Зміст
7 липня 2015 року Європейський суд з прав людини виніс рішення “Морар проти Румунії” (№ 25217/06), визнавши порушення статті 10 Конвенції та встановивши компенсацію в розмірі 6 000 євро в рахунок відшкодування нематеріальної шкоди, а також 18 445 євро в рахунок відшкодування витрат та видатків.
Факти
Кримінальне провадження за фактом наклепу
26 квітня 2004 року пан В.Г. звернувся до суду першої інстанції м. Бухарест (далі – суд першої інстанції) зі скаргою про притягнення до кримінальної відповідальності за наклеп трьох журналістів Академії Катавенку (d’Academia Caţavencu), у тому числі заявника, якого було звинувачено у написанні статей, опублікованих 24 лютого, 16 і 30 березня 2004 року, які на його погляд містили наклеп.
У рішенні від 20 вересня 2005 року суд першої інстанції встановив, що тільки заявник був автором оскаржуваних статей, а не два інші викликані в суд журналісти. Судом було виправдано заявника у кримінальному провадженні з огляду на недостатність елементів злочину наклепу, і таким чином, було вирішено, що не можна вважати, що заявник скоїв вищезгадане правопорушення. У зв’язку з цим претензії позивача було відхилено.
Суд обґрунтовував виправдувальний вирок заявника оцінюючи, що оскаржувані статті не містили обвинувачення наклепницького характеру. Крім того, він встановив, що позивач займався державною політикою у сфері політичних діячів, а тому може піддаватися журналістській критиці.
Щодо першої статті, суд приймає до уваги, що прямі твердження щодо позивача, які між іншим відповідали дійсності, були спрямовані на те, що він був власником художньої галереї у м. Вашингтон, та, що він був одружений на доньці колишнього члена Конгресу Сполучених Штатів Америки.
Крім того, суд вважав, що ця стаття містила теоретичний аналіз переваг, які таємний агент міг приховати під прикриттям художньої галереї, та запровадити в політичне середовище країни за кордоном. На думку суду, оскаржувана стаття прямо не підтверджує, що пан В.Г. був таємним агентом.
Таким чином, суд вважав, що заявник жодним чином не стверджував, що позивач належав до спецслужб Чаушеску і твердження щодо зазначеної сторони були тільки оціночними судженнями, їх інтерес був виправданий його участю в процесі представлення кандидатур на президентських виборах Румунії.
26. Що стосується змісту другої статті, суд визнав в обґрунтування копії листа, опублікованого поряд зі статтею, що вона була прийнята скептично і стосувався тверджень пана Ежена Йонеско, які позивач не заперечує. Суд вважав, що заявник не мав наміру завдати шкоди гідності пану В.Г., а тільки піддати громадському обговоренню питання суспільного інтересу щодо особи, яка бере участь у виборчій кампанії.
Спираючись на міркування Суду в рішенні у справі «Далбан проти Румунії» (Dalban c. Roumanie ) ([ВП], заява № 28114/95, ЄСПЛ 1999-VI) суд встановив, що заявник діяв у рамках журналістської публіцистичної етики і, що не було жодних доказів того, що елементи, перелічені в оскаржуваних статтях були повністю помилковими, таким чином необхідно було брати до уваги добросовісність заявника, для того щоб не перешкоджати суспільній дискусії та ролі преси в демократичному суспільстві.
Позивач оскаржив зазначене рішення, стверджуючи, що статті містили фактичні елементи звинувачення наклепницького характеру і що журналіст діяв недобросовісно.
Відповідно до його аргументів, узагальнених у рішенні окружного суду м. Бухарест (далі – окружний суд) від 23 грудня 2005 року підозри, стверджуваної паном Еженом Йонеско в згаданому листі, було недостатньо для обґрунтування тверджень журналіста.
Засудження у кримінальній справі заявника
15 грудня 2005 року під час розгляду в окружному суді м. Бухарест апеляційної скарги, поданої стороною позивача, представник прокурора виступив в суді з промовою на підтримку рішення першої інстанції, зокрема щодо виправдання заявника. Відповідно до протоколу судового засідання прокурор заявив, що журналіст не чітко висловився, а навпаки надав читачам можливість робити свої власні висновки, що оскаржувані статті мають бути прочитані в відповідному контексті, та що газета, яка опублікувала їх відносилася до сатиристичного стилю преси.
