Зміст
Рішення ЄСПЛ:- Харченко проти України
Порушення:
- Право на свободу та особисту недоторканність (Стаття 5 Конвенції)
Дотичне національне законодавство:
- Кримінальний процесуальний кодекс України
Опис проблеми
Кримінальний процесуальний кодекс (КПК) 1960 року передбачав дуже слабкі гарантії для осіб, щодо яких було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, і зокрема, під час продовження строку застосування такого заходу. У рішенні Харченко проти України ЄСПЛ виявив низку таких проблема та ухвалив пілотне рішення, яким зобов’язав Україну вжити заходів для мінімізації подібних порушень права на особисту недоторканність у майбутньому. Ця справа визначена керівною Комітетом Міністрів Ради Європи серед інших схожих справ в групі Харченко.
ЄСПЛ встановив наступні проблеми:
- Загальна практика незареєстрованого позбавлення волі; Загальна практика застосування адміністративного арешту з метою кримінального переслідування без дотримання процесуальних прав ув’язненого, зокрема права на захист; позбавлення волі без судового рішення (протягом періоду між закінченням розслідування та початком судового розгляду); необґрунтованість рішень щодо позбавлення волі та не зазначення відповідного строку (стаття 5 §1 Конвенції)
- Неспроможність доставити особу в суд негайно; неспроможність належного обґрунтування продовження тримання під вартою та розгляду альтернативних запобіжних заходів захисту (стаття 5 §3 Конвенції);
- Нечіткі процедури швидкого та належного перегляду законності досудового тримання під вартою (стаття 5 §4 Конвенції)
- Відсутність засобу захисту в законодавстві, спроможного надати компенсацію за вищезазначені порушення (стаття 5 §5 Конвенції)
Правові проблеми та їх вирішення
Проблема 1
За ст. 156 КПК 1960 року правила обчислення строку, протягом якого особу тримають під вартою, виключали час ознайомлення сторони захисту з матеріалами справи. Іншими словами, час ознайомлення обвинуваченого (який перебуває під вартою) та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховувався. Через це формально не вимагалося ухвалення будь-якого владного рішення про тримання особи під вартою. Така законодавча прогалина породжувала ситуації, коли знаходження особи під вартою у певні періоди не обумовлювалося жодним документом.
У справі Харченко проти України ЄСПЛ відзначив, що це породжує простір для свавілля правоохоронних органів, яке є неприпустимим у демократичному суспільстві. І навіть хоча формально таке тримання під вартою було «у відповідності з законом», ЄСПЛ встановив, що воно є несумісним з положеннями Конвенції.
У 2003 році стаття 156 КПК 1960 року була змінена, і строк ознайомлення з матеріалами справи став зараховуватися до строку тримання під вартою.
Проблема 2
При ратифікації Європейської конвенції про захист прав людини Україна зробила застереження про те, що « § 1 статті 5 Конвенції застосовується в частині, що не суперечить (…) статтям 106 і 157 КПК 1960 року щодо затримання особи та дачі прокурором санкцій на арешт. Це застереження діє не довше ніж до 28 червня 2001 року».
Посилаючись на це застереження, українська практика пішла таким шляхом, що включила до цього застереження і випадки продовження тримання під вартою особи за рішенням прокурора.
У справі Харченко Суд погодився, що відповідно до застереження Україна не мала обов’язку гарантувати, що затримання і взяття під варту здійснюватимуться на підставі відповідної постанови судді. Тобто, до 28 червня 2001 року прокурор дійсно мав право санкціонувати взяття під варту.
Однак у згаданій вище справі Суд також визнав, що застереження не поширюється на випадки, коли йдеться про продовження строку тримання під вартою. Тобто, продовжувати дію цього запобіжного заходу має право лише суд.
Оскільки процедура санкціонування взяття під варту прокурором була скасована ще у 2001 році, це питання за Конвенцією більше не постає.
Проблема 3
Найбільш серйозні недоліки КПК 1960 року проявлялися після закінчення досудового розслідування і передання справи до суду. Справа в тому, що на цій стадії кримінального провадження КПК 1960 року не вимагав від прокуратури чи суду з певною періодичністю переглядати питання тримання особи під вартою і постановляти вмотивоване рішення з цього питання. Отже, після передання справи до суду особа під вартою опинялася у “правовому вакуумі”, який не регулювався ніякими положеннями законодавства, і могла перебувати під вартою роками, чекаючи поки вирок у її справі набере законної сили.
На практиці національні суди «зачіпали» питання тримання обвинуваченого під вартою нерегулярно – під час чергового судового засідання. За ст. 253 КПК 1960 року національний суд, віддаючи особу до суду, зобов’язаний вирішити питання про зміну, скасування чи обрання запобіжного заходу. При цьому суди не розглядали аргументи за та проти звільнення особи, а автоматично продовжували запобіжний захід, не наводячи мотивування для цього і, що дуже важливо, не вказуючи жодного конкретного строку, протягом якого особа має триматися під вартою.
На думку ЄСПЛ, відсутність чітко сформульованих положень, які б визначали, чи можливо належним чином продовжити (якщо так, то за яких умов) застосування на стадії судового слідства запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного на визначений період на стадії досудового слідства, не відповідає критерію “передбачуваності закону” для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції (Харченко проти України, § 74).
Проблема була вирішена із прийняттям КПК 2012 року, ч. 3 ст. 331 якого зобов’язує національні суди переглядати по суті питання тримання під вартою кожні 2 місяці: «незалежно від наявності клопотань сторони захисту чи обвинувачення, суд зобов’язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акту, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців. Копія ухвали вручається обвинуваченому, прокурору та направляється уповноваженій службовій особі місця ув’язнення.
