В Україні деякі пенітенціарні заклади отримують кілька мільйонні прибутки. При цьому ув’язненим не завжди платять, що порушує права цих людей, — говорять правозахисники.
 |
| Микола Мельник, авторські права на фото: «Громадське радіо» |
Засуджені українці, які працюють у пенітенціарних закладах, мають отримувати на власні рахунки мінімум 25% від заробленої суми. Але деякі ув’язнені говорять про те, що їх змушують працювати зовсім безоплатно. Більше десяти скарг з цього приводу правозахисники Української гельсінської спілки з прав людини вже надіслали до Європейського суду.
Ірпінський виправний центр номер 132 — це державне підприємство, де в 2011 році, згідно даним інвестиційного паспорту, оприлюдненому на його сайті, працювало 69 ув’язнених. Вони виготовляють ящики, вимикачі, євроконтейнери та інше. В 2010 році чистий прибуток підприємства склав 182 тисячі гривень. «Єдиною конкурентною превагою підприємства в частині залучення інвестицій є відносно дешева робоча сила», — чесно зізнаються люди, які укладали інвестиційний паспорт. Але що це означає на практиці? Розповідає засуджений Микола Мельник:
«Нас змушують працювати, ми відмовитися не можемо, але змушують працювати безоплатно. Для того, щоб отримати заробітну плату… по-перше, її не можна отримати, бо її ніхто не нараховує, бо немає каси, яка має бути згідно закону про працю. Є формуляр заяви, з якою ти маєш звертатися до керівництва із проханням виділити тобі зароблені гроші. В залежності від того, як керівництво на тебе реагує, який настрій у керівництва, вони тобі цю заяву або підпишуть, або не підпишуть. А якщо й підпишуть, то це буде 100-200 гривень в найкращому випадку. Фактично я працюю в колонії нелегально, бо нікуди не сплачуються ніякі внески.
 |
| Анастасія Мартиновська, авторські права на фото: «Громадське радіо» |
Ми не маємо жодної можливості боротися проти такого становища, бо всі мої звернення до державного департаменту виконання покарань, до прокуратури отримують відписки і ніякої реакції. Така схема рабської праці, примушення людей працювати безкоштовно всіх влаштовує, всі з цього мають зиск і покривають це».
Згідно довідці, наданій колонією, з 2010 по 2015 рік Микола Мельник не заробив жодної копійки. Юристка Української Гельсінської спілки з прав людини Анастасія Мартиновська каже, що його випадок не є унікальним:
«Зазвичай ця праця або взагалі не оплачується, або якщо й оплачується, то ці кошти є мінімальними. Пан Мельник взагалі не отримував коштів за свою роботу при тому, що він працював близько двадцяти годин на добу.
Що стосується іншої — Чорноморської жіночої виправної колонії, — де жінки працюють повний робочий день, але при цьому на виході в кінці місяця вони отримують на руки біля ста гривень або навіть і менше».
Серед швейних підприємств міста Одеси підприємство Чорноморської виправної колонії №74 на сьогоднішній день має найбільші виробничі потужності, — повідомляє сайт управління Державної пенітенціарної служби в Одеській області, — річний обсяг виробництва складає приблизно 5 млн. грн. в діючих цінах або 7,5 млн. грн. в порівняльних цінах. На виробництві працює близько 450 засуджених.
Жінки працюють шість днів на тиждень, а скільки ж вони заробляють? У відповідь на запит Української Гельсінської спілки з прав людини, керівництво колонії повідомило, що середня зарплатня однієї засудженої Руслани Завадської склала 75 гривень на місяць. А після відрахувань податків, військового збору та коштів на харчування, вона отримала на руки 130 гривень за півроку.
 |
| Зразки продукції, яку виготовляють на виробництві. Авторські права на фото: kvs.gov.ua |
«Законодавством не встановлено мінімальної межі зарплати у випадку, якщо особа не виконує норму виробітку. Тобто, якщо засуджена не виконує цю норму, вона може заробити навіть десять гривень на місяць. А норми виробітку встановлюються в свою чергу самою колонією. І колонія їх може невиправдано завищувати. Харківська правозахисна група під час свого моніторингу виявила, що засуджені неодноразово зверталися до керівництва колонії із запитом щодо того, чи є засуджені, які виконують ці норми. І з’ясувалося, що в колонії немає жодної із засуджених, які би виконували ці норми», — говорить Анастасія Мартиновська.
Вона каже, що засуджені погоджуються на такі умови через шантаж керівництва колонії:
«Згідно нашого законодавства, особи в ув’язнені мають право розпоряджатися лише тими коштами, які вони отримують за свою працю. Тобто вони не можуть розпоряджатися тими коштами, які їм надсилають родичі, у випадку, якщо вони відмовилися працювати.
Я не можу сказати, що це робиться навмисно законодавцем. Це скоріше норма, яка залишилася в законодавстві через низку причин, але ця норма призводить до того, що ув’язнений не може відмовитися від роботи, якщо не хоче залишитися зовсім без грошей».
На рахунок засуджених має перераховуватися не менше 25 відсотків від заробленої суми. Про це говорить законодавство, сказано у відповіді Пенітенціарної служби України на запит «Громадського радіо»:
«Відповідно до статті 120 Кримінально-виконавчого кодексу України у виправних колоніях на особовий рахунок засуджених, які працюють на виробництві, зараховується, незалежно від усіх відрахувань, не менш як двадцять п’ять відсотків нарахованого їм місячного заробітку. А на особовий рахунок засуджених чоловіків віком понад шістдесят років, жінок — понад п’ятдесят п’ять років, інвалідів першої та другої груп, хворих на активну форму туберкульозу, вагітних жінок, жінок, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, — не менш як п’ятдесят відсотків нарахованого їм місячного заробітку».
Також законодавством встановлено, що особи, які відбувають покарання у виправних колоніях, із нарахованого їм заробітку, пенсій та іншого доходу відшкодовують комунально-побутові та інші надані послуги, повідомили у Пенітенціарній службі України.
Також у відомстві зазначили й наступне:
«Більше 50 відсотків засуджених складають особи віком до 30 років, які ніколи не працювали і не навчалися професії… Через низький рівень кваліфікації засуджених продуктивність їхньої праці майже в чотири рази нижча, ніж у середньому в промисловості України».
Тим часом правозахисники планують провести адвокаційну кампанію, яка може примусити владу змінити законодавство.
«Наприкінці 2015 року ми направили 12 заяв до ЄСПЛ по примусовій праці, стосовно порушення Україною своїх зобов’язань», — наголосила юристка Української Гельсінської спілки з прав людини Анастасія Мартиновська.
