Шітос проти Греції: порядок відшкодування витрат армії за навчання військовослужбовця у разі його дострокового звільнення з військової служби порушує положення статті 4 § 2 Конвенції

Дата: 04.06.2015
Країна: Греция
Судовий орган: Европейский суд по правам человека
Номер справи: 51637/12
Коротко: Нарушение статьи 4 § 2 Конвенции: запрет рабства и принудительного труда

© Переклад Української Гельсінської спілки з прав людини

Официальное цитирование – Chitos v. Greece, no. 51637/12, § …, ECHR 2015

Официальный текст (фр.)

 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ПЕРША СЕКЦІЯ

СПРАВА ШІТОС ПРОТИ ГРЕЦІЇ

(Заява № 51637/12)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

4 червня 2015 року

ОСТАТОЧНЕ

19/10/2015

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Шітос проти Греції»
Європейський суд з прав людини (Перша Секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Ізабель Берро (Isabelle Berro), Голова,
Ханлар Хаджієв (Khanlar Hajiyev),
Мар’яна Лазарова Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),
Юлія Лаффранк (Julia Laffranque),
Пауло Пінто де Альбукерк (Paulo Pinto de Albuquerque),
Лінос-Александр Сісільянос (Linos-Alexandre Sicilianos),
Ерік Моз (Erik Møse), судді,
та Сорен Нільсен (Søren Nielsen), Секретар Секції,
розглянувши справу на закритому засіданні 12 травня 2015 року
виносить таке рішення, яке було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 51637/12), яку 31 липня 2012 року подав до Суду проти Греції на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин Греції, пан Георгіос Шітос (далі – заявник).
2. Заявника представляв пан К. Джіаннокопулос, адвокат, що практикує в м. Афіни. Уряд Греції (далі – Уряд) представляли делегати Уповноваженого, пані Ф. Дедузі та пані К. Насопулу, засідателі Державної Ради, а також пані В. Струбулі, аудитор Державної Ради.
3. Заявник скаржився на порушення статті 4 § 2 Конвенції, взятої окремо та в поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
4. 27 вересня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1968 році та проживає в м. Салоніки.
6. 15 вересня 1986 року заявника було зараховано до Військової академії офіцерів армійського корпусу (підрозділ медичної служби). Він отримував заробітну плату та користувався відповідними пільгами. Протягом шести років навчання на медичному факультеті в Університеті м. Салоніки він проходив академічну підготовку лікарів медичної служби на безкоштовній основі.
7. 3 червня 1993 року після закінчення навчання йому було присвоєно військове звання молодшого лейтенанта медичної служби.
8. Відповідно до чинної на той момент статті 64 § 1 Законодавчого декрету № 1400/1973 про статус військовослужбовців, заявник взяв на себе обов’язок нести військову службу у збройних силах протягом строку рівнозначному трьом періодам його навчання у військовій академії, або загалом протягом вісімнадцяти років. Це положення було змінено статтею 1 Закону № 3257/2004, відповідно до якої вищевказаний строк служби було скорочено до двох періодів навчання, або дванадцяти років.
9. 18 січня 1996 року генеральним штабом армії було проведено конкурс на заміщення посад спеціалістів. З метою отримання спеціалізації, заявник та інші офіцери медичної служби взяли участь в зазначеному конкурсі. Заявника було зараховано до Генерального військового госпіталю «424» в м. Салоніки, де у період з 26 липня 1996 року по 30 липня 1997 року він виконував обов’язки асистента-стажера. Пізніше, з 30 липня 1997 року по 27 липня 2001 року, він займав понадштатну (відповідно до статті 8 Закону № 123/1975), оплачувану посаду помічника лікаря-анестезіолога в генеральному регіональному госпіталі Папаніколау в м. Салоніки.
10. Під час отримання вищезгаданої спеціалізації протягом п’яти років, він одержував заробітну плату офіцера, після чого відповідно до статті 64 § 7 Законодавчого декрету № 1400/1973 заявник зобов’язувався нести службу в армії протягом додаткових п’яти років. Щодо цього згідно зі статтею 67 § 10 зазначеного Законодавчого декрету заявником було подано відповідну заяву.
11. Заявник проходив службу в армії до 22 січня 2006 року, після чого у віці 37 років звільнився з посади лікаря-анестезіолога зі званням полковника медичної служби.
12. Розпорядженням генерального штабу армії від 12 вересня 2006 року заявнику було повідомлено про те, що відповідно до статті 64 Декрету № 1400/1973 він повинен прослужити в армії ще протягом дев’яти років, чотирьох місяців і дванадцяти днів, або сплатити державі компенсацію, яка буде розрахована виходячи з встановленого строку служби, що залишилося служити.
13. Рішенням бухгалтерії генерального штабу армії від 26 травня 2007 року суму компенсації було визначено в розмірі 106 960 євро. У рішенні також було зазначено, що заявник може звернутися до Суду аудиторів з клопотанням про призупинення виконання рішення до встановлення процедури порядку виплати.
14. 25 червня 2007 року заявник звернувся до п’ятої палати Суду аудиторів з клопотанням про скасування розпорядження від 12 вересня 2006 року. Він стверджував, що стаття 64 Декрету № 1400/1973 суперечить статті 22 § 4 Конституції (заборона примусової чи обов’язкової праці в усіх її формах) та статті 4 § 2 Конвенції, взятої окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції. 27 червня 2007 року заявник також звернувся з клопотанням про призупинення виконання вищезазначеного рішення від 26 травня 2007 року.
15. 5 липня 2007 року Голова Суду аудиторів видав тимчасове розпорядження, яким було призупинено виконання рішення від 26 травня 2007 року. 29 жовтня 2007 року п’ятою палатою Суду було залишено без змін рішення про призупинення виконання вказаного рішення.
16. Рішенням п’ятої палати Суду аудиторів № 175/2009 від 13 лютого 2009 року було відхилено клопотання заявника про скасування рішення як необґрунтоване. Зокрема, було встановлено, що сума компенсації, яку повинен сплатити заявник не є ані санкцією, ані порушенням принципу пропорційності, та була розрахована об’єктивно і призначена з метою відшкодування державі витрат, понесених у зв’язку з підготовкою професійних військовослужбовців. Крім того, на всіх етапах їх підготовки та отримання спеціалізації держава виплачувала їм заробітну плату.
17. 3 березня 2009 року заявник звернувся до Суду аудиторів у повному складі з касаційною скаргою на вищевказане рішення. 4 березня 2009 року він також подав клопотання про призупинення виконання рішення від 26 травня 2007 року.
18. 17 березня 2009 року Голова Суду аудиторів у повному складі видав тимчасове розпорядження, на основі якого було призупинено виконання рішення від 26 травня 2007 року. Водночас, 18 березня та 9 квітня 2009 року, податкова служба м. Салоніки пред’явила заявнику вимогу сплатити суму у розмірі 106 960 євро, а також суму державного мита в розмірі 2 139, 20 євро та суму страхових внесків в розмірі 427, 84 євро.
19. 21 жовтня 2009 року Суд аудиторів у повному складі задовольнив клопотання заявника про призупинення рішення від 26 травня 2007 року.
20. 10 травня 2010 року керівництво департаменту податкової політики Міністерства фінансів повідомило заявнику, що, у зв’язку з несплатою ним протягом минулого року суми, встановленої рішенням від 26 травня 2007 року, оскаржувана сума була обтяжена пенею в розмірі 13 143, 24 євро. Також було зазначено, що у разі сплати належної суми до 31 травня 2010 року, заявник міг би отримати знижку у 80% від суми пені.
21. 26 травня 2010 року заявник сплатив до податкової служби м. Салоніки суму в розмірі 112 155, 69 євро.
22. Рішенням Суду аудиторів у повному складі № 3230/2011 від 7 грудня 2011 року касаційну скаргу було задоволено частково (про що повідомлено заявнику 10 лютого 2012 року).
23. Суд аудиторів у повному складі вважав, що неврахування п’ятирічного періоду, протягом якого заявник отримував спеціалізацію, до загальної тривалості військової служби суперечить принципу пропорційності, гарантованого статтею 25 Конституції.
24. Він зазначив, що період навчання з метою отримання спеціалізації, був частиною фактичної військової служби офіцера медичної служби. Таким чином, було скасовано рішення п’ятої палати, з огляду на те, що останньою при обчисленні вислуги років не було враховано період навчання заявника, під час якого він здобував спеціалізацію.
25. Суд аудиторів у повному складі відхилив аргументи щодо порушення Конвенції як необґрунтовані з наступних причин:
«Пункт 7 статті 64 Декрету (…) відповідає положенням Конституції, Соціальній хартії та Конвенції, враховуючи той факт, що збройними силами протягом п’яти років проходженя служби військовослужбовців було забезпечено відповідною медичною освітою та досягнуто переслідуваної мети щодо забезпечення збройних сил відповідними кадрами. Компенсація, яка повинна була бути нарахована відповідно до пункту 16 зазначеної статті, це спосіб відшкодування витрат, понесених державою на підготовку військовослужбовців та в жодному разі не становить собою санкцію.»
26. Судом аудиторів у повному складі справу було направлено до п’ятої палати в іншому складі на новий розгляд. Новий розгляд справи був обмежений питанням перегляду нарахування компенсації з урахуванням періоду навчання заявника протягом п’яти років як періоду служби.
27. Рішенням п’ятої палати Суду аудиторів № 4909/2013 від 12 грудня 2013 року було внесено зміни до рішення бухгалтерії генерального штабу армії від 26 травня 2007 року, зменшивши суму компенсації належну до сплати до 49 978, 33 євро (про що повідомлено заявнику 10 січня 2014 року).
28. Зокрема, Суд аудиторів вважав, що вищезгадане рішення від 26 травня 2007 року було законним, оскільки заявник звільнився з армії до закінчення строку обов’язкової служби в сімнадцять років. Тим не менш, було зазначено, що тривалість обов’язкової служби, яку йому залишилося пройти, становила не дев’ять років, чотири місяці і дванадцять днів, як було розраховано генеральним штабом армії, а чотири роки, чотири місяці і десять днів. Було підкреслено, що період навчання заявника з метою отримання ним спеціалізації з 26 липня 1996 року по 27 липня 2001 року повинен бути включеним до строку пройденої служби, оскільки, як уточнено в рішенні № 3230/2011, період отримання заявником спеціалізації становив частину фактичної військової служби.
29. 13 березня 2014 року держава відшкодувала заявнику різницю між вже сплаченою ним сумою та сумою, встановленою вищезазначеним рішенням № 4909/2013 у розмірі 59 749, 61 євро.
30. Згідно інформації, наданої Урядом, заявник наразі працює у великій приватній лікарні в м. Салоніки.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

