Чи дійсно фільм Дмитра Гнапа про вбивство журналіста Павла Шеремета містить докази у цій справи? Що взагалі може вважатися доказами? Про це – у 35-му випуску подкаста “Правова абетка”.
35 випуск подкасту «Правова Абетка» на Громадському Радіо. Подкаст Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової «Правова абетка» виходить за підтримки мережі громадських приймальнь та Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Цей випуск із правозахисником, адвокатом та керівником громадської приймальні Гельсінської спілки у Києві Олегом Левицьким присвячений доказам у справі.
Олег Шинкаренко: 10 травня 2017 року редакція розслідувань «Слідство. Інфо» і представники міжнародної мережі журналістів-розслідувачів «OCCRP» оприлюднили фільм-розслідування вбивства журналіста Павла Шеремета. У фільмі, зокрема, йдеться про те, що колишній чи теперішній співробітник СБУ Ігор Устименко був помічений на відео з камер спостереження у ніч перед вбивством Шеремета. Один з авторів фільму, журналіст Дмитро Гнап заявив, що працівники СБУ вилучили сервер із відео з камер спостереження в одному з магазинів поблизу будинку Павла і повернули його порожнім. На думку Гнапа, всі ці факти є доказами того, що СБУ безпосередньо причетна до вбивства Павла Шеремета, а може навіть і організувала його. Чи це справді так? Як ви гадаєте?
Олег Левицький. Громадське Радіо
Олег Левицький: Я би не став зараз акцентувати увагу і розставляти акценти під таким кутом, оскільки ця інформація потребує перевірки.
Олег Шинкаренко: Але сам факт здається якимось сумнівним. Ну і що, що СБУ взяло сервер, вилучило з нього якийсь відео фрагмент і потім повернуло його чистим. Може, так потрібно було для слідства?
Олег Левицький: Можливо в цьому випадку тут немає нічого підозрілого, але там в цьому фільмі, наскільки мені відомо, я вчора просто передивився його вперше готуючись до передачі, і там йдеться саме про те, що колишній, чи теперішній, ну з огляду на сьогоднішні заяви СБУ, то колишній, співробітник, не так давно від 2014 року, виявився у 100 метрах від місця, де злочинці закладали вибухівку на автомобіль Павла Шеремета.
Олег Шинкаренко: Насправді, моє питання більше теоретичне: «Чи можна те, що зняв Павло Гнап зі своїми колегами назвати доказами у справі, цей фільм?».
Олег Левицький: Безперечно, це є доказ того, що на місці подій перебували можливі свідки, очевидці злочину, і ці свідки, ми знаємо прізвище цих свідків, вони повинні бути допитані, і інформація, отримана від них під час допиту, повинна бути перевірена, досліджена і співставлена з доказами по справі.
Олена Сапожнікова: Як дивитися на те, що там кажуть, що там були присутні свідки, яких не опитали? Якщо дивитися на те, що можна було б встановити більш повну картину того, що сталося, якщо б опитали свідків, і це також був би один із доказів.
Олег Левицький: Слідство, насправді, це безперервний процес, це постійний процес. І якщо суспільство, журналістська спільнота, приватні розшукові агенції доклалися до того, щоб допомогти встановити державі додаткові джерела доказової інформації і вказала на ці джерела, і вказала на безпосередніх свідків, виявила автомобілі, розпізнала номери цих автомобілів, на яких перебували колишні співробітники СБУ, встановила прізвище і імена, анкетні дані, і навіть допитала їх, і це видно, як вони змінюють свої показання, як вони, можливо, причетні до координації дій, і чи причетні безпосередньо до вбивства Павла Шеремета, особи, і як вони себе поводять. Це все сукупно дає підстави державі і слідчим органам звернути особливу увагу на виявлені громадськими розслідувачами низки фактів і недоліків проведеної слідчої роботи і, зокрема, нові джерела доказової інформації, які можуть і повинні бути враховані.
Олена Сапожнікова: Я думаю, що слухачам варто пам’ятати, що це страшне слово доказ воно не настільки повинно лякати, а підійти до цього простіше, і от те уявлення, що тільки поліцейські можуть зібрати якісь документи та відео і воно буде доказом, це не завжди правильно. Оскільки якщо, як сказав уже Олег, є інформація в журналістів, громадськості, і вони можуть надати це поліції, це потрібно робити. Потім уже поліцейські можуть перевірити цю інформацію і оформити її процесуально належним чином.
Олег Шинкаренко: А що означає «оформити процесуально належним чином докази»? Тобто, треба якийсь документ скласти про те, що доказ є доказом?
