ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
Постанова
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
6 лютого 2012 року
м. Київ
Верховний Суд України у складі:
головуючого Заголдного В.В.
суддів:Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Вус С.М., Глоса Л.Ф., Григор’євої Л.І., Гриціва М.І., Гуля В.С., Гуменкжа В.І., Гусака М.Б., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Колесника П.І., Коротких О.А., Косарєва В.І., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Кузьменко О.Т., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В., Пивовара В.Ф., Пилипчука П.П., Потильчака О.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Редьки А.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Таран Т.С., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., Школярова В.Ф., Яреми А.Г.,
за участю:
заступника Генерального прокурора України Ударцова Ю.В., захисника Бущенка А.П., розглянувши кримінальну справу щодо Нечипорука Івана Миколайовича за його заявою про перегляд ухвали апеляційного суду Тернопільської області від 11 серпня 2005 року, постанови Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 10 липня 2006 року, ухвали апеляційного суду Тернопільської області від 4 жовтня 2006 року, вироку апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 березня 2008 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушень міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом,
встановив:
Вироком колегії суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року Нечипорука Івана Миколайовича, 9 липня 1982 року народження, уродженця м. Хмельницького, раніше не судимого, засуджено:
за п.п. 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України до позбавлення волі строком на (15) п’ятнадцять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;
за ч. 4 ст. 187 КК України до позбавлення волі строком на (13) тринадцять років з конфіскацією всього майна;
за ч. 1 ст. 263 КК України до позбавлення волі строком на (3) три роки.
На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, шляхом
поглинення менш суворого покарання більш суворим, йому остаточно призначено (15) п’ятнадцять років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
Цим же вироком засуджено Моцного Олександра Олександровича за сукупністю злочинів, передбачених п.п. 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 1 ст. 263 КК України до позбавлення волі строком на (15) п’ятнадцять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
Постановлено стягнути з Нечипорука І.М. та Моцного О.О. на користь потерпілого Іскрицького О.В. 13 973 грн. 36 коп. на відшкодування матеріальної шкоди та 50 000 грн. на відшкодування моральної шкоди.
За вироком суду Нечипорука І.М. визнано винуватим та засуджено за вчинення злочинів за таких обставин.
Нечипорук І.М., будучи обізнаним, що родина Іскрицьких займається бізнесом та володіє ПП «Іскрицький», на початку березня 2004 року вирішив скоїти на них розбійний напад з метою заволодіння їх майном. З цією метою він вступив в злочинний зговір з Моцним О.О., якому запропонував вчинити розбійний напад на сім’ю Іскрицьких із використанням зброї, на що останній погодився. Готуючись до цього, Нечипорук І.М. на автомобілі таксі простежив за автомобілем Іскрицького О.В. та встановив адресу його проживання, вивчив дану місцевість та шляхи під’їзду до будинку. Моцний О.О., який незаконно зберігав пістолет придатний для стрільби бойовими патронами, що був вогнепальною зброєю, погодився використати дану зброю при вчиненні розбійного нападу на Іскрицьких.
Після отримання необхідної інформації Нечипорук І.М. та Моцний О.О., знаючи, що 13 березня 2004 року Іскрицький О.В. буде відсутнім за місцем свого проживання, розподілили між собою ролі, відповідно до яких Моцний О.О. повинен був напасти на потерпілого Іскрицького С.О. при виході його з квартири, після чого вони планували проникнути до квартири та заволодіти грошовими коштами.
Щоб не бути впізнаними можливими очевидцями злочину, Нечипорук І.М. виготовив маски зі спортивних штанів та придбав на ринку дві пари рукавиць, а Моцний О.О. приготував пістолет з глушником для використання його під час нападу.
Реалізовуючи свій злочинний намір на заволодіння майном потерпілих Іскрицьких, Нечипорук І.М. та Моцний О.О. зустрілися 13 березня 2004 року о 7 годині в м. Хмельницькому на тролейбусній зупинці «Олімпійська» та під’їхали маршрутним таксі на вул. Інститутська, звідки замовили таксі, яким керував Керімов В.А., і на ньому поїхали до будинку Іскрицьких на вул. Львівське шосе, 14. Зупинившись неподалік даного будинку, Нечипорук І.М. та Модний О.О., розрахувалися з водієм таксі за поїздку та попросили його зачекати, після чого вийшли з автомобіля та попрямували до будинку № 14.
Зайшовши до під’їзду № 5 будинку № 14 по вул. Львівське шосе, Нечипорук І.М. та Модний О.О. одягнули маски та рукавиці і ліфтом піднялись на шостий поверх. Моцний 0.0. передав Нечипоруку І.М. пістолет з глушником, після чого вони підійшли до входу в тамбур квартири № 165 і стали чекати, коли з квартири вийде Іскрицький С.О.