31. Відповідно до положень статті 64 Декрету № 1400/1973 про статус військовослужбовців, чинної на момент зарахування заявника до військової академії та медичного факультету, а також на дату закінчення навчання, після присвоєння звання молодшого лейтенанта військовослужбовці зобов’язуються служити в збройних силах протягом строку, рівнозначному трьом періодам їхнього навчання. Офіцери медичної служби, які отримали спеціалізацію за рахунок армії, відповідно до контракту зобов’язані проходити військову службу протягом додаткових п’яти років.
32. Зазначені положення було змінено статтею 1 Закону № 3257/2004 (який регулює питання щодо особового складу збройних сил). Законодавець скоротив строк проходження служби для військовослужбовців з строку рівнозначному трьом періодам їхнього навчання у військовій академії до двох таких періодів. Було залишено без змін положення щодо обов’язку тих, хто отримав спеціалізацію, служити протягом ще п’яти років, та надано їм можливість звільнитися до закінчення вказаного строку, сплативши компенсацію державі. Сума компенсації розраховується шляхом множення базової заробітної плати військовослужбовця відповідного звання на кількість місяців, що залишилися до закінчення строку служби.
33. Вищезазначена стаття 64 зі змінами, внесеними Законом № 3257/2004, містить:
« 1. Офіцери, звільнені з військових вищих навчальних закладів та загальновійськових академій, з моменту присвоєння їм звання молодшого лейтенанта, лейтенанта флоту чи молодшого лейтенанта військово-повітряних сил, відповідно до контракту беруть на себе зобов’язання служити в збройних силах протягом строку, що дорівнює двом періодам їхнього навчання (…)
7. Офіцери медичної служби, які здобувають спеціалізацію за рахунок армії, зобов’язуються служити в збройних силах додатково протягом п’яти років.
10. Офіцери (…), яких було направлено їхньою службою на навчання або, яких було обрано на їх прохання, є відповідальними за забезпечення юридично завіреного документу, яким вони визнають, що обізнані про обов’язки, передбачені в контракті.
16. Ті, хто залишив збройні сили у зв’язку з відставкою, виходом на пенсію або пенсію з особливих причин (…) зобов’язані сплатити державі компенсацію в розмірі, що розраховується шляхом множення базової заробітної плати військовослужбовця відповідного звання на кількість місяців служби, що залишилися до закінчення строку служби. Ті, хто звільнився з збройних сил за власним бажанням до закінчення строку служби, та навчався за кордоном, зобов’язані сплатити, на додаток до вищезазначених відшкодувань, витрати, що випливають з їхнього навчання. (…)
17. Попередній пункт не застосовується до тих, хто звільняється з армії за станом здоров’я.»
34. Стаття 63 §§ 3 і 4 Закону передбачає:
« 3. Військовослужбовцям під час виконання своїх обов’язків забороняється:
а) виконувати в приватному порядку завдання або роботу за винагороду або здійснювати іншу оплачувану діяльність;
(…)
4. Виключно дозволено:
а) офіцерам медичної служби, дотримуючись медичної етики, практикувати медицину в приватному порядку не в робочий час, (…) за наявності згоди керівника відповідного армійського корпусу (…) »
35. В Преамбулі Закону № 3257/2004 зазначено, що відповідно до статей Декрету № 1400/1973, які були змінені, офіцери та унтер-офіцери зобов’язані проходити службу в збройних силах протягом особливо чітко визначеного періоду, і що запропоновані зміни були спрямовані на гармонізацію законодавства Греції з зобов’язаннями, які Греція взяла на себе, ратифікувавши Європейську соціальну хартію. Крім того, відповідно до Преамбули, стаття 1 § 2 Європейської соціальної хартії передбачає, що Договірні Сторони зобов’язуються «ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає». Преамбулою також передбачено, що роз’яснення органів Соціальної хартії, які ґрунтуються на понятті «вільно обраної роботи», створюючи ситуацію надмірного примусу на особовий склад збройних сил у зв’язку зі строком військової служби часто ставлять державу і, зокрема, Міністерство оборони в скрутне становище.
36. Рішенням Державної ради № 1571/2010 було постановлено, що положення статті 64 Декрету № 1400/1973 чинної до моменту внесення змін Законом № 3257/2004, якими було передбачено надмірний строк служби для військовослужбовців, без надання можливості відмовитися від своїх зобов’язань, суперечили статті 1 § 2 Європейської соціальної хартії. Було зазначено, що ця стаття встановлює «заборону примушувати будь-якого працівника, незалежно від правового характеру його роботи, продовжувати працювати або займатися професією, за відсутності у останнього такого бажання».
37. Стаття 14 § 1 Закону № 1394/1983 щодо підготовки особового складу армії передбачає:
« Офіцери медичної служби отримують спеціалізацію виключно за рахунок служби. У разі обрання спеціальності, вони зобов’язані протягом останніх двох місяців навчання повідомити навчальний відділ академії медичної служби. Навчання проводиться на території академії або, якщо це неможливо, за кордоном; воно направлено на отримання зацікавленими особами спеціальності, яка відповідає потребам служби і тягне за собою зобов’язання нести службу протягом певного додаткового строку (…) »
38. Стаття 38 § 2 Закону № 1397/1983 щодо національної системи охорони здоров’я передбачає:
« Прийняття лікаря на роботу відповідно до його спеціалізації у разі відсутності вакантних посад в лікарнях заборонено. Ця заборона не поширюється на постійних лікарів збройних сил, які можуть бути влаштовані на роботу понадштатно рішенням міністра охорони здоров’я (…) »
39. Рішенням п’ятої палати Суду аудиторів № 2763/2013 було встановлено, що таке обмеження стосовно офіцерів медичної служби (а саме зобов’язання залишатися на службі протягом певного періоду), встановлене відповідно до загальних і об’єктивних критеріїв, є необхідним та адекватним заходом для забезпечення регулярного функціонування військових госпіталів та медичних відділень, в яких є потреба щодо планування надання послуг на тривалий період, з метою уникнення раптового послаблення збройних сил в результаті відсутності кваліфікованих кадрів. У зв’язку з цим, Суд аудиторів заявив, що зазначене зобов’язання не може розглядатися як форма примусової праці. Судом аудиторів було зауважено, що заінтересовані особи взяли на себе це зобов’язання, яке було чітко визначено законом а, отже, відоме їм заздалегідь при вступі до академії офіцерів армійського корпусу, після зважування переваг та обмежень, які випливають з такого зобов’язання. Таким чином, вони повинні були усвідомлювати наслідки відмови від зазначеного зобов’язання, зокрема, знати про сплату компенсації у зв’язку з цим. Крім того, на думку Суду аудиторів, не було жодної невідповідності між метою професійної підготовки лікарів-офіцерів і зазначеним зобов’язанням, оскільки офіцери медичної служби отримували в обмін можливість працювати приватними лікарями поза межами їх робочого часу на службі.
40. Суд аудиторів додав, що зобов’язання стосовно сплати компенсації відповідно до пункту 16 статті 64 не було надмірним і не порушувало принципу пропорційності. Було зауважено, що це зобов’язання становило відшкодування витрат, понесених державою в результаті навчання професійних військовослужбовців та виплати їм заробітної плати, які достроково і раптово звільнилися з армії. На думку Суду аудиторів, необхідно було розглядати не тільки безпосередні витрати, понесені державою протягом їх навчання у військовій академії (витрати на харчування, одяг і витрати на утримання), але також і адміністративні витрати, пов’язані з використанням і технічним обслуговуванням будівель та постійним функціонуванням військових академій. Насамкінець Суд аудиторів вказав, що, з огляду на неможливість встановити з точністю вищезазначені витрати на кожного військовослужбовця, який звільнився з армії, суму компенсації було встановлено об’єктивним способом, шляхом вирахування суми, що залежить від строку служби, що залишається служити.
41. Рішенням п’ятої палати Суду аудиторів № 3822/2013 було встановлено, що обов’язкова служба в армії протягом строку рівнозначному двом періодам навчання у військовій академії і сплата компенсації становили обмеження, які є адекватними, розумними та необхідними для досягнення мети суспільного інтересу щодо забезпечення збройних сил на запланований період досвіченим та кваліфікованим особовим складом. Було зазначено, що у випадках дострокового звільнення військовослужбовців ця мета не може бути досягнута в достатній мірі іншим шляхом, а неможливість швидкої заміни їх іншими військовослужбовцями з аналогічною освітою може поставити оборону країни під загрозу.
42. Суд аудиторів також заявив, що передбачена компенсація, яку сплачують військовослужбовці у разі дострокового звільнення з армії, з одного боку, спрямована на відшкодування державних витрат за їх навчання, проживання, харчування та одяг, а також витрат, пов’язаних з обслуговуванням і експлуатацією будівель військових академій та, з іншого боку, на покриття витрат, пов’язаних із заміною цих кадрів.
43. Стаття 3 § 1 Декрету № 356/1974 (кодексу про регулювання державних доходів) передбачає, що державні борги виплачуються одним платежем, або, якщо передбачено законом, у розстрочку.
44. У висновку Державної юридичної ради № 120/2002 від 27 березня 2002 року було визначено, що статтею 96 Законодавчого декрету № 721/1970 щодо фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку збройних сил передбачена можливість для військовослужбовців погасити свої борги перед армією в розстрочку. Проте було зазначено, що вирішення питання щодо того, чи сума компенсації повинна бути сплачена одним платежем чи в розстрочку належить армії, яка, в свою чергу, з метою уникнення погіршення фінансового становища боржника враховує фінансове становище військовослужбовця, суму боргу і наявність прецедентів.