Олег Левицький: Дуже правильні запитання. Насправді, слово «доказ» не таке страшне, воно звичайне, і всі ми послуговуємося доказами у вирішенні найпоширеніших побутових ситуацій. Що таке доказ, власне? Доказ — це інформація, це відомості, як говорить закон, фактичні дані, які можуть бути використані для спростування чи доведення того чи іншого факту, який має юридичне значення. Юридичний доказ, на відміну від простого доказу, — це доказ, який отриманий в належній процесуальній формі, тобто відповідно до процесуального закону.
Доказ — це інформація, це відомості, фактичні дані, які можуть бути використані для спростування чи доведення того чи іншого факту, який має юридичне значення.
Олег Шинкаренко: А що це означає? Які можуть бути порушення при отриманні доказів?
Олег Левицький: Наприклад, якщо йдеться про показання свідків, якщо йдеться саме про такий різновид доказової інформації як показання загалом, тому що не тільки свідки можуть давати показання. Показання дають також підозрювані, обвинувачені, підсудні, показання дають потерпілі, показання дають експерти, і щодо кожної зазначеної процесуальної фігури існує особливий порядок отримання і фіксування цих відомостей, які відомі тим чи іншим суб’єктам кримінально-процесуального провадження. Якщо ми говоримо про свідка, то свідок обов’язковим чином попереджається про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих свідчень.
Олег Шинкаренко: Це перше порушення, яке може бути. Не попередили свідка про відповідальність, а ще яке?
Олег Левицький: Якщо особа не попереджається про те, що вона має право відмовитися давати показання, якщо ці показання можуть викрити її чи близьких до неї осіб у вчиненні кримінально караних порушень, то в наступному ці показання теж можуть бути визнані недоброякісними, неналежними та недопустимими, і можуть бути визнані такими, які не мають статусу судового доказу.
Олег Шинкаренко: А якщо йдеться не про слова свідків, а про якісь речові докази, то які мають бути правила для їх отримання?
Олег Левицький: Перше правило отримання будь-якого доказу — це відомість джерела походження цього доказу. Якщо ми говоримо про речовий доказ, то повинно бути встановлено хто, звідки, яким чином виявив і надав цей предмет матеріального світу в матеріали кримінального провадження, передав слідчим органам. Після чого цей предмет матеріального світу був належним чином оглянутий і запротокольовано всі належні відомості про те, звідки взявся цей речовий доказ, які він мав особливості на момент виявлення цього речового доказу тим чи іншим суб’єктом і на той момент, коли цей речовий доказ потрапив в поле зору чи став доступний до подальшої роботи з цим предметом на стадії слідчої роботи і в наступному в суді.
Перше правило отримання будь-якого доказу — це відомість джерела походження цього доказу.
Олег Шинкаренко: Тобто, уявимо собі, що якийсь громадянин знайшов на місці вбивства закривавлений ніж, і як цей ніж може стати доказом? Йому треба викликати співробітника поліції, щоб він поклав його в пакетика і написав якийсь документ, що там от саме винайдений, там-то там-то і тим-то тим-то, і тоді він стане доказом, так?
Олег Левицький: Це ідеальна робота людини, якоїсь поінформованої людини, яка виявивши закривавлений ніж, можливе знаряддя злочину на місці події, яка йому відома як місце, де було вчинено якийсь злочин із заподіянням тілесних ушкоджень чи навіть позбавленням життя, і ця людина не взяла цей ніж в руки.
Олена Сапожнікова: А на практиці рідко буває так.
Олег Левицький: До речі, в житті трапляється по іншому, людина може взяти цей ніж і по дорозі з цим ножем може бути затримана як особа, яка, відповідно до факту виявлення цієї особи зі знаряддям злочину в руках, може бути, це навіть може коштувати такій особі неправосудного засудження, але факти будуть свідчити проти неї. Тому ви дуже правильно говорите, що найкращий спосіб, правильним буде поведінка людини, яка виявила предмет, який може в наступному може мати значення речового доказу, і якщо ця людина зателефонує за відомим номером 102 до працівників міліції і до прибуття працівників міліції залишиться біля цього предмету, вжиє якихось заходів для того, щоб інші люди не вилучили цей предмет з місця його знайдення і надасть відповідні пояснення, буде допитана як свідок, до речі, допитана із попередженням про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих відомостей, і вона під протокол зазначить, де і коли, за яких обставин, і що вона знайшла, конкретно, наприклад, це буде знаряддя злочину – ніж.
