Проблема: відсутність чіткого законодавчого регулювання питань визначення місця відбування покарання засуджених до позбавлення волі та переведення їх між колоніями одного типу

Опис проблеми

Чинні положення статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України недостатньо чітко регулюють питання щодо того, у якій установі виконання покарань засуджений відбуватиме покарання у вигляді позбавлення волі, а також підстави для переведення засудженого до іншої установи виконання покарань.

Загальне правило щодо того, що засуджений має відбувати увесь строк покарання у одній колонії, видається розумним, проте з цього правила обов’язково повинні бути передбачені винятки, які б кореспондували із правом засудженого відбувати покарання у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого (ст. 93 КВК).

На практиці ці винятки необхідні на той випадок, коли через переповненість колоній чи з інших причин засудженого направляють для відбування покарання у колонію, яка розташована на значній відстані від місця проживання особи до засудження або місця проживання родичів засудженого. Нажаль, в дійсності нормами ст. 93 КВК часто нехтують, як це сталося у cправі Вінтман проти України, коли засудженого, який походив з Запорізької області, направили для відбування покарання до Вінниці, а згодом перевели до Львівської області. Через це літня матір засудженого не могла відвідувати його достатньо часто. ЄСПЛ оцінив цю ситуацію як порушення права засудженого на належну кількість побачень із родичами – а отже, неправомірне втручання у сімейне життя засудженого.

Отже, перша проблема, яка існує в рамках статті 93 КВК України – це відсутність будь-яких гарантій дотримання права засудженого відбувати покарання у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до місця його проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого.

Хоча українське законодавство й передбачає механізм переведення засудженого з однієї колонії до іншої, це можливо «за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії». Ці положення ч. 2 ст. 93 КВК є абсолютно нечіткими; вони не деталізовані у жодному іншому нормативно-правовому акті і залишають місце для різночитань, які часто призводять до порушення прав засуджених осіб і до втручання у їхнє право на повагу до приватного та сімейного життя, гарантоване Конвенцією.

Існуючі положення ч. 2 ст. 93 КВК надають занадто широкі дискреційні повноваження органам ДПтС що, на думку ЄСПЛ, є неприпустимим. В той же час, чинне українське законодавство не деталізує процедуру переведення особи до іншої установи виконання покарання за ч. 2 ст. 93 КВК у підзаконних нормативно-правових актах.

Статті 100, 101 та 147 КВК передбачають можливість переведення засуджених до іншої колонії фактично у якості заохочення – у випадку, якщо вони сумлінно ставляться до праці та навчання, стали на шлях виправлення, або досягли вісімнадцяти років (переведення з виховної до виправної колонії).

Чинна Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі передбачає лише зміну умов тримання засудженого шляхом переведення його до виправної колонії іншого рівня безпеки – тобто, виключно у якості заохочення.

В той же час, КВК жодним чином не враховує потреби засуджених у лікуванні, забезпеченні особистої безпеки, або переведенні до установи виконання покарання ближче до місця проживання їх родичів, якщо з тих чи інших причин цього не було зроблено раніше.

Розподіл і направлення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк та довічного позбавлення волі, із СІЗО до установ виконання покарань здійснюються Регіональними комісіями безпосередньо у СІЗО. Чинне законодавство не зобов’язує зазначені органи враховувати думку засудженого чи його родичів під час визначення місця відбування покарання, або надавати  засудженому належним чином вмотивовану відмову у його переведенні до іншої установи виконання покарань. Зазначена вище Інструкція встановлює формальне правило, що про результати розгляду заяв і скарг іншим громадянам надається письмова відповідь, а засудженому оголошується під підпис.

Що слід зробити державі на виконання рішення

Щодо визначення установи виконання покарання, куди буде направлено засудженого після набуття вироком законної сили, необхідно зробити наступне.

Можна надати суду право безпосередньо у вироку визначати колонію, де особа відбуватиме покарання, із наведенням відповідної мотивації такого рішення. Якщо ж залишити ці повноваження за Регіональними комісіями, необхідно законодавчо визначити критерії, за якими тій чи іншій особі обирається місце відбування покарання: тяжкість вчинених злочинів, стан здоров’я, стосунки із родиною, міркування особистої безпеки засуджених. Такий перелік не має бути сформульований вичерпно. Також треба зобов’язати Регіональні комісії враховувати думу засудженого та його близьких родичів при обранні конкретної установи виконання покарань.