Приблизно о 7 годині 45 хвилин, Іскрицький С.О. вийшов зі своєї квартири № 165 в тамбур та, побачивши нападників, намагався зачинити двері. Проте, нападники, діючи узгоджено, вчинили на нього розбійний напад, під час якого, згідно з попереднім розподілом ролей, Моцний О.О. почав наносити потерпілому удари руками та ногами у різні частини тіла, спричинивши легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я.
Почувши у тамбурі крики, потерпіла Іскрицька А.М. вийшла із квартири та почала захищати сина, намагаючись припинити протиправні дії підсудних. У цей час Нечипорук І.М., з метою подолання опору потерпілої, почав наносити їй удари по голові та грудній клітці ручкою пістолета.
Оскільки Іскрицька А.М. продовжувала чинити опір, Нечипорук І.М., під час розбійного нападу, з метою її вбивства з корисливих мотивів, умисно вистрілив у неї з пістолета та вбив її. В цей час потерпілий Іскрицький С.О. припинив чинити опір Моцному 0.0. та впав на підлогу.
Побоюючись бути викритими, Нечипорук І.М. та Моцний 0.0. вибігли з будинку, сіли у той же автомобіль таксі, який їх очікував і зникли з місця події.
Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 березня 2008 року касаційні скарги засуджених Нечипорука І.М. і Моцного О.О., захисників Нечипорука М.І. та Моцної Л.У., захисників-адвокатів Берегової Г.В. та Пугачової М.Л., потерпілих Іскрицького О.В. та Іскрицького С.О., особи щодо якої постановлена окрема ухвала – свідка Клопотовської С.В. та її захисника-адвокта Аббасова А.Г. залишено без задоволення, а вирок апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року щодо Нечипорука І.М. та Моцного О.О. – без зміни.
Рішенням Європейського суду з прав людини (далі – Суд) в справі «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21 квітня 2011 року, яке набуло статусу остаточного 21 липня 2011 року, одноголосно постановлено про порушення при проведенні розслідування та розгляді судом кримінальної справи щодо Нечипорка І.М. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), а саме:
– статті 3 Конвенції, яке полягає в тому, що до заявника застосовували електричний струм, під час його перебування у відділі міліції, що є особливо серйозною формою поганого поводження, яке може викликати сильний біль і жорстокі страждання, а отже має вважатися катуванням. Суд вважає, що органи влади адекватно не намагалися з’ясувати, що сталося із заявником у відділенні міліції, отже Суд визнав, що заявник був позбавлений ефективного розслідування за його скаргою на погане поводження з боку працівників міліції;
– пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з затриманням заявника з 20 по 26 травня 2004 року та триманням заявника під вартою у періоди з 14 жовтня 2004 року до 5 травня 2005 року і з 21 березня до 31 серпня 2007 року, 22-23 листопада 2006 року, з 18 до 21 грудня 2006 року, з 23 лютого до 21 березня 2007 року. Суд дійшов висновку, що тримання заявника під вартою протягом цього періоду не відповідало положенням зазначеного пункту Конвенції;
– пункту 2 статті 5 Конвенції, яке полягає у тому, що на час затримання заявника 20 травня 2004 року стосовно нього не було чітко заявленої підозри і що з ним поводилися як із підозрюваним у справі про вбивство, незважаючи на те, що формально його було затримано за підозрою у вчиненні адміністративного правопорушення. Заявник не був обізнаний про фактичні та юридичні підстави його затримання.;
– пункту 3 статті 5 Конвенції щодо права заявника «негайно постати перед суддею» та на «розгляд справи судом продовж розумного строку або звільнення під час провадження» у зв’язку з недостатністю підстав для продовжуваного тримання заявника під вартою;
– пункту 4 статті 5 Конвенції щодо заявника у зв’язку з відсутністю адекватної процедури судового розгляду питання законності тримання під вартою під час судового провадження;
– пункту 5 статті 5 Конвенції, яке полягало в тому, що заявник не мав гарантованим -правом на відшкодування шкоди за незаконне тримання під вартою;
– пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права заявника не свідчити проти себе. Національні суди визнали допустимими доказами зізнання заявника, отримані від нього внаслідок поганого поводження, яке у значенні статті 3 Конвенції прирівнюється до тортур;
– пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтування рішень національних судів, якими заявника було засуджено. Суд визнав реакцію національних судів на аргументи заявника щодо достовірності та допустимості доказів (показань свідка) недостатньою та неадекватною;
– пункту 3 (с) статті 6 Конвенції щодо обмеження права заявника на захист, яке полягало в тому, що під час розслідування його справи заявник зазнав обмеження в доступі до захисника, що не було усунуто й під час судового розгляду.
Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 листопада 2011 року допущено до провадження Верховного Суду України кримінальну справу щодо Нечипорука І.М. за його заявою про перегляд вироку апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 березня 2008 року з підстав встановлених міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушень Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
У заяві засуджений Нечипорук І.М. порушує питання про перевірку законності й обґрунтованості судових рішень щодо нього. На обґрунтування своєї заяви посилається на Рішення Європейського суду з прав людини від 21 квітня 2011 року щодо нього, стверджує, що обвинувачення ґрунтується на його визнавальних показаннях, які він дав внаслідок застосування щодо нього недозволених методів ведення слідства працівниками міліції та порушення його права на захист, а також на показаннях свідка Керімова В.А., який їх дав також під час застосування до нього психологічного тиску працівниками міліції.
