Право на кореспонденцію в місцях несвободи в контексті статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Право на таємницю листування телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції для кожного гарантується статтею 31 Конституції України. Водночас існують винятки, в тому числі, які стосуються засуджених і затриманих.

Для засуджених та осіб, які тримаються під вартою право на повагу до кореспонденції є одним із ключових, оскільки листування для цієї категорії осіб є засобом підтримання зв’язків із зовнішнім світом. Проте, на практиці право цієї категорії осіб дуже часто порушується.

На сьогодні порядок перегляду кореспонденції засуджених осіб та осіб, які тримаються під вартою, здійснюється відповідно до вимог статті 13 Закону України «Про попереднє ув’язнення», статті 113 Кримінально-виконавчого кодексу України, наказу Міністерства юстиції України від 02.07.2013 № 1304/5 «Про затвердження Інструкції з організації перегляду кореспонденції (листування) осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах», наказу Міністерства юстиції України від 18.03.2013 № 460/5 «Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України», наказу Міністерства юстиції України від 29.12.2014 № 2186/5 «Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань».

Відповідно до зазначених нормативно-правових актів, кореспонденція, яку відправляють особи, що тримаються під вартою, та засуджені, підлягає перегляду адміністрацією установи. Винятки становить кореспонденція, адресована Уповноваженому Верховної Ради з прав людини, Європейському суду з прав людини, а також іншим відповідним органам міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженим особам таких міжнародних організацій, та прокуророві, а також захиснику у кримінальному провадженні, що здійснює свої повноваження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України. Кореспонденція, яку особи, взяті під варту, чи засуджені, направляють вищезазначеним особам, перегляду не підлягає і направляється за адресою протягом доби. Відповідно до статті 113 Кримінально-виконавчого кодексу України окрім зазначеного, кореспонденція, яка адресована суду також не підлягає перегляду.

Так, Інструкцією з організації перегляду кореспонденції (листування) осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 02.07.2013 № 1304/5 передбачено, що кореспонденцію, яка підпадає під категорію, що не підлягає перегляду, засуджені чи особи, взяті під варту, особисто запечатують у конверти (із зазначенням адресата).

Така кореспонденція перегляду не підлягає і надсилається адресату протягом доби з часу її подачі. Кореспонденція, що надійшла від вищезазначених органів (осіб), засудженим (особам, узятим під варту) вручається протягом доби у запечатаному вигляді (конверті).

На жаль, на практиці існують непоодинокі випадки, в яких ця категорія кореспонденції в порушення законодавства підлягає перегляду. Так, наприклад, постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2012 року було визнано неправомірними дії Бердичівської виправної колонії № 70 Державної пенітенціарної служби в Житомирської області щодо відмови у відправці кореспонденції засудженого, адресованої адвокату у закритому (заклеєному) вигляді.

В інших випадках засуджені вкидають кореспонденцію для відправлення в незапечатаному вигляді в поштові скриньки. Засуджені, які відбувають покарання у приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки, і особи, взяті під варту, кореспонденцію для відправлення в незапечатаному вигляді передають старшому корпусного відділення, який здає її інспектору або особі, яка виконує його обов’язки.

Але варто зауважити, що і у випадках, коли кореспонденція вручається черговому, і коли засуджені відправляють кореспонденцію шляхом вкидання в поштову скриньку, неможливо відслідковувати факт відправлення кореспонденції, дотримання адміністрацією установи термінів відправки, а також вимоги щодо заборони перегляду такої кореспонденції.

Таким чином, вищеперераховані правові норми не забезпечують засудженим та особам, взятим під варту реалізацію права на безперешкодне та без порушення строків (протягом доби) відправлення кореспонденції (наприклад, постанова Сумського окружного адміністративного суду від 06.10.2014, справа №818/2380/14).

Чому ж не дотримується право на безперешкодне листування осіб, які тримаються в умовах несвободи?

Виходячи з практики, яка склалася, персонал установи виконання покарань або тримання під вартою здійснює незаконний перегляд кореспонденції або взагалі не відправляє листи засуджених та осіб, які тримаються під вартою з метою уникнення випадків відправлення їх листів, в яких мова йде про оскарження дій або бездіяльності адміністрації слідчих ізоляторів і виправних закладів, а також оскарження законності накладення дисциплінарних стягнень.

Порушення права на повагу до кореспонденції засуджених та осіб, які тримаються під вартою, визначеного статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), також підтверджується практикою Європейського суду з прав людини.