Питання переведення засудженого між установами виконання покарань має бути врегульовано більш чітко, і не підзаконним нормативним актом, а на рівні закону. Загалом, питання переведення не має закінчуватися на тому, в колонії якого рівня безпеки особа має знаходитися. Тобто, необхідно забезпечити реальну можливість переводу між колоніями одного рівня безпеки. Таке переведення має здійснюватися як за ініціативою адміністрації колонії, так і за ініціативою засудженого. Важливо встановити чіткі законодавчі підстави для цього, проте перелік не має бути сформульований вичерпним чином. Треба закріпити чітку процедуру ініціювання переводу засудженого та розгляду таких запитів у чітко встановлений строк. Особа має бути повідомлена про час та місце розгляду її запиту та мати можливість бути присутній при розгляді особисто або шляхом відеоконференції. Рішення має бути доступним засудженому, його адвокатові та родичам, мати письмову форму та належну мотивацію, яка міститиме аналіз конкретної життєвої ситуації засудженого.

Потрібно також законодавчо визначити процедуру оскарження таких рішень. Засуджений та його родичі мають бути письмово повідомлені про результати рішення і про шляхи оскарження його рішення, із наданням відповідного часу для підготовки скарги.

Що зроблено державою на виконання рішення

Наразі на розгляді Верховної Ради України знаходяться три проекти:

Стаття 93. Відбування засудженими всього строку покарання в одній виправній чи виховній колонії

  1. Засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження. За заявою засудженого його може бути направлено для відбування покарання до виправної чи виховної колонії у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до місця проживання родичів.
  2. Направлення за межі відповідної адміністративно-територіальної одиниці здійснюється у виняткових випадках, які перешкоджають направленню особи за місцем її проживання чи перебування рідних. При усуненні обставин, які стали підставою для такого направлення засудженого та наявності бажання засудженого, він повертається до відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
  3. Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за таких виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії:
  • необхідність лікування;
  • потреба у забезпеченні безпеки засуджених, персоналу або інших осіб;
  • зміна виду колонії;
  • ліквідація чи перепрофілювання колонії.

Таке переведення можливе також за заявою засудженого або його родичів у зв’язку зі зміною місця проживання або існуванням інших обставин, які впливають на підтримання соціально-корисних зв’язків засудженого.

Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Стаття 93. Місце відбування засудженими покарання

  1. Засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, яка є найближчою установою відповідного рівня безпеки до місця його проживання до засудження або, за бажанням засудженого, місця постійного проживання його родичів.
  2. Тримання засуджених у інших, ніж визначено у частині першій цієї статті, установах дозволяється у виняткових випадках з метою:
  • лікування;
  • уникнення перенаповненості установи виконання покарань, але не довше шести місяців;
  • окремого розміщення осіб, яких засуджено за одним вироком суду;
  • забезпечення особистої безпеки засудженого у відповідності до статті 10 цього Кодексу;
  • забезпечення оперативних міркувань із наступним оформленням переведення в порядку статті 100 або 101 цього Кодексу протягом п’ятнадцяти днів з дня початку утримання у іншій, ніж визначено у частині першій цієї статті, установі.  

У таких випадках засуджені повинні утримуватись у наступній найближчій установі відповідного рівня безпеки до місця його проживання до засудження або, за бажанням засудженого, місця постійного проживання його родичів. 

  1. Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається у відповідності до цього Кодексу. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Стаття 93. Відбування засудженими всього строку покарання в одній виправній чи виховній колонії

  1. Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається з метою відбування покарання найближче до місця його проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого, а також за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Не дивлячись на непогані законодавчі пропозиції, жоден із зазначених законопроектів не охоплює питання визначення місця відбування покарання та подальшого переведення засуджених в повному обсязі.

Наші законодавчі пропозиції

1) Статтю 93 КВК викласти у наступній редакції:

Стаття 93. Місце відбування засудженими покарання

  1. Засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, яка є найближчою установою відповідного рівня безпеки до місця його проживання до засудження або, за бажанням засудженого, місця постійного проживання його родичів.
  2. Тримання засуджених у інших, ніж визначено у частині першій цієї статті, установах дозволяється у виняткових випадках з метою:
  • Лікування засудженого;
  • уникнення перенаповненості установи виконання покарань, але не довше шести місяців;
  • окремого розміщення осіб, яких засуджено за одним вироком суду;
  • забезпечення особистої безпеки засудженого у відповідності до статті 10 цього Кодексу;
  • забезпечення оперативних міркувань із наступним оформленням переведення в порядку статті 100 або 101 цього Кодексу протягом п’ятнадцяти днів з дня початку утримання у іншій, ніж визначено у частині першій цієї статті, установі.  