23 грудня 2005 року окружним судом було прийнято рішення щодо апеляційної скарги пана В.Г., відповідно до якого заявника за кримінальним провадженням було визнано винним та призначено йому покарання у виді сплати штрафу у розмірі 1 000 румунських лей. Крім того, відповідно до цивільного провадження суд зобов’язав заявника сплатити пану В.Г. відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 000 доларів США (USD), а також компенсації судових витрат в розмірі 16 000 доларів США. Видавництво тижневика Академія Катавенку (Academia Caţavencu) понесла цивільну солідарну відповідальність з заявником.
Суд визнав, що оскаржувані статті нанесли шкоду честі та репутації позивача. Він вважав, що заявник висловив фактичні звинувачення пану В.Г. в шпигунстві за часів колишнього режиму, зазначивши, що ці звинувачення стосувалися певної сфери, покритої таємницею, і що заявник не зміг довести їх правдивість.
Лист пана Ежена Йонеско судом було розцінено як «фіктивний» на підставі того, що він не був опублікований в першій статті від 24 лютого 2004 року. Крім того, суд встановив, що заявник діяв недобросовісно, оскільки він не з’явився в засідання для того, щоб виступити перед судом.
Насамкінець, суд визначив суму збитків, беручи до уваги той факт, що після публікації оскаржуваних статей щодо позивача було проведено розслідування з боку американських державних органів влади, при цьому не посилаючись на результати цього розслідування.
Окружний суд постановив, що заявник вчинив наклеп шляхом «непрямого умислу» (intenție indirectă). Його було визнано винним у скоєнні злочину, враховуючи багато обставин, зокрема, певну суспільну небезпеку в результаті правопорушення, що «випливає з його порядку дій, а саме публікації численних статей щодо професійної діяльності [позивача]», та також інших елементів, таких як публікація вищезгаданих статей в рік виборів та спричинені в результаті цього наслідки. Крім того, покарання було встановлено «також щодо обвинуваченої особи», яка не мала судимостей та була «відомим і високо оцінюваним журналістом», та відповідно до особливого мінімуму, передбаченого законом «для того, щоб не перешкоджати обвинуваченому продовжувати свою журналістську діяльність».
8 грудня 2009 року та 25 травня 2011 року заявником було сплачено відшкодування пану В.Г., у тому числі витрати, пов’язані з примусовим виконанням. Загалом заявник сплатив суму в розмірі 19 262 доларів США (USD) та 9 331 румунських лей (RON), а також 8 343,55 румунських лей (RON), понесених витрат на примусове виконання та 3 559,30 румунських лей (RON) гонорару експерту, який проводив оцінку нерухомості з метою процедури розподілу.
Оцінка Суду
Суд зазначає, що в цій справі заявника, журналіста сатиричного тижневика було засуджено до сплати штрафу як кримінально-правової санкції за наклеп пана В.Г., який виступив позивачем у національних судах, оскаржуючи статті, опубліковані заявником в трьох послідовних номерах зазначеного щотижневика у період з лютого по березень 2004 року, а також було зобов’язано відшкодувати моральну шкоду, якої зазнав позивач внаслідок цього, та компенсації судових витрат, понесених цією стороною.
Суд нагадує принципи, які випливають з його практики щодо свободи вираження, які були сформульовані, серед іншого, у рішенні у справі «Кумпана та Мазаре проти Румунії» [ВП] (Cumpănă et Mazăre c. Roumanie [GC]), заява № 33348/96, §§ 88-91, ЄСПЛ 2004-XI), та пізніше у рішенні у справі «Міка проти Греції» (Mika c. Grèce) заява № 10347/1, §§ 27-33, від 19 грудня 2013 року.
У цій справі, не підлягає сумніву, що оскаржуване засудження у кримінальній справі, у поєднанні із зобов’язанням відшкодувати шкоду, становили «втручання державних органів» у право заявника на свободу вираження поглядів, яке було «передбачено законом», а саме статтею 206 Кримінального кодексу, чинної на той момент, коли заявнику було інкриміновано наклеп, у поєднанні зі статтею 998 Цивільного кодексу, що регулює цивільно-правову деліктну відповідальність – та переслідувало легітимну мету, а саме – «захист репутації інших осіб». Тому залишається з’ясувати питання чи таке втручання було «необхідним у демократичному суспільстві».