III. МІЖНАРОДНІ ТЕКСТИ ТА ПРАКТИКА

A. Європейська соціальна хартія

45. Стаття 1 § 2 Європейської соціальної хартії передбачає:

« З метою забезпечення ефективного здійснення права на працю Сторони зобов’язуються:

2. ефективно захищати право працівника заробляти собі на
життя професією, яку він вільно обирає.»

B. Європейський комітет із соціальних прав Ради Європи

46. У своїх висновках щодо Греції Європейський комітет із соціальних прав зазначав:
47. У своїх висновках XVII-1 2004 року:
« У своєму попередньому висновку Комітет визначив три підстави невідповідності, пов’язані із забороною примусової праці: (…) ii) надмірний строк (25 років), протягом якого кадрові офіцери збройних сил не можуть залишити службу (ця підстава також була відзначена в рамках клопотання 7/2000); (…)
(…) Комітет зазначає, що закон, прийнятий у 2003 році передбачає, що кадрові офіцери, які пройшли військову підготовку на університетському рівні і ті, хто навчався за кордоном повинні нести службу протягом строку, що дорівнює щонайменше двом періодам їхнього навчання. У доповіді зазначається, що такий новий підхід дозволить зменшити строк військової служби з 25 до близько 10 років. Комітет вважає, що строк обов’язкової служби, передбачений новим законом не є надмірним.»
48. У своїх висновках XVIII-1 2006 року:
« У своєму попередньому висновку Комітет зазначив, що строк, протягом якого кадрові офіцери збройних сил не могли звільнитися зі служби (протягом 25 років) (є також підставою, наведеною в рамках клопотання Міжнародної федерації прав людина проти Греції (рішення щодо суті № 7/2000 від 5 грудня 2000 року) було зменшено Законом № 3257/2004. Текст Закону передбачає скорочення тривалості служби, яку кадрові офіцери мають пройти до закінчення строку обов’язкової військової служби. Військовослужбовці, які пройшли підготовку на університетському рівні за рахунок армії, і ті, хто навчався за кордоном повинні нести службу протягом строку, що дорівнює щонайменше двом періодам їхнього навчання. Відповідно до попередньої доповіді, максимальний строк обов’язкової військової служби було скорочено з 25 до 10 років. Комітет вважає, що зазначений період відповідає статті 1 § 2. »
49. У своїх висновках XX-1 2012 року:
«Мінімальний строк служби в збройних силах
Комітет відзначає надану інформацію щодо мінімального строку перебування на службі в професійних збройних силах. Він підкреслює, що будь-який мінімальний строк повинен бути розумним та у разі, якщо такий строк було продовжено у зв’язку з навчанням або професійною підготовкою, він має бути пропорційним навчанню або професійній підготовці. Крім того, всі витрати, які повинні бути відшкодовані в результаті дострокового припинення служби, також мають бути співмірними.»
50. Також, у своїх висновках 2012 року щодо Ірландії Комітет зазначив:
«Мінімальний строк служби в збройних силах
Комітет нагадує, що вже було встановлено випадки невідповідності підставам, за яких військовослужбовці могли вимагати припинення їхнього контракту, укладеного зі збройними силами заздалегідь тільки за умови відшкодування державі хоча б частини вартості за їх навчання, а також, з огляду на те, що питання виходу на пенсію вирішувалося Міністром оборони. Комітет зауважив, що зазначене може призвести до того, що занадто тривалий строк служби може розглядатися як такий, що є сумісним зі свободою вибору роботи та можливістю її припинення. Ця підстава невідповідності спостерігається ще з 1998 року (Висновки XIV-1, стор. 435 і 436) і доповідь не вказує на жодні зміни.»

C. Комітет Міністрів Ради Європи

51. Рекомендація CM/Rec (2010)4 Комітету Міністрів державам-членам щодо прав людини у військовослужбовців (прийнята 24 лютого 2010 року) передбачає:
«16. Органи державної влади не повинні встановлювати для професійних військовослужбовців такий строк служби, який необґрунтовано обмежував би їхнє право покинути лави збройних сил або був би рівнозначний примусовій праці.»

D. Конвенція про примусову чи обов’язкову працю Міжнародної організації праці № 29

52. Стаття 2 § 2 а) Конвенції передбачає:
«1. В розумінні цієї Конвенції термін примусова чи обов’язкова праця означає будь-яку роботу чи службу, що її вимагають від якої-небудь особи під загрозою якогось покарання і для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг.
2. Проте термін примусова чи обов’язкова праця в розумінні цієї Конвенції не включає в себе:
a) будь-яку роботу чи службу, що її вимагають на підставі законів про обов’язкову військову службу і застосовують для робіт суто воєнного характеру. »

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 4 § 2 КОНВЕНЦІЇ

53. Заявник стверджує, що відповідно до національного законодавства зобов’язання проходити військову службу протягом тривалого строку або сплатити, як він вважає, надмірну суму державі в обмін на припинення його зобов’язання становить примусову або обов’язкову працю, оскільки воно є непропорційним принципу свободи праці. У зв’язку з цим заявник посилається на статтю 4 § 2 Конвенції, яка передбачає наступне:
«Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю. »
54. Суд вважає за доцільне в цій справі також вказати на відповідні положення пункту 3 статті 4.
«3. Для цілей цієї статті значення терміна «примусова чи обов’язкова праця”» не поширюється:
b) на будь-яку службу військового характеру або – у випадку, коли особа відмовляється від неї з мотивів особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, – службу, яка вимагається замість обов’язкової військової служби.»

A. Прийнятність

1. Статус жертви заявника

55. Посилаючись на рішення Суду аудиторів у повному складі, Уряд оскаржив статус заявника як жертви. Було зазначено, що тлумачення положень рішення призвело до скорочення строку обов’язкової служби заявника і, відповідно, до зменшення розміру компенсації, який останній повинен був сплатити державі.
56. Заявник стверджував, що ані рішення Суду аудиторів у повному складі № 3230/2011, яким було встановлено, що тривалість його спеціалізації повинна бути включена до строку обов’язкової військової служби, ані наступне рішення п’ятої палати Суду аудиторів № 4909/2013 не позбавили його статусу жертви.
57. Суд повторно зазначає, що сприятливі для заявника рішення чи заходи не є достатніми підставами для позбавлення його статусу «жертви», тільки за умови, що органи державної влади спершу визнали, чітко або по суті, а потім усунули порушення Конвенції. Щодо адекватного і достатнього відшкодування на національному рівні у зв’язку з порушенням права, гарантованого Конвенцією, Суд вважає, що, як правило, воно залежить від усіх обставин справи, зокрема, враховуючи характер оскаржуваного порушення Конвенції (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (№ 1) (Scordino c. Italie (no 1) [ВП], № 36813/97, §§ 180 і 186, ECHR 2006-V).
58. Суд зазначає, що заявник оскаржує строк обов’язкової військової служби, а також суму компенсації, яку він повинен був сплатити у зв’язку з достроковим припиненням служби. Суд зауважує, що Суд аудиторів у повному складі остаточно відхилив скарги заявника щодо порушення Конвенції, в тому числі рішення п’ятої палати. Крім того, у своєму рішенні, п’ята палата Суду аудиторів, зазначаючи про направлення справи на новий розгляд, обмежилася встановленням того, що заявник повинен служити в армії тільки протягом додаткового строку в чотири роки, чотири місяці і десять днів, та внаслідок цього сума компенсації, яку заявник мав сплатити була зменшена з 106 960 євро до 49 978, 33 євро. Суд аудиторів не визнав порушення статті 4 Конвенції. Значне зменшення строку проходження військової служби і сума, що підлягає сплаті заявником у зв’язку з достроковим звільненням має розглядатися по суті та не може вплинути на статус жертви.

2. Передчасний характер скарги

59. Уряд стверджував, що скаргу було подано передчасно, оскільки, заявник перед зверненням до Суду повинен був дочекатися рішення п’ятої палати Суду аудиторів від 12 грудня 2013 року щодо строку проходження обов’язкової служби в збройних силах та суми компенсації.
60. Заявник зазначив, що рішенням Суду аудиторів у повному складі № 3230/2011 від 7 грудня 2011 року було остаточно відхилено його скарги щодо порушень прав, передбачених Конвенцією. Він додав, що п’ята палата Суду аудиторів погодилася з вищезгаданим рішенням суду, і не могла знову розглядати питання про порушення статті 4 Конвенції.
61. Суд нагадує, що стаття 35 § 1 Конвенції не може тлумачитися як така, що вимагає від заявника звернутися до Суду зі скаргою до того, як ситуація щодо порушеного питання не була об’єктом остаточного вирішення на національному рівні (див., рішення у справі «Варнава та інші проти Туреччина» (Varnava et autres c. Turquie), [ВП], №№ 16064/90, 16065/90, 16066/90, 16068/90, 16069/90, 16070/90, 16071/90, 16072/90 та 16073/90, § 157, CEDH 2009 року).
62. У цій справі, Суд зазначає, що заявник подав скаргу 31 липня 2012 року, тобто після винесення рішення Суду аудиторів у повному складі. Повноваження п’ятої палати Суду аудиторів, постановляючи рішеня від 12 грудня 2013 року, були обмежені питанням перегляду нарахування компенсації, в залежності від висновків суду в повному складі, адміністративних рішень, оскаржуваних заявником. П’ята палата не розглядала питання порушення Конвенції, а лише питання щодо врахування періоду отримання заявником спеціалізації в п’ять років до загального строку його служби в армії та розрахувала відповідну суму компенсації, яку він мав сплатити. Таким чином, остаточним рішенням на національному рівні за змістом положень статті 35 § 1 Конвенції було рішення Суду аудиторів у повному складі № 3230/2011.