На фото: Олена Сапожнікова та Олег Шинкаренко. Автор фото: Аркадій Бущенко
Олег Шинкаренко: Я все ж таки назву визначення, що таке процесуальні докази або докази в процесуальному праві. Це будь-які фактичні дані, отримані у процесуально передбаченому порядку на підставі яких встановлюється наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для вирішення судової справи. Бувають такі види доказів: первинні та похідні, обвинувальні і виправдувальні, прямі і непрямі, особисті, письмові та речові. А тепер у мене питання до Олени, скажи, будь-ласка, а як це визначення відрізняється від того, що загально прийнято, скажімо, в Європейському судочинстві?
Олена Сапожнікова: Я би перш за все хотіла сказати, що я розумію, що прозвучало «в судовій справі», так, але докази мають значення не лише в судовій справі. Взагалі в кримінальній справі, яка починається і провадиться ще й без суду. Тобто кримінальна справа може завершитися і не перейти до суду.
Олег Шинкаренко: А як це таке може бути – кримінальна справа без суду?
Олена Сапожнікова: Оскільки порушує кримінальну справу правоохоронний орган, наприклад поліцейський, ви звернулися в поліцію, зателефонували 102, приїжджає поліцейський, виявили ніж і відкриває кримінальне провадження, і от доказ визнають одним із речових доказів. От ваш доказ уже в справі, але на досудовому слідстві поліція розслідує чий це ніж, чия кров, кого вбито, де тіло, тіло зникло і намагаються його знайти. Підхід до доказів в нашій національній правовій системі трішки такий занадто класичний, і от навіть в цьому визначенні, яке ти десь знайшов і зачитав, воно так і віє отим, ще «радянщиною».
Олег Шинкаренко: А який саме «найкрадянськіший» елемент в ньому?
Олена Сапожнікова: А те, що це процесуально оформлено належним чином, тому що практика набагато багатша і бувають такі випадки. У мене зокрема була справа, коли до мене зателефонував засуджений із колонії і йому забороняли писати листи, йому забороняли відвідування будь-які, йому не надавали належної медичної допомоги, і він не знав, що робити. Він був просто відрізаний від зовнішнього світу, і він не міг мені надати жодного документа, оце єдина його можливість була подзвонити із телефону неофіційного, а такого підпільного. І наші поліцейські вони б відкинули це як доказ, я записала цю розмову, і це було єдине, що у мене було. Я прекрасно розумію, що в нашій національній системі я не можу нікуди з цим податися, оскільки мені скажуть: «ти адвокат? Ну що це таке? Розмова з кимось, якийсь голос, звідки ти знаєш, що він тобі з колонії телефонує? Звідки ти знаєш, що дійсно він в такому стані, що він говорить правду? Ну, це дурня», і посміялися б. Я звернулася з оцим єдиним аудіо-файлом в Європейський суд з прав людини і попросила там допомоги за Правилом 39, щоб вжили невідкладних заходів врятували життя цьому засудженому. Оскільки, його закрили від зовнішнього світу, я так і писала, що йому не дають можливості подзвонити офіційно, щоб його хтось відвідав, листи будь-які перехоплюються, і він лежить і помирає, і він хриплим голосом, дійсно людина вже в тяжкому стані, він був в такому летальному стані. І Європейський суд, замість того, щоб взагалі не прийняти мою заяву, або відкинути і сказати: «що це дурня, і ви як адвокат маєте це розуміти, зберіть якісь документи і потім до нас звертайтеся». Ні, вони звернулися до Уряду України і запитали: «Ось прізвище таке-то, в колонії, це був Савінов», і Уряд звернувся в цю колонію і з’ясував, що там дійсно перебуває цей Савінов, що він в тяжкому стані, що йому дійсно не надають належної медичної допомоги.
Олег Шинкаренко: Тобто вся ця справа запрацювала, ця вся важка державна машина, завдяки такому поштовху від Європейського суду, який повірив адвокату, який надав йому, з погляду українського судочинства і правоохоронних органів, абсолютно недостовірну інформацію. А чому Європейський суд довіряє цьому? А раптом дійсно ця розмова була сфальсифікована і записана в студії?
Олена Сапожнікова: Довіряє, напевно, все ж таки, я окрім цього аудіо запису, я також спершу повірила цій людині. Мені подзвонили, і я могла б також посміятися над цим або сприйняти, як якусь дурню, але я почула в голосі, що дійсно людина на краю, що дійсно це єдина для нього можливість якось врятуватися, і цей голос вразив мене, і я думаю, коли його послухали в Європейському суді, вони також це відчули. Тобто, це не можна було зіграти, і на запит уряду держави в колонію могла ж прийти відповідь, що такої людини не існує. І це б відкрилося, а вони у відповідь направили величезний пакунок з документів, де були всі його обстеження, і що дійсно ледь живий, це все запрацювало і, більше того, його звільнили достроково у зв’язку з тяжким станом здоров’я.