Здійснюючи свою наглядову юрисдикцію, Суд має на меті не зайняти місце компетентних національних органів влади, а перевірити відповідно до положень Конвенції рішення, які були прийняті на їх розсуд. Зокрема, Суд повинен визначити чи згадані національними органами влади аргументи щодо виправдання втручання були «необхідними та достатніми» і чи такі заходи «переслідували легітимну мету». При цьому, Суд повинен був переконатися, що національні органи влади, засновані на прийнятній оцінці відповідних фактів, застосовували правила у відповідності з принципами, закріпленими у вищезазначених положеннях згаданої Конвенції (див. рішення у справі «Нікулеску Деллакеза проти Румунії» (Niculescu- Dellakeza c. Roumanie), заява № 5 393/04, § 58, від 26 березня 2013 року, та згадані в ньому рішення).
Преса відіграє важливу роль у демократичному суспільстві. І хоча вона не може переступати за певні межі, зокрема, щодо репутації, прав інших осіб і необхідності запобігання розголошенню конфіденційної інформації, тим не менш, її обов’язком є передавати у спосіб, сумісний із її обов’язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань суспільного інтересу (див. рішення у справі «Де Гаєс та Гійзелс проти Бельгії» (De Haes et Gijsels c. Belgique), від 24 лютого 1997 року, § 37, Збірник рішень та ухвал 1997-I). На додаток до змісту висловлених ідей та інформації, стаття 10 Конвенції захищає їх спосіб вираження (див. рішення у справі «Обершлік проти Австрії» (№ 1) (Oberschlick c. Autriche (№ 1), від 23 травня 1991 року, § 57, Серія А, № 204).
У цій справі, оскаржувані статті, насправді, стосуються питання суспільного інтересу, та є особливо актуальними для румунського суспільства, за декілька місяців до проведення президентських виборів 2004 року, а саме розгорнуті передвиборні стратегії та профілі потенційних кандидатів на цих виборах, а також їхнє політичне оточення, зокрема, що стосуються питання про співпрацю цих людей з колишньою Секурітате (щодо останнього аспекту, див. рішення у справі «Єремейов проти Румунії» (№ 2) (Ieremeiov c. Roumanie (no 2)), заява № 4637/02, § 41, від 24 листопада 2009 року, та рішення у справі «Андрееску проти Румунії» (Andreescu c. Roumanie), заява № 19452/02, § 90, від 8 червня 2010 року).
У зв’язку з цим, необхідно зазначити, що межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи. На відміну від останньої, перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського загалу і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості (див. рішення у справі «Лінгенс проти Австрії» (Lingens c. Autriche), від 8 липня 1986 року, § 42, Серія А, № 103, та рішення у справі «Басану та СК «Р» С.А. проти Румунії» (Băcanu et SC «R» S.A. c. Roumanie), заява № 4411/04, § 92, від 3 березня 2009 року).
Цей принцип, спрямований на політиків, стосується всіх громадських діячів, а саме будь-кого, хто є частиною публічної сфери своїми діями чи навіть своєю позицією (див. рішення у справі «Кроне Верлаг ГмбХ & Ко. КГ. Проти Австрії» (Krone Verlag GmbH & Co. KG c. Autriche), заява № 34315/96, § 37, від 26 лютого 2002 року та рішення у справі «Ферлагсруппе Ньюс ГмбХ проти Австрії» (№ 2) (Verlagsgruppe News GmbH c. Autriche (no 2), заява № 10520/02, § 36, 14 грудня 2006 року). Іншими словами, необхідно розрізняти приватних осіб та осіб, що діють в громадських інтересах, таких як політиків чи громадських діячів (див. рішення у справі «Танасоайка проти Румунії» (Tănăsoaica c. Roumanie), заява № 3490/03, §§ 32-41 від 19 червня 2012 року).
В цій справі національними судами було зроблено істотно різні висновки щодо оцінки якості позивача у національних судах пана В.Г. На думку окружного суду пан В.Г. був бізнесменом, який не був залучений до політичного життя Румунії. Таким чином, на відміну від суду першої інстанції окружний суд зазначив, що наміри пана В.Г. приєднатися до виборчої кампанії команди потенційного кандидата на пост президента Румунії не робили його автоматично політиком, до моменту поки вищевказані наміри були б реалізовані. З цієї точки зору, окружний суд вважав, що критика, яку заявник міг висловити щодо позивача була дозволена лише в дуже обмежених допустимих межах, в порівнянні з тими, які можна було б висловлювати відносно політичного діяча.