3. Зловживання правом на подання заяви

63. Уряд стверджував, що заявник подав скаргу зі зловживанням права, і особливо з огляду на те, що він оскаржував питання його понадштатного зарахування на роботу до генерального регіонального госпіталю Папаніколау на посаду помічника лікаря-анестезіолога. Проте, як було остаточно встановлено п’ятою палатою Суду аудиторів, заявник скористався таким зарахуванням на роботу понадштатно з метою отримання спеціалізації.
64. Заявник заявив, що його скарга не містить образливих формулювань, не позбавлена реального сенсу та не мала на меті введення Суду в оману.
65. Суд нагадує, що відповідно до статті 35 § 3 (a) заява може бути оголошена неприйнятною, якщо вона є явно необґрунтованою або поданою із зловживанням правом на подання заяви, якщо вона навмисно заснована на неправдивих фактах. Неповна інформація а, отже, така, що вводить в оману, може також розглядатися як зловживання правом на подання індивідуальної скарги, особливо, коли це стосується суті справи, і якщо заявник не пояснив належним чином, чому він не розкрив відповідну інформацію (див. рішення у справі «Гросс проти Швейцарії» (Gross c. Suisse) [ВП], № 67810/10, § 28, від 30 вересня 2014 року).
66. У цій справі Суд не вбачає в скарзі заявника будь-яких доказів того, що скаргу можна вважати такою, що подана з порушенням права на подання заяви. Питання про те, чи заявник був влаштований на роботу в лікарню позаштатно чи ні з метою отримання спеціальності, є питанням факту, важливість якого є досить обмеженою в контексті оцінки Суду щодо суті скарги стосовно порушення статті 4 Конвенції.

4. Висновок

67. Суд відхилив зауваження Уряду. Крім того, Суд зазначив, що скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції і не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

a) Уряд

68. Уряд стверджував, що оскаржувана ситуація в цій справі не може вважатися примусовою працею за змістом статті 4 § 2 Конвенції. Він зазначив, що після навчання у військовій академії, присвоєння звання молодшого лейтенанта та отримання спеціалізації, заявник добровільно взяв на себе зобов’язання служити в збройних силах протягом дванадцяти років, та ще додаткових п’яти років. За твердженнями Уряду, заявник був обізнаним щодо такого зобов’язання, яке прямо передбачено законом, відповідно до якого воно є частиною кар’єри офіцера медичної служби. Крім того, він користувався навіть процедурами, викладеними в цій нормативно-правовій базі, та зазначеними в ній привілеями.
69. Уряд також зазначив, що твердження заявника щодо зобов’язання отримання ним спеціалізації є необґрунтованим. Така спеціалізація не була обов’язковою і не була частиною кар’єри заявника. Заявник за власним бажанням взяв участь у конкурсі, проведеному збройними силами з метою заміщення посад спеціалістів, та скористався привілеями щодо влаштування лікарів-офіцерів на роботу понадштатно на посади лікарів за фахом та отримання можливості просування по службі після здобуття такої спеціальності (його було призначено командиром). Крім того, за твердженнями Уряду, відповідно до статті 63 § 4 Законодавчого декрету № 1400/1973 заявник мав можливість працювати лікарем в приватному порядку.
70. Крім того, Уряд повторно зауважив, що заявника було зараховано понадштатно з метою отримання спеціалізації, в той час як цивільні лікарі мали чекати, поки не з’являться вакантні посади, та лише за умови створення нових посад в порядку черговості або за жеребом могли бути призначеними. Заявник, в свою чергу, отримав спеціалізацію, не чекаючи, не вживаючи жодних заходів, та не понісши при цьому жодних витрат. Крім того, протягом усього періоду здобуття його спеціалізації, він одержував заробітну плату військового лікаря.
71. Також, Уряд стверджував, що заявник не скаржився на порушення принципу пропорційності, таким чином, Суд не володіє юрисдикцією розглядати зазначене питання. Уряд додав, що навіть в якості альтернативи заявник не стверджував щодо зменшення строку обов’язкової військової служби чи розміру компенсації, а лише заявляв про необхідність забезпечення можливістю розірвати трудовий контракт без жодних обмежень та обрати на власний розсуд, коли він може звільнитися з армії.
72. Щодо мети та пропорційності обмежень, покладених на лікарів- офіцерів відповідно до статті 64 Законодавчого декрету № 1400/1973, Уряд посилався на рішення Суду аудиторів № 2763/2013 та № 3822/2013 (див. параграфи 39 – 42 вище).
73. Насамкінець, Уряд уточнив, що заявник мав можливість не відразу сплачувати податковій інспекції суму заборгованості, а після винесення рішення Судом аудиторів, попередньо подавши клопотання про призупинення його виконання на підставі статті 94 Законодавчого декрету № 721/1970 та статті 51 Декрету № 1225/1981. Уряд зазначив, що відповідно до національного законодавства заінтересована особа мала право звернутися до збройних сил з клопотанням про надання можливості сплатити свій борг в розстрочку. Уряд був переконаний, що збройними силами, які володіють необмеженими повноваженнями у зв’язку з цим, під час розгляду зазначеного питання було враховано фінансовий стан заявника, суму його боргу та практику щодо цього.

b) Заявник

74. Посилаючись на рішення у справі «Ван дер Муссель проти Бельгії» («Van der Mussele c. Belgique») від 23 листопада 1983 року, §§ 34-35, Series A, № 70, та рішення у справі «Міхаль проти Словаччини» («Mihal c. Slovaquie») № 23360/08, §§ 44-47, від 28 червня 2011 року), заявник стверджував, що покладені на нього обов’язки, навіть якщо вони не мали кримінального характеру, становили «загрозу покарання». Зокрема, він стверджував, що покладення таких обов’язків призвело до значних потенційних наслідків, достатньо серйозних для того, щоб змусити його пропонувати свої послуги проти своєї волі під «загрозою покарання». У зв’язку з цим він стверджував, що Уряд обмежився наведенням прикладів аналогічного законодавства в інших державах та перерахував деякі переваги, які б пом’якшили тяжкість покладеного на нього зобов’язання.
75. Заявник, посилаючись на вищезазначене рішення у справі «Ван дер Муссель проти Бельгії» («Van der Mussele c. Belgique») стверджував, що він ніколи не «пропонував добровільно» своїх послуг. Він визнав, що він обрав шлях стати військовослужбовцем і, таким чином, йому необхідно було погодитися на всі вимоги, пов’язані з цим вибором. Проте, заявник заявив, що він прийняв статус загального характеру, який, на його думку, не може автоматично вважатися вираженням згоди взяти на себе зобов’язання, що суперечать правам, гарантованих Конвенцією. Він також зазначив, що органи управління армії ніколи йому не повідомляли про зобов’язання служити в армії протягом додаткових п’яти років. Заявник стверджував, що запрошення від 18 січня 1991 року були надіслані військовослужбовцям, у тому числі йому, з метою заохочення їх подати свої кандидатури на отримання спеціальності, та таким чином, отримання додаткового досвіду, який надав би можливість відкрити ширші перспективи для кар’єрного росту в армії.
76. Щодо питання розумності зобов’язання, заявник стверджував, що можливість публікувати наукові статті або здійснювати приватну медичну практику не є достатнім для того, щоб компенсувати зобов’язання, які будуть на нього покладено державою. У зв’язку з цим, він підкреслив, що він є анестезіологом, а не лікарем широкого профілю. За його твердженнями, навіть якщо метою спірного відшкодування, як стверджував Уряд, була компенсація витрат, понесених державою на підготовку військовослужбовців, то воно повинно було бути розрахованим на основі навчального періоду (а не вcього строку обов’язкової служби), та суми відповідних витрат. Проте, Уряд не зміг вирахувати цю суму.
77. Крім того, заявник стверджував, що, незважаючи на заяви Уряду з цього приводу, ця справа не підпадає під дію статті 4 § 3 (б) Конвенції. Він вважає, що цей параграф стосується призову на військову службу і не поширюється на кадрових військовослужбовців.
78. Насамкінець, заявник стверджував, що національні органи влади не тільки не надали йому можливості сплатити необхідну суму в розстрочку, але й наполягали на погашенні заборгованості до 31 травня 2010 року для того, щоб не сплачувати нараховану пеню в повному розмірі.

