо підтримувати атмосферу, що була б приємною та відкритою для вільних дебатів, обміну думками та точками зору. Мій колишній вчитель з адвокатської справи вчив мене: «Будь твердим до м’яча, м’яким – до людей». Це – повчальний урок для професіоналізму та ефективності будь-яких судових процедур, він підвищує процесуальну справедливість. Відкрита ворожнеча між юристами, не кажучи вже про ворожнечу між суддями й юристами, завжди шкодить продуктивності та результатам, оскільки вона відволікає учасників процесу від мети – матеріальної та процесуальної справедливості. Знову ж таки: суд у цивільній справі – це не тактична гра!
– по-друге, Чарльз Діккенс так починає свій роман про соціальну справедливість XIX століття «Важкі часи»: «Зараз мені потрібні факти. Вчіть цих хлопчиків та дівчат лише фактам. У житті потрібні лише факти. Вирощуйте тільки факти та відкидайте все інше. Сформувати думки мислячих тварин можна на Фактах: ніщо інше їм ніколи не згодиться. На цьому принципі я виховую власних дітей, і на цьому принципі я буду виховувати цих дітей. Тільки факти, сер!»

Цей «принцип» якоюсь мірою стосується будь-якого процесу у цивільній справі, адже для обґрунтування правильного рішення судді потрібні реальні факти. Чинення правосуддя базується на фактах, суддя та юрист повинні усвідомлювати це та співпрацювати між собою задля надання суду можливості вирішити спір. Тільки реальні факти, ніяких гіпотетичних фактів чи концепцій. Деякі факти є предметом спору та потребують підтвердження, а деякі факти – ні.
– З цього випливає, що будь-який юрист ще до початку судового засідання має запитати себе: що від мене хоче почути суддя? Іншими словами: спробуйте думати як суддя! Але: висловлюйтеся коротко. Розставляйте «акценти». Не повторюйте акценти, які вже зроблено в судових документах. Не «навчайте» суд праву, крім випадків коли це потрібно задля функціональності, наприклад якщо з’явилися нові судові прецеденти. Говоріть тільки про найважливіше: нові факти, що відносяться до справи, про нововведення у законодавстві тощо. Коротко кажучи, це означає, що кожен професійний юрист має знати, як судді думають при розгляді цивільних справ.
– Для суддів: будьте активними у встановленні правильних фактів, тобто «пробивайте паперову стіну», слухайте уважно. Це покаже вашу участь у справі, вашу зацікавленість та збільшить довіру до професіоналізму суду. Питайте, коли це потрібно, та не кваптеся з висновками. Якщо відповідь незрозуміла або непереконлива, вимагайте додаткових відомостей. Робіть висновки на підставі почутого, підсумовуйте сказане; питайте сторони, чи правильно ви їх зрозуміли.
– У цьому контексті: як суддя, приділяйте однакову увагу обом сторонам.
– Для юристів: після судового засідання інколи просіть суддю поділитися професійною думкою щодо справи, оскільки, і в цьому я можу вас запевнити, зазвичай в судді є своя думка! Для юристів це має дві переваги:
а. це дає вам змогу побачити, чи правильно суд зрозумів предмет спору та аргументи, які я надав як юрист;
в. це надає юристам можливість переконати суддю в тому, що його/її професійна оцінка неправильна і її потрібно змінити. Як юристу, вам надається можливість надати додаткові відомості заради впливу на рішення суду.

З іншого боку, у багатьох випадках судді мають бути готові надати свою попередню професійну думку. Я вважаю, що однією з ключових якостей судді є відкритість та здатність оцінити справу з усіх боків. Коли суддя надає професійну думку, він/вона має усвідомлювати, що «все може бути й по-іншому»: часто трапляється так, що дійсність виявляється не такою, здавалось на перший погляд. Це означає, що суддя увесь час має бути відкритим для переоцінки своєї думки, виходячи з почутого та побаченого, під час кожного судового слухання. Зрештою, він може оцінити справу зовсім по-іншому, аніж на початку слухань. Окрім того, знаючи професійну думку судді, можна буде розпочати процес мирової угоди між сторонами.
– Суддям я раджу робити так: обговорюйте із сторонами та їхніми юристами докази, які вони можуть (додатково) надати, наприклад документи чи показання свідків. Коли це стосується самої суті спору, суддя має надати позивачу достатньо можливостей для доведення фактів, на які він спирається та якими обґрунтовує позовні вимоги, а захисту він має надавати можливість обґрунтувати свої заперечення;
– Врешті решт: в апеляційній інстанції в нас є інститут заступників суддів. Як правило, це висококваліфіковані юристи, які час від часу виступають як заступники. Нещодавно один з них так написав про свій досвід:
«Він покращує якість моєї роботи як юриста. Дає мені змогу бачити як суддя працює з судовими документами, та як суддя думає. Окрім того, обговорення в судових палатах є дуже повчальними та такими, що надихають та вчать мене як наблизитися до проблеми з усіх боків. (…) Працюючи заступником судді, юристи краще бачать цивільний процес у всій його повноті; таким чином, вони розширюють свої знання та роблять внесок в покращення цивільного судочинство».

Рут ван дер Пол, суддя відділу цивільних та комерційних справ Апеляційного суду міст Арнем та Льовет  (Нідерланди)

(ruthvanderpol@gmail.com)

Київ, грудень 2014 р.