Заявник просить скасувати постановлені щодо нього ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 11 серпня 2005 року, постанову Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 10 липня 2006 року, ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 4 жовтня 2006 року, вирок апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 березня 2008 року, а вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 5 травня 2005 року, яким його було виправдано, залишити без зміни чи направити справу на новий апеляційний розгляд до апеляційного суду.
Крім того, Нечипорук І.М. просить замінити обраний щодо нього запобіжний захід у вигляді взяття під варту на інший.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, захисника, який просив вирок апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 березня 2008 року щодо Нечипорука І.М. та Моцного О.О. скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд, заступника Генерального прокурора України, який вважав, що заяву необхідно задовольнити частково, вирок апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 березня 2008 року щодо Нечипорука І.М. скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд, обрати щодо Нечипорука І.М. запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи заяви, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Як убачається з Рішення Європейського суду з прав людини в справі «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21 квітня 2011 року, яке набуло статусу остаточного 21 липня 2011 року, Суд зробив свій висновок про порушення органами досудового слідства та судами першої і касаційної інстанцій при розгляді кримінальної справи щодо Нечипорука І.М. статті З, пунктів 1, 2, 3, 4 статті 5, пунктів 1, 3(с) статті 6 Конвенції, виходячи з наступного.
Суд наголосив, що стаття 3 Конвенції є втіленням основних цінностей демократичних суспільств, які входять до складу Ради Європи, і вважається одним із найважливіших основоположних положень Конвенції, відступ від якого не дозволяється.
Суд зазначив, що за результатами двох судово-медичних експертиз від 24 травня і 10 червня 2004 року, проведених за постановами слідчого, було встановлено наявність у заявника тілесних ушкоджень — близько двадцяти точкових ран на обох щиколотках та фіолетовий синець на стегні, які згідно з висновками експертів були заподіяні у час, коли він перебував у відділі міліції. Цей факт сторонами не заперечувався.
Водночас Суд зауважив, що сторони надали різні пояснення стосовно походження цих ушкоджень. З одного боку, заявник виклав детальну і послідовну версію, підкріплену висновком судово-медичної експертизи від 29 червня 2005 року, проведеної приватною установою, згідно з яким під час його перебування у відділі міліції до нього застосовували електричний струм. З іншого боку, версія органів влади, підкріплена офіційними висновками судово-медичних експертиз від 24 травня і 10 червня 2004 року, полягала в тому, що ці ушкодження «могли бути заподіяні тупими предметами», без жодної подальшої деталізації та відсутністю коментарів щодо висновку від 29 червня 2005 року, хоча його було долучено до матеріалів кримінальної справи щодо заявника.
Суд не визнає переконливим пояснення Уряду щодо того, яким чином заявникові було заподіяно тілесні ушкодження. Суд також не прийняв позицію Уряду про те, що відсутність скарги заявника до адміністрації ІТТ або СІЗО породжує сумніви щодо достовірності його тверджень. Він міг бути знеохочений скаржитися до адміністрації ІТТ з огляду на її структурний зв’язок з міліцією, працівників якої він звинувачував у катуванні. Водночас Суд врахував те, що заявник намагався одразу довести свою скаргу до уваги органів слідства. Це підтверджується тим фактом, що вже 24 травня 2004 року прокуратура м. Хмельницького призначила проведення судово-медичної експертизи. Щодо відсутності скарги до адміністрації СІЗО Суд вважає, що це не має значення, оскільки на час його переведення до цієї установи (22 червня 2004 року) органи слідства вже організували проведення двох судово-медичних експертиз і винесли постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції для цілей встановлення кримінальної відповідальності.
Врахувавши це та з огляду на те, що органи влади не спростували доводів заявника про погане поводження з ним із застосуванням електроструму, Суд визнає доведеним — згідно з критерієм доведеності, якого вимагає Конвенційне провадження, — той факт, що тілесні ушкодження, зафіксовані в медичних висновках, з’явилися внаслідок поводження, на яке скаржився заявник і за яке уряд несе відповідальність.
Беручи до уваги той факт, що у вбивстві пані І. заявник уперше зізнався 21 травня 2004 року під час затримання у зв’язку з адміністративним правопорушенням, не пов’язаним із цим убивством, а також враховуючи скарги про побиття його працівниками міліції, які мали місце до надання ним повторно зізнавальних показань 26 і 28 травня 2004 року, Суд визнав вірогідним те, що працівники міліції навмисно піддали його поганому поводженню, щоб отримати від нього зізнавальні показання.
