Держслужбовці мають право на створення профспілки

Дата: 16.12.2014

Рішення Європейського суду з прав людини “Демір та Байкара проти Туреччини”,  №34503/97, 12.11.2008 р.

Факти

Заявники, громадяни Туреччини, Кемаль Демір (член профспілки “Тюм Бел Сен”) та Відждан Байкара (голова профспілки).

У 1993 р. “Тюм Бел Сен” уклала колективний договір із Муніципальною Радою на 2 роки, у якому реглементувались усі аспекти умов роботи працівників Муніципальної Ради. Оскільки Муніципальна Рада не виконала передбачених договором фінансових зобов’язань, “Тюм Бел Сен” подала на неї позов до Окружного суду. Суд виніс рішення на користь заявника. Муніципальна Рада подала апеляцію на рішення суду та виграла справу у Касаційному суді, який встановив, що будь-яка профспілка, створена подібним чином, не має права на укладення колективних договорів. Крім того, Суд вказав на відсутність правосуб’єктності профспілки “Тюм Бел Сен” у зв’язку з тим, що на момент її створення, законодавство не передбачало можливості створення профспілок держслужбовцями. На відміну від Касаційного Суду, Окружний Суд через відсутність законодавчих положень стосовно укладання колективних договорів у національному законодавстві, керувався міжнародними договорами, зокрема Конвенціями МОП, які вже були ратифіковані Туреччиною, та розглядав профспілку як юридичну особу.

Заявники скаржилися на порушення статті 11 Конвенції (свобода об’єднання у профспілки) та статті 14 (заборона дискримінації), оскільки турецький суд не визнав їх права на об’єднання у профспілку та права на укладання колективних договорів.

Оцінка Суду

Розглядаючи справу по суті, Суд вирішив розглянути доводи Уряду про те, що Суд не міг обґрунтувати рішення проти Туреччини іншими міжнародно-правовими актами, ніж Конвенція, зокрема актами, не ратифікованими Туреччиною.

Суд вирішив, що для визначення значення термінів та понять у тексті Конвенції, він може та повинен враховувати норми міжнародного права окрім Конвенції, тлумачення подібних елементів компетентними органами та практику європейських держав. Ратифікація державою-відповідачем усіх правових інструментів, які можуть застосовуватись по відношенню до конкретної справи, не є необхідною. Для Суду достатньо, що відповідні міжнародно-правові акти свідчать про еволюцію норм та принципів, які застосовуються у міжнародному праві або у внутрішньодержавному праві більшості держав-членів Ради Європи, та свідчать про те, що у певній сфері у сучасному суспільстві існує єдність позицій.

Суд заперечує стосовно доводів Уряду про те, що стаття 11 Конвенції не може застосовуватись до “представників…адміністративних органів держави”.

Суд вважає, що обмеження, які покладають на три групи осіб у статті 11 § 2 Конвенції, повинні тлумачитись вузько, і відповідно, виключно для реалізації прав, про які йде мова. Дані обмеження не повинні мати наслідків для суті самого права на організацію. Таким чином, “представників…адміністративних органів держави” не можуть бути виключені зі сфери застосування статті 11 Конвенції. Найбільше, що можуть зробити органи влади, – це застосувати “законні обмеження” до таких членів відповідно до статті 11 § 2 Конвенції. У даній справі Уряд не зміг довести, яким чином обов’язки, які виконують держслужбовці, вимагають розглядати їх у якості “представників…адміністративних органів держави”, на яких поширюються подібні обмеження. Тому, заявники можуть обґрунтовано будувати свою позицію, посилаючись на статтю 11 Конвенції.

Суд вважає, що наслідки обмеженого тлумачення Касаційним Судом та бездіяльність законодавчої влади у період з 1993-2001 рр. не дозволили державі виконати свої зобов’язання по забезпеченню реалізації заявниками своїх профспілкових прав та не можуть бути обґрунтовані як “необхідні у демократичному суспільстві” у світлі статті 11 Конвенції.

Стосовно суті права на об’єднання у світлі статті 11, Суд вважає, що § 1 цієї статті надає право членам профспілок бути почутими для захисту своїх прав, але залишає за державою свободу вибору засобів досягнення даної цілі. На думку Суду, Конвенція вимагає, щоб у межах національного права профспілкам була надана можливість прагнути до захисту інтересів своїх членів в умовах, що не суперечать статті 11 Конвенції.

Стосовно права на укладання колективних договорів, Суд вважає, що стаття 11 не передбачає якогось особливого відношення до профспілок, наприклад, їх права на укладання колективних договорів. Але, виходячи із прецедентної практики Суду, можна встановити наступні елементи права на об’єднання: право створювати профспілки та бути їх членами, заборона практики найму на роботу тільки членів відповідної профспілки та право профспілки переконати роботодавця вислухати, що вона бажає сказати від імені своїх членів. Даний перелік не є вичерпним та зазнає еволюційних змін залежно від розвитку трудових відносин як на міжнародному, так і на внутрішньодержавному рівні. Тому Суд вважає, що право на колективні переговори з роботодавцем стало одним із суттєвих елементів “права на створення профспілок та членство в них для захисту своїх інтересів” у світлі статті 11 Конвенції. У нашому випадку наслідком завершення переговорів був колективний договір, який, більше того, був реалізований. Суд зазначає, анулювання колективного договору було втручанням у профспілкові свободи заявників, що підпадають під захист статті 11 Конвенції. Суд вважає, що втручання було законним (згідно тлумачення Касаційного Суду), переслідувало законну мету через прогалини у законодавстві (попередження порушення порядку), але воно не було “необхідним у демократичному суспільстві” у світлі статті 11 § 2 Конвенції.

Таким чином, Суд прийняв рішення про порушення статті 11 Конвенції внаслідок втручання у права заявників як держслужбовців на створення профспілки та внаслідок анулювання колективного договору, укладеного профспілкою після колективних переговорів з органом державної влади.