Розірвання контракту за носіння медичним працівником знаків релігійної приналежності при виконанні службових обов’язків не порушує статтю 9 Конвенції

Джерело: zakarpattya.net.ua

Джерело: zakarpattya.net.ua

Текст рішення (фр.)

Переклад рішення (укр.)

Європейський суд з прав людини встановив відсутність порушення статті 9 (свобода думки, совісті та релігії) Конвенції в справі  “Ебрахіміан проти Франції” (Ebrahimian v. France, no. 64846/11, § …, ECHR 2015) . Заявниця стверджувала, що непоновлення їй терміну дії контракту на посаді соціального працівника в медичній установі на підставі її відмови зняти хустку, яку вона носить на голові, є порушенням положень Конвенції. Представником заявниці в Суді був пан В. Ворд, адвокат в Парижі.  

Факти

Заявниця була прийнята на роботу на основі тимчасового трудового контракту з визначеним терміном в три місяці, починаючи з 1 жовтня по 31 грудня 1999 року, який було потім продовжено на термін одного року з 1 січня по 31 грудня 2000 року, в якості соціального працівника психіатричної служби Приймального відділення стаціонарного лікування в м. Нантер (CASH), яке є державною установою соціального забезпечення та охорони здоров’я в Парижі.
11 грудня 2000 року керівник служби кадрового забезпечення повідомив заявниці, що з 31 грудня наступного року її контракт не буде продовжено. Це рішення було обґрунтовано відмовою заявниці зняти головний убір, який вона постійно носила, та прийнято таке рішення в результаті надходження скарг від деяких пацієнтів зазначеної медичної установи.
28 грудня 2000 року у відповідь на лист заявниці, в якому вона стверджувала про незаконність відмови у продовженні контракту з огляду на її переконання та приналежність до мусульманської релігії, керівник служби кадрового забезпечення зазначив, що 30 листопада 2000 року під час бесіди, яка передувала прийняттю рішення адміністрації, він не докоряв їй в релігійній приналежності, а просто нагадав про права та обов’язки працівників в установах державної форми власності, а саме про заборону на вираження такої приналежності. 
Керівник служби кадрового забезпечення в цьому листі також нагадав заявниці про висновок Державної Ради від 3 травня 2000 року. Зазначений висновок вказує на те, що принцип свободи вираження релігійних поглядів, а також принцип світськості держави та нейтральності державної служби, які одночасно застосовуються, перешкоджає працівникам державної служби мати право на вираження своїх релігійних поглядів і, насамкінець, що носіння одягу, яке явно демонструє релігійну приналежність становить порушення обов’язків, покладених на працівника.
7 лютого 2001 року заявниця звернулася із заявою до адміністративного суду Парижу про скасування рішення від 11 грудня 2000 року.
Листами від 15 і 28 лютого 2001 року заявницю було поінформовано про рішення керівника служби кадрового забезпечення CASH щодо запису на конкурс вакантних посад з метою отримання посад соціально-освітніх помічників та було надано їй дозвіл взяти в ньому участь. Таке рішення було прийнято відповідно до Указу від 26 березня 1993 року про особливий статус соціально-освітніх помічників державної медичної служби. Цей текст вказує, що обов’язками помічників є надання допомоги пацієнтам та їхнім родинам, які стикаються з соціальними труднощами в різних життєвих ситуаціях, беручи участь у розробці і реалізації проекту установи, до якої вони належать, а також соціальних та освітніх проектів, зокрема, щодо координації з іншими установами або соціальними службами. Заявниця не була присутня на зазначеному конкурсі.