Європейський суд у своїй практиці зазначає, що будь-які заходи щодо кореспонденції (контроль, обмеження, вилучення, заборона) мають розглядатися як втручання в приватне життя. Водночас у своїх рішеннях Європейський суд допускає, що «певний контроль листування ув’язнених може мати місце і сам по собі не зачіпає Конвенцію».

Так, порушення права на повагу кореспонденції осіб, які перебувають у місцях несвободи Європейським судом було констатовано у рішеннях у справах щодо України: «Михайлюк та Петров проти України» (заява № 11932/02, від 10.12.2009), «Сергій Волосюк проти України» (заява № 1291/03 від 12.03.2009), «Глінов проти України» (заява № 13693/05 від 19.11.2009), «Віслогузов проти України» (заява № 32362/02, від 20.05.2010), «Бєляєв та Дігтяр проти України» (заяви №№ 16984/04 та 9947/05 від 16.02.2012) та ін.

В своїй практиці Європейський суд зазначає, що втручання з боку держави у право засуджених чи осіб, які тримаються під вартою на повагу до їх кореспонденції, яке гарантує пункт 1 статті 8 Конвенції, може бути виправдано, тільки якщо було виконано умови пункту 2 цієї статті. Зокрема, щоб не суперечити статті 8 Конвенції, втручання має бути здійснене «згідно із законом», мати законну мету і бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети (див. рішення у справах «Сільвер та інші проти Сполученого Королівства» (Silver and Others v. the United Kingdom) від 25 березня 1983 року, п. 84, серія А, № 61, «Петра проти Румунії» (Petra v. Romania) від 23 вересня 1998 року, п. 36, Reports 1998-VII).

Словосполучення «згідно із законом» не лише вимагає дотримання національного закону, а й стосується якості такого закону (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Галфорд проти Сполученого Королівства» (Halford v. the United Kingdom) від 25 червня 1997 року, п. 49, Reports 1997-III). Суд нагадує, що національне законодавство має з достатньою чіткістю визначати межі та спосіб здійснення відповідного дискреційного права, наданого органам влади, щоб забезпечувати громадянам той мінімальний рівень захисту, на який вони мають право згідно з принципом верховенства права в демократичному суспільстві (див. рішення у справі «Доменічіні проти Італії» (Domenichini v. Italy) від 15 листопада 1996 року, п. 33, Reports 1996 V).

Окремо, необхідно зазначити, що випадки порушення права на повагу до кореспонденції також було встановлено уДоповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини 2014 року. Так, було зазначено, що не виконуються вимоги статті 31 Конституції України про те, що кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, оскільки згідно з нормативними актами кореспонденція, яку одержують і відправляють взяті під варту особи та засуджені, підлягає перегляду, за винятком окремих випадків, встановлених законом. Крім того, було встановлено випадки несвоєчасної відправки за належністю кореспонденції засуджених або її невідправки, а також порушення конфіденційності листування з Уповноваженим з прав людини, адвокатом, прокурором та ін. Суттєві порушення вимог законодавства щодо порядку відправки кореспонденції осіб, узятих під варту, та засуджених були виявлені в пенітенціарних установах Донецької, Волинської, Житомирської, Луганської, Одеської, Сумської, Харківської, Херсонської областей.

Варто зауважити, що незважаючи на певну позитивну тенденцію щодо забезпечення прав засуджених та осіб, які тримаються під вартою на повагу до кореспонденції, зокрема, прийняття протягом останніх років вищезазначених нормативно-правих актів, практика щодо перегляду кореспонденції чи її невідправки установами відбування покарань та тримання під вартою все ще зберігається. Так, наприклад за результатами візитів Харківської правозахисної групи, проведених у 2015 році, до установ виконання покарань № 25, № 100 (Харківська область), № 70 (Бердичів Житомирської області), № 58 (Ізяслав Хмельницької області) були виявлені системні та масові порушення трудових прав засуджених права на звернення, права на кореспонденцію, права на зв’язок із зовнішнім світом та інші. Було встановлено, що засуджені піддаються незаконним заходам дисциплінарного впливу.

Зазначене свідчить про недосконалість адміністративної практики та відсутність чітких та детальних законодавчих норм регулювання, які б сприяли запобіганню виникнення проблем щодо перегляду кореспонденції, яку відправляють та отримують особи, що взяті під варту, та засуджені.