2. Оцінка Суду

a) Сфера застосування справи

79. Суд нагадує, що перший з прикметників поняття «примусова чи обов’язкова праця» викликає думки про фізичний або психологічний примус. Щодо іншого, він може стосуватися виключно правового обов’язку. Наприклад, робота, яка виконується відповідно до договору, укладеному добровільно, не може підпадати під дію положення статті 4 Конвенції тільки з огляду на те, що один з контрагентів має зобов’язання перед іншим його виконати, та, що у разі їх недотримання до нього будуть застосовуватися санкції. Мова повинна йти про роботу «яка вимагається (…) під загрозою певного покарання» і, до того ж, проти волі заявника, на яку він «не погоджувався добровільно» (див. вищезгадане рішення у справі «Ван дер Mуссель проти Бельгії» (Van der Mussele), § 34).
80. Щодо статті 4 § 3, Суд уже постановляв, що його метою є не обмеження права, гарантованого § 2, а визначення змісту цього права: у поєднанні з параграфом 2 він вказує, що не відноситься до примусової або обов’язкової праці (див. § 38). Тим не менш, відповідно до § 3 не вважається примусовою або обов’язковою працею: б) «будь-яка служба військового характеру або – у випадку, коли особа відмовляється від неї з мотивів особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, – служба, яка вимагається замість обов’зкової військової служби».
81. У своєму рішенні «В., X., Y. і Z. проти Великобританії» (W., X., Y. et Z. c. Royaume-Uni) (№ 3435/67, 3436/67, 3437/67 і 3438/67, Щорічник 11, стор. 594) від 19 липня 1968 року Європейська комісія з прав людини постановила, що стаття 4 § 3 (б) поширюється не тільки на обов’язкову військову службу, але також і на добровільну військову службу кадрових військових. Таке широке тлумачення вищевказаного винятку щодо осіб, які були прийняті на військову службу до досягнення ними повноліття, базується виключно на першій фразі пункту (б), в якому міститься посилання на «будь-яку військову службу».
82. Тим не менше, Суд зазначає, що в цій справі Уряд-відповідач не посилався на виключення статті 4 § 3 (б), очевидно, вважаючи, що це положення не стосується випадку заявника, професійного військового лікаря.
83. Водночас, Суд вважає, що параграф 3 (б) статті 4 має розглядатися у всій його повноті. Таким чином, з контексту пункту (б) в повному обсязі випливає, що він поширюється на обов’язкову військову службу у державах, в яких передбачено її проходження, з огляду: по-перше, на те, що міститься посилання на призовників, що відмовляються від служби, та які не є професійними військовослужбовцями; по-друге, на те, що міститься посилання на обов’язкову військову службу в кінці абзацу. У зв’язку з цим Суд нагадує про загальний принцип тлумачення, згідно з яким виключення з правила має бути чітко роз’яснено. До того ж, заборони, передбачені статтею 4 §§ 1 і 2 Конвенції є частиною її основи.
84. Суд зазначає, що стаття 2 § 2 (а) Конвенції № 29 Міжнародної організації праці (МОП) передбачає, що примусова чи обов’язкова праця не включає в себе «будь-яку роботу чи службу, що її вимагають на підставі законів про обов’язкову військову службу і застосовують для робіт суто воєнного характеру». Зазначене означає, що цей виняток поширюється виключно на призов на військову службу.
85. Аналогічним чином, Комітет із соціальних прав Ради Європи також розрізняє питання щодо примусової праці професійних військовослужбовців та призовників. За висновками Комітету щодо різних країн, у тому числі Греції, надмірний строк обов’язкової військової служби професійного військовослужбовця, було визнано як недотримання статті 1 § 2 Європейської соціальної хартії, яка забороняє примусову працю (див. параграфи 46-50 вище).
86. Більше того, Рекомендація CM/Rec (2010) 4 Комітету міністрів державам-членам про права людини у військовослужбовців до поняття примусової праці відносить також необґрунтований строк служби, встановлений органами влади для військовослужбовців збройних сил (див. пункт 52 вище).
87. На підставі всіх цих міркувань, Суд вважає, що відповідно до об’єкту і мети Конвенції стаття 4 § 3 (б) не поширюється на роботу кадрових військовослужбовців. Таким чином, Суд зобов’язаний розглядати в даному випадку питання про дотримання статті 4 § 2.

