Нечіткість підстав для відібрання дітей у батьків без позбавлення їх батьківських прав

Опис проблеми

Положення статей 164 та 170 Сімейного кодексу, які визначають підстави відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав, сформульовані не достатньо чітко, і це породжує неузгодженість судової практики з цих питань та невиправдане втручання у сімейне життя з боку держави.

Так, підставами для відібрання дітей від батьків без позбавлення їх батьківських прав є, серед іншого, ухилення батьками від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини та випадки, коли залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров’я і морального виховання.

Законодавство України не деталізує зазначені поняття, і не встановлює жодного механізму оцінки того, чи дійсно дитині загрожує небезпека у разі її проживання з батьками. Єдиного підходу до розуміння цих понять немає – вони є оціночними категоріями, і їх застосування залишається на розсуд судді, що приймає рішення у конкретній справі.

На практиці таке регулювання зазначених відносин призводить до того, що дітей можуть відібрати від незрячих батьків лише через те, що діти живуть у примітивних побутових умовах, як це було у справі Савіни проти України. При цьому питання щодо існування реальної небезпеки для дітей у разі продовження їх проживання з батьками не було вивчено належним чином, бо цього й не вимагає чинне законодавство.

Сьогодні суд не зобов’язаний заслуховувати думку дітей чи обов’язково досліджувати інші докази. Тому на практиці основним підґрунтям для ухвалення судового рішення є відомості, отримані від органів опіки та піклування, і це фактично ставить батьків у вразливе становище при розгляді справи судом. У справі Савіни Європейський Суд підкреслив, що національні органи не спробували поліпшити умови проживання дітей, надавши фінансову допомогу, а зосередилися на тому, щоб відібрати дітей.

Іншою проблемою, яку висвітлив Європейський Суд у справі Савіних є те, що після відібрання дітей заявників, їх помістили у різні навчально-виховні заклади у різних населених пунктах, позбавивши можливості спілкуватися одне з одним та з батьками. До затвердження у 2008 році Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини, питання розлучення дітей з братами, сестрами з батьками при влаштуванні у навчально-виховні заклади повністю випадало з поля зору держави, проте й зараз ці проблеми не врегульовано належним чином.

Що слід зробити державі на виконання рішення

Неможливо законодавчо деталізувати усі випадки, коли дитині може загрожувати небезпека у разі її проживання з батьками, тому вирішення питань щодо відібрання дитини у батьків без позбавлення їх батьківських прав все ж таки має лягати на судовий орган.

Задля забезпечення того, щоб суд кожного разу детально вивчав усі обставини справи, і не підходив до вирішення справи формально, необхідно зобов’язати суд кожного разу заслуховувати думку дітей та батьків, проводити необхідні експертизи за ініціативою суду або якщо на цьому наполягає хоча б одна зі сторін справи, надавати батькам строк для поліпшення умов проживання дітей та усунення небезпеки для них.

І найголовніше – державою мають вживатися профілактичні заходи з фінансової та психологічної підтримки багатодітних та інших сімей, які мають особливі потреби.

Що зроблено державою на виконання рішення

3 вересня 2015 року положення статей 164 та 170 СК України було доповнено наступними положеннями:

«Під час ухвалення рішення про позбавлення батьківських прав або відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім’ї (особи) у разі здійснення такого супроводу».

Відповідно до Закону України «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю», соціальний супровід – вид соціальної роботи,  спрямованої  на здійснення  соціальних  опіки,  допомоги  та  патронажу  соціально незахищених категорій дітей та молоді з метою  подолання  життєвих труднощів, збереження, підвищення їх соціального статусу.

В той же час, в Україні немає жодного чинного нормативно-правового акту, який би деталізував порядок здійснення соціального супроводу.

24 вересня 2008 р. № 866 Кабінет Міністрів України затвердив Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини.

В п. 36 цього порядку вказано: «Рідні брати і сестри не можуть бути роз’єднані під час влаштування. У разі неможливості влаштувати їх разом через стан здоров’я одного з братів/сестер опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, керівники закладів зобов’язані забезпечити постійні контакти між дітьми, в тому числі періодичні зустрічі, листування, телефонні розмови, обмін фотокартками тощо. Періодичність зустрічей встановлюється залежно від обставин перебування дітей, але не рідше ніж два рази на рік».

Наші законодавчі пропозиції

Положення щодо заборони роз’єднання рідних братів і сестер під час влаштування доцільніше було б закріпити у Законі України Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а не у підзаконному акті, проте встановити обов’язок органів опіки та піклування забезпечувати зустрічі братів та сестер не рідше п’яти разів на рік. Крім того, подібне положення доцільно було б закріпити і щодо батьків.

Задля надання родині можливості підтримувати регулярні контакти між собою, необхідно зобов’язати органи опіки та піклування влаштовувати у заклади, до яких батьки можуть мати доступ, та враховувати думку батьків при виборі відповідного закладу.

Наступні рекомендації доцільно було б закріпити у вигляді підзаконного акту, обов’язкового для виконання, де відзначити наступні положення:

• відібрання дитини від батьків необхідно розглядати як винятковий захід, застосування якого дозволяється лише з метою захисту інтересів дитини;
• при розгляді міри, якою незадовільність виховання дітей могла бути зумовлена внаслідок стверджуваної безвідповідальності батьків, суди повинні вдаватися до розгляду незалежних доказів (наприклад, експертного висновку психолога), з тим, щоб оцінити їхню емоційну чи психічну зрілість та мотивацію в розв’язанні побутових проблем;
• при розгляді зазначених справ суди повинні викласти у мотивувальній частині висновки щодо того, чи зазнаватиме дитина під опікою батьків жорстокого поводження, чи страждатиме вона через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки, або визначити, чи виправдовується необхідність встановлення державної  опіки над дитиною станом її фізичного або психічного здоров’я;
• рекомендувати суддям при викладенні мотивувальної частини судового рішення про відібрання дітей у батьків з’ясовувати, чи робили заявники спроби усунути фактори, які призвели до цієї ситуації, чи існують, наприклад, якісь додаткові дані, наприклад, стосовно фактичного обсягу та достатності соціальної допомоги або змісту конкретних рекомендацій, наданих під час консультування, а також пояснень, чому ці рекомендації не дали результату;
• суди мають досліджувати, чи виконали відповідні органи опіки і піклування обов’язок зі збереження єдності сім’ї і чи дослідили вони достатнім чином ефективність менш суворих альтернативних заходів перед тим, як клопотати про відібрання дітей від батьків; також, суд має з’ясовувати фактичний обсяг та достатність соціальної допомоги, що отримує родина, та зміст конкретних рекомендацій,  наданих батькам під час консультування співробітниками органів опіки та піклування,  а також пояснення,  чому ці рекомендації не дали результату;
• рішення про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав не може ґрунтуватися виключно на доказах, зібраних представниками органів опіки та піклування. В судовому засіданні необхідно заслуховувати думку дитини, якщо це дозволяє її психо-емоційний стан та стан здоров’я, а також батьків, сусідів та інших свідків. Необхідно зобов’язати суд вживати заходів для отримання висновків відповідних психологічних та інших експертиз та медичні довідки. Суд обов’язково повинен зважати на те, чи відомі конкретні факти завдання батьками шкоди дитині.

Необхідно зобов’язати суд у випадках, коли це доречно, у рішенні про відібрання дитини встановлювати конкретний строк, на який дитина має бути відібрана від батьків, який може бути подовжений рішенням суду. Батьків треба відповідно зобов’язувати усунути фактори, що становлять загрозу для дитини, коли це  дозволяють  обставини.