У рішенні від 17 жовтня 2002 року адміністративний суд визнав, що непоновлення контракту відповідає принципам світськості та нейтральності державної служби. Суд відмовив заявниці у задоволенні скарги, зазначивши, що рішення про непоновлення терміну дії контракту було прийнято з огляду на її відмову зняти хустку, яку вона носила «після надходження скарг з боку деяких пацієнтів медичного закладу і, незважаючи на неодноразові попередження з боку свого керівництва та дружні поради своїх колег по роботі». Суд визнав, що, з огляду на принципи щодо вираження релігійних поглядів в сфері публічної служби, адміністративний орган, відмовившись продовжувати контракт на основі неявної причини носіння «одягу, що чітко демонструє приналежність до релігії» не вчинив жодної помилки щодо оцінки ситуації. Він дійшов висновку, що, «таким чином, навіть якщо роботодавець заявниці не висловлював жодних зауважень щодо носіння цієї хустки протягом декількох місяців, і що така поведінка не може розглядатися як така, що є свідомо провокуючою, медичний заклад не вчинив жодних незаконних дій, вирішуючи не продовжувати контракт після її відмови зняти хустку.»
Рішенням від 2 лютого 2004 року Апеляційний адміністративний суд Парижу постановив, що оскаржуване рішення мало дисциплінарний характер, оскільки «як виходить із листа керівника служби кадрового забезпечення від 28 грудня, так і з заперечень сторони захисту медичного закладу, що таке рішення було прийняте у зв’язку з відмовою [заявниці] знімати під час виконання службових обов’язків головний убір з релігійних мотивів (…)». Відповідно, судом було скасовано рішення з процесуальних підстав, оскільки заявниця не була проінформована про причини запланованих заходів, перш ніж вони були вжиті, ні навіть ознайомлена зі своєю справою.
На виконання рішення апеляційної інстанції, директор CASH запропонував заявниці ознайомитися зі своєю справою. Обгрунтованим рішенням від 13 травня 2005 року він залишив без змін своє рішення щодо непоновлення терміну дії її контракт.
У листі від 29 червня 2005 року Апеляційний адміністративний суд повідомив заявниці, що CASH було вжито заходів, визначених у рішенні від 2 лютого 2004 року. Він вказав їй, що у випадках, коли рішення скасовується на основі процесуальних підстав, адміністративний орган може на законній основі знову ухвалювати рішення, аналогічні тим, які були скасовані, але вже з дотриманням прописаних вимог, і що нове рішення від 13 травня 2005 року може бути оскаржене в адміністративному суді.
У січні 2006 року заявниця звернулася до адміністративного суду міста Версаль з вимогою скасувати рішення від 13 травня 2005 року. Вона зокрема підкреслила, що висновок Державної Ради від 3 травня 2000 року, на якому наполягав її роботодавець, призначався як такий, що має застосовуватися виключно до викладачів.
Рішенням суду від 26 жовтня 2007 року заявниці було відмовлено у прийнятті заяви на підставі принципу світськості держави та нейтральності державних послуг.
Заявниця оскаржила зазначене рішення в суді апеляційної інстанції.
Рішенням Апеляційного адміністративного суду міста Версаль від 26 листопада 2009 року вищевказане рішення було залишено без змін, з посиланням на аргументи, наведені в суді першої інстанції.
Заявниця звернулася зі скаргою до касаційної інстанції. Вона вказала, що рішення Апеляційного адміністративного суду було позбавлено правової основи, оскільки не було зазначено виду одягу, носіння якого б виправдало її покарання. Вона зазначила про непропорційний характер такої санкції та її несумісність зі статтею 9 Конвенції.
Рішенням Державної Ради від 9 травня 2011 року касаційну скаргу заявниці було визнано неприйнятною.