b) Щодо статті 4 § 2

88. У цьому контексті, необхідно з’ясувати чи заявник погодився виконувати вищевказану роботу «добровільно», усвідомлюючи всі наслідки, які можуть виникнути у зв’язку з цим, та чи його рішення щодо відмови від служби до закінчення передбаченого законом терміну, могло бути змінено під «загрозою покарання».
89. Суд зазначає, що в 1986 році заявника було зараховано до Військової академії офіцерів армійського корпусу (медичне відділення) і завдяки цьому, він вступив на медичний факультет університету в м. Салоніки, де вивчав медицину протягом шести років. Протягом вказаного періоду він отримував заробітну плату. 3 червня 1993 року після закінчення навчання йому було присвоєно військове звання молодшого лейтенанта та відповідно до статі 64 § 1 Законодавчого декрету № 1400/1973 про статус військовослужбовців він взяв на себе зобов’язання служити в збройних силах протягом строку рівнозначному трьом періодам його навчання у військовій академії, або загалом протягом вісімнадцяти років.
90. Пізніше, на запрошення армії заявник вирішив отримати спеціалізацію лікаря-анестезіолога та за посередництва армії був влаштований на роботу до генерального військового госпіталю «424» в м. Салоніки, де у період з 26 липня 1996 року по 30 липня 1997 року він виконував обов’язки асистента-стажера. Після цього знову за посередництва армії, він був влаштований до генерального регіонального госпіталю Папаніколау в м. Салоніки, де з 30 липня 1997 року по 27 липня 2001 року він займав оплачувану посаду помічника лікаря-анестезіолога. Отримавши цю спеціальність, відповідно до статті 64 § 7 Законодавчого декрету № 1400/1973 він зобов’язувався служити в збройних силах протягом додаткових п’яти років.
91. Суд зазначає, що під час навчання заявника у військовій академії, набув чинності новий Закон № 3257/2004, яким було змінено умови дострокового припинення служби. Таким чином, статтею 1 цього Закону тривалість обов’язкової військової служби в збройних силах було скорочено, та визначено строк, який є рівним двом періодам навчання у військовій академії. Зобов’язання після отримання спеціальності за рахунок армії служити протягом додаткових п’яти років було залишено без змін, а також надано можливість дострокового припинення служби за умови відшкодування збитків, понесених державою у зв’язку з таким навчанням, у сумі, що вираховується шляхом множення базового окладу відповідного звання військовослужбовця на кількість місяців, які залишися до закінчення передбаченого строку служби. Тому, враховуючи чинне законодавство станом на 22 січня 2006 року, на момент звільнення заявника у віці 37 років з військової служби, Суд розгляне питання чи така праця містила примусовий або обов’язковий характер.
92. Спершу Суд зазначає, що заявник не може на законних підставах стверджувати, що він не знав про принцип та ступінь узятих зобов’язань під час обрання кар’єри в якості військовослужбовця та військового лікаря. Однією з основних переваг служби в армії є можливість отримання безкоштовної освіти. Збройні сили взяли на себе всі витрати щодо навчання заявника, виплачували йому заробітну плату та забезпечували його пільгами, передбаченими для кадрових військовослужбовців. В свою чергу, на військовослужбовців покладався обов’язок служити в збройних силах протягом певного строку після отримання диплому.
93. Суд зазначає, що зобов’язання, покладене на військовослужбовців в первинній версії статті 64 Законодавчого декрету № 1400/1973 служити протягом строку, рівнозначному трьом періодам їх навчання, не розриваючи його, було визнано Державною радою (рішення № 1571/2010) як таке, що суперечить статті 1 § 2 Європейської соціальної хартії. Це зобов’язання було пом’якшено Законом № 3257/2004, який набув чинності 29 липня 2004 року. Саме на основі цього Закону було розраховано суму відшкодування, яку мав сплатити заявник.
94. Суд вважає, що обов’язок військовослужбовців служити протягом певного строку після закінчення їх навчання є невід’ємною частиною покладеного на них завдання. Питання розрахунку строку обов’язкової військової служби офіцерів, які пройшли навчання за рахунок армії та умови припинення такої служби покладається на державу. Заданням держави є повернення вкладених коштів в навчання військовослужбовців і військових лікарів, та забезпечення армії достатнім особовим складом протягом розумного періоду з огляду на її потреби. Зазначене виправдовує заборону для військовослужбовців звільнятися зі служби протягом певного періоду та зобов’язання компенсувати збройним силам витрати щодо їх проживання та навчання, які в свою чергу забезпечували військовослужбовців заробітною платою та іншими соціальними пільгами.
95. У зв’язку з цим, Суд бере до уваги відповідні рішення Суду аудиторів № 2763/2013 і № 3822/2013, відповідно до яких оскаржуване законодавство мало на меті запобігання фактів непередбачуваних, дострокових та колективних звільнень, а також ризику послаблення обороноздатності країни.
96. Єдиним елементом, який може привести Суд до висновку, що в цій справі мало місце порушення статті 4 § 2 Конвенції є з’ясування питання, чи взяв заявник на себе непропорційний тягар.
97. У рішенні у справі «Ван дер Mуссель проти Бельгії» (Van der Mussele) (зазначеному § 37 вище), Суд постановив, що, якщо служба, що надавалася для отримання професії становить надмірний тягар, або не відповідає перевагам щодо використання цієї професії в майбутньому, якщо служба заявника не може розглядатися як така, що була «запропонована добровільно», то вона підпадає під заборону примусової праці. З метою визначення, чи покладені на заявника зобов’язання, є перевагами, пов’язаними з обраною заявником професією, Суд бере до уваги не момент зарахування його до військової академії та обирання ним спеціалізації, а 2004 рік, дату набрання чинності змін до Законодавчого декрету № 1400/1973. Оскільки заявник вирішив відмовитися від військової служби відповідно до Законодавчого декрету з внесеними змінами до нього, він повинен був дотримуватися відповідних вимог у зв’язку з цим.