Крім того, враховуючи те, що заявника разом з його дружиною, яка на той момент перебувала на восьмому місяці вагітності, допитували приблизно в той самий час 21 травня 2004 року і в тому самому відділі міліції, Суд визнав правдоподібним твердження заявника про те, що йому опосередковано погрожували тортурами його дружини. Суд указав, що погроза вчинити дії, заборонені статтею 3, якщо вона достатньо реальна і негайна, може становити порушення цього положення Конвенції. Суд вважає, що погрози стосовно катування дружини заявника — яка була особливо уразливою у зв’язку з її перебуванням на останньому етапі вагітності і яку, як це було відомо заявникові, також тримали у відділі міліції, — ймовірно значно посилили його психічні страждання.
Суд визнав, що застосування до людини електроструму є особливо серйозною формою поганого поводження, яке може викликати сильний біль і жорстокі страждання, а отже має вважатися катуванням, навіть якщо воно не призводить до будь-яких тривалих розладів здоров’я. Суд не знайшов підстав для застосування іншого підходу у цій справі. До того ж Суд вважає, що погане поводження, якого зазнав заявник, мало на меті — про що свідчать усі обставини цієї справи — залякати його і принизити його гідність, покорити його волю і примусити зізнатись у вчиненні злочину.
Беручи до уваги жорстокість поганого поводження із заявником та супутні обставини, Суд визнав, що заявник був жертвою дуже серйозних і жорстоких страждань, які можуть бути охарактеризовані як катування. Отже, у цій справі мало місце порушення статті 3 Конвенції в контексті її матеріального аспекту.
Заявник стверджував про відсутність ефективного розслідування національними органами його скарги на катування в міліції. Уряд заперечив це твердження. Уряд стверджував, що ефективність розслідування була перевірена і підтверджена судами двох інстанцій під час судового розгляду справи заявника.
Суд підкреслив, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на погане поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в … Конвенції», за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Так, органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати те, що трапилось, та не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень.
Суд вважає, що у даній справі органи влади адекватно не намагались з’ясувати, що сталося із заявником у Південно-Західному відділі міліції. Той факт, що він зазнав тілесних ушкоджень у відділі міліції, ніколи не заперечувався. Однак органи влади постійно зводили свої аргументи про необґрунтованість скарги заявника лише до визнання неправдоподібним його твердження про те, що його катували електрострумом. Водночас вони навіть не намагалися з’ясувати обставини, за яких він насправді зазнав цих ушкоджень.
Хоча згаданий вище недолік національні органи неодноразово визнавали і критикували, його так і не виправили. Так, Суд зазначив, що вимоги заявника скасувати постанову прокуратури м. Хмельницького від 18 червня 2004 року про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції було відхилено під приводом того, що це питання розглядатиметься в рамках судового розгляду його кримінальної справи. Суд має сумніви щодо адекватності такого підходу в принципі, зважаючи на те, що мета провадження у кримінальній справі щодо заявника полягала у визначенні його вини або невинуватості за пред’явленими йому обвинуваченнями у вчиненні злочинів, а не у визначенні відповідальності за стверджувань побиття чи забезпеченні відшкодування за стверджуване порушення статті 3 Конвенції. Суд зауважив, що дослідження Тернопільським судом скарг заявника на погане поводження з ним у відділі міліції зводилося лише до повторного допиту відповідних працівників міліції та медичних експертів, які заперечили застосування електроструму до заявника і стверджували без будь-яких додаткових пояснень, що тілесні ушкодження були заподіяні йому «тупими предметами». Суд вказав, що суд першої інстанції взагалі проігнорував, як це видно з його вироку від 31 серпня 2007 року, альтернативний медичний висновок, який містився в матеріалах справи і підтверджував те, на що скаржився заявник. Щодо подальшого розгляду справи Верховним Судом Суд дійшов висновку, що він був поверховим і при цьому важливі документи і факти були явно проігноровані. Так, Верховний Суд обмежився лише аналізом відеозапису слідчих дій, на якому ушкоджень на тілі заявника видно не було і який виявився для нього достатнім для того, щоб визнати скаргу заявника необґрунтованою. Крім того, Верховний Суд встановив, що заявник «жодного разу не вказував на конкретних осіб, які застосовували до нього фізичний тиск» і що «на запитання, як він себе почуває, завжди відповідав, що добре», хоча на той час уже було встановлено, що він неодноразово звертався з досить конкретними скаргами, називаючи імена конкретних працівників міліції, а тілесні ушкодження, яких він зазнав у відділі міліції, були офіційно задокументовані.
У підсумку Суд визнав, що заявник був позбавлений ефективного розслідування за його скаргою на погане поводження з боку працівників міліції. Отже, у цій справі також має місце порушення статті 3 Конвенції в її процесуальному аспекті.