Оцінка Суду

Суд спершу зазначає, що, окрім посилання на принцип нейтральності державних послуг, адміністрація повідомила заявниці, чому цей принцип виправдовує конкретне застосування до соціального працівника психіатричного відділення медичного закладу. Адміністрація встановила проблеми, що породжували її відповідне ставлення на роботі в рамках відповідної служби і спробувала змусити її відмовитися від вираження своїх релігійних поглядів.
Суд зазначає, що національні суди залишили без змін рішення про непоновлення трудового контракту заявниці, чітко стверджуючи про те, що принцип нейтральності працівників застосовується до всіх державних послуг, а не тільки до послуг у сфері освіти, і що він спрямований на захист користувачів від будь-якого ризику впливу або посягання на їхню свободу вираження поглядів. Рішенням Адміністративного суду від 17 жовтня 2002 року було надано важливого значення питанню вразливості користувачів послугами і визначено, що вимога стосовно нейтральності, накладена на заявницю була особливо важливою, оскільки вона контактувала з пацієнтами, які знаходилися у стані вразливості або залежності.
Крім того, Суд зазначає, що він не звинувачує заявницю у вчиненні певних актів тиску, провокацій чи прозелітизму по відношенню до пацієнтів або колег в лікарні. Проте, носіння хустки, вважалося демонстративним вираженням її релігійної приналежності, яке несумісне з принципом нейтральності, дотримання якого вимагається на державній службі. Таким чином, було прийнято рішення не поновлювати їй контракт і розпочати дисциплінарне провадження щодо неї з огляду на її відмову зняти головний убір під час виконання нею службових повноважень.
Цей принцип світськості, визначений в статті 1 Конституції Франції, а також принцип нейтральності державних послуг, який з нього випливає, протистояли заявниці з огляду на необхідність забезпечення користувачам рівного ставлення з боку державної установи, яка є її роботодавцем, та яка вимагала від неї, незважаючи на її релігійні переконання чи їх характер, підпорядковуватися суворому обов’язку нейтральності під час виконання повноважень. Відповідно до тверджень національних судів, мова йшла про дотримання принципу нейтральності держави з метою забезпечення його світського характеру і таким чином захисту користувачів послуг, пацієнтів медичного закладу від будь-якого ризику впливу або упередженості, на користь їхнього права на свободу вираження поглядів. Таким чином, зі справи чітко випливає, що це є вимога захисту прав і свобод інших осіб, тобто повага до свободи релігії всіх, а не її релігійних переконань, на яких ґрунтується оскаржуване рішення.
Суд уже визнавав, що держави можуть посилатися на принципи нейтральності та світськості держави з метою обґрунтування обмеження на носіння релігійних знаків державними службовцями, особливо викладачами, які працюють в державних закладах освіти. Саме статус державного службовця відрізняє їх від звичайних громадян, «які в жодному разі не являються представниками держави щодо здійснення державної служби», і які не «підпадають, з огляду на офіційний статус, під зобов’язання стриманості до публічного вираження своїх релігійних переконань» (див. рішення у справі «Ахмет Арслан та інші проти Туреччини» (Ahmet Arslan et autres c. Turquie), заява № 41135/98, § 48, 23 лютого 2010 року), яке вимагає від них релігійної нейтральності по відношенню до студентів. Крім того, з огляду на обставини справи Суд може взяти до уваги, що держава, яка забезпечила заявницю робочим місцем в державному медичному закладі, де вона контактувала з пацієнтами, вважала за необхідне, щоб заявниця припинила виражати свої релігійні погляди під час здійснення своїх обов’язків з метою забезпечення рівного ставлення до хворих. Таким чином, нейтральність медичної публічної служби може розглядатися як така, що пов’язана з поведінкою працівників, вимагаючи при цьому того, щоб пацієнти не сумнівалися в їх неупередженості.