Враховуючи оцінку національних судів, Суд вважає, недостатньо непереконливим висновок окружного суду, відповідно до якого передбачалося повне виключення з політичного життя вищевказаного позивача, в той час як він сам ніколи не заперечував своєї участі у просуванні продемонстрованої кандидатури пані Л.Р. на президентських виборах 2004 року. Визнаючи, що позивач не був політиком, Суд, як і суд першої інстанції, вважає, що на той момент зазначена особа була залучена у процес реалізації державної політики (див. вищезгадане рішення у справі «Танасоайка проти Румунії» (Tănăsoaica c. Roumanie), §§ 45-46). Таким чином, у зв’язку з цим межі допустимої критики повинні для нього бути ширшими.
Крім того, Суд нагадує, що право журналістів на розповсюдження інформації з питань, що становлять суспільний інтерес, захищаються за умови, що вони діють добросовісно, на основі точних фактів, і надають «надійну та точну» інформацію з дотриманням журналістської етики (див., серед інших, рішення у справі «Фрессоз та Руар проти Франції [ВП] (Fressoz et Roire c. France [GC]), заява № 29183/95, § 54, ЄСПЛ 1999 I). У параграфі 2 статті 10 Конвенції підкреслюється, що здійснення права на свободу вираження поглядів пов’язане з «обов’язками і відповідальністю», які також застосовуються до засобів масової інформації, а також стосовно питань, що становлять значний суспільний інтерес, навіть якщо їм дозволено вдаватися до певного ступеню перебільшення або провокації (рішення у справі «Мамер проти Франції» (Mamère c. France), заява № 12697/03, § 25, ЄСПЛ 2006-XIII).
Також варто нагадати про чітко встановлену практику Суду, відповідно до якої для оцінки існування «нагальної суспільної потреби», здатної виправдати втручання у здійснення свободи вираження думок, повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню (див. вищезгадане рішення у справі Де Гаєс та Гійзелс проти Бельгії» (De Haes et Gijsels c. Belgique, § 42). Отже, коли робляться твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно повністю позбавлене фактологічної основи (див. рішення у справі «Єрусалим проти Австрії» (Jerusalem c. Autriche), заява № 26958/95, § 43, ЄСПЛ 2001-II).
Відповідно до тлумачення, наданого у цій справі судом першої інстанції, оскаржувані статті містять загальні відомості та натяки, сформульовані під сумнівом і з характеристиками міркувань памфлетиста, а не прямі звинувачення. Натомість, на думку окружного суду, в статті однозначно натякнули, що позивач на національному рівні був шпигуном, направленим колишньою Секурітате в Сполучені Штати для виконання завдання на користь цієї спецслужби, під прикриттям його художньої галереї.
Суд зазначає, що міркування, висловлені принаймні в перших двох оскаржуваних статтях були представлені не як достовірні факти (див., a contrario, рішення у справах Кумпана та Мазаре проти Румунії» [ВП] (Cumpănă et Mazăre c. Roumanie [GC]), § 100, і «Петріна проти Румунії» (Petrina c. Roumanie), заява № 78060/01, § 44, від 14 жовтня 2008 року), а як підозра на основі сукупності доказів, які заявник продемонстрував в характерному публіцистичному стилі мови, властивому сатиричному виданню. Заявник обґрунтував ці підозри витягом листа, нібито написаного паном Еженом Йонеско (див., з відповідними змінами, рішення у справі «Єремейов проти Румунії» (№ 2) (Ieremeiov c. Roumanie (no 2), вище, § 43), посилаючись при цьому на поведінку пана В.Г., включаючи його відносини з паном Еженом Йонеско, та угоду агентів Секурітате, реальність якого не була оскаржена (вищезгадане рішення у справі Андрееску проти Румунії» (Andreescu c. Roumanie), § 94).
Суд вже розглядав справи, в яких було встановлено, що формулювання таких підозр не перевищує межі свободи вираження, очікуючи, що публічний доступ до матеріалів колишньої Секурітате, передбачений Законом № 187/1999, стане ефективним і дозволить перевірити ці підозри (рішення у справах «Андрееску проти Румунії» (Andreescu c. Roumanie), § 94, і щодо неефективності механізму, «Хараламбі проти Румунії» (Haralambie c. Roumanie), заява № 21737/03, від 27 жовтня 2009 року, та «Джарнеа проти Румунії» (Jarnea c.Roumanie), № 41838/05, від 19 липня 2011 року).