Щодо використання доказів, отриманих з порушенням права на мовчання та права не свідчити проти себе, Суд наголосив, що вони становлять загальновизнані міжнародні стандарти, які лежать в основі поняття справедливого судового розгляду за статтею 6 Конвенції. Встановлення таких стандартів пояснюється іпtеr аlіа необхідністю захисту особи, яка переслідується за кримінальним законом, від неналежного тиску з боку органів влади, щоб завдяки цьому уникнути помилок правосуддя та сприяти реалізації цілей статті 6. Право не свідчити проти себе передбачає, зокрема, що сторона обвинувачення в Кримінальній справі, намагаючись довести свою версію щодо обвинуваченого, не може використовувати докази, здобуті за допомогою методів примусу чи утиску всупереч волі обвинуваченого.
Хоча, зазначив Суд, вирішення питання про допустимість доказів є в принципі прерогативою національних судів, а роль Суду обмежується оцінюванням загальної справедливості провадження, докази, здобуті за допомогою заходу, який визнано таким, що суперечить статті 3 Конвенції, потребують окремого підходу. Згідно з практикою Суду допустимість як доказів свідчень, отриманих за допомогою катувань, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких показань і від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження підсудного судом.
У справі, яка розглядається, Суд визнав, що первинні зізнання заявника були отримані від нього в результаті поганого поводження, яке прирівнюється до катування у значенні статті 3 Конвенції. Суд визнав, що це звело нанівець саму суть права заявника не свідчити проти себе, незалежно від того, яку вагу мали зазначені зізнання у доказовій базі для його засудження і незалежно від того, що протягом слідства він зізнавався ще кілька разів. Отже, у зв’язку з цим було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
Суд вказав, що забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах є процесуальною гарантією права не свідчити проти себе та основною гарантією недопущення поганого поводження, відмічаючи особливу уразливість обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він потрапляє у стресову ситуацію і одночасно стикається з дедалі складнішими положеннями кримінального законодавства. Будь-який виняток з реалізації цього права має бути чітко визначений, а його дія має бути суворо обмежена в часі. Ці принципи є особливо актуальними в разі серйозних обвинувачень, бо саме у випадку, коли особі загрожує найсуворіше покарання, її право на справедливий судовий розгляд має забезпечуватися в демократичному суспільстві максимально можливою мірою.
Хоча у справі, що розглядається, невідомо, коли саме допустили захисника заявника до участі в його справі, з фактів справи видно, що це відбулося не раніше 23 травня 2004 року, і сторони цього не заперечують. Суд наголошує на тому, що формально застосувавши до заявника адміністративне затримання, а фактично поводячись із ним як із підозрюваним у вчиненні злочину, міліція позбавила його доступу до захисника, участь якого була б обов’язковою за законодавством України, якби заявник обвинувачувався у вбивстві, вчиненому групою осіб та/або з корисливих мотивів, тобто злочині, у зв’язку з яким його фактично допитували.
Суд зазначив, що заявник декілька разів зізнавався у вчиненні розбійного нападу і вбивства під час перших допитів, коли не мав допомоги захисника, і безсумнівно зазнав обмеження в доступі до захисника в тому, що його зізнання, надані працівникам міліції, були використані для його засудження. Хоча заявник повторив свої зізнання у присутності захисника, обмеження його права на захист на самому початку не було усунуто під час судового розгляду, оскільки не було адекватної реакції судів на скаргу заявника щодо поганого поводження. Крім того, як визнали національні органи, після залучення захисника до участі у справі заявника останній не мав безперешкодного доступу до нього.
Суд дійшов висновку, що було порушено пункт 3(с) статті 6 Конвенції.
Суд зазначив, що пункт 2 статті 5 Конвенції містить первинну гарантію того, що будь-яка затримана особа повинна знати, чому її позбавляють свободи. Згідно з цим положенням кожна затримана особа має бути повідомлена простою, непрофесійною, зрозумілою для неї мовою про основні юридичні і фактичні підстави її затримання, щоб вона мала можливість, якщо вважатиме за потрібне, звернутися до суду з оскарженням законності затримання.
Суд визнав, що на час затримання заявника 20 травня 2004 року стосовно нього не було чітко заявленої підозри і що з ним поводилися як із підозрюваним у справі про вбивство, незважаючи на те, що формально його було затримано за підозрою у вчиненні адміністративного правопорушення. Крім того, Суд зауважив, що в протоколі про адміністративне затримання в якості підстави затримання заявника було зазначено лише посилання на законодавче положення і ніщо не свідчить про те, що більш повна інформація була надана заявникові усно. Із цих обставин не видно, яким чином заявник міг дізнатися про фактичні та юридичні підстави затримання. Навпаки, він мав перебувати у стані невизначеності і збентеження щодо позбавлення його свободи 20 травня 2004 року. Це означає, що у справі було порушено пункт 2 статті 5 Конвенції.