Суду залишається перевірити, чи втручання було пропорційним цій меті. Що стосується розсуду, який надається державі в цій справі, Суд зазначає, що більшість держав Ради Європи не врегульовує питання носіння одягу або релігійних знаків на робочому місці, в тому числі державними службовцями і, що лише п’ять держав (з двадцяти шести), включаючи Францію, встановили повну заборону на носіння ними символів релігійного характеру. Однак, як вже зазначалося (див. параграф 56 вище), необхідно враховувати національний контекст відносин між державою і церквами, який еволюціонує з плином часу та зі змінами в суспільстві. Таким чином, Суд постановив, що Франція здійснювала посередництво між принципом нейтральності державної влади і свободи вираження релігійних поглядів, визначаючи баланс, який повинен встановити держава між конкуруючими приватними і суспільними інтересами чи різними правами, що захищаються Конвенцією (див. вищевказані параграфи з 21 до 28), що надає Уряду-відповідачу широкі межі розсуду (див. рішення у справах «Лейла Шахін проти Туреччини» (Leyla Şahin c. Turquie), § 109; «Обст проти Німеччини» (Obst c. Allemagne), заява № 425/03, § 42, 23 вересня 2010 року). Крім того, Суд уже вказував, що медична сфера має широку свободу розсуду, співробітники медичного закладу знаходяться в кращому становищі для прийняття рішень в їхніх установах, ніж судді національних судів, чи тим більше судді міжнародного суду» (див. вищезгадане рішення у справі «Евейда та інші проти Сполученого Королівства» (Eweida et autres c. Royaume-Uni), § 99).
Головним питанням, яке постає в цій справі, є встановлення того, чи перевищила держава межі розсуду при прийнятті рішення не поновлювати контракт заявниці. У зв’язку з цим, Суд зазначає, що у Франції, державні службовці користуються правом на повагу до свободи вираження поглядів, яке, зокрема, забороняє будь-яку дискримінацію на основі релігійної приналежності в доступі до повноважень або в кар’єрному розвитку. Ця свобода, зокрема, гарантується статтею 6 Закону від 13 липня 1983 року щодо прав і обов’язків державних службовців і повинна узгоджуватися з необхідністю функціонування відповідної установи. Однак, державним службовцям заборонено висловлювати свої релігійні переконання під час виконання ними своїх службових обов’язків. У вищезгаданому висновку від 3 травня 2000 року чітко вказується, що свобода вираження поглядів державними службовцями повинна узгоджуватися із зобов’язанням нейтральності. Суд повторює, що таке обмеження, засноване на принципі світськості держави, яке відповідно до тверджень Державної Ради «стосується відносин між державними органами і приватними особами» і принцип нейтральності державних послуг, що випливає з принципу рівності, який регулює функціонування цих служб та спрямований на повагу до будь-яких переконань.
Таким чином, Суд вказує на те, що він уже стверджував про суворе застосування принципів світськості та нейтральності, коли мова йде про фундаментальний принцип держави, який існує у Франції (mutatis mutandis, вищезазначені рішення у справах «Куртульмус проти Туреччини» та «Дахлаб проти Швейцарії»). Принцип світськості та нейтральності є проявом правила організації відносин держави з різними релігійними культами, яким передбачається неупередженість по відношенню до будь-яких релігійних переконань відповідно до плюралізму та різноманітності. Суд вважає, що надання національними судами більшого значення цьому принципу та інтересам держави, ніж інтересу заявниці не обмежувати право на вираження релігійних поглядів, не становить жодної проблеми відповідно до Конвенції.
У цьому зв’язку він зазначає, що обов’язок нейтральності застосовується до всіх державних послуг, про що також вже неодноразово зазначалося Державною Радою та нещодавно Касаційним Судом і, що носіння працівниками публічної служби знаків релігійної приналежності при виконанні ними своїх службових обов’язків, a priori становить порушення їхніх зобов’язань (див. вищезазначені параграфи 25 і 26). Насправді, жоден текст чи рішення Державної Ради не передбачає, що обов’язок оскаржуваного принципу нейтральності міг би регулюватися працівниками державної служби та відповідно до функцій, які вони здійснюють (див. вищезазначені параграфи 26 і 31). Суд усвідомлює, що мова йде про суворе зобов’язання, яке бере свої витоки з традиційного підходу, що встановлюють принципи світськості держави і свободи вираження поглядів, так як зазначено в статті 1 Конституції (див. вищезазначений параграф 21). Відповідно до французької моделі, проведення оцінки щодо нейтральності не відноситься до компетенції Суду, а покладається на представників держави. Проте, Суд вважає, що у випадках, коли порушується питання стосовно нейтральності держави, на суддю адміністративного суду покладається обов’язок нагляду чи не втручається адміністрація в свободу вираження поглядів працівників публічної служби (див. вищезазначені параграфи 26 і 28).
