Олена Сапожнікова та Олег Шинакренко
НПМ спрямований проти катувань. А чи є у нас дійсно така проблема? Якщо продивитися новини за цим словом, то помітно, що катують десь на окупованих територіях або в Росії, куди правозахисники доступу не мають. Чи катують на території, контрольованій українським урядом? Як це можуть припинити правозахисники? Які вже є результати? Чи можуть вплинути українські правозахисники на ситуацію з катуваннями у Криму, ОРДЛО та в Росії, коли йдеться про громадян України? Чи існує НПМ у Росії? Чи є якась співпраця між російським та українським НПМ?
4 листопада 1950 року була прийнята Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Статтею 3 Конвенції проголошено заборону катувань: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
У 1970-і рр. ХХ ст. — Міжнародні організації об’єдналися навколо переговорів про Конвенцію ООНпроти катувань.
10 грудня 1984 р. ООН прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.
У 1990-і міжнародні експерти розпочали роботу над створенням ефективного механізму протидії тортурам, жорстокому та нелюдському поводженню.
18 грудня 2002 ООН прийняла Факультативний протокол до конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (ФПКПК). Що це за документ? Саме він і започаткував НПМ! Стаття 3 Факультативного протоколу закріпила створення національних превентивних механізмів. Там було зазначено, що «Кожна держава-учасниця створює, призначає чи підтримує на національному рівні один або кілька органів для відвідувань для цілей недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (далі — національні превентивні механізми)» На сьогодні НПМ функціонує у 44 країнах світу.
А коли НПМ розпочав працювати у нас? З чого все розпочалося?
У Британії в рамках НПМ діє аж 18 різноманітних організацій! Одна з них — Independent Custody Visiting Association навіть видає власний журнал Visiting Times Magazine. Там міститься багато цікавих практик. Одна з них стосується протидії утримання у місцях позбавлення волі психічно хворих та розумово обмежених людей. Щоб це припинити, британський уряд у грудня 2007 року звернувся до лорда Бредлі, аби той допоміг визначити наявність у в’язницях таких людей. Над цією задачею працювали міністерства охорони здоров’я, юстиції та Хоум Офіс. Крім того, лорд Бредлі залучив організацію The Prison Reform Trust. В результаті був виданий The Bradley Report. Ось уривок з нього:
Дарія Свиридова
“Зібрані нами докази свідчать про те, що наразі у місцях позбавлення волі знаходиться значно більше психічно хворих людей, ніж будь-коли. У той час як нашим пріоритетом залишається захист суспільного порядку, зростає загальне переконання у тому, що в’язниця не має бути завжди гідним місцем перебування для осіб із важкими психічними розладами. Ув’язнення може лише погіршити їхній стан та підвищити ризик небезпечних самоушкоджень і самогубств”.
Чи займаються організації НПМ в Україні подібною діяльністю? Для відповідей на ці питання ми запросили юриста УГСПЛ Дарью Свиридову, слухайте її відповіді у подкасті Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової «Правова Абетка», який виходить за підтримки Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини.