У таких випадках засуджені повинні утримуватись у наступній найближчій установі відповідного рівня безпеки до місця його проживання до засудження або, за бажанням засудженого, місця постійного проживання його родичів. 

  1. Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається у наступних випадках:
  • необхідність переведення засудженого ближче до місця проживання його близьких родичів;
  • необхідність лікування, підтверджена медичним висновком;
  • потреба у забезпеченні безпеки засуджених, персоналу місця відбування покарання або інших осіб;
  • інші виняткові обставини, які перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії.  

Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

2) Необхідно врахувати те, що навіть після внесення необхідних змін у законодавство, протягом певного часу на практиці можливі випадки, коли засуджені будуть відбувати покарання на значній відстані від місця проживання їхніх близьких родичів. Тому необхідно врахувати Стандарти Європейського комітету з питань запобігання катуванням та такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (CPT/Inf/E (2002)1 – Rev. 2013), які зазначають наступне: «Комітет хоче підкреслити необхідність певної гнучкості у застосуванні правил щодо побачень та телефонних переговорів стосовно тих ув’язнених, родини яких проживають на значній відстані від місця ув’язнення (що робить неможливим регулярні побачення). Таким ув’язненим слід, наприклад, дозволяти накопичувати час для побачень та/або ж надавати їм більше можливостей для телефонних переговорів з їхніми родинами.».

У звязку з цим необхідно внести наступні зміни до частини 4 статті 110 КВК:

Кількість і види побачень встановлюються:

засудженим, що знаходяться в дільниці посиленого контролю, надається одне короткострокове побачення на місяць і одне тривале побачення на три місяці;

засудженим, що знаходяться в дільниці ресоціалізації, надається одне короткострокове побачення на місяць і одне тривале побачення на два місяці;

засудженим, що перебувають в дільниці соціальної адаптації та соціальної реабілітації, надаються короткострокові побачення без обмежень та тривале побачення щомісяця.

Засудженим, які через віддаленість місця проживання їхніх родичів не мають можливості регулярно використовувати встановлену для них цією статтею кількість побачень, дозволяється накопичувати час побачень та використовувати їх у зручний для засуджених час, але не більше ніж сім діб поспіль протягом одного місяця.

3) Необхідно доповнити п. 3.1. Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі:

3.1. Зміна умов тримання засудженого шляхом переведення його до виправної колонії іншого рівня безпеки або до іншої колонії такого ж рівня безпеки здійснюється Апеляційною комісією за поданням засудженого, його представника або близького родича, або за поданням адміністрації виправної колонії, погодженим з начальником територіального органу ДПтС України, а переведення засуджених, які досягли вісімнадцятирічного віку, із виховної колонії до виправної колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання – за рішенням педагогічної ради і поданням адміністрації виховної колонії, погодженим зі службою у справах дітей. У випадках, якщо подання передбачає переведення засудженого у більш суворі умови тримання або збільшує обсяг встановлених правообмежень, воно обов’язково погоджується зі спостережною комісією.

4) Необхідно також доповнити Положення про Апеляційну комісію Державної пенітенціарної служби України з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі наступними положеннями:

Апеляційна комісія розглядає заяви засудженого, його представника або близького родича щодо переведення засудженого до іншої колонії того ж рівня безпеки у випадку наявності будь-якої з умов, передбачених статтею 93 КВК.

Заяви розглядаються протягом 15 днів з дня їх надходження, а у випадку, коли життю чи здоров’ю засудженої особи загрожує серйозна небезпека (якщо це підтверджено відповідними медичними або іншими документами) – не пізніше наступного робочого дня з моменту їх надходження.

Рішення Апеляційної комісії має бути належним чином вмотивоване і містити аналіз конкретної ситуації засудженого. Засуджений та його родичі мають бути письмово повідомлені про результати рішення і про шляхи оскарження його рішення.