З огляду на вказане, Суд зазначає, що дисциплінарні наслідки відмови заявниці зняти хустку під час виконання нею службових обов’язків були оцінені адміністрацією «з урахуванням природи та демонстративного характеру знаку, а також інших обставин». У зв’язку з цим адміністрація вдало зауважила, що застосування вимоги нейтральності було необхідним з огляду на те, що вона перебувала в контакті з пацієнтами. Крім того, своєю поведінкою вона створила труднощі на роботі. Суди нижчих інстанцій, в свою чергу, головним чином, врахували французьку концепцію державної служби та демонстративний характер хустки для того, щоб встановити відсутність надмірного посягання на свободу релігії заявниці. Таким чином, з огляду на те, що носіння заявницею релігійних знаків становило порушення обов’язку нейтральності, вплив такого вбрання під час виконання нею службових обов’язків був прийнятий до уваги для оцінки серйозності такого порушення і прийняття рішення щодо непоновлення її трудового контракту. Суд зазначає, що стаття 29 Закону від 13 липня 1983 року не містить визначення поняття вини і, що адміністрація має свободу дій щодо цього. Суд зазначає, що адміністрація установи зібрала докази того, щоб розглядати питання про наявність достатніх підтверджуючих елементів для порушення дисциплінарного провадження щодо заявниці (див вище, параграф 8). Крім того, суддя адміністративного суду не піддавав критиці санкцію щодо непоновлення контракту, вважаючи її пропорційною до порушення, з огляду на принцип нейтральності працівників публічної служби. Суд визнав, що національні органи влади знаходяться в кращому становищі для оцінки пропорційності покарання, яке має бути визначеним з урахуванням усіх обставин, в яких було констатовано порушення, з метою дотримання вимог статті 9 Конвенції.
Суд зазначив, що заявниця, для якої було важливо виражати свої релігійні погляди шляхом демонстративного носіння хустки, з огляду на її релігійні погляди була піддана серйозній дисциплінарній процедурі. Тим не менше, немає жодних сумнівів того, що після опублікування висновку Державної Ради від 3 травня 2000 року, вона знала про зобов’язання щодо дотримання вимог стосовно нейтральності одягу під час виконання службових обов’язків. Адміністрація медичного закладу нагадувала їй та зверталася до неї з проханням переглянути свої принципи щодо носіння хустки. Саме у зв’язку з її відмовою дотримуватися вказаного зобов’язання, про яке заявниця була належним чином повідомлена, було розпочато дисциплінарне провадження, незалежно від її професійних якостей. Таким чином, вона користувалася процесуальними гарантіями під час здійснення дисциплінарного провадження та засобами правового захисту в адміністративних судах. Крім того, вона відмовилася від участі у конкурсі на заміщення вакантної посади соціального працівника, організованого CASH, в той час як вона була включена до списку кандидатів, сформованого цим медичним закладом, з огляду на досконале знання справи. За цих обставин Суд вважає, що національні органи влади не вийшли за межі розсуду, констатуючи відсутність будь-якого можливого шляху узгодження між релігійними переконаннями заявниці та зобов’язанням не виражати їх, та в подальшому ухваливши рішення, яким було надано пріоритет вимозі нейтральності і неупередженості держави.
З доповіді Обсерваторії щодо питань світськості у частині «Стан справ щодо світськості в медичних установах» випливає, що спори, які виникають у зв’язку з вираженням релігійних поглядів осіб, що працюють в медичних закладах оцінюються в кожному конкретному випадку, при цьому адміністрацією мають вживатися всі можливі заходи для узгодження інтересів мирним шляхом. Як зазначається в циркулярі 2005 року або в недавніх дослідженнях щодо світськості, таке прагнення до примирення підтверджується незначною кількістю судових процесів такого роду. Насамкінець, Суд зазначає, що медичний заклад є місцем, де від користувачів таких послуг, які, однак, мають свободу на вираження своїх релігійних поглядів, вимагається також сприяти реалізації принципу світськості, утримуючись від прозелітизму і поважаючи організацію служби та вимоги у сфері охорони здоров’я; іншими словами, для відповідної держави першорядним значенням є захист прав інших осіб, рівне ставлення пацієнтів і функціонування служби щодо проявів їхніх релігійних переконань.
У світлі всього вищевикладеного, Суд вважає, що втручання можна розглядати як таке, що відповідало переслідуваній меті. Відповідно, втручання в свободу заявниці сповідувати свою релігію було необхідним у демократичному суспільстві, і не становить жодного порушення статті 9 Конвенції.

 

Текст рішення (фр.)

Переклад рішення (укр.)