| Автор: | Юрист Марина Авраменко, спеціально для сайту precedent.in.ua |
Источник фото: unicef.org
Дитинство – чудова пора, коли все задається таким цікавим та красивим, коли весь світ – це велетенський простір, яким захоплюєшся кожен день, це період пізнання і росту, але не тільки фізичного, але й морального. Дитинство – це безліч друзів та подарунків, моменти, коли ти найщасливіша істота на землі тільки від того, що тебе приголубила мама чи тато…. Таке дитинство для більшості дітей – норма, але для дітей, які проживають у зонах конфліктів або в неблагополучних родинах – це розкіш, мрія, яка є такою недосяжною.
Не дарма моя невеличка розповідь почалася саме з слів про дитинство і ось чому. До Всесвітнього дня дитини, який відзначається 20 листопада Дитячий фонд ООН ЮНІСЕФ запустив проект «Крихітні історії». Дитячий фонд попросив письменників з різних країн написати невеличкі розповіді розміром в сім рядків про дітей. У вас виникає питання чому саме сім? На це ЮНІСЕФ відповіло, що Дитячому фонду в цьому році «стукнуло сім десятків». За даними Фонду на проект відкликнулося близько 200 письменників і поетів з усього світу, серед них і відомий письменний Пауло Коельо.
«Крихітні історії» покликані привернути увагу до проблем, з якими стикають діти в усьому світі та підтримати їх. На даний час на сайті «Крихітних історій» (https://www.unicef.org/tinystories/) є декілька розповідей. Також ЮНІСЕФ закликає ділитися історіями про дітей чи про своє власне дитинство в соціальних мережах та позначати їх хештегом #foreverychild.
До цієї ініціативи також долучися і українські музиканти, ведучі та актори. Вони поділилися своїми історіями про важкі моменти дитинства заради підтримки вимушених дітей-переселенців з метою надання їм більшої впевненості. Їхні історії можна знайти в соціальних мережах за хештегом #тисередсвоїх.
Ось одна із крихітних історій, яку я зустріла на сайті радіо ООН, її написала Надіма Ходжаєва з Університету гуманітарних наук і розвитку Туркменістану:
Я не знаю, как меня зовут…
И в этом нет нужды – во мне нет зова.
Просто мальчик, брошенный в приют.
Я как прибор столового набора.
Стою у двери, одиноко жду,
Чтоб ты пришла за мной, мне руку сжала.
Прижала б к сердцу голову мою
И мне б шнурки ты завязала, мама!
Коментарі тут зайві… лише додам, щоб хоч якось допомогти дітям, просто розкажіть свою історію, яка можливо зможе додати дітям віри у свої сили та перебороти страхи.