Олег Шинкаренко: А скажіть пане Олеже, а чи були у вашій практиці коли ви працюєте у Громадській приймальні такі випадки коли вдавалося просунути справу далі завдяки таким доказам, які вважалися на думку наших правоохоронців неякісними?
Олег Левицький: Насправді, коли ми говоримо про неякісні докази, коли ми говоримо про докази недоброякісні, коли ми говоримо про погані докази, або коли ми говоримо мовою теперішнього закону, недопустимими доказами, це завжди, як говориться, м’яч, в переважній більшості випадків, на стороні захисту. Тому що до фабрикації, до фальсифікації, до штучного створення доказової інформації, до всякого роду порушень, пов’язаних із неналежним здійсненням чималих повноважень держава, саме держава в особі слідчих, прокурорів, на теперішній час, слідчих судів, і часто навіть судді підігрують стороні обвинувачення. Саме сторона захисту, в переважній більшості випадків, ставить під сумнів надані державою докази на підтвердження обґрунтованості обвинувачення, ставить під сумнів і доводить, що ці докази отримані в порушення існуючих правил, передбачених процесуальним законодавством. Я адвокат, юрист громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини, я на відміну від своїх колег адвокатів маю привілей, я не займаюсь винними. Я займаюсь лише невинним, я маю такий привілей відбирати ті справи, де я достеменно, абсолютно, наскільки це можна собі уявити впевнений, що переді мною невинувата людина. В кожній справі, в якій йдеться не ро притягнення до кримінальної відповідальності невинних людей ми маємо справу з недопустимими доказами, недоброякісними, фальшивими доказами. В кожній справі, коли мені це вдавалося, скажу, в справі Мосієнкова наприклад, Юри Мосієнкова. Рядова, заурядна ситуація, коли до відповідальності кримінальної особа притягається лише на підставі вибитих тортурами зізнаннях, отриманих в первинний період слідчих дій, в первинний період кримінального провадження. В наступному, особа, реалізувавши право на захист, перемістившись з якогось підвалу якогось райвідділу до слідчого ізолятора, вона заперечує факт добровільності наданих в первинний період слідства по справі власних зізнань. І за загальною практикою, яка до 2012 року, в 2012 році, я нагадаю нашим радіослухачам, був ухвалений новий, концептуально інший кодекс Кримінальний Процесуальний, от до 2012 року, 9 з 10 щонайменше затриманих, підозрюваних, які надали недобровільно первинні зізнання проти самих себе були врешті засуджені судами лише тільки на єдиному доказі зізнання, всупереч всім іншим матеріалам справи, які часто доводили неможливість, фізичну неможливість вчинення цією людиною злочину. І у справі Мосієнкова, через 5 років, і я не один, а з колегою вдвох, близько 150 судових засідань через, зокрема, засудження вирок був обвинувальний. Ця особа була засуджена до 10 років позбавлення волі. В апеляційному порядку ми якось спромоглися зламати цей вирок. Справа пішла на новий судовий розгляд. Близько п’яти років всі судді Дніпровського районного суду, які слухали цю справу, і врешті-решт нам вдалося дотиснути і ця особа, наш підзахисний Юра Мосієнков був звільнений, але не виправдувальним вироком, а просто за існуючою на той час традицією справа була відправлена на досудове розслідування, де і спочила досі.
Олег Шинкаренко: Тобто вас можна назвати адвокатом, який буквально розбиває сфальсифіковані дані, сфальсифіковані докази проти обвинувачених, і ви потім можете їх випустити на свободу. Скажіть будь-ласка, по-перше, скільки коштують ваші послуги?
Олена Сапожнікова: Як дістатися до громадської приймальні?
Олег Шинкаренко: Скільки це коштує, і де вас можна знайти?
Олег Левицький: Громадська приймальня функціонує і працює при Українській Гельсінській спілці з прав людини, це громадська організація і, згідно до законодавства, і відповідно до здорового глузду, ця діяльність наша є неприбутковою. Юридичну допомогу, яку ми надаємо всім, хто звертається до нас по потребі, люди її отримують безоплатно. Приймальня знаходиться в Києві за адресою Фролівська, 3/34, кімната 70. Можу назвати телефони, можна попередньо зателефонувати і розказати про свою проблему і дізнатися, чи зможемо ми чимось зарадити. Наші телефони: 383 95 19 – Київський внутрішній міський телефон, і мобільний — 094 928 65 19.
Олег Шинкаренко: Не все може бути доказами, але все може стати ними за певних умов, про які ми щойно говорили в нашій програмі.