Крім того, Судом констатовані порушення пунктів 1, 3, 4, 5 статті 5 Конвенції у зв’язку з тим, що: тримання заявника під вартою з 20 по 26 травня 2004 року, з 14 жовтня 2004 року до 5 травня 2005 року і з 21 березня до 31 серпня 2007 року, 22-23 листопада 2006 року, з 18 до 21 грудня 2006 року, з 23 лютого до 21 березня 2007 року не відповідало положенням пункту 1 статті 5 Конвенції; було порушено передбачене пунктом 3 статті 5 Конвенції право заявника «негайно постати перед суддею» та на «розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження» у зв’язку з недостатністю підстав для продовжуваного тримання заявника під вартою; в порушення пункту 4 статті 5 Конвенції щодо заявника була відсутня адекватна процедура судового розгляду питання законності тримання під вартою під час судового провадження; в порушення пункту 5 статті 5 Конвенції заявник не мав гарантованого права на відшкодування шкоди за незаконне тримання під вартою.
Висновки й аргументи Європейського суду з прав людини повністю співпадають з відповідними положеннями Кримінально-процесуального закону України.
Зокрема, відповідно до ст. 22 КПК України, забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.
Згідно з ч. 2 ст. 43 КПК України, обвинувачений має право: знати, в чому його обвинувачують; давати показання з пред’явленого йому обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду.
Згідно з ч. 2 ст. 43-1 КПК України, підозрюваний має право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки судом чи прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора.
Згідно зі ст. 46 КПК України підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право в будь-який момент провадження у справі відмовитися від запрошеного чи призначеного захисника. При відмові від захисника у випадках, зазначених у статті 45 цього Кодексу, захисник замінюється іншим в порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Відповідно до ст. 67 КПК України, суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. А згідно з вимогами ст. ст. 73, 74 КПК України, показання підозрюваного й обвинуваченого, в тому числі й такі, в яких він визнає себе винним, підлягають перевірці. Визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі.
Як убачається зі ст. 96 КПК України явка з повинною – це добровільне повідомлення заявником про злочин, вчинений чи підготовлюваний ним.
Згідно зі ст. 323 КПК України вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим, а оцінка доказів має ґрунтуватися на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Відповідно до ч. 2 ст. 327 КПК України обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена. Згідно з ч. 1 ст. 334 КПК України в мотивувальній частині вироку суд повинен навести докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.
Відповідно до вимог ст. 400-2 КПК України ухвала касаційного суду повинна складатися з додержанням вимог ст. 377 КПК України, а саме, – суд зобов’язаний навести докладні мотиви прийнятого рішення і, якщо апеляції залишаються без задоволення, зазначити підстави, через які вони визнані необґрунтованими.
Згідно з ч. 1 ст. 370 КПК України істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону є такі порушення, які перешкоджали чи могли перешкоджати суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок. Частина 2 цієї статті передбачає, що порушення права обвинуваченого на захист належить до категорії істотних порушень, з огляду на які постановлений вирок належить скасувати в усякому разі.
Органи дізнання, досудового слідства, суди першої та касаційної інстанцій зазначені вимоги закону належним чином не виконали.
Дослідивши матеріали справи, встановлено наступне.
У нападі на Іскрицьких та вбивстві Іскрицької А.М. Нечипорук І.М. уперше зізнався 21 травня 2004 року під час його затримання у зв’язку з адміністративним правопорушенням, не пов’язаним із цим убивством. В матеріалах справи містяться дві явки з повинною та протокол допиту Нечипорука І.М., датовані зазначеним числом (т. 4 а.с. 33, 36, 37-39).
23 травня 2004 року до участі в справі в якості захисника Нечипорука І.М. допущено адвоката Сенчука В.М. Цього ж числа, під час допиту Нечипорука
І.М. в якості підозрюваного, він повідомив, що зізнався у вчиненні злочину під тиском працівників міліції, які застосовували до нього фізичне насильство, а саме «підвішували на ломі та підключали струм». При цьому Нечипорук І.М. назвав ім’я двох працівників міліції та прізвище одного з них.
Слідчим по справі було призначено дві судово-медичні експертизи Нечипорука І.М.
Висновком судово-медичної експертизи № 1343 від 24 травня 2004 року було встановлено наявність у Нечипорука І.М. тілесних ушкоджень – в проекції зовнішньої нижньої кісточки обох гомілок – саден шкіри у вигляді переривчастих подряпин, вкритих бурою кіркою вище рівня шкіри, на площі 2, 5×1, 5см і 2, 3×0, 9см. Зазначені ушкодження могли утворитися від дії тупих твердих предметів або від удару об такі по механізму «удар-тертя». Вони можуть мати давність утворення в межах 3-х діб до моменту судово-медичної експертизи та за своїм характером є легкими тілесними ушкодженнями. Зазначені ушкодження є неспецифічними, характерними для дії тупих твердих предметів, можливість їх виникнення від дії електричного струму є сумнівною (т. 1 а.с. 189).
Згідно висновку судово-медичної експертизи № 1403/2 від 10 червня 2004 року (розпочатої 27 травня 2004 року) у Нечипорука І.М. виявлено двадцять точкових саден по задній поверхні правої стопи і щиколотки з шкіркою над рівнем шкіри, розміром від 0, 3×0, 2см до 0, 2×0, 1см. На правому стегні встановлено багровий синець розміром 3×2см. Зазначені тілесні ушкодження могли утворитися від дії твердих тупих предметів, можливо 24 травня 2004 року і є легкими тілесними ушкодженнями. Судово-медичних даних, які б свідчили, що тілесні ушкодження спричинені дією електричного струму немає (т. 1 а.с. 203).