До спливу продовженого строку суд зобов’язаний повторно розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою, якщо судове провадження не було завершене до його спливу».
Проблема 4
Ні старий КПК, ні КПК 2012 року не зобов’язують суд належним чином мотивувати своє рішення про продовження тримання особи під вартою. На практиці суди часто обґрунтовують продовження строку тримання під вартою однаковими підставами протягом всього періоду ув’язнення, якщо взагалі роблять це. Проте у справі Харченко ЄСПЛ вказав, що після спливу певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи і судові органи зобов’язані навести інші підстави для продовжуваного тримання під вартою.
ЄСПЛ також звернув увагу на те, що такий «формальний» підхід національних судів до питання продовження тримання під вартою зберігається і тоді, коли це питання порушує сторона захисту. У справі Харченко Суд вказав, що відповідні рішення судів про тримання заявника під вартою повторювали типовий набір підстав без дослідження їх належності у світлі обставин конкретної ситуації заявника, і такий суддівський підхід позбавляє цю процедуру сенсу. Тобто, не дивлячись на те, що формально сторона захисту не позбавлена можливості оскаржити незаконне тримання під вартою, існуюча процедура не є ефективною.
Не дивлячись на те, що КПК 2012 року запровадив чітку процедуру розгляду клопотання підозрюваного, обвинуваченого про зміну запобіжного заходу слідчим суддею у триденний строк (ч. 1 та 4 ст. 201 КПК 2012 року), судді все ще не зобов’язані ґрунтовно мотивувати свої рішення.
На думку ЄСПЛ, питання продовження тримання під вартою має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин справи. Таке, що продовжується, тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують правило поваги до особистої свободи.
Отже, законодавча прогалина у чинному КПК не лише не відповідає європейським стандартам, вона також сприяє байдужості та свавіллю суддів при вирішенні питань про продовження тримання під вартою.
Що слід зробити державі на виконання рішення
Необхідно законодавчо зобов’язати суддів комплексно підходити до вирішення питання про продовження строку тримання під вартою, наводити достатні мотиви такого рішення, відзначати, чи розглядав суд можливість застосування альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів, яких саме, і чому суд вирішив що їх застосування у справі є неможливим. Також суди мають вказувати, якими конкретно ризиками обґрунтовується тримання особи під вартою, а з часом – чи збереглися ці ризики. При цьому суд має посилатися на конкретні факти і докази у справі.
Що зроблено державою на виконання рішення
Безперечно, позитивними є згадані вище положення КПК 2012 року, і зокрема ті, що зобов’язують національні суди переглядати по суті питання тримання особи під вартою кожні 2 місяці.
Проте наразі на розгляді Верховної Ради України немає жодного законопроекту, який би регулював описані вище проблемні питання.
Наші законодавчі пропозиції
Необхідно внести наступні зміни у ч. 4 статті 199 КПК:
|
4. Слідчий суддя зобов’язаний розглянути клопотання про продовження строку тримання під вартою до закінчення строку дії попередньої ухвали згідно з правилами, передбаченими для розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу. |
4. Слідчий суддя зобов’язаний розглянути клопотання про продовження строку тримання під вартою до закінчення строку дії попередньої ухвали згідно з правилами, передбаченими для розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу. В ухвалі про продовження строку тримання під вартою слідчий суддя повинен зазначити, якими саме ризиками обґрунтоване таке рішення, і що дає підстави вважати, що такі ризики зберігатимуться надалі. При цьому слідчий суддя має посилатися на конкретні факти та докази у справі. Слідчий суддя також має вказати, застосування яких альтернативних запобіжних заходів розглядалося під час судового засідання, і чому їх застосування видається неможливим. При розгляді цього питання суд зобов’язаний з’ясувати думку обвинуваченого та його захисника. У випадках, коли особа тримається під вартою тривалий час, суд кожного разу при продовженні строку тримання під вартою має наводити додаткове обґрунтування такого рішення та вказувати, чому лише тримання певної особи під вартою може захистити інтереси суспільства, які переважують презумпцію невинуватості та правило поваги до особистої свободи. |
Необхідно внести наступні зміни у ч. 3 статті 331 КПК:
| 3. (…) За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців. (…) |
3. (…) За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців. (…) В ухвалі про продовження строку тримання під вартою слідчий суддя повинен зазначити, якими саме ризиками обґрунтоване таке рішення, і що дає підстави вважати, що такі ризики зберігатимуться надалі. При цьому слідчий суддя має посилатися на конкретні факти та докази у справі. Слідчий суддя також має вказати, застосування яких альтернативних запобіжних заходів розглядалося під час судового засідання, і чому їх застосування видається неможливим. При розгляді цього питання суд зобов’язаний з’ясувати думку обвинуваченого та його захисника. У випадках, коли особа тримається під вартою тривалий час, суд кожного разу при продовженні строку тримання під вартою має наводити додаткове обґрунтування такого рішення та вказувати, чому лише тримання певної особи під вартою може захистити інтереси суспільства, які переважують презумпцію невинуватості та правило поваги до особистої свободи. |
Інші рішення ЄСПЛ:
Смолик проти України
Олейнікова проти України
Мурукін проти України
Ніколай Кучеренко проти України
Доронін проти України
Трет’яков проти України
Єлоєв проти України
Гаважук проти України
Мірошниченко проти України
Молодорич проти України
Борисенко проти України
Гаркавий проти України
Вітрук проти України
Буряга проти України
Болдирєв проти України
Вінокуров проти України
Роман Мірошниченко проти України
Свєршов проти України
Москаленко проти України
Луценко проти України
Плєшков проти України
Хайредінов проти України
Ткачев проти України
Соловей та Зозуля проти України
Осипенко проти України
Кравченко проти України
Прокопенко проти України
Руденко проти України