98. Суд не може не враховувати той факт, що саме завдяки службі в армії заявник вивчав медицину та отримав спеціальність лікаря-анестезіолога, працюючи з 1996 року по 2001 рік в генеральному військовому госпіталі «424» Папаніколау в м. Салоніки та потім в регіональній лікарні м. Салоніки. У зв’язку з цим він зазначає, що стаття 38 § 2 Закону № 1397/1983 забороняє зарахування лікаря з огляду на його спеціалізацію на роботу за відсутності вакантних місць в лікарнях, проте водночас передбачає можливість приймати на роботу понадштатно постійних лікарів збройних сил, чим і скористався заявник. Крім того, законодавство Греції передбачає можливість для військовослужбовців, в тому числі, для заявника працювати протягом певного періоду в армії або звільнитися достроково, за умови виплати встановленої суми компенсації.
99. Суд також зазначає, що з моменту набрання чинності вищевказаного Закону № 3257/2004, офіцери медичної служби, в тому числі заявник, мали право практикувати медицину в приватному порядку поза межами свого робочого часу.
100. Вищенаведені факти свідчать про те, що військові лікарі в рамках їхнього навчання та отримання спеціалізації користуються привілеями, яких не мають студенти цивільної медицини. Якщо ще додати той факт, що військові лікарі отримують заробітну плату протягом усього періоду їхнього навчання, то зобов’язання відшкодування витрат понесених державою, у разі дострокового звільнення офіцерів зі служби, можна вважати повністю виправданими. Таким чином, Суд вважає, що принцип компенсації витрат армії за навчання військовослужбовця у разі його дострокового звільнення з військової служби не суперечить принципу пропорційності.
101. Тим не менш, Суд вважає, що порядок такого відшкодування, в окремих випадках, може порушувати баланс між захистом індивідуальних прав військовослужбовця та інтересів громади.
102. У цій справі, Суд по-перше відзначає, що в момент подання заявником до генерального штабу армії заяви про звільнення, йому було повідомлено про зобов’язання проходження служби ще протягом дев’яти років, чотирьох місяців і дванадцяти днів, або в інакшому випадку, зобов’язання сплатити державі компенсацію в розмірі 106 960 євро (рішення від 26 травня 2007 року). По-друге від зазначає, що насамкінець Суд аудиторів у рішенні від 12 грудня 2013 року постановив, що п’ять років спеціалізації заявника повинні бути включені до загального строку обов’язкової військової служби в сімнадцять років, та внаслідок цього визначив суму компенсації, що підлягає сплаті державі в розмірі 49 978, 33 євро.
103. Суд зазначає про неможливість заявника та Уряду вказати суму заробітної плати та винагороди, отриманої заявником протягом періоду його навчання та здобуття спеціалізації лікаря-анестезіолога. Водночас, він зазначає, що за його власними підрахунками, з якими погодилися сторони, заявник загалом отримав суму в розмірі між 86 976 євро та 91 476 євро за періоди з вересня 1986 року по червень 1993 року та з серпня 1996 року по липень 2001 року.
104. Суд вважає, що сума в розмірі 49 978, 33 євро, яку заявник мав сплатити відповідно до рішення Суду аудиторів від 12 грудня 2013 року як відшкодування за дострокове звільнення, складала менше двох третин від загальної суми, отриманої заявником під час служби (між 86 976 євро та 91 476 євро) і, таким чином вона не може розглядатися нерозумною.
105. Крім того, Суд зазначає, що на підставі клопотання заявника голова Суду аудиторів видав тимчасове розпорядження від 17 березня 2009 року, яким було призупинено виконання рішення від 26 травня 2007 року. 21 жовтня 2009 року Судом аудиторів у повному складі було задоволено клопотання заявника про призупинення рішення.
106. Проте призупинення виконання рішення не завадило податковій службі м. Салоніки 18 березня та 9 квітня 2009 року пред’явити заявнику вимогу щодо сплати суми в розмірі 109 527 євро, що складається з вище вищезгаданої суми в розмірі 106 960 євро, суми державного мита в розмірі 2 139, 20 євро та суми страхових внесків в розмірі 427, 84 євро. 10 травня 2010 року керівництво департаменту податкової політики Міністерства фінансів повідомило заявнику, що, у зв’язку з несплатою ним протягом попереднього року суми, встановленої рішенням від 26 травня 2007 року, оскаржувана сума була обтяжена пенею в розмірі 13 143, 24 євро. Також було зазначено, що у разі сплати належної суми до 31 травня 2010 року, заявник міг би отримати знижку у 80% від суми пені. 26 травня 2010 року заявник сплатив в податкову службу м. Салоніки суму в розмірі 112 155, 69 євро.
107. Незважаючи на призупинення виконання оскаржуваного рішення спершу розпорядженням голови Суду аудиторів у повному складі, а потім Суду аудиторів у повному складі, та на те, що провадження Суду аудиторів у повному складі тільки розпочалося, в результаті втручання 10 травня 2010 року департаменту податкової політики Міністерства фінансів заявник був зобов’язаний сплатити належну суму разом з відсотками вже у розмірі від 12 % до 13%. Якби він не погодився сплатити повну суму компенсації вона була б збільшена з огляду на період часу, необхідного для Суду аудиторів для винесення рішення.
108. Крім того, Суд зазначає, що, хоча стаття 3 § 1 Кодексу про регулювання державних доходів та стаття 96 Законодавчого декрету № 721/1970, які були роз’яснені висновком № 120/2002 Юридичної державної Ради, передбачають, що заборгованість військовослужбовців перед армією може бути погашена в розстрочку, така можливість має бути вказана також в акті про стягнення компенсації. Проте, в рішенні від 26 травня 2007 року не було зазначено про наявність такої можливості.
109. Враховуючи зазначене, Суд впевнений, що заявник діяв під тиском (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Девеер проти Бельгії» (Deweer c. Belgique) від 27 лютого 1980 року, серія А, № 35, § 51). Суд зауважує, що органи державної влади проігнорували два обов’язкові для них судові рішення, та наполягали на виконанні первинного рішення від 26 травня 2007 року, в якому було зазначено, що порядок сплати компенсації не може бути призупинено жодною апеляцією заявника (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Георгоуліс та інші проти Греції» (Georgoulis et autres c. Grèce), № 38752/04, § 25, від 21 червня 2007 року). Вимагаючи від заявника негайно сплатити суму у розмірі 109 527 євро, яка була збільшена до 112 155, 69 євро з урахуванням відсотків, податкові органи створили для заявника неспівмірний тягар.
Таким чином, у зв’язку з цим була порушена стаття 4 § 2 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 4 § 2 У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14 КОНВЕНЦІЇ