Крім того, окружний суд визнав, суперечливо, що заявник не зміг довести правдивість своїх тверджень, визнаючи, що це твердження в конкретному випадку було б дуже важко довести враховуючи сферу, на яку заявник посилався, а саме належність особи до спецслужб, яка по своїй природі була покрита таємницею.
Крім того, окружний суд, який визнав заявника винним після виправдувального вироку в суді першої інстанції і, незважаючи на те, що прокуратура клопотала про залишення без змін зазначеного виправдувального вироку, відхилив лист пана Ежена Йонеско, опублікованого в газеті у вигляді факсиміле, як елемента, здатного обґрунтувати добросовісність заявника щодо його тверджень стосовно пана В.Г. про наявність підозри в шпигунстві на користь колишнього тоталітарного режиму, у зв’язку з недостатністю підстав, а саме, що він був представлений не в першій опублікованій статті, а в другій статті, яка з’явилася близько трьох тижнів потому.
Між іншим, хоча деякі з термінів, використані в оскаржуваних статтях можуть вважаються недоречними, Суд вважає, що вони все- таки не виходять за межі допустимого перебільшення або провокації (див. вищезгадане рішення у справі «Єремейов проти Румунії» (№ 2) (Ieremeiov c. Roumanie (№ 2), § 42, також щодо звинувачення у співробітництві з колишньою Секурітате).
Крім того, відповідно до рішення окружного суду заявник в оскаржуваних статтях піддав пана В.Г. публічному презирству та можливим санкціям. Тим не менш, не можна не відзначити що, оскаржуючи рішення в першій інстанції і, засуджуючи заявника в цивільному і кримінальному провадженнях, окружний суд не звернув жодної уваги на контекст, в якому були опубліковані зазначені статті, ні на той факт, що його було виправдано в суді першої інстанції («Нікулеску Деллакеза проти Румунії» (Niculescu-Dellakeza c. Roumanie), § 64, та рішення у вищезгаданих справах).
67. Щодо пропорційності втручання в право на свободу вираження поглядів Європейський Суд нагадує, що характер і тяжкість покарань є елементами, які повинні братися до уваги (вищезгадане рішення у справі ««Кумпана та Мазаре проти Румунії» (Cumpănă et Mazăre c. Roumanie), § 111, та «Брюне-Лекомте та інші протии Франції» (Brunet-Lecomte et autres c. France), заява № 42117/04, § 51, від 5 лютого 2009 року).
У цій справі, у зв’язку з призупиненням рішення про виконання заявник не повинен сплачувати штраф за кримінальним провадженням (параграф 31 вище). Крім того, всього за декілька місяців після засудження заявника з липня 2006 року в Румунії наклеп було декриміналізовано. Тим не менш, заявникові визначили кримінальне покарання на підставі національного законодавства чинного на той момент (див. вищезгадане рішення у справі «Нікулеску Деллакеза проти Румунії» (Niculescu-Dellakeza c. Roumanie), § 66).
У зв’язку з цим, варто зазначити, що якщо Договірні Держави мають право, чи навіть обов’язок регулювати питання здійснення свободи вираження думок, таким чином, щоб забезпечити адекватний захист за законом репутації фізичних осіб, то вони повинні уникати вжиття заходів, що перешкоджають засобам масової інформації виконувати свою роль оповіщення населення з питань, що становлять суспільний інтерес, таких як відносини громадських діячів з колишнім румунським репресивним режимом до 1989 року (див. вищезгадане рішення у справі «Андрееску проти Румунії» (Andreescu c. Roumanie), § 100).
У цій справі сума збитків, присуджена позивачу судами на національному рівні було занадто високою, оскільки вона була в п’ятдесять разів більша за середню заробітну плату на той момент (див. також вищезгадане рішення у справі «Андрееску проти Румунії» (Andreescu c. Roumanie), та рішення у справі «Антіка та суспільство Р. проти Румунії» (Antică et société «R» c. Roumanie), заява № 26732/03, § 54, від 2 березня 2010 року), не враховуючи надмірно високої суми судових витрат, яку заявник мав сплатити.
Враховуючи вищевикладене та, зокрема, важливість обговорення суспільного інтересу, в рамках якого оскаржувані висловлювання були їх частиною, та суму збитків, яку заявник мав відшкодувати, Суд вважає, що втручання в свободу вираження заявника, в цьому випадку, не було виправдано відповідними і достатніми підставами. Таким чином, вищезгадане втручання не може вважатися «необхідним у демократичному суспільстві» за змістом статті 10 Конвенції.
Відповідно, це положення було порушене.
