Провокація до вчинення злочину з боку працівників міліції

Адвокат Олена Сапожнікова

 

Провокація до вчинення злочину з боку працівників міліції

Одними із основних завдань міліції є запобігання правопорушенням, їх припинення, виявлення кримінальних правопорушень, участь у розкритті кримінальних правопорушень та розшук осіб, які їх вчинили (стаття 2 ч. 1 Закону України «Про міліцію»). На практиці ж ці завдання нерідко «переломлюються у кривому дзеркал» їхнього розуміння працівниками правоохоронних органів.

Часто словосполучення «виявлення кримінальних правопорушень» сприймається як обов’язок виявити їх як найбільше і якомога швидше. Міліцейські начальники створюють завищені «плани до виконання» і рядові міліціонери змушені шукати «правопорушників». Як же виявити їх швидко наприкінці кожного звітного кварталу? Адже ціна «бездіяльності» – зняття премій, догани, негативне ставлення з боку начальника. Найпростіша відповідь – вчинити самим будь-яке кримінальне правопорушення, покарання за яке передбачене Кримінальним кодексом України. Але тут ціна можливого кримінального покарання переважує страх дисциплінарної відповідальності. Так що ж робити? Адже у вищих навчальних закладах не розповідали, що буде план з розкриття злочинів, щотижневі збори у начальника, звіти, а злочинці не будуть самі з’являтися з повинною, як у серіалі «Коломбо» під вагою розумних думок геніального слідчого. Втративши декілька разів премії працівник міліції опиняється у замкненому колі невдоволення, адже вдома він перетворюється на “ворога народу”, а на роботі – у «цапа відбувайла».

І тут раптом підходить один із досвідчених колег і починає розповідати як втриматися у правоохоронних органах, а саме як потрібно вміло використовувати можливості свого службового становища в обхід закону, отримувати хабарі за виконання або невиконання певних слідчих дій, а також створювати провокації іншим особам до вчинення ними кримінальних правопорушень, що забезпечить 100 %-ве швидке виконання плану з їх розкриття. Останній спосіб доволі легко реалізувати, зокрема, в рамках програм по запобіганню злочинності, операцій по боротьбі з корупцією, планових перевірок недержавних інституцій. Тут потрібна лише хвороблива фантазія, і, виходячи із того, який безлад нині в державі, вона працює дуже гарно. У зв’язку із чим більшість державних органів, що створені для боротьби із тим чи іншим видом злочинів, на жаль, стають найбільшими її співучасниками, а інколи й організаторами.

Якщо говорити не про високі щаблі влади, де можливі провокації щодо вчинення різних складів кримінальних правопорушень, то на районному рівні на практиці існує уже добре відпрацьований механізм провокації вчинення злочинів, що передбачені статтею 307 (незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів) та статтею 309 (незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту) Кримінального кодексу України. Такі справи ще називають «для галочки» або «щоквартальними», «звітними» тощо.

Тисячі невинуватих осіб піддаються кримінальній відповідальності, і злочинні дії працівників міліції залишаються латентними, оскільки більшість із обвинувачених навіть не скаржаться, так як працівники міліції підстраховують свої неправомірні дії, тим що диктують підозрюваним «явки з повинною», дають їм позитивні характеристики щодо сприяння розслідуванню, обіцяють залагодженню ситуації на користь підозрюваного, кваліфікують їх дії за статтями, що передбачають покарання не пов’язані із позбавленням волі тощо. А якщо усе ж у справі передбачено позбавлення волі, то просять перед прокуратурою про можливості умовного покарання (з іспитовими строком). Прокуратура, зазвичай, іде на таку співпрацю, а суд через велику кількість справ, вважаючи такі справи простими, не розібравшись, виносить обвинувальні вироки без застосування реального позбавлення волі, або із призначенням незначного штрафу. У більшості випадків засуджені не оскаржують такі рішення з різних підстав, і лише коли вони зустрічаються з такими ситуаціями повторно, тоді розпочинають активно діями на свій захист.