Як убачається з наведених вище висновків судово-медичних експертиз, у першому – експерт вважає походження наявних на тілі Нечипорука І.М. ушкоджень від дії електричного струму сумнівним, у другому – експерт не вбачає даних, які б свідчили, що тілесні ушкодження спричинені дією електричного струму.
При цьому в обох дослідженнях вказано на наявність на ногах Нечипорука І.М. тілесних ушкоджень.
Після постановлення Хмельницьким міськрайонним судом Хмельницької області 5 травня 2005 року щодо Нечипорука І.М. виправдувального вироку, адвокат Вагіна Н.А. звернулася зі зверненням до центру судово-медичних послуг «МіБі-Лекс», який провів дослідження копій вищезазначених експертиз та, відповівши на постановлені адвоката запитання, 29 червня 2005 року прийшов до наступних висновків:
характеристика виявлених у Нечипорука І.М. при проведенні експертиз № 1343 і № 1403/2 тілесних ушкоджень виключає можливість їх виникнення від дії тупого предмету;
численні ушкодження у Нечипорука І.М., які розташовані на зовнішніх поверхнях обох щиколоток та описані судово-медичною експертизою у виді саден, є нетиповими електромітками. їх наявність вказує на дію електричного струму, могли утворитися 21 травня 2004 року (в експертизі 2006р.);
обставини виникнення ушкоджень на зовнішніх поверхнях обох щиколоток, на які посилається Нечипорук І.М., могли мати місце. Давність отримання травми відповідає даті проведення допиту – 21 травня 2004 року.
1. і 28 травня 2004 року Нечипорук І.М. повторно зізнається у вчиненні злочинів, про що в нього відбираються явки з повинною (т. 4 а.с. 53, 63). При цьому, під час його допиту в якості підозрюваного 27 травня 2004 року, Нечипорук І.М. заявив, що явки з повинною написані ним під фізичним тиском працівників міліції (т. 4 а.с. 60-62), а 28 травня 2004 року він подав заяву, в якій відмовився від проведення слідчих дій до закінчення слідства (т. 4 а.с. 69).
1 червня 2004 року, під час допиту в якості обвинуваченого Нечипорук І.М. знову зізнався у вчиненні злочинів. При цьому, в протоколі його допиту, крім зізнавальних показань, міститься зроблений ним власноручно запис «винним себе не визнаю» (т. 4 а.с. 95-99).
24 травня 2004 року адвоката Малінковського М.А. було допущено до участі в справі як захисника Нечипорука І.М. (т. 4 а.с. 56).
2. травня та 1 червня 2004 року Нечипорук І.М. висловив бажання мати своїм захисником Малінковського М.А., про що було складено відповідні протоколи (т. 4 а.с. 59, 91).
Однак, згодом, під час проведення 5 червня 2004 року очної ставки Нечипорука І.М. з Моцним О.О. та допиту першого 14 червня 2004 року, він дав згоду на те, щоб при проведенні слідчих дій його представляв захисник Кокорев С.О. (т. 4 а.с. 72-75, 101-104).
При цьому, 2 червня 2004 року захиснику Малінковському М.А. не дозволили побачення з Нечипоруком І.М. Після оскарження цих дій захисником, йому було повідомлено, що справді посадова особа ІТТ неправомірно перешкоджала побаченням захисника з підзахисним.
Як убачається з вироку апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року, свій висновок про винуватість Нечипорука І.М. у вчиненні розбою та умисного вбивства суд зробив у тому числі й на підставі явок Нечипорука І.М. з повинною від 21, 26 і 28 травня 2004 року. Спростовуючи його доводи про написання зізнань під фізичним тиском, суд зазначив, що «вони були заподіяні не з приводу дачі показань і не за таких обставин, на які вказували підсудні». При цьому суд послався на дані висновків судово- медичних експертиз № 1343 від 24 травня 2004 року та № 1403/2 від 10 червня 2004 року, згідно яких виявлені у Нечипорука І.М. тілесні ушкодження не є характерними для ураження електрострумом, та показання експертів Дунаєвського С.В. та Кащенка В.Д., які підтвердили ці висновки.
Проте, суд ніяким чином не оцінив факт наявності у Нечипорука І.М. тілесних ушкоджень, виникнення яких можливе на час складання останнім явок з повинною від 21 травня 2004 року.
Дані висновку проведеної центром судово-медичних послуг «МіБі-Лекс» експертизи від 29 червня 2005 року, які підтверджували скарги Нечипорука І.М. про застосування щодо нього електричного струму, взагалі проігноровані судом.