110. Заявник стверджував, що тільки офіцери медичної служби сухопутних військ, у тому числі він, відповідно до статті 14 Закону № 1394/1983 повинні були отримувати спеціалізацію і, таким чином, зобов’язувалися служити в армії протягом додаткових п’яти років, у той час як ані для офіцерів медичної служби військово-морських сил, ані для військово-повітряних сил отримання такої спеціалізації не було обов’язковим. У зв’язку з цим було встановлено порушення статті 4 § 2 Конвенції, взятої окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
111. Уряд стверджував, по-перше, що скарга має бути відхилена на підставі невичерпання національних засобів правового захисту. По-друге, було зазначено, що стаття 64 Законодавчого декрету № 1400/1973 однаково застосовується до офіцерів медичної служби трьох армійських корпусів (сухопутних військ, військово-повітряних сил і військово-морських сил).
112. Суд, як і Уряд, зазначає, що статтями 64 §§ 7 і 15 вищевказаного Законодавчого декрету, у поєднанні зі статтею 14 § 1 Закону № 1394/1983, передбачено, що зобов’язання проходити службу протягом додаткових п’яти років після отримання спеціалізації, покладається на лікарів трьох армійських корпусів. Зокрема, Суд констатує, що стаття 14 § 1 Закону № 1394/1983 не містить зобов’язання для офіцерів медичної служби сухопутних військ щодо отримання спеціалізації, а вказує на те, що тільки ті, хто бажає отримати її може це зробити виключно за рахунок армії (пошук або створення понадштатних посад та оплата відповідних витрат).
113. Таким чином, відповідно до статті 35 §§ 3 (а) і 4 Конвенції ця частина скарги повинна бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

114. Стаття 41 Конвенції передбачає таке:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Матеріальна шкода

115. Заявник вимагав 106 960 євро відшкодування матеріальної шкоди, або повернення суми компенсації, яку він був змушений сплатити державі.
116. Суд, так само як і Уряд, зазначає, що 13 березня 2014 року держава відшкодувала заявнику суму в розмірі 59 749, 61 євро, яка відповідає різниці між сумою, сплаченою заявником і, сумою, встановленою вищезгаданим рішенням № 4909/2013. Суд також зазначає, що порушення було встановлено у зв’язку з порядком виконання рішення про стягнення з заявника компенсації, а не з огляду на принцип виплати компенсації у разі дострокового звільнення з армії. Таким чином, Суд вважає, що жодна сума не може бути присуджена заявнику в якості відшкодування матеріальної шкоди.

B. Нематеріальна шкода

117. Заявник вимагав 50 000 євро відшкодування нематеріальної шкоди.
118. Уряд стверджував, що вимога щодо нематеріальної шкоди була надмірною, і що визнання порушення буде достатнім відшкодуванням.
119. Суд вважає, що заявник зазнав певних моральних страждань і, що у зв’язку з цим встановлення факту порушення Конвенції не є достатнім відшкодуванням. Суд присуджує заявнику суму 5 000 євро відшкодування нематеріальної шкоди.

C. Судові та інші витрати

120. Заявник вимагав компенсації судових та інших витрат, понесених в ході провадження у національних судах та в Суді на загальну суму 9 102, 30 євро, у тому числі 2 460 євро витрат, понесених під час розгляду у Суді.
121. Уряд зазначив, що вимоги заявника є надмірними, нечіткими та необґрунтованими. Більше того, заявник не надав підтверджень, на основі яких було розраховано його витрати.
122. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі, зважаючи на наявні у нього документи, та у світлі своєї практики, Суд присуджує заявнику 2 500 євро компенсації судових та інших витрат.

D. Пеня

123. Суд вважає за належне призначити пеню, виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО,

1. Оголошує заяву з скаргу за статтею 4 § 2 Конвенції прийнятною, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що була порушена стаття 4 § 2 Конвенції;
3. Постановляє, що
a) упродовж трьох місяців з дня, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику наступні суми:
і. 5 000 (п’ять тисяч) євро відшкодування нематеріальної шкоди, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись;
іі. 2 500 (дві тисячі п’ятсот) євро компенсації судових та інших витрат разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено французькою мовою і та повідомлено письмово 4 червня 2015 року відповідно до правила 77 §§ 2 та 3 Регламенту Суду.

Сорен Нільсен                                                                      Ізабель Берро
(Søren Nielsen)                                                                     (Isabelle Berro)
Секретар                                                                                  Голова