Звісно, що час від часу працівники правоохоронних органів проводять складні секретні операції із розкриття серії кримінальних правопорушень, що потребують командної роботи, в тому числі і «вживання» працівників міліції в злочинні формування під різними легендами, спеціальних закупівель незаконної продукції, співпраці із позаштатними агентами правоохоронних органів тощо. Без сумніву, завдяки таким діям викрито багато злочинних сіток і покарано винуватців на різних щаблях влади та достатку. Однак існує й зворотна сторона цього напрямку – щоквартально тисячі справ фактично створюються працівниками міліції за використанням позаштатних агентів або міліціонерів, що працюють під легендою як провокатори до вчинення кримінальних правопорушень, залишаючись у результаті поза процесом. Адже їхні імена засекречені, їх часто просто не опитують, а отже, вони не можуть бути піддані відповідальності за неправдиві свідчення. Особа, яку звинувачено таким чином у вчиненні кримінального правопорушення, зазвичай, навіть не може згадати обличчя осіб, що спровокували на його вчинення, а імена та адреси проживання, що вони знають є, як правило, неправдивими, в рамках легенд агентів міліції, ніколи не розкриваються у ході кримінального провадження. Звичайно, такі дії є неправомірними і за них повинна наставати кримінальна відповідальність за статтею 370 (провокація підкупу), статтею 372 (притягнення завідомо невинуватого до кримінальної відповідальності), статтею 373 (примушування давати показання) Кримінального кодексу України. Втім, тут вступає в протидію прикриття міліціонерами один одного, відсутність прямих свідків, швидка передача таких прав до судового розгляду, психологічна зломленість осіб, впевнених, що така ситуація неможлива і вона вирішиться само по собі, оскільки вони невинуваті. І коли суд виносить обвинувальний вирок більшість опускає руки і не продовжує боротися. Засуджені часто навіть не подають до прокуратури заяви про вчинення кримінальних правопорушень з боку працівників правоохоронних органів, не вірячи в успішність таких дій та через страх перед тиском системи.

Варто пам’ятати! – якщо навіть всі національні судові органи не зможуть встановити істини, то є можливість звернутися в таких справах до Європейського суду з прав людини (далі – Суд),  вказавши на порушення статті 6 § 1 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) і за декілька років домогтися перегляду справи в національних судах для закриття справи з підстав відсутності складу кримінального правопорушення та встановити незаконність дій працівників правоохоронних органів, із притягненням їх до кримінальної відповідальності, отримати грошову компенсації в якості компенсації завданої їм шкоди.

Прецедентна практика Суду знає багато випадків, коли було встановлено в світлі статті 6 § 1 Конвенції провокацію до вчинення злочину з боку працівників міліції в різних країнах. Зокрема, Суд визнав, що не дивлячись на те, що органам влади необхідно використовувати особливі слідчі методи (особливо, агентурні методи), вони повинні бути обмежені чіткими рамками, оскільки існує ризик підбурювання з боку працівників поліції (Раманаускас проти Литви [БП] (Ramanauskas v. Lithuania [GC]), § 51). Суд підкреслив, що поліція вправі діяти під прикриттям, але не підбурювати до вчинення злочину (Худобин против России (Khudobin v. Russia), § 128).

Крім того, хоча Конвенція не виключає на стадії досудового розслідування таких джерел інформації, як анонімні інформатори, подальше використання таких джерел судом, що розглядає справу, для визнання обвинувачення є іншим питанням (Тейшейра де Кастро против Португалии (Teixeira de Castro v. Portugal), § 35). Таке використання допустиме тільки у випадку, коли є необхідні та достатні гарантії проти зловживань, зокрема, чітка і передбачувана процедура видачі дозволу, проведення і контролю таких слідчих методів (Раманаускас проти Литви [БП] (Ramanauskas v. Lithuania [GC]), § 51). Стосовно органу, який здійснює контроль за операціями, що здійснюються під прикриттям, Суд вважає, що, хоча судовий нагляд був би більш доречним, можуть використовуватися й інші методи – за умови, що будуть введені в дію відповідні процедури і гарантії, такі як нагляд з боку прокуратури (Банникова против России (Bannikova v. Russia), § 50). Хоча використання секретних агентів може допускатися (за умови, що така діяльність регулюється чіткими обмеженнями і гарантіями), публічний інтерес не може виправдати використання доказів, отриманих у результаті підбурювання з боку поліції, так як це піддало б обвинуваченого ризику від початку бути позбавленим права на справедливий судовий розгляд (Раманаускас проти Литви [БП] (Ramanauskas v. Lithuania [GC]), § 54).

Отже, для того, щоб переконатися чи було реалізовано право на справедливий судовий розгляд у справі за участі секретного агента, Суд в першу чергу розглядає, чи була провокація («тест підбурювання по суті») і, у випадку позитивної відповіді, чи міг заявник отримати захист від провокацій в національних судах (Раманаускас проти Литви [БП] (Ramanauskas v. Lithuania [GC]), §§ 37, 51). Якщо дії агента, незалежно від того, чи був він найнятий державою чи приватною особою, що надає допомогу державному органу, є провокацією, і доказ, отриманий в результаті таких дій, був використаний проти заявника в кримінальному провадженні, Суд визнає порушення статті 6 § 1 Конвенції (Раманаускас проти Литви [БП] (Ramanauskas v. Lithuania [GC]), § 73).

Олена Сапожнікова, адвокат, юрист Фонду стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини, редактор та аналітик сайту precedent.in.ua