Як убачається з матеріалів справи, Нечипорук І.М. та його захисники під час розгляду справи стверджували, що свідок Керімов В.Т. вказав на Нечипорука І.М., як на особу, яку 13 березня 2004 року підвозив до будинку, де проживали потерпілі, під тиском з боку працівників міліції. На обґрунтування своїх доводів вони, посилаючись на конкретні матеріали справи, вказували на існування суттєвих відмінностей між описом тих осіб, яких свідок підвозив й Нечипоруком І.М. Зауважували, що свідок пригадав риси одного з них не при перших допитах, а під час його (Керімова) адміністративного затримання, матеріали якого містяться в матеріалах кримінальної справи (т. 10 а.с. 190-240). Крім того, вони вказували на наявність в матеріалах справи копії постанови слідчого від 31 серпня 2004 року про відмову в порушенні кримінальної справи щодо Керімова В.Т. за відсутністю в його діях складу будь-якого злочину (т. 2 а.с. 55).
Аналіз цих обставин у вироку відсутній, що негативно вплинуло на його об’єктивність.
Таким чином вирок щодо Нечипорука І.М. не можна вважати законним та обґрунтованим.
Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України при розгляді справи щодо Нечипорука І.М. у касаційному порядку 20 березня 2008 року не звернула уваги на зазначені вище істотні порушення процесуального закону, які допустив суд першої інстанції.
Навпаки, колегія суддів у своїй ухвалі, зазначивши, що вирок суду щодо Нечипорука І.М. є обґрунтованим, послалася на зізнавальні показання останнього, які той давав на початковому етапі досудового слідства й визнала їх такими, що підтверджуються іншими доказами у справі.
При цьому колегія суддів до перевірки тверджень Нечипорука І.М. про застосування до нього недозволених методів ведення слідства поставилася поверхово.
З ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 березня 2008 року вбачається, що спростування таких тверджень звелося до аналізу самих явок з повинною, показань осіб, які були причетні до розслідування справи, перевірок прокуратури та відеозапису слідчих дій, з якого не вбачалося наявності у Нечипорука І.М. тілесних ушкоджень. Було зазначено, що останній не вказував на конкретних осіб, які застосовували до нього фізичне насильство, хоча з матеріалів справи вбачається, що він неодноразово звертався зі скаргами на застосування до нього насильства, називаючи конкретних працівників міліції.
У касаційних скаргах наводилися конкретні доводи щодо тиску співробітників міліції на свідка Керімова В.Т. Проте, суд касаційної інстанції спростування їх в ухвалі не навів, обмежившись твердженням про відсутність даних, які б свідчили про застосування правоохоронними органами недозволених методів до цього свідка. .
Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та ст. 2 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для виконання Україною.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» під виконанням Рішення розуміється виплата стягувачеві відшкодування, вжиття заходів індивідуального характеру, а також вжиття заходів загального характеру. Додатковими заходами індивідуального характеру, відповідно до ст. 10 зазначеного Закону, є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції, що здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
У пункті 297 Рішення в справі «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21 квітня 2011 року, яке набуло статусу остаточного 21 липня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що інтереси належного захисту прав людини вимагатимуть перегляду справи заявника, як тільки він звернеться з таким проханням.
За таких обставин, вирок колегії суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 березня 2008 року щодо Нечипорука І.М. належить скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції.
Новий судовий розгляд справи належить провести з дотриманням всіх вимог чинного законодавства.
Оскільки заяви Моцного О.О. про перегляд судових рішень щодо нього не надходило, до Європейського суду з прав людини він не звертався, правових підстав хтя втручання в судові рішення щодо нього не вбачається.
Підстав хтя обрання щодо Нечипорука І.М. запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою, Верховний Суд України не знаходить.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 400-20, 400-21, 400-23 КПК України, Верховний Суд України, –
постановив:
заяву засудженого Нечипорука І.М. задовольнити частково.
Вирок колегії суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Тернопільської області від 31 серпня 2007 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 березня 2008 року щодо Нечипорука Івана Миколайовича скасувати, справу стосовно нього направити на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції.
Обрати щодо Нечипорука І.М. запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій п. 2 ч. 1 ст. 400 КПК України.
Головуючий Заголдний В.В.
Судді
Балюк М.І., Барбара В.П., Берднік І.С., Вус С.М., Глос Л.Ф., Григор’єва Л.І., Гриців М.І., Гуль В.С., Гуменкж В.І., Гусак М.Б., Ємєць А.А., Жайворонок Т.Є., Канигіна Г.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Колесник П.І., Коротких О.А., Косарєв В.І., Кривенда О.В., Кривенко В.В., Кузьменко О.Т., Лященко Н.П., Маринченко В.Л., Онопенко В.В., Охрімчук Л.І., Панталієнко П.В., Патрюк М.В., Пивовар В.Ф., Пилипчук П.П., Потильчак О.І., Пошва Б.М., Прокопенко О.Б., Редька А.І., Романюк Я.М., Сенін Ю.Л., Таран Т.С., Терлецький О.О., Тітов Ю.Г., Школяров В.Ф., Ярема А.Г.,
